Buch lesen: «Справа майстра-червонодеревника»

Александр Красовицкий, Евгения Кужавская

Schriftart:

Серія «Історичний детектив» заснована у 2020 році

Художник-ілюстратор І. Дубровський

Художник-оформлювач М. Мендор

* * *

I
Крааль

Він стоїть обличчям до вікна, трохи поодаль, ніж сягає вранішнє сонячне проміння. Косі промені падають на стіл, будять теплими цілунками Естер, збурюють крихітні часточки пилу до танцю над старою друкарською машинкою, що він дав їй ім’я. Здається, саме вчора Міра Томашевич віддрукувала останній протокол. Тепер машинка спить, бо ж ніхто не торкає її тонкими пальцями, заправляючи шурхотливий папір. Може, не варто тривожити їх обох – Естер, з її клавішами, що стерлися за ці роки, і дівчину, яка відбиває на папері ледь помітну на клавіатурі літеру «Р» та найвиразнішу з усіх – «Ф». Кажуть, клавіші машинок стираються по-різному, все залежить від того, хто торкався їх і з якою метою. Може, колись клавіші Естер друкували поезію. Щось про вранішню росу на пелюстках квітів і трави, вплетені в коси, про розлуку чи розпусту, найімовірніше – про зраду. А тепер вони змушують її відстукувати ритм протоколів убивств. Музику смерті.

Він дивиться на Естер та намагається не озиратися. За спиною, як могутній дуб, що вплівся гілками в небокрай, підпирає стелю височенна картотечна шафа з червоного дерева. Він сам замовив її років десять тому, ще до відставки. Навіщо? Хіба мало картотечних шаф у похмурих кабінетах розшукової частини? Вишикувані в рівні ряди, вони зустрічали його всі ті роки, як почесна варта. Картотечні шафи зручні для зберігання документів і таємниць. У власній він зберігає ще й давні спогади.

Її виготовили за його ескізом – майстер-червонодеревник усміхався, тер підборіддя і запитував, чи справді він хоче безліч окремих шухлядок. Тарас Адамович Галушко пригощав його настоянками й говорив про додаткові панелі та сховки в майбутній шафі, пропускаючи повз вуха слова співрозмовника щодо оздоблення різьбленням. Однак майстер оздобив замовлення в’юнким орнаментом виноградної лози, відшліфував шухляди, продемонстрував, на які панелі господар може натискати, щоб відкрити приховане дно. В одну із шухляд старий слідчий поклав зошит із лекціями Естер та її листи. Їх було всього п’ять, здається, вони й досі пахли її парфумами. Мали б пахнути – червоне дерево добре зберігає аромати, однак ту маленьку таємну шухлядку він відкривав зрідка, хоч майстер і говорив, що механізм надійний і прослужить йому довго.

– І мене, і вас переживе! – усміхався червонодеревник, салютуючи чаркою.

Майстра пережив. Певно, тепер Тарас Адамович відкриватиме таємну шухлядку ще рідше – бо вже нема того, хто зумів би полагодити механізм у разі оказії.

Олегівська тиха, не стривожена зойком жінок, гавкотом собак, що казитимуться за парканами сусідських господ, коли прибуде поліція. Тіло майстра-червонодеревника, про вбивство якого розповів йому розносник газет, повантажать на підводу. Стомлений кінь потягне підводу до найближчої лікарні, де експерти зможуть оглянути тіло. Поліціянти оточать будинок, доки працюватимуть слідчі всередині та снуватимуть туди-сюди, мов щури, вишукуючи здобич. Невдовзі зберуться базіки, хлопчаки повсідаються на сусідські паркани, а потім, коли всі розійдуться, майнуть, як зграйка горобців, у двір Тараса Адамовича оповідати новини про побачене й ласувати варенням. Він може дістати їм особливе – аґрусове, пригостити трав’яним чаєм. Улітку вони б розсілися у дворі на стільцях, та й просто на траві, однак зараз кінець грудня, нехай і на диво безвітряного, проте сніжного. Старий слідчий, звичайно, запросить їх до кімнати з каміном.

Невже він сидітиме і чекатиме, аж поки малі збирачі пліток не почнуть стукати у хвіртку? Час знову витікає крізь пальці, наче пісок, що його дід мішав із сіллю, щоб гріти на ньому каву у джезві. Може, до цієї кімнати він увійшов, аби лише послухати тихе рипіння шафи, механізми якої вже пережили її творця. Що сказав Кость? Спогади зовсім свіжі, не затерті розмовами з іншими людьми, ранковими зустрічами чи газетними новинами. Хлопчина рвучко відчинив хвіртку, струсив сніг із кількох яблуневих гілок, привітався, ледь схиливши голову. Він був збуджений, побачене на власні очі загострило його обличчя, зробило плутаною та швидкою мову. Кость проторохтів:

– Старого Семена Нечипорука… Його ж забили! Сам бачив тіло крізь шибку в будинку. Так, пане слідчий, сам бачив… Аж поки червона жандармська пика мене не нагнала…

– То поліція вже там?

– Ні, – невпевнено відповів хлопець, – не знаю, там усе тихо…

Відігнавши спогад, старий слідчий вправним рухом дістав чорну валізку слідчого з-під столу, вже у сінях надяг пальто, надів трохи прим’ятий капелюх та вийшов на поріг. Морозно. Тихо. Сніг сяє на сонці діамантами. Не дивно, що Міра Томашевич так любить дивитися на нього у цьому саду. Невже він зараз хоче втягнути дівчину в ще одну справу? Нехай у курсистки мають бути канікули на свята, але ж не гоже витрачати такі дні на те, щоб вислуховувати роздуми старого слідчого у відставці, коли у Шато де Флер відкривається ковзанка, оркестр грає вальси, а у кав’ярнях на Хрещатику подають тепле вино. Її сестра точно не сидітиме в чотирьох стінах у ці дні, хоч вона й обіцяла продовжити їхнє шахове протистояння. Балерина швидко забуває обіцянки, або просто не вважає недбало кинуті репліки такими.

Він крокує до хвіртки, чує, як рипить сніг, а здається, що рипить картотечна шафа у кімнаті Естер. То сентиментальна звичка відлюдника – прислухатися до тужливого рипіння старих меблів чи боятися збудити друкарську машинку необережним рухом. Невже зараз вона жене Тараса Адамовича на місце вбивства? Саме тепер можна все оглянути до прибуття поліції – таке випадає слідчому у відставці не часто. Випадковостями не варто нехтувати. Навіть якщо потім він перекаже все побачене слідчим, зараз має принаймні подивитися на вбитого. Вони не були друзями, навряд чи могли вважатися близькими сусідами – червонодеревник жив за кілька хат від будинку Тараса Адамовича. Однак цієї хвилини він чомусь думав про акуратні невеликі шухляди власної шафи, й це викликало дивне бажання пришвидшити ходу. «Старому Нечипоруку» було не більше ніж сорок п’ять років, то лише для Костя всі, хто був старший за Якова Менчиця, видавалися старими. Може, поліція вже вирушила сюди? Колишній слідчий на мить прикрив очі повіками, уявив, як жандарми ліниво чекають на сходах будинку по Володимирській, 15, начальник розшукової частини Київської міської поліції, Олександр Семенович Репойто-Дуб’яго думає, кому б передати справу, помічає свого заступника Івана Арчибальдовича Фогля, який прогулюється коридором зі своєю кривою усмішкою на вустах, зупиняє його зі словами:

– Іване Арчибальдовичу, маю для вас нову справу.

Певно, саме так і скаже людині-моноклю начальник розшукової частини. І Фогль вирушить на Олегівську, щоб свердлити ледь згорблену постать Тараса Адамовича лихим поглядом риб’ячого ока з-під монокля. Запитуватиме:

– Хіба у вас немає нагальних справ, Тарасе Адамовичу? Готувати варення чи запікати яблука в тісті?

Нагальні справи є завжди. Тарас Адамович щойно завершив розслідування, отже, може повернутися до відкладених партій з давніми партнерами. Мосьє Лефевр, певно, думає, що поштова служба десь згубила листа від київського суперника, інакше як пояснити те, що Тарас Адамович і досі не надіслав відповідь? А він не писав французові, що взявся за нове розслідування. Тепер, можливо, доведеться повідомити, що вплутується у чергову, вже третю справу. Торік узимку він надсилав у листах до нормандця хіба оповіді про погоду і пиріг, що спік напередодні. Ця зима сповнена урочистої величі та тривог, мерехтить білою ковдрою, засліплює очі на сонці. Неспокійна, хоч і безвітряна.

Рипнув хвірткою у чужий двір, приготувався почути гавкіт – червонодеревник тримав великого кудлатого собацюру на прив’язі біля буди. Гавкіт пса був схожий на кашель старого курця, а очі світилися недобрим вогнем – навряд чи те дивне кудлате створіння визнавало бодай когось, окрім власного господаря. Його знали як безжального убивцю всіх сусідських котів, що наважувались ступити на це подвір’я. Сусідські ж хлопчаки запевняли колишнього слідчого, що собацюра якось сам підманює довірливих муркотунів, аби вмить чинити над ними криваву розправу. Тарас Адамович почекав із хвилину і, роззираючись, ступив у двір. Собаки не було, лише міцний ланцюг обвивав буду, ховаючи за нею свій край. Гість підійшов ближче, хоч уже знав, що побачить. За будою лежав кудлань із висолопленим язиком. Смерть від отрути лиха, чи то йому тепер так здається, коли він розплутав загадку з отруєними на борту літака молодятами? Ще раз глянув на собаку й подумав, що тепер сусідські коти почуватимуться вільніше. Ступив на поріг хати.

Цієї миті працівник антропометричного кабінету Яків Менчиць підіймався східцями на третій поверх будинку, де розміщувалася розшукова частина Київської міської поліції. Підіймався повільно, бо ж здавалося, що високі сірі стелі нависають над ним тягарем. Хотілося вийти із цієї будівлі, йти вулицею далі, туди, де ще вчора у Золотоворітському сквері грала музика з гучномовців, а поруч стояла й усміхалася дівчина, яка колись першою надіслала йому листа. Ніколи не думав, що кабінети у цій будівлі так гнітитимуть його, огортатимуть безпросвітним серпанком нудьги. Відчинив двері до того, в якому звик проводити довгі години буденного дня, і зупинився, почувши, як хтось озвався до нього.

– Пане Менчиць!

Холодний хрипкуватий голос. Останнім часом він чує його надто часто, раніше Іван Арчибальдович Фогль зрідка виявляв бажання вийти зі свого кабінету, щоб поговорити з кимось у коридорі. Невже лишилися нерозв’язані питання у справі вбитого авіатора – князя Курдашова? Навіщо він спинив його?

– Вітаю вас, пане Менчиць! – повторив заступник головного слідчого.

Крива усмішка, незмінний монокль. Фогль не з тих людей, до яких відчуваєш симпатію з першої хвилини знайомства. Молодому слідчому складно уявити ситуацію, коли хтось узагалі може відчувати симпатію до цього власника хрипкуватого голосу та риб’ячих прозорих очей.

– Хіба ви не чули новини? – запитав Фогль, проте, почитавши вираз нерозуміння на обличчі Якова Менчиця, додав: – Убивство!

Тривожне передчуття стискає молодому слідчому горло, змушує слухати Фогля, не перериваючи. Той уповільнює слова, розтягує репліки, ніби насолоджується ефектом. Та й справді ж насолоджується!

– Убили якогось старого на Олегівській, – сказав Фогль, спостерігаючи, як кам’яніє обличчя співрозмовника.

Яків Менчиць лишає Фогля у коридорі, так і не прокоментувавши його репліку. Затим мерщій проноситься повз відчинені двері кабінетів та завмирає лише біля тих, де на порозі вимальовується начальник розшукової частини – дійсний статський радник Олександр Семенович Репойто-Дуб’яго…

Потім Яків Менчиць спускається вниз, до виходу, бачить жандармів на першому поверсі, які рухаються уповільнено, наче уві сні. Чи то він й справді потрапив у сон, в один із нічних кошмарів, у якому з величезного літака – «Ілля Муромець» конструкції Ігоря Сікорського хтось скинув бомбу саме на будинок посеред яблуневого саду на Олегівській. Уві сні Менчиць прийшов туди на світанку й побачив лише велику чорну воронку на місці будинку зі заскленою верандою та акуратною доріжкою від хвіртки. На краю воронки щось, присипане землею, зблискувало на сонці. Він торкнув рукою і зрозумів – то клавіатура старої друкарської машинки.

Але зараз то був не сон. Він їхав у автомобілі поруч із Репойто-Дуб’яго, якому, здавалося, передалося Менчицеве занепокоєння. Не дивно – начальник розшукової частини – не лише колега і шаховий партнер старого з Олегівської, а й давній друг. Він, певно, теж не сумнівається, що на тій вулиці нікого вбивати, крім старого надокучливого слідчого у відставці, який міг знову вплутатися в якусь ризиковану справу. Вони їхали швидко, хоч і доводилося об’їжджати дорогою замети снігу.

Узимку в цьому місті всі лаються через сніг – городяни нарікають на власників трамвайних маршрутів, власники маленьких кав’ярень та крамниць – на міських двірників. Останні не поспішають розчищати сніг поблизу трамвайних колій та сварять бельгійців, які років десять тому викупили акції в тодішнього трамвайного короля – Лазаря Бродського і мали б дбати про колії та ділянку за три метри від них. Менчиць також подумки лаяв двірників, які мали б розчистити вулиці. Автомобіль непевно почувається на засніжених міських дорогах, однак Репойто-Дуб’яго не визнає іншого транспорту. Молодий слідчий поглянув на начальника розшукової частини, намагаючись збагнути, про що він думає.

– Пане Менчиць, – ніби прочитав його думки Репойто-Дуб’яго, – хіба Тарас Адамович розслідував щось іще, окрім…

– Справи зниклої балерини?..

– …та вбивства авіатора і його дружини?

– Ні. Принаймні, я нічого такого не знаю…

Репойто-Дуб’яго змовк, насупив кошлаті брови.

Олегівська тиха, як найтихіша околиця Києва. Чи то Флорівський монастир осяює її благодаттю, вимальовуючи чіткий обрис дзвіниці на тлі сіро-блакитного неба з кошлатими хмарами, чи то тихою меланхолією віє з боку Щекавицького кладовища. Тарас Адамович колись говорив, що там поховані його дід і батько. А тепер… Менчицю не хочеться думати про це, він жене лихі передчуття геть, вдивляється у чужі паркани, намагаючись відволіктися. Думки повертаються, обплутують голову на рівні скронь, шепочуть недобре на вухо.

Треба якось повідомити Мірі. Мабуть, вона знов убереться у сіре пальто та капелюшок із вузькою смужкою чорної вуалі, що закриває очі. Мірині очі блакитні, як небо у серпні. Він бачив їхню пронизливу блакить навіть з-під вуалі тоді, на кладовищі, біля могил князя Курдашова та його дружини. Раптом у спогадах молодого слідчого сплив силует іншої дівчини під вуаллю. Насмішкуватий дзвінкий голос, аромат яблучних парфумів, вуаль не траурна – оманливо-загадкова, густа, як найтемніша вереснева ніч. Крізь ту вуаль він спочатку не міг роздивитися очей Барбари Злотик, але згодом дізнався, що вони темні, із зеленим відблиском, хоч і змінюють колір залежно від освітлення. Навряд чи Барбару Злотик засмутить смерть старого слідчого, який був ініціатором її арешту.

Автомобіль зупинився біля знайомого Менчицю невисокого паркану. Викривлені гілки старих яблунь обплітали будинок з усіх боків. Молодий слідчий рипнув хвірткою, завагався. Якщо це справді місце злочину, варто зважати на деталі – сліди на стежці, акуратно виметений поріг.

– Ви гадаєте… – звернувся Менчиць до Репойто-Дуб’яго.

– Не впевнений, – відповів той. – Про вбивство розповів двірник, якому, своєю чергою, розповів хлопчина з газетами, малий говорив про тіло у будинку, сказав, що багато крові.

Менчиць повільно рушив стежкою у напрямку веранди. Розносник газет приходив до цього будинку щоранку, отже, першим або одним із перших виявив тіло. Менчиць уже майже торкнув ручку дверей, як почулося рипіння хвіртки. Молодий слідчий та начальник розшукової частини озирнулися. Біля хвіртки завмерла дівчина у темному пальті. Зараз вона була без вуалі. І з відстані у кілька кроків Яків Менчиць міг бачити пронизливу блакить її очей кольору серпневого неба.

– Міро, навіщо ви сюди прийшли?

Репойто-Дуб’яго сумно подивився на дівчину й додав до репліки слідчого:

– Панно Томашевич, я змушений попрохати вас…

– Щось тут трапилося? – тихо запитала дівчина.

– Ми не знаємо напевно, – відповів їй Менчиць, – але, здається, тут сталося убивство. Тарас Адамович…

– Вплутався у нову справу?

Невже вона ще не здогадалася? Чи їй надто боляче усвідомлювати, що колишній слідчий Галушко більше не вплутається у жодну зі справ… Міра усміхнулася. Дивна реакція, але, напевно, люди завжди дивно реагують на смерть. Вона пройшла повз Менчиця і мовила фразу, на яку молодий слідчий точно не очікував:

– Пані Марта передала вам якісь особливі трави для чаю. Доброго ранку!

Менчиць хоче запитати, хто така пані Марта і навіщо йому трави, а потім помічає широку усмішку на обличчі Репойто-Дуб’яго. Він прослідковує за поглядом начальника розшукової частини й теж усміхається – біля дверей веранди стоїть той, до кого на похорон Міра, можливо, колись і убереться у чорну вуаль, однак не сьогодні.

– Пане Менчиць! Олександре Семеновичу! Несподівано бачити вас тут разом, хоч я і здогадуюся про причину вашого візиту, – гучно озвався з порогу господар будинку посеред яблуневого саду.

– Ми думали, вас убили, – щиросердно зізнався Репойто-Дуб’яго та усміхнувся. Його молодий колега почервонів.

– О-о-о? – питально звів на лоба густі брови Тарас Адамович. – Що ж, матиму на увазі, що у разі моєї смерті за справу візьметься особисто начальник розшукової частини Олександр Семенович Репойто-Дуб’яго.

– Наступного разу не приїду, доки напевне не переконаюся, що то таки ти віддав Богові душу. То що тут сталося на цій вулиці, яку не кожен знайде у лабіринтах Подолу?

– Вбивство. За кілька будинків звідси.

– Отже, таки вбивство, – спохмурнів Репойто-Дуб’яго. – Тобі щось відомо?

– Я оглянув тіло. І будинок.

Колишній колега хитнув головою.

– Імпровізуєш, Тарасе Адамовичу. І що скажеш?

– Кілька речей непокоїть мене. Однак краще, якщо ви оглянете все самі й побачите на власні очі. Міро, – раптом звернувся він до дівчини, – ви говорили щось про трави… Пані Марта у Києві?

– Так, – ледь чутно прошепотіла Мирослава.

– Тоді залюбки пригощу вас усіх особливим чаєм пані Марти, звичайно, знайду й дещо до чаю. Чекатиму вашого повернення, – сказав старий слідчий та подивився на Менчиця.

– Ким був загиблий? – запитав Репойто-Дуб’яго.

– Майстром-червонодеревником.

– І тебе щось непокоїть?

Тарас Адамович на мить замислився та згодом відповів:

– Так, кілька речей. Найбільше – напис, який він залишив на підлозі.

– Він устигнув щось написати?

– Так. Перед смертю. Лише одне слово, яке я не розумію.

Міра стояла бліда – розмови про вбивства та ще й до ранкової кави не додають настрою. Проте Менчиць не міг позбутися відчуття неймовірного полегшення, яке намагався приховати. Репойто-Дуб’яго запитав далі:

– І що за слово?

Тарас Адамович узяв із рук Міри пакунок, ширше прочинив перед нею двері на веранду та відповів:

– «Крааль».

– Крааль?

– Так.

– І що б це могло означати? – запитав Репойто-Дуб’яго.

– Отож і я не розумію. Однак, окрім напису, ви знайдете у будинку вбитого чимало речей, які вас зацікавлять.

Репойто-Дуб’яго кивнув і промовив:

– Зустрінемось по обіді. Не думаю, що закінчимо раніше.

Тарас Адамович кивнув у відповідь і рушив услід за Мірою вглиб будинку.

ІІ
Горіховий стілець

Колишній слідчий розгорнув пакунок на столі у вітальні, де весело потріскував камін. Трави – духмяні, складені акуратними жмутиками – змішували свої аромати, визираючи сухими гілочками із шурхотливих обіймів паперу. Марта сушить лаванду і мелісу, збирає чебрець. Він завжди пропускає цвітіння лаванди, тому рідко додає її у чай. Марта, навпаки, розвішує духмяні гілочки по всій оселі, досипає засушені квіти у заварник, підморгує зеленим оком. Міра теж любить чай з лавандою?

Дівчина лишила у передпокої сіре пальто і дивної форми капелюшок, що нагадував дзвін.

– Капелюшок-клош – так називає його Віра, – мовила Мирослава, коли Тарас Адамович кинув питальний погляд на фетрове творіння модистки. Його секретарка раніше не носила таких, на відміну від балерини, яка не боялася експериментувати.

– Гарний, – усміхнувся Тарас Адамович, – акуратно поклавши капелюшок на поличку.

– Незручний, – стенула плечима Міра, – але Вірі подобається, вона навіть говорить, що обріже волосся за його формою.

– Обріже волосся заради капелюшка?

– Сподіваюсь, ні. Але ця модель не зовсім пасує до моєї зачіски, – проказала Міра й увійшла до вітальні. Корона кіс, що обрамляла її голівку, блискала акуратним гребенем. «Дивні часи – подумалось старому слідчому, – коли дівчата зрізають коси заради капелюшків».

Лаванда ароматна, і Мірі, здається, подобається. Тарас Адамович додав у чай і меліси – чи то, щоб заспокоїтися самому, чи то, щоб його секретарка поринула у тиху атмосферу біля каміна, що заколисує, з духмяною чашкою у руках. Чай парує, Міра зацікавлено позирає в його бік – певно, чекає, щоб він почав розповідати. Вона вже чула про вбивство, хоч і не знає подробиць. Невже йому тепер уже ніколи не вибратися із цієї круговерті розслідувань, що підхопила його наприкінці літа, коли Міра Томашевич уперше рипнула хвірткою до його будинку? Тоді вона шукала сестру, яка зникла. Іронічно, але завершене на Куренівці розслідування – а тоді вони знайшли балерину Віру Томашевич саме там – ознаменувалося початком нового, і теж на Куренівці. На аеродромі – єдиному в місті – приземлився літак із мертвими князем Курдашовим та його молодою дружиною. Він не хотів вплутувати Міру в попереднє розслідування, не мав великого бажання розповідати їй про смерть майстра-червонодеревника і тепер. Але ж вона все одно дізнається від Якова Менчиця, який зараз подався оглядати місце злочину, чи з газет. Інформацію завжди ліпше отримувати з першоджерела, особливо якщо інформація жахлива. Передана через другі чи треті руки, вона обростає перебільшеними подробицями, багатозначними напівнатяками. Ніщо так не лякає, як білі плями в розповіді, котрі ми доповнюємо власними здогадами. Особливо якщо це історія про вбивство.

Примружився, кинув погляд у бік дівчини. Міру не налякаєш такими історіями. Сьогодні вона повідомила йому, що на час канікул збирається допомагати у госпіталі.

– Тому, Тарасе Адамовичу, краще, щоб ми перенесли наші зустрічі на ранкові години.

– Якщо я вплутаюся у ще одне розслідування?

– Не «якщо». Коли вплутаєтесь, – без усмішки проказала дівчина, звівши очі над чашкою з ароматним чаєм.

За кілька будинків звідти Яків Менчиць переступив поріг приземкуватого цегляного будинку, що ховався за високим дерев’яним парканом. Фотограф завмер біля собачої буди, Репойто-Дуб’яго рушив за Менчицем.

Сіни маленькі, чисто виметені, з великою шафою, оздобленою різбленням, і лавою навпроти. Зі слів Тараса Адамовича, майстер мешкав сам, його дружина давно померла, дітей не було. Може, воно й на краще – повідомляти про смерть родичам завжди непросто. Про таку смерть – тим паче. Вони йдуть темним коридором повільно, роззираються навсібіч, хоч світла небагато й складно роздивитися обриси високих шаф і комодів, що стоять уздовж стін. Чи то замовлення, що чекають на покупців, чи то звичні меблі у цьому будинку для приладдя майстра? Менчиць здогадується лише про те, що побачить щось не надто приємне для ока у кімнаті, де знайшли тіло вбитого – за холодними тоном і кам’яним обличчям слідчого, який сказав їм на порозі своєї оселі посеред яблуневого саду: «Краще, якщо ви оглянете все самі та побачите на власні очі».

Він, напевно, не хотів говорити, бо поруч була Міра. Коли ж Яків Менчиць відчинив двері до просторої кімнати у будинку майстра, яку заливало світло із трьох величезних вікон, завмер на порозі. Після тьмяного коридору, світла було забагато. Контраст різонув очі, змусив зупинитися. Потім молодий слідчий увійшов до кімнати, пропускаючи вперед начальника розшукової частини.

Ця кімната, як невдовзі виявилося, була найбільшою у будинку. Біля печі ховалися двері до маленької кімнатки з ліжком загиблого, а звідти вів прохід до комірчини. Ще до однієї кімнати – теж невеликої та захаращеної, що більше була схожа на майстерню, сповнену мішанини запахів фарб і дерева – вели двері з темного коридору, який вони проминули хвилину тому. Ото й увесь будинок. Обійшовши його нехитрі закутки за дві години потому, Менчиць зрозуміє, що в будинку Тараса Адамовича кімнат і дверей – більше, і далеко не всі він уже бачив. Ураз упіймав себе на думці про те, що фотографа вони взяли із собою недарма.

Тіло майстра було полишене на стільці посеред кімнати. Певно, то теж стілець його роботи – про це свідчили вигнуті, оздоблені різбленням ніжки, темний колір, поза сумнівом, цінної породи деревини. Менчиць пригадав хиткі стільці у власному будинку, навряд чи вони витримали б те навантаження, яке довелося витримати цьому стільцю. Майстер був прив’язаний до стільця товстою мотузкою, яку Менчиць розглядав надто довго, певно, аби не дивитися на тіло. Репойто-Дуб’яго підійшов до нього, поклав руку на плече і сказав:

– Пане Менчиць, покличте фотографа. І огляньте сусідні кімнати.

Фотограф не увійде до будинку, поки слідчі, які працюють на місці злочину, не покличуть його. Репойто-Дуб’яго пропонує йому простий вибір – вийти звідси та оглядати сусідні кімнати, не дивитися на руки прив’язаного до стільця чоловіка. Уникати погляду скляних очей на перекошеному обличчі покійника. Він просто вийде на вулицю і покличе фотографа, який марнує час біля собачої буди. Звичайно, собаку отруїли, щоб він не збудив сусідів, але вони тут не заради собаки.

Фотографам простіше – Менчиць чомусь упевнений в цьому. Вони дивляться на світ крізь скельця чорного апарата, що відгороджують їх від реальності, особливо, якщо вона така, як у цьому будинку. У великій кімнаті, посеред якої стоїть стілець із темного дерева, забагато світла і забагато крові. Фотоапарат як захисний бар’єр. Принаймні Менчиць хоче так думати. Він кличе фотографа й прохає його пройти до великої кімнати.

Вони йдуть разом коридором, Менчиць – попереду, за крок від нього – худорлявий чоловік, вік якого складно визначити – він ховається десь між зморшками у кутиках очей і безбарвним кольором обличчя, а також на підборідді, що вкрите світлою бородою, і в тонких пальцях, якими він тримає фотоапарат. Менчиць має зараз звернути у двері, що ведуть до іншої кімнати, та пропустити фотографа туди, де на нього чекає інший слідчий. Він згадує холодний вираз очей Тараса Адамовича і проходить повз двері, у які мав увійти. Рушає далі, туди, де в кімнаті з тілом закатованого майстра лишився начальник розшукової частини дійсний статський радник Олександр Семенович Репойто-Дуб’яго, який примчав на Олегівську, бо думав, що тут убили його давнього друга.

На порозі кімнати Менчиць озирнувся до фотографа й мовив:

– Видовище неприємне.

– Усе гаразд, – відповів той, – я не снідав.

З тону його голосу неможливо зрозуміти – говорить він про давню звичку чи особливу підготовку до виїзду на місце злочину.

Менчиць на мить згадав про запрошення Тараса Адамовича на чай та його обіцянку знайти щось до чаю, коли вони з Репойто-Дуб’яго повернуться. І відразу подумав, що складно обрати пиріг і навіть сам напій для історії, яку вони розповідатимуть.

Увійшов до кімнати й, завваживши на собі здивований погляд Репойто-Дуб’яго, сказав:

– Вам знадобиться допомога. Я огляну інші кімнати, коли закінчимо тут… з вашого дозволу.

Начальник розшукової частини ледь помітно кивнув та віддав наказ:

– Діставайте нотатник, пане Менчиць, тут чимало роботи.

Наступні дві години вони ретельно оглядали тіло і місце вбивства, Менчиць занотовував усі спостереження, фотограф фіксував можливі докази у свій спосіб. Молодий слідчий думав про Тараса Адамовича, який був тут зранку сам. Певно, він теж усе ретельно оглянув. Вони зможуть порівняти спостереження. Господар будинку посеред яблуневого саду сказав, що вони мають побачити все на власні очі, отож Менчиць дивитиметься. Інакше доведеться говорити Мірі Томашевич, що ховався від побаченого в інших кімнатах, оглядав нікому непотрібні комірки й описував, у якій позі знайшов отруєного собаку. Краплі крові на снігу, здається, з носа бідолашного пса, кілька зелених листочків біля миски, міцні кільця ланцюгу. Собаку теж шкода, але його смерть, здається, була легшою.

Місто прокидається, наче вулик, починає гудіти, сповнюється звуками та плітками. Коли воно прокидається зі звісткою про вбивство, гудіння його тривожне й зацікавлене водночас. Чутки розносять двірники та хлопчаки, торгівці на базарі та візники. Плітки котяться хвилями, обростають вигадками, аж поки не потраплять на шпальти перших газет. Репортери вже нервово щось пишуть, поки слідчі обходять двір і сусідів, зазирають у вікна, ставлять запитання перехожим. Вони не воліють чекати офіційної версії – офіційні версії поліції завжди нудні, як лекція гімназійного вчителя латини.

Репойто-Дуб’яго не любить спілкуватися з репортерами, однак пропускає деяких у двір будинку вбитого й коротко оповідає про те, що сталося. Думські чиновники знову вимагатимуть якнайшвидшого розкриття, а газети постачатимуть городянам щодня нові криваві подробиці, яких у цій справі не бракує.

За кілька будинків від місця злочину Міра Томашевич відставляє вже порожню чашку, що й досі пахне лавандою, та запитує старого слідчого:

– Ви втручатиметеся у розслідування?

Господар не знає, як відповісти на це запитання, бо й сам не впевнений. У його дворі немає собаки, який сповістив би про прихід несподіваного гостя, однак зараз він чує рипіння хвіртки й може уникнути прямої відповіді. Колишній слідчий підвівся та вимовив:

– Я не хотів би. Але, боюся, доведеться.

Тим часом Яків Менчиць продовжує оглядати місце злочину. Фотограф повідомив йому, що стілець, до якого прив’язали майстра-червонодеревника, – горіховий. Хтозна, як він це зрозумів – із кольору деревини чи з вигляду стільця. Для віденських стільців потрібна міцна деревина, яка добре гнеться, тоді можна зробити вигнуті ніжки та спинки, а у цього стільця є навіть підлокітники.

Молодий слідчий занотовує опис форм плям крові, завважує, що вбитий намагався забарикадувати двері; вказує фотографові зафіксувати вишкрябаний на підлозі надпис, який майстер-червонодеревник, певно, встиг зробити до того, як злочинці чи злочинець увірвалися до кімнати та прив’язали його до стільця. «Крааль» – як і говорив Тарас Адамович. Дивне слово, хтозна, що означає. Він залишає Репойто-Дуб’яго й фотографа та рушає надвір, щоб поговорити із сусідами, яких уже встигли опитати інші поліціянти.

На лавці біля собачої буди сидів сухенький зморшкуватий дід, спирався на палицю. Благий одяг на ньому висів мішком, щось сіре й засмальцьоване, що можна було б вважати кожухом. Менчиць підійшов до нього та сів поруч. Якщо його пустили у двір, отже – свідок. Молодий слідчий запитав:

– Діду, де ви живете?

– Сусідня хата, – прошамкав беззубим ротом старий.

Менчиць поглянув у бік, куди той непевно махнув рукою, завважив похилений дах хатини. Певно, вона така само стара, як і господар, ледь тримає стінами дах. Дідова рука, що стискає палицю, тремтить, очі в нього блакитні та прозорі. Менчиць запитав далі: