Галицька сага. Тінь незалежності

7

Попри все Вільгельм Габсбурґ хотів побачити Львів.

І він його побачив!

Але лише побачив.

Коли 21 листопада після важкої виснажливої дороги, ще не вилікувавшись остаточно (добре, що хвороба виявилася звичайним грипом – не «іспанкою»), він під’їжджав до Підзамче, йому назустріч вже рухалися стрільці Галицької армії, котрі виконували наказ полковника Стефаніва негайно залишити місто полякам. Розуміючи, що далі потяг не поїде, ерцгерцог з сотником Остапом Луцьким, що супроводжував його, зійшли на залізничний насип.

Двома довгими приреченими колонами українці рухалися на схід, у невідомість. Ерцгерцог стояв поміж цими колонами: одна рухалася справа від нього Жовківською вулицею^[4], а інша вибрала полотно залізниці якраз біля підніжжя Замкової гори. Озлоблені на все на світі стрільці покидали місто, яке на три тижні стало українським, за яке загинули їхні товариші і у яке навряд чи їм судилося повернутися. Позаду були перемоги і поразки, захоплення важливих будинків і здача їх поляками; попереду – лише невідомість! Цей стан одразу відчув Вільгельм Габсбурґ, лише мимохіть окинувши оком колони. Вони були мовчазні, сумні, приречені на забуття, принаймні тут, у Львові, і принаймні на ближчі роки. Історію пишуть переможці, і у цьому опису не буде місця для українських стрільців, а якщо буде, то не таке, яким би вони хотіли бачити.

Від колони, що рухалася Жовківською вулицею, від’єднався офіцер, у якому Вільгельм упізнав Дмитра Вітовського.

– Здрастуйте, полковнику! – привітався ерцгерцог. – Що тут відбувається?

– Честь маю вітати у Львові, Ваша високосте! – відповів Вітовський. – Гадаю, пояснювати тут даремно. Ви все чудово самі бачите: ми залишаємо столицю Західноукраїнської Народної Республіки.

– Але чому?

– На жаль, неприятель виявився сильнішим.

Вільгельм Габсбурґ підозріло подивився на Вітовського, чи не жартує він часом.

– Мені дивно чути це, полковнику! – признався він і додав: – Саме від вас.

Дмитро Вітовський винувато усміхнувся.

– На жаль, не все залежить від самого планування, – сказав полковник. – Особливо це відчувається тоді, коли одній стороні у війні спішать допомогти країни-переможці, а інша сторона – тобто ми! – дочекалася від Києва лише півсотні загону імені Ґонти з отаманом Долудою. Це, звичайно, велика підмога нашим чотирьом тисячам!

У голосі Вітовського Вільгельм вловив їдкий сарказм.

– Хоч і не скажу, що вони були зайвими! – закінчив він.

– Ви даремно звинувачуєте Київ, – мовив Вільгельм, на що Вітовський відповів:

– І гадки не було! Іншої відповіді ми і не чекали. Що ж ми могли вимагати від Великої України, якщо нам допомогти відмовився навіть Галицько-Буковинський курінь! Саме його відправляв гетьман нам на допомогу!

– Становище гетьмана зараз непевне, – говорив Вільгельм. – Боюся, дні його лічені. Гадаю, що курінь, про який ви говорите, потрібен для чогось іншого.

Вільгельм Габсбурґ знову подивився на колони. Він вирішив змінити тему розмови.

– Полковнику, ви не знаєте, де мій ординарець? – запитав він.

– Підхорунжий Вовк відмінно зарекомендував себе під час боїв за будинок пошти, – відповів Вітовський.

– Він живий?

– Не знаю. Останній раз я бачив його тиждень тому.

Відповідь не заспокоїла Вільгельма. Звістки тижневої давнини на війні, коли смерть може настати будь-якої миті, втрачали свою актуальність майже одразу, хоч і вселяли слабку надію на позитивну відповідь.

– Гадаю, якщо він живий, то дасть про себе знати, – говорив Вітовський. – Особливо, якщо прочує, що прибув ерцгерцог Вільгельм.

Те, що він почув, приємно здивувало його.

– Якщо так, то віднині, полковнику, я Василь Вишиваний! – сказав Вільгельм. – Полковник Галицької армії. Куди ми прямуємо?

– Уряд евакуюється до Тарнополя, – повідомив Дмитро Вітовський. – Вам, пане полковнику, належить відбути туди ж.

– А ви?

– Я буду зі своїм військом! Але ми обов’язково зустрінемось!

(Вони ще не знали, що ця мимовільна зустріч на рейках біля Підзамче була першою й останньою. Вони більше ніколи не зустрілися. Життєві дороги розвели Дмитра Вітовського та Василя Вишиваного врізнобіч.)

Але перед тим як попрощатися, полковник вирішив забезпечити Василя Вишиваного транспортом. Напевне, це було майже неможливо зробити, враховуючи непевний стан, у якому перебувала ця частина Львова, але несподівано для прибулих біля них невдовзі зупинився автомобіль. Яким же було здивування полковника та сотника, коли вони упізнали у військовому, що сидів біля шофера, Левка Вовка!

А той, радісний зустрічі, зіскочив на землю і, нехтуючи субординацією, кинувся до офіцерів. Вишиваний також не став розмінюватися на зауваження своєму ад’ютантові, а просто щиро з ним привітався. Такі самі почуття мав і сотник Луцький.

– Полковник Вітовський високо оцінив вашу участь у боях, – похвалив свого ад’ютанта ерцгерцог.

– На жаль, Ваша високосте, все було даремне! – відказав Вовк. – Ми залишаємо Львів.

– Нічого даремного не буває! – заперечив Вільгельм. – І пролита кров колись стане добривом для сходу державності. Пам’ятаєте, у Франка? «Твердий змуруємо гостинець і за нами прийде нове життя, добро нове у свiт». Будемо сподіватися, що довго чекати не доведеться. І давайте домовимося, пане підхорунжий: я не ерцгерцог Вільгельм, а полковник Василь Вишиваний.

– Яволь! – вихопилося у спантеличеного Вовка. – Тобто, наказ, пане полковнику!

– Оце вже краще! – похвалив австрієць.

– Пане полковнику, мені доручено супроводжувати вас до Тарнополя! – урочисто сказав Вовк і показав на авто позаду.

Василь Вишиваний подивився на авто, на якому йому доведеться проїхати сотні кілометрів. Одразу він упізнав марку. Авто віденської фірми «Ґреф унд Штіфт». Саме на цій моделі відправився у свою останню подорож у Сараєво спадкоємець престолу ерцгерцог Франц Фердинанд. Саме на ній його вбили. Не відомо, чи знав про цю обставину Дмитро Вітовський, пропонуючи йому саме це авто, чи просто іншого не було, але долати такий довгий шлях доведеться саме на моделі 28/32PS. (Василь Вишиваний добре розбирався в автомобілях.)

– Пане полковнику, дозвольте представити вашого шофера, а заодно і володаря авто Семена Кульчицького! – сказав, підійшовши до автомобіля, Левко Вовк.

– Не шкодуєте, що їдете? – поцікавився Василь Вишиваний. – До Тарнополя – дорога не близька!

– А чого тут шкодувати, пане полковнику? Я від першого дня воював з паном підхорунжим. Прийдуть поляки – мою машину відберуть точно, а ще пригадають, що воював проти них! А так хоч зі мною буде! – відповів середнього віку чоловік. – Сідайте! Маємо їхати, а то всяко буває: дивись, і поляки нагрянуть!

– Так, пане полковнику, ми маємо їхати! – підтвердив Вовк.

Але одразу від’їхати не вдалося. Підхорунжий почекав, поки Вишиваний з Луцьким зайняли задні місця в автомобілі і вже хотів сісти поруч водія, як позаду почулося:

– Левко! Левко Вовк!

Він озирнувся. З колони вийшов молодий стрілець, у якому Левко упізнав Федора Мороза.

– Федю! – крикнув він і кинувся назустріч.

Односельці обнялися. Зараз не існувало на світі найрідніших людей, хоч ця зустріч була першою після тієї достопам’ятної ночі на околиці рідного села.

– Ти як? Звідки? – допитувався Левко, тормосячи Федора.

– Та я з четвертого листопада у Львові! – говорив Мороз.

– А я тут прибув за тиждень перед тобою. Де воював?

– Цитадель!

– То ж треба! А я поруч був, на Головній пошті…

Позаду почувся звук клаксона. Це Семен Кульчицький нагадував, що пора від’їжджати.

– Мені пора! – сказав Левко.

– Та й мені прийдеться доганяти своїх! Ти зараз куди?

– У Тарнопіль.

– Та й ми приблизно туди ж! Мо’ здибимся! – відказав Федір.

Вони востаннє обнялися і розійшлися. Федір Мороз побіг доганяти свій рій, а Левко Вовк винувато сів поруч шофера.

– Знайомий? – поцікавився Василь Вишиваний.

– Сусід! – відповів Левко.

Йому було сумно, що так коротко тривала зустріч з Федором. Він мав багато чого розповісти Морозу, а найбільше подякувати за той синяк під оком, отриманий у перший день серпня 1914 року.

Із задуми його вивів голос Вишиваного.

– Ви знаєте дорогу, пане підхорунжий? – запитав він.

– Якщо їхати на північ… пане полковнику, то навіть дуже добре! Я з цих країв, – відповів Левко.

Його підтримав і Кульчицький.

– До того ж, пане полковнику, дорога на схід зараз заповнена нашим військом. Не думаю, що нам вдасться швидко добратися, – сказав водій.

– А якщо ми звернемо на північ, то через Жовкву і Кам’янку виїдемо на дорогу на Броди, – говорив Левко. – Дорога має бути безпечною, бо північні терени ще наші.

– Тоді везіть! – згодився Василь Вишиваний.

Зрештою з’ясувалося, що Левко був правий. Північний шлях виявився не тільки швидшим, але й, що найголовніше, безпечним. Польське військо затримали на околицях Рави-Руської, а на українській території панував порядок, якщо він взагалі можливий у час війни. Тим не менше, полковник Вишиваний відзначив, що на теренах Жовкви, яку вони проїхали, не зупиняючись, все виглядає так, наче і війни немає.

Зрештою, не все можна і побачити, рухаючись у критому автомобілі – а у Куликові довелося підняти тент, бо починав накрапати холодний дощик.

Полковник зауважив, що чим далі їхав автомобіль, тим сумнішим ставав підхорунжий. Коли ж стан Левка зауважив і Остап Луцький, Вишиваний поцікавився у чому справа.

– Недалеко звідси моє село, – нехотя відповів Вовк.

– Ми його проїдемо?

– Ні, нам не по дорозі.

Левко не бачив, як Василь Вишиваний подивився на Луцького, а той, одразу зрозумівши що до чого, байдуже знизав плечима. Мовляв, вирішувати вам.

– Від вашого села можна добратися до Бродів, куди, зрештою, ми і прямуємо? – запитав Вишиваний.

– Так, туди йде дорога, – відповів здивований таким запитанням Вовк.

– Тоді от що, Левку! Ми поїдемо через ваше село. Але лише проїдемо! Жодної зайвої хвилини затримуватися не будемо! Приїхали – ви побачили батьків, перекинулися декількома словами – і знову в дорогу! Згодні?

Розчулений такою увагою до себе, Левко лише спромігся на подяку.

– Так, Ваша високосте! – сказав він.

Почувши таке, Василь Вишиваний тим не менше поправив його:

– От і добре! І давайте домовимось на майбутнє: жодних «високостей»! Не треба, щоб хтось знав про моє перебування тут!

Дорога додому проминула швидко, хоч їм і довелося дещо затриматися у Кам’янці: Семен Кульчицький заправляв спорожнілий бак бензином з однієї з трьох каністр, що віз із собою.

Перетин дійсно лежав осторонь їхньої основної дороги, але шлях до села виявився напрочуд хорошим, тому усі були певні, що сильно не затримаються. Саме через те Левко навіть не заїкнувся зупинитися, коли вони проїжджали повз церкву, де (він знав) саме відправляється вечірня. Авто без зупинки їхало дорогою до його рідного села.

Біля власних воріт Левко запримітив батька і наказав Кульчицькому зупинитися. Ще не встиг водій виконати цей наказ, як Левко зіскочив з підніжки і підбіг до батька.

Василь Вовк не встиг усвідомити, що відбувається, як побачив перед собою сина. Він міцно притиснув до себе Левка і поцілував. Востаннє вони ось так стояли далекого 1914 року, коли батька відвозила російська жандармерія. Тепер, по чотирьох роках, батько і син знову зустрілися.

– Ну, здрастуй, сину! – нарешті вимовив Василь.

– Тату, пробачте: не можу лишитися ні на хвилину, – винувато сказав Левко. – Пан офіцер, з яким я їду, дозволив лише повидатись! Покличте маму.

– Ой, сину, нема мами!

– Як нема? – не зрозумів Левко.

– Померла мама.

– Як померла? Коли?

– Вже місяць минув, як поховали. Від еспанської грипи.

На очах батька виступили сльози.

– Навіть поховати не зміг як належить, – винувато сказав він. – Лежить у Камінці разом з усіма.

– Тату, я маю їхати! – сказав, засмучений цією звісткою, Левко. – Коли все кінчиться…

– Коли сьи кінчит, вертай до своєї Марії, – перебив його батько. – І живіть там, де вам належит. А я вже якось сам сьи справлю… За мене не переживай: ковалі ніколи бідними не були!

– Як наші? – кинув погляд на гумно Левко. – Де вони?

– Та до церкви пішли! На вечірню. Нині ж Михайла! А у мене з нею особливі рахунки… А Роман знов в армії. Тепер вже в нашій…

– Тату, побачите когось з Морозів, передайте їм, що нині зранє у Львові я видів Федора. Скажите, що живий і здоровий.

Левко не став більше розпитуватися, які ще можуть бути особливі рахунки батька з церквою, на цей раз греко-католицькою, востаннє його обняв і швидко, щоб не передумати, повернувся до автомобіля. Хоч він і перебрав відведений йому ліміт часу, Василь Вишиваний вирішив не підганяти його.

Семен Кульчицький навіть не заглушив мотора, тому одразу рушив з місця. Левко востаннє обернувся, щоб ще раз побачити батька. Той продовжував стояти перед брамою і дивився услід синові, котрого – він відчував – більше не побачить.

А Василь Вишиваний, далекий від сентиментів, радів тому, що вдалося зберегти своє інкогніто і можна було спокійно продовжувати свій шлях.

Але він помилявся. Коли незвичний у цих місцях автомобіль проїжджав повз садибу Білецьких, на нього звернув увагу Тома. Військовий, що сидів на задньому сидінні, йому здався знайомим, але Тома не міг пригадати, коли його бачив. Вже коли приїжджі зникли за хутором Кандиб, Тома Білецький згадав.

Це сталося півтора року тому у Талергофі якраз перед тим, як надійшов декрет про його закриття. Тоді з Відня прибула поважна делегація військових та цивільних, що, як з’ясувалося невдовзі, мали визначити доцільність перебування в’язнів. Серед прибулих виділявся молодий красивий офіцер, який хоч і тримався скромно, але все ж відчувалося, що саме він є головним. Тоді ув’язненим, звичайно, ніхто і не збирався повідомляти про все, що стосувалося їхньої долі, але коли комісія поїхала, вже за десять днів їм прочитали той пам’ятний декрет.

Так, Тома Білецький був переконаний, що тоді бачив саме цього військового. Хоч тепер на ньому був інший однострій і тут Перетин, а не Грац, це був той самий молодик. Але що він тут робить і яке він має відношення до Левка Вовка?

І хто він такий?

На ці питання Тома не мав відповіді.

8

Отець Петро Лісович востаннє оглянув церкву, що вже ховалася у вечірніх сутінках, і повернув у дверях масивний ключ. Одразу відчув, що за спиною хтось стоїть. Йому вистачило сили вийняти ключа із замка, покласти до кишені і тричі перехреститися. Лише після того обернувся.

Перед ним стояв Василь Вовк.

– Так можна і перестрашити, – з докором мовив священник.

– Пробачте, отче, я не хотів цього, – винувато відказав Василь. – Та й не думаю, що вас можна настрашити.

Отець Петро хотів було відповісти банальною фразою, на кшталт «Господь кріпость моя, кого боюся?», але зрозумів, що Василь Вовк прийшов до нього не для того, щоб почути двадцять шостий псалом. Стосунки з ковалем остаточно зіпсувалися від того нещасливого дня, коли у повітовому містечку Кам’янці від смертельної хвороби померла його жінка Ганна. Відтоді Василя неначе підмінили. В усьому він чомусь звинувачував церкву і демонстративно перестав її відвідувати. На прохання брата Гната поговорити з Василем отець Петро відповідав, що той ще не готовий до такої розмови, а якщо вона все ж відбудеться, то користі не принесе ніякої.

Як видно, Василь Вовк вже остаточно «дозрів» до неї, адже як інакше можна пояснити його появу тут?

– Я вас слухаю, Василю! – сказав отець Петро. – Я так розумію, що ви хочете запитати у мене якоїсь поради?

– Ви праві, отче! – відказав Василь і зам’явся.

– Я вас слухаю! – заохотив священник. – Прошу довіритися мені. Повірте: я, як ніхто інший, вмію тримати тайну.

– Я знаю, то й прийшов до вас. Але не знаю, чи дасьте ви ту пораду.

– Чого ви так рішили? – здивувався отець Петро.

– Та я ж не хожу до церкви!

– Не ви перший, Василю, і боюся припустити, що і не останній! Але церква без вас проживе, а от як ви будете жити без неї, важко сказати.

Василь Вовк хотів було сказати, що живе і без неї, але промовчав. Він боявся почути докір, мовляв, а чого ж тоді прийшов сюди, якщо її не потребуєш. Зрештою, отець Петро Лісович ніколи не сказав би таких слів, а пораду міг дати лише він.

– Я вас слухаю, – повторив священник.

– Отче, як ставитьсьи церква до шлюбу, якщо ще не пройшло сорок днів?

Петро Лісович уважно подивився на Василя. Йому не треба було пояснювати, про кого говорить Вовк. Хоч той останній місяць і перестав ходити до церкви (а священник був певен, що це не надовго), про коваля з Перетина знали всі. Не було таємницею і те, кого має на увазі Василь.

– Свята церква не має обмежень, як таких, про шлюб, – відповів священник. – Щодо цього ви, Василю, не будете мати перешкод.

Отець Петро одразу дав зрозуміти, що знає все.

– Перешкод вам варто чекати з іншого боку…

– Я знаю, про що ви говорите, – похитав головою Василь. – Що скажуть про нас люди.

– Вас то не хвилює?

– Нє.

– Чому?

– Мені все рівно, що про мене думають другі, – сказав Вовк. – Я про них взагалі не думаю.

– І все-таки вам буде тяжко з цим жити!

– А хіба буде ліпше, коли ми станемо жити без шлюбу? – скипів Василь, але одразу заспокоївся. – Я не спішив би, отче, якби не зима. Без мене вони не виживуть. Я не можу того допустити!

– Я вас розумію! Можливо, ви і правильно робите.

– Ви дасьте нам шлюб?

– У церкви нема заперечень, – повторив Петро Лісович. – Якщо ви твердо вирішили, то приходьте завтра разом з Ориною до мене. Обговоримо, як нам бути!

На тому і попрощалися. Отець Петро повернув до себе на плебанію, а Василь пішов до своїх коней, припнутих до штахет. Поправив збрую, лише потім сів на воза. Зрозумівши, що можна їхати, коні самі рушили з місця. Василь тим часом дістав з кишені файку, запалив тютюн і затягнувся.

Він сам розумів, на що наражає і себе, і Орину з дітьми своїм поспішним вчинком. Вже навіть випадкові й такі несміливі їхні зустрічі одразу ставали надбанням перетинців, і якщо чоловіки ставилися до них принаймні байдуже, то жінки не могли пробачити Василеві зради пам’яті Ганни і де можна й не можна поносили Орину.

Його вони чіпати боялися.

Іншим разом Василь зробив би все, щоб ні у кого не було навіть причини для осуду, але наближалася зима, у хаті Орини було холодно і хоч-не-хоч йому довелося привести на гумно жінки дров, а затим і порубати.

Після такого йому залишалося тільки піти до місцевого пароха за порадою, адже лише у церкві вони могли узаконити своє життя. Щоправда, чи заспокояться після того сусіди (і не в одному лише Перетині), він сумнівався.

Василь Вовк нагнав коней.

Снігу ще не було, зате давав про себе знати легкий морозець. Дорога була тверда і неслизька, тому до села дісталися швидко. На самому в’їзді його перестрів Андрій Валько. Після пам’ятної зустрічі зі своїм бойовим побратимом Андрій все ж поїхав до Кам’янки, звідки повернувся повноправним жандармом з досить-таки широкими повноваженнями. Зрештою, проявляти їх у Валька нагоди не випадало: сусіди законів не порушували не через боязнь потрапити на очі новому «шандару», а просто… у них не виникло й думки це робити. Андрій став чи не єдиною владою на території, що обмежувалася парафією храму великомучениці Варвари, тому люди його знали, як, власне, знав він і їх, а той факт, що недалеко пролягав фронт і час від часу через села проходили війська, озброєні зовсім не так, як Валько, також не сприяв бажанню погратися із законом у небезпечну гру хто кого перехитрить.

– Слава Ісусу Христу, вуйку! – привітався Андрій.

– Слава навіки, пане шандаре! – відповів Василь. – Тільки зразу попереджаю, що зброї у мене зараз нема!

Андрій засміявся.

– От коли буде, то й поговоримо про зброю, – сказав він. – А зараз у мене до вас просьба. Виконаєте?

– Якщо не посадиш до криміналу, то…

– Кажу ж: не нині! Коня підкувати треба. Одну підкову загубив зовсім, а друга тримаєсьи на одному цьвоху. А пішодрала всі села не обійду. То як?

– Добре, що не зробиш для наших шандарів! – згодився Василь. – Приводь свого Орлика десь за годину. До того часу я вже розпалю п'єца.

Андрій Валько попрямував вулицею далі, а Василь Вовк під’їхав до обійстя Орини Ребрик. Неспішно прив’язав коней до стовпця. Тим часом з хати вийшла жінка. Орина побоялася вийти на вулицю, а почекала, коли Василь зайде на обійстя.

– Що? – нетерпляче запитала жінка. – Що він сказав?

– Ксьондз сказав, щоб ми завтра прийшли до нього, – відповів Василь Вовк. – Він дасть нам шлюб.

Після таких слів Орина якось одразу знітилася. Увесь час вона боялася, що Василь привезе негативну відповідь, а коли цього не сталося, у неї знову прокинувся природний жіночий страх.

– Ой, Василю, страшно мені! – призналася вона.

– Кинь то! Тебе ніхто не скривдить! Я не дам! Ні тебе, ні дітей! – пообіцяв Василь Вовк.

Так завдяки його наполяганням вони стали чоловіком і жінкою. Як і варто було очікувати, цей шлюб викликав неоднозначну реакцію у жителів села. Чоловіки поставилися до цього загалом байдуже, навіть раділи за коваля, хотіли було і відмітити цю подію, але… проти власних жінок піти не могли. Ті ж розділилися на дві нерівні частини: одна частина – більша – була переконана, що Василь міг просто почекати хоча б до весни і зробити те, що він зробив майже на сороковий день після смерті Ганни (а Петро Лісович все ж наполіг на тому, щоб шлюб Василь та Орина взяли вже після цього дня), а менша частина в особі Юстини Солтис, тільки дізнавшись про те, що сталося, одразу висловила своє ставлення й до Василя, і до Орини.

Щоправда, слово «висловила» зовсім не підходило до того тону, яким кричала жінка. Тоді чи не всі перетинці зібралися біля фігури хреста у центрі села. Зазвичай так відбувалося тоді, коли з війни приходили листи. Тоді їх читали перед усім селом з надією, що хтось дізнається про своїх. Тепер же, коли всі мобілізовані на фронт були разом, то й листи також адресувалися всім.

Після того, як Андрій Валько дочитав до кінця листа, що його написав брат Михайло, і обережно сховав до кишені, Юстина Солтис не втерпіла.

– Так, – сказала жінка. – Вони там воюють, а в Перетині таке сьи роби!

І подивилася на Василя з Ориною.

– Що ви говорите, цьотко Юстино? – нахмурив брови Андрій Валько, хоч що вона мала на увазі, здогадувався не лише він.

– А ніхто і не знає! Десь там воює і Левко Вовк. А навіт не знає, що батько не встиг поховати його матір, а вже живе з другою!

– Юстино! – з докором сказав Лука, але та тільки огризнулася.

– Що «Юстино»? Якщо вам всім все рівно, що робитсьи в Перетині, то я ціхо сидіти не буду! Та Василь навіть до Ганни не їздив, коли сердешна хорувала!

– Ви знаєте, цьотко Юстино, що того не можна було робити, – заступився за Вовка Андрій. – За нею ходила лікарка.

– Ага, така сама публíка, як його Орина! – не здавалася Юстина. – Нє, а? Одна публíка ту, друга в Камінці!..

Юстина Солтис замовкла, коли зустрілася поглядом з Василем. Стишилися заінтриговані інші селяни. Знаючи крутий норов Василя Вовка, люди боялися, щоб чого не сталося. Внутрішньо приготувався до чогось неприємного і «шандар». А Василь узяв заплакану Орину за руку і, вже збираючись піти до свого нового дому, мовив:

– Якщо ти хочеш називати свою дочку публíкою, то твоє діло! – сказав він. – Мертві очі моїй Ганні закрила твоя Ксеня!

І з Ориною залишив зібрання.

Андрій Валько – наперед жандарм – важко зітхнув. На ще одну проблему в нього побільшало. І навряд чи це колись припиниться.

Сусіди якщо і ставали ворогами – то назавжди!