Buch lesen: «Останній листок (збірник)»
Долоня Тобіна
Якось Тобін і я поїхали вдвох на Коні-Айленд. У нас було чотири долари на двох, а Тобіну треба було розвіятись. Його кохана Кеті Магорнер з графства Сліго, виїхавши три місяці тому до Америки, пропала. При ній були сотня доларів власних заощаджень і сотня, виручена від продажу Тобінової спадщини, що складалась з маленького будиночка і одної свині. Після того як Тобін одержав листа, в якому вона писала, що виїжджає до нього, про неї не було більше жодної чутки. Тобін давав об’яви в газетах, але дівчина не знайшлась.
Так от, поїхали ми з Тобіном на Коні-Айленд, гадаючи, що різні атракціони і запах смажених зерен кукурудзи розвіють тугу серця в його грудях. Але Тобін був важкодум, і журба міцно вселилася в нього. Він скреготав зубами, дивлячись на повітряні кулі, він проклинав кіно і, хоч жодного разу не відмовився від пропозиції випити, все ж таки з презирством відвернувся від лялькового театру і ладен був побити всіх фотографів.
Тоді я повів його на одну з бічних алей, де атракціони були трохи менш настирливими. Біля невеличкого, шість на вісім футів, балагана Тобін зупинився, і щось людське з’явилось у його погляді.
– Тут, – каже він, – я розвію свою журбу. Чудова хіромантка з-над ріки Нілу дослідить долоню моєї руки, і мені буде відомо, чи трапиться те, що має трапитись.
Тобін вірив у всілякі прикмети і надприродні явища. Він мав тверді переконання відносно таких речей, як чорні коти, щасливі номери і прогнози погоди в газетах.
Ми увійшли в цей чудесний курятник, де для таємничості були розвішані червоні простирадла і малюнки рук, на яких лінії перехрещувались, як рейки на залізничному вузлі. Напис над дверима повідомляв, що в цьому курятнику сидить мадам Зозо, єгипетська хіромантка. Мадам була гладка жінка в червоному джемпері з вигаптованими на ньому закарлючками і чудернацькими звірами. Тобін дає їй десять центів і простягає руку. Вона піднімає його руку – рідну сестру копита ломової коняки – і дивиться, чи не прийшов він бува за підковою.
– Чоловіче, – каже мадам Зозо, – лінії вашої кінцівки показують…
– Це зовсім не нога, – перебиває її Тобін. – Звичайно, вона не дуже красива, але перед вами моя долоня.
– Лінії показують, – каже мадам, – що у вашому житті було нещастя. І воно не останнє. Гора Венери, – чи, може, це просто синець від каменя, – показує, що ви закохані. Ви мали клопіт, причиною якого була ваша кохана.
– Це вона про Кеті Магорнер згадує, – голосно шепоче Тобін, нахиляючись до мене.
– Я бачу, – каже хіромантка, – багато журби та нещастя через когось, кого ви не можете забути. Я бачу лінії, які вказують на літеру «К» і літеру «М» у її імені.
– Чуєш, – каже мені Тобін, – чуєш, що вона говорить?
– Стережіться, – веде далі хіромантка, – темного чоловіка і світлої жінки: вони принесуть вам неприємності. Дуже скоро ви поїдете водою і зазнаєте фінансової втрати. Я бачу лінію, яка принесе вам щастя. Є чоловік, який увійде в ваше життя і приверне до вас фортуну. Коли ви його побачите, ви пізнаєте його по кривому носу.
– А ім’я його там не позначене? – питає Тобін. – Було б зручніше привітатись до нього, коли він почне навалювати мені щастя.
– Його ім’я, – каже хіромантка, прикидаючись замисленою, – не написане лініями, але вони показують, що воно має бути довгим і в ньому повинна бути літера «о». Я нічого більше не можу сказати. Бувайте здорові! Не загороджуйте двері.
– Дивно, звідки вона все це знає, – каже Тобін по дорозі на пристань.
Коли ми проштовхувались біля воріт, якийсь негр зачепив запаленою сигарою Тобіна за вухо і почались неприємності. Тобін вдарив його по шиї, жінки заверещали, і мені довелось витягати його з натовпу, поки не з’явилась поліція. Тобін завжди буває в небезпечному настрої, коли задоволений собою.
Ми повертались пароплавом, і коли почули оклик:
«Кому потрібні послуги офіціанта?», – Тобін спробував відгукнутися, відчуваючи бажання вихилити кухоль пива, але, обмацавши кишені, з’ясував, що вони порожні. Хтось зацікавився його грішми під час бійки. Так ми і сиділи з сухими горлами на лавах, слухаючи, як італійці вигравали на скрипках на палубі. Як би там не було, настрій у Тобіна був гірший, ніж коли ми виїжджали.
На лаві, що напроти поручнів, сиділа молода жінка з волоссям майже білого кольору і вдягнена так, як одягаються пасажирки шикарних автомобілів. Проходячи повз неї, Тобін ненароком зачепив її за ногу і, оскільки він завжди дуже люб’язний з дамами, коли буває напідпитку, спробував зняти свого капелюха, щоб вибачитись. Але замість того збив капелюх з голови, і вітер здув його за борт.
Тобін повернувся назад і сів, а я вирішив глядіти за ним, бо напасті сипались на нього одна за одною. У таких випадках у нього звичайно з’являлось бажання побити того з присутніх, хто був найкраще одягнений, а зараз він міг би навіть спробувати захопити команду над пароплавом.
Коли раптом Тобін хапає мене за руку і каже схвильовано:
– Джоне, ти знаєш, що ми зараз робимо? Ми їдемо водою!
– Нічого, – кажу я. – Заспокойся. Через десять хвилин пароплав пристане.
– Глянь, – каже він, – на цю біляву жінку, що сидить он там. А пам’ятаєш негра, який припік мені вухо? А хіба не втратив я гроші? Там було аж долар шістдесят п’ять центів.
Я думав, що він просто підсумовує свої невдачі, щоб розбушуватися, діставши для цього підходяще виправдання, як це звичайно роблять усі люди, і тому спробував переконати його, що всі ці невдачі – просто дурниці.
– Слухай, – каже Тобін. – Тобі не дано сприймати дар пророкування або розуміти чудеса тих, ким рухає натхнення. Що сказала тобі дама-хіромантка по моїй руці? Тепер це проходить перед твоїми очима. «Стережіться, – сказала вона, – темного чоловіка і світлої жінки: вони принесуть вам неприємності». Хіба ти забув про того негра, хоч і він одержав трохи неприємностей від мого стусана? Чи можеш ти показати мені світлішу жінку, ніж та блондинка, через яку мій капелюх упав у воду? І де, нарешті, той долар шістдесят п’ять центів, які були в моїй жилетці, коли ми вийшли з тиру?
Здавалося, що коли розставити події, як це зробив Тобін, вони дійсно підтверджували правильність провіщення, але, на мою думку, такі нещастя могли спіткати кожного на Коні-Айленді навіть без будь-якого втручання з боку хіромантії.
Тобін підвівся і почав походжати по палубі, пильно придивляючись до пасажирів своїми маленькими червоними очима. Я спитав його, що за причина цих маневрів: ніколи не знаєш, що Тобін має на думці, поки він не почне це здійснювати.
– Слід тобі знати, – каже він, – що я чекаю порятунку, який обіцяли мені лінії моєї долоні. Я шукаю кривоносого чоловіка, який має принести щастя. Це єдине, що нас врятує. Джон, чи бачив ти коли у своєму житті більшу банду чортових прямоносих?
Пароплав причалив о пів на десяту, ми вийшли і попрямували в місто по Двадцять другій вулиці. Тобін ішов без капелюха.
На розі вулиці під газовим ліхтарем стояла людина і дивилась поверх рейок надземної залізниці на місяць. Це був високий чоловік, порядно вдягнений, з сигарою у зубах, і я помітив, що його ніс, подібно до змії, робив два вигини між переніссям і кінчиком носа. Тобін також відразу помітив його, і я почув, як важко він став дихати, наче кінь, з якого знімають сідло. Він підходить прямо до цього чоловіка, і я разом з ним.
– Добривечір вам! – каже йому Тобін.
Чоловік виймає з рота сигару і видавлює з себе дружнє привітання.
– А чи не скажете ви нам ваше ім’я і дасте нам цим змогу встановити його розміри? – питає Тобін. – Можливо, нам доведеться з вами познайомитись.
– Моє ім’я, – ввічливо каже чоловік, – Фріденхаусман – Максімус Г. Фріденхаусман.
– Довжина підходяща, – каже Тобін. – А чи не вживаєте ви при написанні «о» де-небудь на протязі вашого імені?
– Ні, не вживаю, – каже чоловік.
– А можете ви написати його з літерою «о»? – стурбовано довідується Тобін.
– Якщо ваша совість дозволить вам, – каже носач, – і якщо ви не маєте нахилу до іноземних мов, ви могли б, щоб вдовольнити себе, всунути цю літеру у передостанній склад.
– Дуже добре, – каже Тобін. – Перед вами Джон Малоун і Даніель Тобін.
– Дуже приємно познайомитись, – каже чоловік вклоняючись. – А тепер, оскільки я ще не зрозумів, нащо вам було скликати нараду з питань правопису на розі вулиці, можливо, ви наведете якісь розумні виправдання вашої вільної поведінки.
– За двома ознаками, – відповідає Тобін, пояснюючи йому, – які ви назвали у відповідності з тим, що єгипетська хіромантка прочитала на долоні моєї руки, ви покликані компенсувати мене щастям за лінії турбот, що ведуть до негра та блондинки, якій наступили на ногу на пароплаві, не кажучи вже про фінансову втрату в розмірі долара шістдесяти п’яти центів. Досі все збувалося.
Чоловік кинув курити і глянув на мене.
– Може, ви хочете запропонувати якісь поправки до цієї заяви, чи й ви в однаковому стані? По вашому вигляду я вважав, що ви могли б за ним доглядати.
– Ніяких, – відповідаю я, – крім того, що на вигляд ви, як одна підкова схожа на іншу, схожі на щастя, провіщене моєму другові. Якщо ні, я не знаю, що й казати, – мабуть, брешуть лінії Тобінової руки.
– Обидва ви один одного варті, – каже носатий чоловік, шукаючи очима полісмена. – Я одержав величезну насолоду від розмови з вами. На добраніч.
Промовивши це, він засовує в рота свою сигару і поспіхом переходить на другий бік вулиці. Але Тобін не відстає від нього і тримається з одного боку, а з другого – крокую я.
– Що це? – дуже голосно питає він, зупиняючись на тротуарі і зсуваючи капелюх на потилицю. – Ви йдете за мною? Я вже сказав вам, що дуже радий був познайомитись. Але тепер єдине моє бажання – позбутися вас. Я йду додому.
– Ідіть собі, – каже Тобін, погладжуючи його рукав. – Справді, ідіть собі додому. А я сидітиму перед дверима вашого будинку, поки ви не вийдете ранком. Бо тільки від вас залежить зняти з мене прокляття негра, блондинки і фінансової втрати у долар шістдесят п’ять центів.
– Дивна галюцинація, – говорить чоловік, звертаючись до мене як до більш поміркованого психа. – А чи не краще було б вам забрати його додому?
– Слухайте, чоловіче, – кажу я йому. – Даніель Тобін зараз, як і завжди, при своєму розумі. Може, його думки трохи безладні, так це з тої причини, що він випив достатньо, щоб схвилюватись, але не достатньо, щоб заглушити голос розуму. Він робить тільки те, що підказують йому його категорії мислення та забобони, про які я вам усе поясню. Сказавши так, я виклав йому факти про даму-хіромантку і про те, як підозра впала на нього як на знаряддя щасливої долі.
– Тепер зрозумійте, – закінчив я, – мою позицію у цьому порушенні громадського спокою. Як видно з моїх пояснень, я друг мого друга Тобіна. Легко бути другом багатого, бо він платить; неважко бути і другом бідного, бо тоді ви від подяк стаєте гордовитим і ваші портрети, на яких ви зображені з відром вугілля і сиротою в кожній руці, всюди друкують. Але найважчим випробуванням дружніх почуттів є справжня дружба з дурнем від народження. А це саме те, що я зараз роблю, бо, на мою думку, з долоні моєї руки не прочитаєш іншої долі, крім тої, яка була туди вписана держаком мого кайла. І хоч ви маєте на своєму носі найбільший горб у Нью-Йорку, я сумніваюсь, чи змогли б навіть усі віщуни, які практикують в цій галузі, видоїти з вас хоч краплю щастя. Але лінії на Тобіновій руці ясно вказують на вас, і я допомагатиму йому, доки він не переконається, що з вас нічого взяти.
Тоді чоловік раптом почав реготати. Він сперся на стіну будинку і довго реготав. Потім він поплескав мене і Тобіна по плечах і взяв кожного попід руку.
– Це моя помилка, – говорить він. – Хіба міг я сподіватись, що на розі вулиці зі мною трапиться така приємна і чудова пригода? Мені здавалося, що ви не варті уваги. Тут зовсім близенько є невеличке кафе, підходяще для того, щоб розважитись з такими цікавими людьми. Ходімо туди, вип’ємо і побалакаємо про марність безумовного. Говорячи так, він завів нас із Тобіном у задню кімнату бара, замовив випивку і заплатив за неї. Ми запалили сигари, і він дивився на нас, як на рідних братів.
– Треба вам знати, – каже цей посланець долі, – що моєю професією є те, що зветься літературою. Я виходжу ночами з дому і блукаю, шукаючи особливостей характеру в людях і істини в небесах, що над нами. Коли ви мене зустріли, я роздумував про надземну залізницю у зв’язку з головним світилом ночі. Тут швидко залишаєш поезію та мистецтво: місяць – не більше як нудне, безживне тіло, що механічно рухаєтся. Але це лише особисті думки, бо література має свої окремі закони. Я сподіваюсь написати книгу, у якій поясню дивні речі, які я відкрив у житті.
– Ви збираєтесь всунути мене у книжку! – каже Тобін, обурюючись. – Мене – у книжку?
– Ні, я цього не зроблю, – каже чоловік, – бо ви не уміститесь поміж обкладинки. Ні. Найкраще, що я можу зробити, – це одержати від вас насолоду самому, бо ще не прийшов час зламати обмеження друку. Ви виглядали б фантастичним типом. І все одно тільки я сам мушу випити цю чашу насолоди. Але дякую вам, хлопці, повірте, я справді вдячний.
– Ваше базікання, – каже Тобін, дмухаючи через свої вуса і б’ючи кулаком по столу, – це тільки огидні випади проти мого терпіння. З вашого кривого носа було обіцяне щастя, але ви приносите не більше плодів, ніж барабанна паличка. Ви нагадуєте зі своїми книжними балачками вітер, що дме крізь дірку. Певна річ, тепер я подумав би, що долоня моєї руки збрехала, але, оскільки виявилися правдою негр і блондинка, і…
– Помовчте, – каже довгов’язий чоловік. – Хіба ви заблудитесь через мою фізіономію? Мій ніс зробить все, що у його можливостях. Наповнимо знову ці склянки, бо видатні характери мусять бути добре змочені, вони швидко псуються в сухій моральній атмосфері.
Так от, цей літератор зробив, на мою думку, добре, охоче розплатившись за все в той час, коли наш з Тобіном капітал був остаточно вичерпаний пророцтвами. Але Тобін вважав себе скривдженим і, хоч він пив спокійно, його очі наливались кров’ю.
Через якийсь час ми вибрались звідти, бо була вже одинадцята година, і постояли трохи на тротуарі. Тоді чоловік сказав, що йому час повертатись додому, і запросив нас іти разом з ним. Так ми пройшли два квартали і попали у провулок, вздовж якого тягнулися цегляні будинки з високими ґанками і залізними огорожами. Чоловік підійшов до одного з них і глянув на верхні вікна, які вже були темні.
– Це і є моє скромне помешкання, – каже він. – За всіма ознаками я починаю думати, що моя дружина пішла спочивати, і тому я рискну виявити трохи гостинності. Я хотів би, щоб ви зайшли до нижньої кімнати, де ми обідаємо, і перекусили. Там знайдеться трохи смачної холодної качки, сир і пляшка або дві елю. Заходьте, будь ласка, і їжте, бо я перед вами в боргу за розвагу.
Наші з Тобіном апетит і совість були схильні прийняти цю пропозицію, хоч Тобіну з його забобонами важко було повірити, що саме кілька склянок спиртного і холодна закуска являють собою щастя, обіцяне у відповідності з лініями на його долоні.
– Спускайтеся вниз цими сходами, – каже чоловік з кривим носом, – а я піду у верхні двері і відчиню вам. Я скажу новій дівчині, що працює в нас на кухні, приготувати вам каву. Як на молоду ірландську дівчину, що прибула до Америки лише три місяці тому, – Кеті Магорнер чудово готує каву. Заходьте, – каже чоловік, – а я зараз пошлю її до вас.
Дари волхвів
Один долар вісімдесят сім центів. Це було все. Із них шістдесят центів – монетками по одному центу. Вона відвойовувала кожну монетку, торгуючись із бакалійником, зеленярем, м’ясником так запекло, що аж вуха палали від мовчазного осуду її скупості, викликаної надмірною ощадливістю. Делла тричі перелічила гроші. Один долар вісімдесят сім центів. А завтра Різдво.
Що було діяти – хіба впасти на стару, потерту маленьку кушетку і заплакати. Так Делла і зробила. З цього маємо дійти повчального висновку, що життя складається із сліз, зітхань, усмішок, причому зітхання переважають.
Поки господиня переходить поступово від першої стадії до другої, огляньмо її господу. Мебльована квартира за вісім доларів на тиждень. Не можна сказати, що вона зовсім убога, але щось спільне з цим поняттям, безперечно, має.
Внизу, у вестибюлі, скринька для листів, у щілину якої не ввійшов би жоден лист, і кнопка електричного дзвоника, з якої жодному смертному не пощастило б витиснути ніякого звуку. На дверях була ще прикріплена картка з написом «М-р Джеймс Діллінгем Янг».
Слово «Діллінгем» розтягнулось на всю довжину в той недавній час процвітання, коли власник цього імені одержував тридцять доларів на тиждень. Тепер він заробляв тільки двадцять доларів, і літери в слові «Діллінгем» поблякли, немовби серйозно замислились, чи не скоротитись їм до скромного, без претензій «Д». Та хоч коли містер Джеймс Діллінгем Янг, приходячи додому, піднімався у свою квартиру на верхньому поверсі, його завжди зустрічав вигук «Джиме!» і гарячі обійми місіс Джеймс Діллінгем Янг – її ви вже знаєте як Деллу. А це й справді так гарно!
Делла перестала плакати і провела пуховкою по щоках. Вона стояла біля вікна, сумно дивлячись на сірого кота, який прогулювався по сірому паркану в сірому дворі. Завтра Різдво, а в неї тільки долар і вісімдесят сім центів, щоб купити подарунок Джимові! Вона місяцями економила буквально кожен цент, і ось це все, що вдалося зібрати. За двадцять доларів на тиждень далеко не заїдеш. Витрати були більші, ніж вона розраховувала. Витрати завжди більші. Тільки долар і вісімдесят сім центів, щоб купити подарунок Джимові! Її Джимові! Багато щасливих годин провела вона, роздумуючи, що б таке подарувати йому на Різдво. Щось особливе, рідкісне, коштовне, хоч трохи гідне високої честі належати Джимові.
Між вікнами кімнати стояло трюмо. Можливо, вам ніколи не випадало дивитися в трюмо у восьмидоларовій мебльованій квартирі. Дуже худа і дуже рухлива людина, спостерігаючи швидку зміну своїх відображень у його довгих та вузьких дзеркалах, може дістати досить точне уявлення про свою зовнішність. Делла була струнка, і їй пощастило опанувати це мистецтво.
Вона раптом одійшла од вікна і зупинилась перед дзеркалом. Очі її сяяли, як діаманти, але за якихось двадцять секунд лице втратило свої кольори. Вона хутенько висмикнула шпильки і розпустила своє довге волосся.
У подружжя Джеймс Діллінгем Янг було дві речі, якими вони дуже пишалися. Одна – це золотий годинник Джима, що належав колись його батькові та дідові, друга – волосся Делли. Якби цариця Савська жила в будинку навпроти, Делла часом, помивши голову, сушила б своє волосся біля вікна, щоб затьмарити блиск оздоб і коштовностей її величності. Якби цар Соломон був швейцаром у будинку, де вони жили, і зберігав би всі свої скарби в підвалі, Джим, проходячи повз нього, завжди діставав би свій годинник, щоб побачити, як Соломон рве собі бороду від заздрощів.
Прекрасне волосся Делли розсипалось каштановими хвилями, сяючи, мов струмені водоспаду. Воно спадало нижче її колін і вкривало, наче плащем, майже всю її постать. Потім вона знову, нервуючи і поспішаючи, підібрала його. Завагавшись, постояла якусь мить нерухомо, і дві чи три сльози впали на потертий червоний килим.
Мерщій надіти старенький коричневий жакет і старенький коричневий капелюшок! Махнувши спідницею, Делла кинулася до дверей і вибігла з дому на вулицю, а в очах у неї ще поблискували діамантовими краплями сльози.
Вона зупинилась перед дверима з вивіскою: «М-м Софроні. Найрізноманітніші вироби з волосся». Делла вибігла на другий поверх і спинилася, переводячи дух, серце її швидко билося. Мадам Софроні була здоровенна білява жінка з сухими манерами.
– Чи не купите ви моє волосся? – спитала Делла.
– Я купую волосся, – відповіла мадам. – Зніміть капелюшок, треба подивитися, що за товар.
Знову заструменів каштановий водоспад.
– Двадцять доларів, – сказала мадам, звично зважуючи в руці волосся.
– Давайте мерщій, – промовила Делла.
Дві години після цього пролетіли на рожевих крилах – вибачайте за банальну метафору. Делла бігала по крамницях, шукаючи подарунок Джимові.
Нарешті знайшла. Безперечно, ця річ була створена для Джима, і тільки для нього. Нічого схожого не було в жодній іншій крамниці, вона вже все перевернула там догори дном. Це був платиновий ланцюжок для кишенькового годинника, простий і строгий, він привертав увагу коштовністю матеріалу, з якого був зроблений, а не мішурним блиском – саме такими мають бути всі гарні речі. Він навіть був гідний годинника. Побачивши його, Делла відразу дійшла думки, що ланцюжок повинен належати Джимові. Він був такий, як Джим. Скромність і гідність – ці якості були у них обох. За ланцюжок довелося заплатити двадцять один долар. У Делли лишилося ще вісімдесят сім центів, і вона поспішила додому. З таким ланцюжком Джим у будь-якому товаристві зможе дістати свій годинник, глянути, котра година, бо хоч який чудовий був той годинник, а Джим іноді дивився на нього крадькома, бо висів він не на ланцюжку, а на старому шкіряному ремінці.
Коли Делла повернулася додому, її захоплення трохи вщухло, натомість з’явилися передбачливість та розсудливість. Вона дістала щипці для завивання, запалила газ і почала виправляти спустошення, вчинені великодушністю та любов’ю. А це завжди надзвичайно важка праця, дорогі друзі, велетенська праця.
За сорок хвилин її голова вкрилася дрібними кучериками і Делла стала дуже схожою на хлопчиська, що втік з уроків. Довгим, уважним і критичним поглядом вона глянула на себе в дзеркало.
«Якщо Джим не вб’є мене з першого погляду, – подумала, – то, глянувши вдруге, скаже, що я схожа на хористку з Коні-Айленда. Але що, що могла б я зробити з одним доларом і вісімдесятьма сімома центами?!»
О сьомій годині кава була готова, а гаряча сковорода стояла на плиті, чекаючи, коли на ній смажитимуться котлети.
Джім ніколи не спізнювався. Делла затиснула в руці платиновий ланцюжок і сперлася на краєчок стола біля вхідних дверей. Невдовзі вона почула його кроки внизу на сходах і на мить зблідла. Вона мала звичку звертатися до Бога з коротенькими молитвами з приводу всяких життєвих дрібниць і тепер швиденько зашепотіла:
– Господи, зроби, будь ласка, так, щоб я все ще сподобалася йому!
Двері відчинилися, Джим увійшов і причинив їх. Його худе обличчя було заклопотане. Бідолаха, в двадцять два роки він мав годувати сім’ю! Йому давно треба було купити нове пальто, і рукавичок у нього не було.
Джим увійшов і завмер, наче сетер, що збирається кинутися на перепелицю. Його очі спинилися на Деллі, в них був вираз, якого вона не могла зрозуміти, і їй стало страшно. Це не були ні гнів, ні здивування, ні докір, ні жах – жодне з тих почуттів, яких вона могла сподіватись. Він просто пильно дивився на неї, і на обличчі у нього був отой дивний вираз.
Делла зіскочила з столу і кинулась до нього.
– Джиме, милий, – вигукнула вона, – не дивись так на мене! Я обстриглась і продала волосся, бо я б не пережила, якби нічого не змогла подарувати тобі на Різдво. Воно знову виросте! Ти ж не гніваєшся, ні? Я повинна була це зробити. Волосся у мене росте дуже швидко. Поздоров мене з Різдвом, Джиме, і будьмо щасливі. Ти ж навіть не знаєш, який гарний, чудовий подарунок я приготувала для тебе!
– Ти обстригла волосся? – насилу спитав Джим так, наче він не міг усвідомити цього очевидного факту, хоч його мозок напружено працював.
– Обстригла і продала його, – відповіла Делла. – Але ж я тобі все одно подобаюсь? Я ж така сама, тільки з коротким волоссям!
Джім здивовано оглянув кімнату.
– То виходить, твого волосся вже нема? – спитав він з якимсь безглуздим виразом.
– І не шукай його, не знайдеш, – відповіла Делла, – кажу ж тобі: я його продала – обстригла і продала. Сьогодні Свят-вечір, Джиме. Будь зі мною ласкавий, це ж я зробила для тебе. Можливо, волосся на моїй голові і можна було б перелічити, – в її голосі раптом прозвучала глибока ніжність, – але ніхто й ніколи не зможе виміряти мою любов до тебе! Смажити котлети, Джиме?
І Джим раптом наче прокинувся від важкого сну. Він обняв свою Деллу. Будьмо скромні – відвернімося на якихось десять секунд і займімося чимось іншим. Подумаймо, наприклад, яка різниця між вісьмома доларами на тиждень і мільйоном на рік? І математик, і мудрець дадуть неправильні відповіді. Волхви принесли коштовні дари, але серед них не було одного. Цей туманний натяк ми роз’яснимо пізніше.
Джим витяг з кишені свого пальта пакуночок і кинув його на стіл.
– Зрозумій мене правильно, Делл, – сказав він. – Ніяка стрижка, ніякі нові зачіски не примусять, щоб я розлюбив тебе, дівчинко. Але розгорни цей пакунок – і ти зрозумієш, чому я спершу трохи розгубився.
Білі спритні пальчики розірвали мотузку й папір. Пролунав крик захвату, а на зміну йому – ой леле! – прийшли, як то буває тільки в жінок, потоки сліз та зойки. Довелось негайно вдатися до всіх заспокійливих засобів, які тільки були в господаря квартири.
Річ у тому, що на столі лежали гребінці, набір гребінців – бічні й задній, – якими Делла давно любувалася на одній з бродвейських вітрин. Чудові гребінці, справжні черепахові, прикрашені по краях дрібними коштовними каменями, і саме того відтінку, що пасував би до її волосся. Гребінці коштували дорого, вона знала це, і її серце давно вже нило від того, що не було ніякої надії купити їх. Тепер вони належали їй, але де ж ті коси, що їх прикрасили б ці довгождані гребінці.
А проте вона міцно притисла їх до грудей, підвела нарешті затуманені сльозами очі, всміхнулась і промовила:
– У мене дуже швидко росте волосся, Джиме!
Делла підскочила, як ошпарене котеня, і вигукнула:
– О Господи!
Джим ще не бачив свого чудового подарунка. Вона хутенько подала йому на долоні ланцюжок. Матовий коштовний метал, здавалося, засяяв відбитим світлом її гарячої і щирої радості.
– Ну, правда ж гарний, Джиме? Я обнишпорила все місто, поки знайшла його. Тепер ти можеш дивитись, котра година, хоч сто разів на день. Дай-но мені свій годинник. Я хочу побачити, який вигляд він матиме з ланцюжком.
Але Джим не послухався – він ліг на кушетку, заклав руки під голову і всміхнувся.
– Делл, – сказав, – давай сховаємо свої подарунки до іншого часу. Вони занадто гарні, щоб так зразу ними користуватись. Я продав годинник, щоб купити тобі гребінці. А тепер, гадаю, пора смажити котлети.
Волхви, ті, що принесли дари немовляті в яслах, були, як ви знаєте, мудрі люди, надзвичайно мудрі люди. Вони винайшли звичай робити різдвяні подарунки. Бо вони були мудрі, і дари їхні були мудрі, не виключено, що їх можна було навіть замінити, якщо траплялися два однакових подарунки. А я розповів вам нічим не примітну історію про двох дурненьких дітей, які жили у восьмидоларовій квартирі і зовсім немудро пожертвували одне для одного найдорожчими своїми скарбами. Але до відома мудреців наших днів слід сказати, що з усіх, хто робив подарунки, ці двоє були наймудріші. З усіх, хто приносить і приймає дари, наймудріші тільки такі, як вони. Це всюди так. Вони і є волхви.