З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя

© О. В. Красовицький, упорядкування та вступна стаття, 2014

© В. М. Карасик, художнє оформлення, 2018

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010

* * *

Олександр Красовицький, генеральний директор видавництва «Фоліо»

Дорогі читачі!

Ця книжка, що розрахована на школярів, зацікавить і дорослого читача. Усвідомлення того, що ми – незалежна держава, для багатьох громадян країни прийшло тільки на 23-му році незалежності, коли загроза державності країни змусила згуртуватися всіх патріотів України. Багато героїчних моментів нашої історії, що знайшли відображення в кращих прикладах української літератури, стали предметом цієї хрестоматії. Нашій державності – понад тисячу років. Київська Русь, яка була одною з найбільш високорозвинених держав свого часу, була інтегрована в європейське суспільне життя не менше, ніж Україна зараз. Дочка Ярослава Мудрого Анна Ярославна, яка стала королевою Франції, дружиною Генріха I, її сестри, Єлизавета та Анастасія, що стали королевами Норвегії та Угорщини в період становлення цих країн, прославили нашу Батьківщину в світі, їхні нащадки керували провідними європейськими державами багато років. Жорстока й кривава монгольська навала на багато років зупинила розвиток державності в Києві, але Галицько-Волинське князівство і згодом Литовська держава зберегли традиції православ’я, навколо яких згуртувалося українське суспільство у XVI–XVII століттях, коли знову було створено українську гетьманську державу. Героїчний період козацьких війн змінився важким періодом Руїни, і подальша українська історія була пов’язана з життям наших предків у складі кількох імперій – Російської, Османської, Австро-Угорської. Короткий період української державності після Першої світової війни ознаменувався подвигом героїв під Крутами та іншими славними подіями нашої історії. Український народ виніс на своїх плечах значну частину тягот наступного періоду історії, зробив величезний вклад у боротьбу з фашизмом. Багато найкращих представників нашого народу, на жаль, загинули в період сталінських репресій, постраждали від масового голоду, були знищені в тюрмах і таборах, під час українського національно-визвольного руху.

У цій книжці – найкраще, що було написане нашими класиками українською мовою про нашу історію, любов до Батьківщини та її захист від ворогів. Ми вважали за потрібне додати прекрасний вірш харківського поета Бориса Чичибабіна, написаний російською, який знаменує спільність усіх народів України в любові до своєї Батьківщини.

Поезія

Микола Степанович Вінграновський

© Вінграновський А. (правонаступник Вінграновського М.), 2013 р.

1936 (м. Первомайськ, Миколаївська область) – 2004 (м. Київ)

Перша колискова^[1]

 
Спи, моя дитино золота,
Спи, моя тривого кароока.
В теплих снах ідyть в поля жита,
І зоря над ними йде висока.
 
 
Спи, моя гіллячко голуба,
Тихо в моїм серці і щасливо.
За вікном хлюпочеться плавба
Твоїх літ і долі гомінливої.
 
 
Спи, моя дитинко, на порі.
Тіні сплять і сонна яворина…
Та як небо в нашому Дніпрі,
Так в тобі не спить хай Україна.
 
 
Хай вона не спить в тобі повік,
Бо вона – для тебе і для світу…
Люлі, мій маленький чоловік,
Капле сон сріблястий з верховіту…
 

Сама собою річка ця тече…^[2]

 
Сама собою річка ця тече,
Маленька річечка, вузенька, як долоня.
Ця річечка Дніпра тихенька синя доня,
Маленька донечка без імені іще.
 
 
Вона тече в городі в нас під кленом,
І наша хата пахне їй борщем.
Цвіте над нею небо здоровенно
Солодкими хмаринами з дощем.
 
 
Ця річечка тече для клена і для мене,
Її й тоді я бачу, коли сплю.
Я річечку оцю в городі в нас під кленом
Як тата й маму і як мед люблю.
 

Микола Кіндратович Вороний

Да луче єсть на своєй земли костю лечи, иже ли на чюже славну быти

(Літопис за Іпатіївським списком)

1871 (Дніпропетровська область) – 1938 (м. Одеса)

Євшан-зілля^[3]

Да луче єсть на своєй земли костю лечи, иже ли на чюже славну быти

(Літопис за Іпатіївським списком)

 
В давніх літописах наших
Єсть одно оповідання,
Що зворушує у серці
Найсвятіші почування.
 
 
Не блищить воно красою
Слів гучних і мальовничих,
Не вихвалює героїв
Та їх вчинків войовничих.
 
 
Ні, про інше щось говорить
Те старе оповідання.
Між рядками слів таїться
В нім якесь пророкування.
 
 
І воно живить надію,
Певну віру в ідеали
Тим, котрі вже край свій рідний
Зацурали, занедбали…
 

Жив у Києві в неволі…

 
Жив у Києві в неволі
Ханський син, малий хлопчина,
Половецького б то хана
Найулюблена дитина.
 
 
Мономах, князь Володимир,
Взяв його під час походу
З ясирем в полон і потім
При собі лишив за вроду.
 
 
Оточив його почотом
І розкошами догідно —
І жилось тому хлоп’яті
І безпечно, і вигідно.
 
 
Час минав, і став помалу
Рідний степ він забувати,
Край чужий, чужі звичаї
Як за рідні уважати.
 
 
Та не так жилося хану
Без коханої дитини.
Тяжко віку доживати
Під вагою самотини.
 
 
Зажурився, засмутився…
Вдень не їсть, а серед ночі
Плаче, бідний, та зітхає,
Сну не знають його очі.
 
 
Ні від кого він не має
Ні утіхи, ні поради.
Світ увесь йому здається
Без краси і без принади.
 
 
Кличе він гудця до себе
І таку держить промову,
Що мов кров’ю з його серця
Слово точиться по слову:
 
 
«Слухай, старче, ти шугаєш
Ясним соколом у хмарах,
Сірим вовком в полі скачеш,
Розумієшся на чарах.
 
 
Божий дар ти маєш з неба
Людям долю віщувати,
Словом, піснею своєю
Всіх до себе привертати.
 
 
Ти піди у землю Руську —
Ворогів наших країну, —
Відшукай там мого сина,
Мою любую дитину.
 
 
Розкажи, як побиваюсь
Я за ним і дні, і ночі,
Як давно вже виглядають
Його звідтіль мої очі.
 
 
Заспівай ти йому пісню
Нашу, рідну, половецьку,
Про життя привільне наше,
Нашу вдачу молодецьку.
 
 
А як все те не поможе,
Дай йому євшана-зілля,
Щоб, понюхавши, згадав він
Степу вільного привілля».
 
 
І пішов гудець в дорогу.
Йде він три дні і три ночі,
На четвертий день приходить
В місто Київ опівночі.
 
 
Крадькома пройшов, мов злодій,
Він до сина свого пана
І почав казати стиха
Мову зрадженого хана.
 
 
Улещає, намовляє…
Та слова його хлопчину
Не вражають, бо забув вже
Він і батька, і родину.
 
 
І гудець по струнах вдарив!
Наче вітер у негоду,
Загула невпинна пісня —
Пісня вільного народу.
 
 
Про славетнії події —
Ті події половецькі,
Про лицарськії походи —
Ті походи молодецькі!
 
 
Мов скажена хуртовина,
Мов страшні Перуна громи,
Так ревли-стогнали струни
І той спів гудця-сіроми!
 
 
Але ось вже затихає
Бренькіт дужий акордовий,
І замісто його чути
Спів народний, колисковий.
 
 
То гудець співає тихо
Пісню тую, що співала
Мати синові своєму,
Як маленьким колисала.
 
 
Наче лагідна молитва,
Журно пісня та лунає.
Ось її акорд останній
В пітьмі ночі потопає…
 
 
Але спів цей ніжний, любий,
Ані перший, сильний, дужий,
Не вразив юнацьке серце, —
Він сидить німий, байдужий.
 
 
І схилилася стареча
Голова гудця на груди —
Там, де пустка замість серця,
Порятунку вже не буде!..
 
 
Але ні! Ще є надія
Тут, на грудях в сповиточку!..
І тремтячими руками
Роздирає він сорочку,
 
 
Із грудей своїх знімає
Той євшан, чарівне зілля,
І понюхать юнакові
Подає оте бадилля.
 
 
Що ж це враз з юнаком сталось?
Твар поблідла у небоги,
Затремтів, очима блиснув
І зірвавсь на рівні ноги.
 
 
Рідний степ – широкий, вільний,
Пишнобарвний і квітчастий —
Раптом став перед очима,
З ним і батенько нещасний!..
 
 
Воля, воленька кохана!
Рідні шатра, рідні люди…
Все це разом промайнуло,
Стисло серце, сперло груди.
 
 
«Краще в ріднім краї милім
Полягти кістьми, сконати,
Ніж в землі чужій, ворожій
В славі й шані пробувати!» —
 
 
Так він скрикнув, і в дорогу
В нічку темну та пригожу
Подались вони обоє,
Обминаючи сторожу.
 
 
Байраками та ярами
Неутомно проходжали —
В рідний степ, у край веселий
Простували, поспішали.
 

Україно! Мамо люба!.

 
Україно! Мамо люба!
Чи не те ж з тобою сталось?
Чи синів твоїх багато
На степах твоїх зосталось?
 
 
Чи вони ж не відцурались,
Не забули тебе, неньку,
Чи сховали жаль до тебе
І кохання у серденьку?
 
 
Марна річ! Були і в тебе
Кобзарі – гудці народні,
Що співали-віщували
Заповіти благородні,
 
 
А проте тієї сили,
Духу, що зрива на ноги,
В нас нема і манівцями
Ми блукаєм без дороги!..
 
 
Де ж того євшану взяти,
Того зілля-привороту,
Що на певний шлях направить, —
Шлях у край свій повороту?!
 

Борис Дмитрович Грінченко

1863 (хутір Вільховий Яр, Харківська область) – 1910 (м. Оспедалетто, Італія)

Землякам, що збираються раз на рік на Шевченкові роковини співати Гімн «Ще не вмерла Україна»^[4]

 
Ще не вмерла Україна,
Але може вмерти:
Ви самі її, ледачі,
Ведете до смерти!
 
 
Не хваліться, що жива ще
Наша воля й слава:
Зрада їх давно стоптала,
Продала, лукава!
 
 
Ваші предки торгували
Людськими правами,
Їх продавши, породили
Вас на світ рабами.
 
 
Не пишайтеся ж у співах
Ви козацьким родом:
Ви – раби, хоча й пани ви
Над своїм народом!
 
 
Україна вам не мати:
Є вам інша пані,
Зрадних прадідів нікчемних
Правнуки погані!
 
 
Тільки той достойний щастя,
Хто боровсь за його,
Ви ж давно покірні слуги
Ледарства гидкого.
 
 
Ви ж давно не люди – трупи,
Без життя і сили,
Ваше місце – кладовище,
Ями та могили.
 
 
Як живі покинуть мертвих,
Щоб з живими стати,
«Ще не вмерла Україна!»
Будемо співати.
 
 
Як живі покинуть мертвих, —
Прийде та година,
Що ділами, не словами,
Оживе Вкраїна!
 

Чайка Дністрова (Костянтина Іванівна Малицька)

1872 (с. Кропивник, Івано-Франківська область) – 1947 (м. Львів)

Чом, чом, земле моя…^[5]

 
Чом, чом, чом, Земле моя,
Так люба ти мені, так люба ти мені;
Чом, чом, чом, земле моя,
Чарує так мене краса твоя?
 
 
Чим, чим, чим манить мене
Пташні твоєї спів,
Пахучий цвіт лісів?
 
 
Тим, тим, тим, дитино, знай,
Що тут ти вперше світ
Узріла в цвіті літ;
Тим, тим, тим, дитино, знай,
Що води й ті ліси —
Твій рідний край!
 
 
Тут, тут, тут діди твої
Пролили кров свою,
За віру і народ;
Тут, тут, тут усі твої
Найближчі серденьку
І дорогі!
 

Іван Федорович Драч

Нар. 1936 р. (с. Теліжинці, Київська область)

Крила^[6]

(Новорічна казка)

 
Через ліс-переліс,
через море навкіс
Новий рік для людей подарунки ніс:
Кому – шапку смушеву,
кому – люльку дешеву,
Кому – модерні кастети,
кому – фотонні ракети,
Кому – солі до бараболі,
кому – три снопи вітру в полі,
Кому – пушок на рило,
а дядькові Кирилові – крила.
 
 
Був день як день, і раптом – непорядок,
Куфайку з-під лопаток як ножем прошило.
Пробивши вату, заряхтіли радо,
На сонці закипіли сині крила.
Голодні небом, випростались туго,
Ковтали з неба синє мерехтіння,
А в дядька в серпі – туга,
А в дядька в серці – тіні.
(Кому – долю багряну,
кому – сонце з туману,
Кому – перса дівочі,
кому – смерть серед ночі,
Щоб тебе доля побила,
а Кирилові, прости Господи, – крила).
 
 
Жінка голосила: «Люди як люди.
Їм доля маслом губи змастила.
Кому – валянки,
кому – мед од простуди,
Кому – жом у господу,
а цьому гаспиду,
прости Господи, – крила?!»
 
 
Так Кирило до тями брів,
І, щоб мати якусь свободу,
Сокиру бруском задобрив,
І крила обтяв об колоду.
Та коли захлинались сичі,
Насміхалися зорі з Кирила,
І, пробивши сорочку вночі,
Знов кипіли пружинисті крила.
Так Кирило з сокирою жив,
На крилах навіть розжився —
Крилами хату вшив,
Крилами обгородився.
А ті крила розкрали поети,
Щоб їх муза була небезкрила,
На ті крила молились естети,
І снилося небо порубаним крилам.
(Кому – нові ворота,
кому – ширшого рота,
Кому – сонце в кишеню,
кому – дулю дешеву,
Щоб тебе доля побила,
а Кирилові – не пощастить же
отак чоловікові! – крила).
 

Балада про соняшник^[7]

 
В соняшника були руки і ноги,
 Було тіло, шорстке і зелене.
 Він бігав наввипередки з вітром,
 Він вилазив на грушу,
 і рвав у пазуху гнилиці,
 І купався коло млина, і лежав у піску,
 І стріляв горобців з рогатки.
Він стрибав на одній нозі,
 Щоб вилити з вуха воду,
 І раптом побачив сонце,
Красиве засмагле сонце, —
В золотих переливах кучерів,
 У червоній сорочці навипуск,
 Що їхало на велосипеді,
 Обминаючи хмари на небі…
 І застиг він на роки й століття
В золотому німому захопленні:
– Дайте покататися, дядьку!
А ні, то візьміть хоч на раму.
Дядьку, хіба вам шкода?!
 
 
Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.
 

Балада про вузлики^[8]

 
Була колись у мене баба Корупчиха,
Мені і досі її руки світять.
Була баба Корупчиха темна, неграмотна,
Мені і досі її руки світять.
Пекла баба Корупчиха пироги з калиною,
Мені і досі світ без неї темний.
Хто був голодний – приходив до Корупчихи,
Вона кожного вузликом наділяла.
Хто був холодний – грівся у Корупчихи
І виносив од леї вузлик у пазусі.
Хто був безсовісний, той лишався безсовісним,
А вона кожного вузликом наділяла.
Як насняться мені сни чорнюші —
Прийде Корупчиха, розв’яже вузлик,
Як насняться мені сни солодкі з калиною,
Прийде Корупчиха, зав’яже їх у вузлик.
Дуже журиться баба Корупчиха в могилі,
Руки їй склали, не може зав’язати вузлика.
Я не вірю у скатерки-самобранки,
Вірю у вузлики баби Корупчихи.
Сам їх бачив, сам їх розв’язував
І зав’язав їх навіки у пам’яті.
А Корупчиха білою хустиною запиналася,
Вузлика під шию ніколи не зав’язувала.
А ховали її у позиченій хустці,
Бо свої вона у вузлики пов’язала.
 

Олександр Васильович Ірванець

Нар. 1961 р. (м. Львів)

Вірш до рідної мови^[9]

 
Як ти звучиш калиново-дубово,
 Рідна моя, моя матірна мово!
 
 
Слово м’яке, оксамитове, байкове.
 Слово є дідове. Слово є батькове.
 
 
І Білодідове. І Сивоконеве.
І Чорноволове вже узаконене.
 
 
В соннім спокої вогонь твій ледь бився.
Але страху я тоді натерпівся!
 
 
З тої халепи не вийшли б ми зроду,
Кляпи, здавалось, в ротах у народу.
 
 
Та щоб підняти тебе із гробовищ,
Встали до герцю Жулинський, Грабович!
 
 
Щоб воскресити тебе з домовини,
В діло пішли каменюки й дубини.
 
 
Вороне чорний! Даремно ти крячеш!
Ріднеє слово жиє і є – бачиш?
 
 
Рідна моя, українськая мова
Житиме вічно – кльова, фірмова!
 

Олександр Якович Кониський

1836 (с. Переходівка, Чернігівська область) – 1900 (м. Київ)

Молитва^[10]

 
Боже великий, єдиний,
Нам Україну храни,
Волі і світу промінням
Ти її осіни.
 
 
Світлом науки і знання
Нас, дітей, просвіти,
В чистій любові до краю,
Ти нас, Боже, зрости.
 
 
Молимось, Боже єдиний,
Нам Україну храни,
Всі свої ласки й щедроти
Ти на люд наш зверни.
 
 
Дай йому волю, дай йому долю,
Дай доброго світу, щастя,
Дай, Боже, народу
І многая, многая літа.
 

Віталій Олексійович Коротич

© Коротич В., 2011 р.

Нар. 1936 р. (м. Київ)

Переведіть мене через майдан^[11]

(останнє прохання старого лірника)

 
Переведіть мене через майдан,
Туди, де бджоли в гречці стогнуть глухо,
 Де тиша набивається у вуха.
 Переведіть мене через майдан.
 
 
Переведіть мене через майдан,
Де все святкують, б’ються і воюють,
Де часом і себе й мене не чують.
Переведіть мене через майдан.
 
 
Переведіть мене через майдан,
Де я співав усіх пісень, що знаю.
Я в тишу увійду і там сконаю.
Переведіть мене через майдан.
 
 
Переведіть мене через майдан,
Де жінка плаче, та, що був я з нею.
Мину її і навіть не пізнаю.
Переведіть мене через майдан.
 
 
Переведіть мене через майдан
З жалями й незабутою любов’ю.
Там дужим був і там нікчемним був я.
Переведіть мене через майдан.
 
 
Переведіть мене через майдан,
Де на тополях виснуть хмари п’яні.
Мій син тепер співає на майдані.
Переведіть мене через майдан.
 
 
Переведіть…
Майдану тлумне тло
Взяло його у себе і вело ще,
Коли він впав у центрі тої площі,
А поля за майданом не було.
 

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач)

1871 (м. Новоград-Волинськ, Житомирська область) – 1913 (м. Сурамі, Грузія)

І все-таки до тебе думка лине^[12]

 
І все-таки до тебе думка лине.
Мій занапащений, нещасний краю.
Як я тебе згадаю,
У грудях серце з туги, з жалю гине.
 
 
Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,
А тяжчого від твого не видали,
Вони б над ним ридали,
Та сором сліз, що ллються від безсилля.
 
 
О, сліз таких вже вилито чимало, —
Країна ціла може в них втопитись:
Доволі вже їм литись, —
Що сльози там, де навіть крові мало!
 

Ліна Василівна Костенко

© Костенко Л., 2014 р.

Нар. 1930 р. (м. Ржищів, Київська область)

Біль єдиної зброї^[13]

 
Півні кричать у мегафони мальв —
аж деренчить полив’яний світанок…
Мій рідний краю, зроду ти не мав
нейтральних барв, тих прісних пуританок.
 
 
Червоне й чорне кредо рукава.
Пшеничний принцип сонячного степу.
Такі густі смарагдові слова
жили в тобі і вибухали з тебе.
 
 
Слова росли із ґрунту, мов жита.
Добірним зерном колосилась мова.
Вона як хліб. Вона мені свята.
І кров’ю предків тяжко пурпурова.
 
 
А хтось по ній прокопував рови.
Топтав, ганьбив нам поле найдорожче.
І сниться сон: пасуться корови —
сім тучних, але більше тощих.
 
 
Скубуть озиме, нищать ярину,
ще й гидять, гудять, ратицями крешуть.
Трагічна мово! Вже тобі труну
не тільки вороги, а й діти власні тешуть.
 
 
Безсмертна мово! Ти смієшься гірко.
Ти ж в тій труні й не вмістишся, до речі.
Вони ж дурні, вони ж знімали мірку
з твоїх принижень – не з твоєї величі!
 
 
Твій дух не став приниженим і плюсклим,
хоч слала доля чорні килими
то од Вілюйська до Холуйська,
то з Києва до Колими.
 
 
З усіх трибун – аж дим над демагогом.
Усі беруть в основу ленінізм.
Адже ніхто так не клянеться богом,
як сам диявол – той же шовінізм.
 
 
Як ти зжилася з тугою чаїною!
Як часто лицемірив твій Парнас!..
Шматок землі,
   ти звешся Україною.
 
 
Ти був до нас. Ти будеш після нас.
 
 
Мій предковічний,
   мій умитий росами,
космічний,
   вічний,
      зоряний, барвінковий…
Коли ти навіть звався – Малоросія,
твоя поетеса була Українкою!
 

Євген Филимонович Маланюк

1897 (с. Архангород, Кіровоградська область) – 1968 (м. Нью-Йорк)

Друге посланіє^[14]

уривок

 
Доба нам обжинки справляє
На наших душах і тілах.
Та ти – не виграшка природи,
Не примха лиш земних стихій —
Ти не загинеш, мій народе,
Пісняр, мудрець і гречкосій.
Бо вірю: судні дні недаром
Твій чорний рай зняли пожаром
І пломінь слупами росте,
Сполучуючи з небом степ.
І небо сходить на країну
Крізь зойк заліз, крізь звіря рик,
Крізь дим руїни – Україну
Новий узріє чоловік.
 

Одна пісня^[15]

 
В кінці греблі
Шумлять верби…
Бува, почуєш пісню і спахнеш
Пекучим болем пізньої любові —
 
 
І от – далечина Твоїх безмеж,
Твоїх небес нестриманая повінь:
Пливе, пливе блакитна широчінь,
Росте, росте співучим колом обрій;
Від білих хмар лиш смарагдова тінь
Біжить ланами, лиш вітри недобрі
Напружують свій навіжений чвал…
 
 
О, як забуть Тебе, єдину в світі!
Твій зір мені ясніш за сонце світить,
Твоя далека пісня, як хорал.
 
 
Моя весна. Моя, моя Земля!
Яке ж залізне серце муку стерпить:
Оттут в недужих мріях уявлять,
Як «в кінці греблі шумлять верби».
 

Андрій Самійлович Малишко

1912 (м. Обухів, Київська область) – 1970 (м. Київ)

Стежина^[16]

 
Чому живе, і сам не знаю,
В моєму серці стільки літ
Ота стежина в нашім кра
Одним одна коло воріт.
 
 
Де ти, моя стежино,
Де ти, моя єдина?
Ота стежина в ріднім краї —
Одним одна коло воріт?
 
 
Дощами мита-перемита,
Снігами вметена у даль.
Між круглих соняхів у літі
Мій ревний біль, мій ревний жаль.
 
 
Де ти, моя стежино,
Де ти, моя єдина?
Ота стежина в ріднім краї —
Одним одна коло воріт?
 
 
Моя надієчко, я знаю:
Мій крик життя на цілий світ —
Ота стежина в нашім краї
Одним одна коло воріт.
 
 
Де ти, моя стежино,
Де ти, моя єдина?
Ота стежина в ріднім краї —
Одним одна коло воріт?
 

Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба)

1878 (с. Крига, Сумська область) – 1944 (м. Прага, Чехія)

О слово рідне! Орле скутий!..^[17]

 
О слово рідне! Орле скутий!
Чужинцям кинуте на сміх!
Співочий грім батьків моїх,
Дітьми безпам’ятно забутий.
 
 
О слово рідне! Шум дерев!
Музика зір блакитнооких,
Шовковий спів степів широких,
Дніпра між ними левій рев…
 
 
О слово! Будь мечем моїм!
Ні, сонцем стань! вгорі спинися,
Осяй мій край і розлетися
Дощами судними над ним.
 

Ярослав Мудрий^[18]

 
Після ката Святополка,
Що замучив трьох братів,
Брат четвертий на престолі,
Ярослав розумний сів.
 
 
Святополком окаянним
Все зруйноване було.
Бідувало бідне місто,
Бідувало і село.
 
 
І усю свою увагу
Ярослав звернув на лад.
І небавом Україна
Зацвіла, як пишний сад.
 
 
І небавом знову люди
Багатіти почали,
І Дніпром човни чужинців
Знову в Київ поплили.
 
 
Греки, німці, італійці,
Чехи, угри – всі ішли,
Купували, продавали
І у Києві жили.
 
 
Так живий, шумливий Київ
Царгородом другим став.
Як про друга, як про сина
Дбав про його Ярослав.
 
 
Оточив його валами,
Ровом, мурами обвів.
Укріпив його, оздобив
І препишний двір завів.
 
 
До палат ішли невпинно
Чужоземні посланці,
Князь сидів на пишнім троні
З грізним берлом у руці.
 
 
І, допущені до князя,
Низько кланялись посли,
І до ніг дари складали,
Що з чужини принесли.
 
 
В час бенкету на бандурах,
Гуслях, різних сопілках
Грали весело музики;
Вина пінились в чарках.
 
 
Співаки пісні співали,
Скоморохи, штукарі,
Розважаючи чужинців,
Метушились у дворі.
 
 
Після ситого обіду
Всі виходили з палат
Подивитись на верблюдів,
На муштрованих звірят.
 
 
І в Європі честю мали
Королі, князі, царі
Поріднитись з Ярославом,
Побувати у дворі.
 
 
Але мудрість Ярослава
Вся була в його ділах,
У державнім будівництві,
Владі, устрою, в судах.
 
 
Щоб не нищити народу
І народного майна,
Не хотів він воювати,
Не тягла його війна.
 
 
Він прогнав лише поляків
І, щоб ворог тихшим став,
Він твердиню понад Сяном —
Ярославль свій збудував.
 
 
Та ходив на печенігів
І черкесів під Кавказ,
Що на нашу Україну
Нападали раз у раз.
 
 
Та з Редедею касозьким
Ярославів брат Мстислав
Бивсь хоробро в поєдинку
І Редедю подолав.
 
 
Наш співець Боян великий,
Найславніший із співців,
Сплів йому вінок безсмертний
Із пісень безсмертних слів.
* * *
Пролетіли дні короткі…
Перед смертю Ярослав
Всіх своїх синів покликав
І з любов’ю проказав:
 
 
«Вас я, діти, покидаю,
Йду я в ліпшу сторону,
Але, діти, пам’ятайте
Мою заповідь одну:
 
 
Не сваріться, жийте в згоді:
Тільки мир збере усе,
А незгода, наче вітер,
Все по полю рознесе.
 
 
Як не будете всі разом
Йти до спільної мети,
Ви, державу зруйнувавши,
Подастеся у світи.
 
 
Ви розгубите ту землю,
Що придбали вам батьки,
І тинятиметесь всюди,
Як вигнанці й жебраки».
 
 
Та недовго пам’ятали
Діти мудрий заповіт,
А нащадки Ярослава
Осміяли на весь світ…