Двічі в одну річку не ввійдеш

Розділ I. Сонце на долоні

Хутір Коханий

 
Посеред лісу задрімав ставок…
Шумлять мрійливо пишні очерети.
Приховуючи від очей секрети,
Танцюють бабки шлюбний свій танок.
 
 
Там витіка життя мого ріка,
І звідти пролягла моя стежина —
На хуторі Коханому родина
Моя жила в будинку лісника.
 
 
Стелили трави шлях у майбуття.
Між віт беріз вітри лічили роки.
І за межею лісу стихли кроки —
Брати і сестри ринули в життя.
 
 
Губився місяць у тінях дубів,
Гойдалось сонце на маківках сосен.
Із сніжних зим вертаючись до весен,
Вже безліч раз покірний лист злетів.
 
 
Спочила ненька. Сивий геть татусь.
Брати і сестри – є в усіх родини.
Та бачу в снах ті спогади дитини,
І тілом всім спросоння стрепенусь.
 
 
І так кортить, бодай ну хоч на мить,
Полинути на хутір мій Коханий.
Лиш спомином про все минуле-давнє
Відлунням пісня мамина бринить.
 

«Як пахне хліб в руках моєї нені!..»

 
Як пахне хліб в руках моєї нені!
І келих молока я піднесу до вуст.
Тихенько вийду на лани зелені
І там, в хлібах, до ранку забарюсь.
А вітер трави долу гне. А роси,
Немов кришталь, виблискують в колоссі.
Хто в полі був вночі у середині літа?
Хто стежку росяну топтав у спориші?
На обрії, туманами сповиту,
Хто бачив тінь мрійливої душі?
Хто брів між соняхи пахучі, тихі, сонні,
Вдихаючи повітря медяне?…
І хто проніс це сонце на долоні
Через життя, той зрозумів мене.
 

Вічні береги

 
Присядь на стільчик, відпочинь,
Моя натомленая нене.
Так пахнув в ті часи полин,
Що аж сюди допах до мене.
 
 
Матусю, рідненька, полеж,
Тобі ж голівонька болить.
А пам’ять витлілих пожеж
Мені болить, мені щемить.
 
 
Моя лебідонько, поспи.
А я постережу твій сон.
Свята минулися й пости,
І шиби вибиті з вікон.
 
 
Горять розпечені сонця.
Шумлять дощі, сопуть сніги.
З твого ласкавого лиця
П’ють воду вічні береги.
 

«Духмянішими стали чорнобривці…»

 
Духмянішими стали чорнобривці,
Блакитнішими стали сокирки,
Рясніше яблук на старій путивці,
Порожні відра випили хмарки,
Барвінок застелив прудкі стежини,
І цілий світ засіяв пишний мак,
І котяться по білому ожини,
І півень у барвінку мовби вкляк.
Ще голосніше голуби воркують,
Іще міцніше обіймають діток.
По білому, по білому танцюють
Пелюстки ніжні вранішніх нагідок.
Чи здогадались ви, чи зрозуміли?
То я відкрию таїну таки —
На полотні, що було біле-біле,
Матуся вишиває рушники.
 

Матері

 
Пішла, й не озирнулась, мов ріка,
Лиш посмішку лишила в хвилях вітру.
Ти за життя була до всіх привітна,
Ласкава, ніжна, щира, говірка.
 
 
Пішла, й не озирнулась, як віки
Не озираються на промайнуле вчора.
Злетіла ввись на щогли ясикорів,
Небесні розгойдавши вітряки.
 
 
Тепер із неба сиплеться любов
Червневим пухом і грудневим снігом.
Завії, здобрені твоїм ласкавим сміхом,
Обернуться у весни знов і знов.
 
 
І буде літо – медом на вустах,
І смуток осені знайде для себе фарби.
А я дивлюсь, як в небо їдуть гарби,
Де вічність крутить крила на млинах.
 

Збираю яблука

 
Вже яблуні з півтори мого зросту.
Неначе вчора, а вже двадцять літ
Стоптали ноги. Вже нема колгоспу.
Села – нема. Пішло у білий світ.
І я пішла, поїхала до міста.
Збираю з яблунь сонячні плоди.
На хуторах, де самота імлиста,
Плоди збирають сизі холоди.
Так ниє десь у грудях, в лівім боці…
Таке життя, життя взяло своє.
І забринить роса сльозою в оці,
І в кронах яблунь сонце виграє.