Про військове мистецтво

Оскільки ви посилаєтеся на мене, то я наведу власний приклад і скажу, що війна ніколи не була для мене ремеслом, тому що моя справа – це управління моїми підданими і захист їх, а для того щоб їх захищати, я повинен любити мир і вміти вести війну. Мій король цінує і поважає мене не стільки за те, що я розумію військову справу, скільки за вміння бути йому радником під час миру. Якщо король мудрий і хоче правити розумно, він має наближати до себе тільки таких людей, тому що надмірні ревнителі миру або занадто завзяті прихильники війни неодмінно направлять його на хибний шлях.

Тепер я вам з цього приводу більше нічого не можу сказати, і якщо цього мало, то вам доведеться звернутися до співрозмовника, який краще за мене зуміє вас задовольнити. Тепер ви, можливо, починаєте розуміти, як важко застосовувати до сучасних війн стародавні звичаї, як повинен готуватися до війни всякий завбачливий правитель, і на які обставини він може розраховувати, щоб досягти поставлених перед собою цілей. Якщо моя бесіда вас не втомлює, то ви крок за кроком наблизитеся до більш точного розуміння цих речей, у міру того як ми будемо детально порівнювати древні установи з порядками наших днів.

КОЗІМО. Якщо нам і раніше хотілося дізнатися вашу думку про ці предмети, то після всього, що ви сказали, бажання наше тільки подвоїлося; ми дякуємо вам за те, що вже отримали, і просимо розповісти нам інше.

ФАБРІЦІО. Якщо таке ваше бажання, я почну обговорювати цей предмет з самого початку: тож мене легше буде зрозуміти і я краще зможу довести свою думку. Всякий, хто хоче вести війну, ставить собі одну мету – отримати можливість протистояти будь-якому ворогові в полі і перемогти його у вирішальній битві. Щоб досягти цієї мети, необхідно мати військо. Для цього слід набрати людей, озброїти їх, дати їм певний устрій, навчити їх діяти як малими загонами, так і великими частинами, вивести їх в табори і вміти протиставити їх ворогові одразу на місці або під час руху.

У цьому все мистецтво польової війни, найбільш необхідної і почесної. Хто змусить ворога прийняти бій в обстановці, для себе вигідній, виправить цим всі інші помилки, допущені ним при керівництві військовими діями. Той же, у кого цієї можливості немає, ніколи не завершить війну з честю, яким би він не був вправним в інших деталях військової справи. Виграна битва згладжує всі інші промахи, і навпаки: поразка робить марними всі колишні успіхи.

Якщо хочеш створити військо, треба, перш за все, знайти людей. Тому звертаюся до способу їх вибору, як виражалися древні, або набору, як сказали б ми. Волію говорити «вибір», щоб вжити слово більш почесне.

Письменники, які встановили правила війни, пропонують брати до війська жителів країн з помірним кліматом, щоб поєднувати в солдатові сміливість і розум; спекотні країни народжують людей розумних, але несміливих, а холодні – сміливих, але нерозважливих. Таке правило добре для правителя, який панував би над цілим світом і тому міг би обрати людей з будь-якої місцевості, з якої йому заманеться. Якщо ж встановлювати правило, придатне для всіх, то варто зазначити, що як республіки, так і королівства повинні вибирати собі солдатів з жителів власної країни, яким би не був її клімат – холодний, жаркий або помірний.

Приклад древніх показує, що у кожній країні хороші солдати створюються навчанням. Там, де не вистачає природних даних, вони заповнюються мистецтвом, яке в цьому випадку сильніше самої природи. Набір солдатів з чужинців не можна називати вибором, тому що вибирати – означає привернути до війська кращих людей країни і мати владу закликати однаково тих, хто хоче і хто не хоче служити. Зрозуміло, що такого роду відбір можливий тільки в своїй країні, тому що не можна брати будь-кого в землях, тобі не підвладних, і доводиться обмежуватися добровольцями.

КОЗІМО. Однак з цих добровольців одних ми візьмемо, інших відпустимо, і тоді це все можна назвати вибором.

ФАБРІЦІО. Ви певною мірою маєте рацію, але зважайте на недоліки такого способу, і тоді виявиться, що саме вибору тут ніякого немає. По-перше, добровольці з чужинців ніколи не належать до числа кращих солдатів, навпаки, це – покидьки [своєї] країни: бешкетники, ледачі, розгнуздані, безбожники, які втекли з дому, богохульники, гравці – ось що таке ці бажаючі. Немає нічого більш несумісного з духом справжнього і міцного війська, ніж подібні звичаї.

Якщо кількість цих людей значно більша за потрібну, то можна ще вибирати, але так як сам матеріал поганий, то і вибір не може бути хорошим. Однак часто буває, що їх приходить занадто мало; тоді доводиться брати всіх, і виходить вже не відбір, а просто наймання піхотинців. Так безладно набираються тепер війська в Італії та в інших країнах, крім Німеччини, і відбувається це через те, що людина стає солдатом не за велінням князя, а з власної волі. Скажіть тепер самі, які військові установи древніх мислимі у війську, набраному подібними способами?

КОЗІМО. Що ж робити?

ФАБРІЦІО. Те, що я вже сказав: набирати війська з власних громадян і за наказом князя.

КОЗІМО. А можна було б тоді ввести хоча б деякі древні установи?

ФАБРІЦІО. Звичайно, за умови, що в королівстві на чолі війська буде стояти сам князь або особа, обрана законною владою, а в республіці – хто-небудь з громадян, обраний полководцем; інакше добитися чогось хорошого дуже важко.

КОЗІМО. Чому?

ФАБРІЦІО. Відповім вам свого часу; зараз задовольняйтеся тим, що інакше не можна.

КОЗІМО. Якщо брати солдат у власній країні, то де, на вашу думку, краще їх набирати – в місті чи в окрузі?

ФАБРІЦІО. Всі письменники сходяться на тому, що краще обирати солдатів з окружних селян; це люди загартовані, виховані у праці, звиклі до сонця, вони не шукають тіні, привчені до використання залізного знаряддя, до земляних робіт, до переміщення вантажів, а крім того, вони прості і нехитрі. Однак я особисто вважав би, що так як є два типи солдат – піші та кінні, то піхоту краще набирати з селян, а кінноту – з городян.

КОЗІМО. Якого віку повинні бути солдати?

ФАБРІЦІО. Для зовсім нового війська я брав би людей від сімнадцяти до сорока. Якщо ж військо вже є, і треба було б його поповнити, то виключно сімнадцятирічними.

КОЗІМО. Мені не зовсім зрозуміла ця різниця.

ФАБРІЦІО. Я поясню вам. Якби мені довелося створювати військо там, де його немає, то для навчання, про яке я буду говорити згодом, варто б обрати всіх здатних носити зброю, хто досяг призовного віку. Якби мені довелося проводити відбір в країні, де військо вже є, то для поповнення я би брав сімнадцятирічних, оскільки інші були б давно вже набрані.

КОЗІМО. Значить, ви хотіли б увести щось схоже на порядок, прийнятий у нас?

ФАБРІЦІО. Ви маєте рацію, але я не знаю, нагадував би він ваш устрій в озброєнні, командуванні, навчанні та бойовому шикуванні.

КОЗІМО. Значить, ви схвалюєте наше військовий устрій?

ФАБРІЦІО. Навіщо ж мені його засуджувати?

КОЗІМО. Тому що багато розумних людей завжди його засуджували.

ФАБРІЦІО. Ви суперечите собі, коли говорите, що обізнана людина засуджує цей устрій; тоді її марно вважають знавцем.

КОЗІМО. Ми змушені так думати, тому що досвід цього порядку завжди був поганий.

ФАБРІЦІО. Дивіться, щоб не стали ви самі винними, а зовсім не ваш устрій; ви переконаєтеся в цьому ще до кінця нашої бесіди.

КОЗІМО. Ви принесете нам цим величезну насолоду; я навіть хочу заздалегідь відкрити всі звинувачення, виставлені проти нашого військового устрою, щоб ви потім могли краще його захистити. Обвинувачі міркують так: порядок цей або непридатний і може привести до загибелі республіки, або доцільний, але наслідком його легко може бути захоплення влади воєначальником; при цьому посилаються на римлян, у яких власні війська знищили республіканську свободу; посилаються також на венеціанців і на короля Франції: венеціанці, щоб не потрапити під панування свого ж громадянина, користуються найманими військами; король обеззброїв своїх підданих, аби мати можливість спокійніше наказувати. Однак вони більше побоюються непридатністю власного війська, ніж захопленням влади, і як доказ своєї правоти наводять два аргументи: перший – недосвідченість своїх солдатів, другий – насильницька служба; після відомого віку, стверджують вони, вчитися вже не можна, а примус ніколи ні до чого доброго не веде.

ФАБРІЦІО. Всі ці доводи надходять від людей, які розглядають речі дещо здалеку, що я вам зараз доведу. Щодо аргументу про непридатність, то я повинен сказати: найкраща армія та, яка складається зі своїх же громадян, і тільки цим шляхом можна таку армію утворити. Суперечки через це немає, і я не стану витрачати час на докази, так як за мене говорять всі приклади давньої історії.

Противники цієї армії (міліції) посилаються на недосвідченість солдатів і на примусову службу; я скажу, що, дійсно, недосвідченість солдатів не сприяє хоробрості, а примус викликає невдоволення, але ж мужність і досвідченість, як ви побачите згодом, виховуються в солдата озброєнням, навчанням і воєнним строєм.

Що стосується примусу, то ви маєте знати, що люди, набрані у війська велінням князя, служать не зовсім примусово і не зовсім добровільно, бо повна добровільність призвела б до тих незручностей, про які я вже говорив: не було б справжнього відбору людей, а добровольців завжди нараховувалося б занадто мало; повна примусовість теж призвела б до поганих наслідків. Тому варто було б обрати середній шлях: люди приходять на службу не зовсім добровільно і не безумовно з примусу, а через свою повагу до князя, гніву якого вони бояться більше, ніж кари.

Виходить поєднання примусовості і доброї волі, яке не дасть розвинутися невдоволенню, що загрожує небезпечними наслідками. Я не кажу, що таке військо непереможне, оскільки римські легіони бували розбитими безліч разів, так само як і військо Ганнібала. Взагалі нереально створити таке військо, за непереможність якого можна було б ручатися. Ваші знавці не повинні судити про непридатність міліції через одну невдачу: бій можна однаково програти і виграти, але головне – це усунути причини поразки.

Якщо почати дошукуватися цих причин, то неважко переконатися, що сила тут не в недоліках прийнятого у вас порядку, а в його недосконалості; необхідно, як я вже говорив, не засуджувати міліцію, а виправляти її; що треба робити – це я вам розкрию поступово.

Інший аргумент супротивників – це можливість захоплення влади воєначальником. Відповідаю, що зброя в руках власних громадян або воїнів, вручена їм в силу закону, ніколи ще не приносила шкоди; навпаки, вона завжди корисна, і цим шляхом можна краще охороняти чистоту державного ладу, ніж будь-яким іншим. Рим 400 років жив вільною державою і був озброєний; в Спарті свобода трималася 800 років; навпаки, у багатьох інших державах, які не спираються на власну збройну силу, свобода не зберігалася навіть 40 років.

Військо потрібне державі, і, якщо у неї немає своєї військової сили, вона наймає чужинців, чужоземні війська шкідливіші для загального блага, ніж свої, бо їх простіше підкупити і честолюбець швидше може на них спертися. Здійснити ці наміри йому тим легше, що гноблені беззбройні.

Крім того, два ворога завжди страшніші для республіки, ніж один. Закликаючи чужоземну зброю, вона одночасно боїться і чужих солдатів, і власних громадян. Що такий страх ґрунтовний, про це ви можете судити, згадавши мою розповідь про Франческо Сфорца. Навпаки, коли республіка має власне військо, для неї страшне тільки одне – владолюбство свого ж громадянина.

Нарешті, з усіх можливих доводів я буду посилатися тільки на один: думка, що жителі країни виявляться нездатними захищати її зброєю, ще ніколи не приходила в голову жодному законодавцю республіки або царства. Венеціанці заснували б нову всесвітню монархію, якби вони проявили в своєму військовому устрої таку ж державну мудрість, якою перейняті інші їхні установи. Судити їх треба особливо суворо, бо перші їхні законодавці створили їм військову силу. На суші у них не було володінь, тому вся їхня військова міць зосередилася на морі, і морську війну вони вели блискуче, розширивши силою зброї межі батьківщини.

Коли ж настав час вести сухопутну війну для захисту Віченци, вони, замість того щоб послати туди намісником кого-небудь зі своїх громадян, взяли до себе на службу маркіза Мантуанського. Це було фатальне рішення, яке підірвало могутність венеціанців і перешкодило їм прославити своє ім’я до небес і безмежно поширити свою владу на землі. Якщо вони так вчинили через невпевненість у собі, адже, будучи знавцями морської війни, вони не наважувалися самі воювати на суші, то невпевненість ця була помилковою: моряку, який звик битися з вітрами, бурями і людьми, легше стати полководцем, якому доводиться битися тільки з людьми, ніж полководцю перетворитися на моряка.

Мої римляни теж вміли воювати тільки на суші, а не на морі, і тим не менше, коли почалася війна з Карфагеном, вони не запросили на службу досвідчених моряків – греків чи іспанців, а поклали цю справу на своїх громадян, які знають сухопутну війну, і зрештою перемогли.

Якщо венеціанці діяли зі страху, аби хто-небудь з громадян Венеції не став тираном, це був страх легковажний: адже, крім доводів, які я вже наводив з цього приводу, треба сказати, що якщо ніхто з начальників їхнього флоту ніколи не ставав тираном цього приморського міста, то виконати подібний задум, спираючись на сухопутні війська, було б ще незмірно важче. Все це повинно вам показати, що тирана створює не своє військо, підпорядковане своєму ж громадянину, а погані закони і погане управління; саме це накликає на місто тиранію. За хорошого управління немає чого боятися свого війська. Таким чином, Венеція вчинила необачно, і це рішення коштувало їй втрати великої частки її слави і щастя.

Що стосується помилки короля Франції, яка не привчає свій народ до війни, то ваші знавці марно посилаються на нього як на приклад: кожна неупереджена людина визнає, що це найбільший недолік французької монархії і що це упущення – головна причина її слабкості.

Однак я дуже розпорошився і, можливо, відійшов від свого предмета. Я хотів відповісти вам і довести, що не можна спиратися ні на яку зброю, крім своєї; власна ж військова сила створюється лише шляхом відбору; тільки так можна створити військо і затвердити військову дисципліну. Якби ви вивчали постанови перших римських царів, і особливо Сервія Тулія, ви б побачили, що поділ на класи являє собою не що інше, як загальне озброєння народу, що давало можливість негайно зібрати військо для захисту міста.

Повернемося, однак, до питання про вибір солдатів. Я знову скажу, що, якби мені довелося поповнювати вже існуюче військо, я би брав сімнадцятирічних юнаків; якби я створював нове військо, я закликав би людей будь-якого віку – від сімнадцяти до сорока, щоб можна було одразу поставити їх до справи.

КОЗІМО. Чи звертали б ви при цьому виборі увагу на їх ремесло?

ФАБРІЦІО. Військові письменники проводять цю відмінність, оскільки вони не радять брати в солдати птахоловів, рибалок, кухарів, а також людей, промисли яких безчесні або полягають лише в тому, щоб звеселяти інших; навпаки, вони наполягають на заклик насамперед хліборобів, а потім слюсарів, ковалів, теслярів, м’ясників, мисливців і тому подібних.

Я би звертав мало уваги на ці відмінності, оскільки треба було б складати думку про доброякісність людини за її ремеслом, але я б дуже зважав на це, оскільки воно показує, яким чином можна з більшою користю застосовувати різні здібності людини.

З цієї ж причини селяни, які звикли обробляти землю, краще за кого-небудь іншого, бо з усіх існуючих це ремесло може бути застосоване у війську найкраще. Потім – слюсарі, теслі, ковалі, каменярі, яких у війську має бути багато; їхнє ремесло часто може стати в нагоді, і дуже добре мати в війську солдатів, від яких буває подвійна користь.

КОЗІМО. Як розпізнати людей, придатних або непридатних для військової справи?

ФАБРІЦІО. Я буду говорити зараз про вибір солдатів для навчання нового війська, але при цьому мені доведеться сказати і про те, як відбирати людей для поповнення війська, вже діючого. Вибираючи солдата, ти пізнаєш його придатність або з досвіду, коли він зробив який-небудь подвиг, або за припущенням. Не може бути доказів військової доблесті у людей, які відбираються вперше і ніколи ще не служили; тому в нової міліції ці докази зустрічаються рідко або відсутні зовсім.

Якщо не можна судити з досвіду, судіть за припущенням, тобто за віком, ремеслом і виглядом солдата.

Про перші дві ознаки я вже говорив, залишається сказати про третю. Багато хто, як Пірр, вимагають, щоб солдат був високого зросту: інші, як Цезар, звертали увагу тільки на тілесну силу. Ця сила тіла і духу виражається в статурі і зовнішності. Письменники наголошують, що у солдата повинні бути живі і веселі очі, міцна шия, широкі груди, м’язисті руки, довгі пальці, втягнутий живіт, повні стегна, худі ноги; така людина завжди буде спритною і дужою – дві якості, які в солдата цінуються вище за все.

Особливу увагу треба звертати на моральність: солдат повинен бути чесним і совісним; якщо цього немає, він стає знаряддям безладу і початком розпусти, бо ніхто не повірить, що погане виховання може створити в людині хоча б крихту хвалебної військової мужності.

Значення такого вибору солдата величезне; і, щоб це стало вам зрозумілішим, я вважаю не зайвим і навіть необхідним розповісти про те, яких правил дотримувалися при відборі легіонів вступники на посаду римських консулів. Завдяки невпинним війнам старі солдати приходили на відбір упереміж з новачками, і консули могли судити про одних з досвіду, а про інших – за здогадом. Треба зауважити, що при виборі солдата передбачається або одразу послати його в бій, або негайно його навчати, але пустити в справу пізніше.

Я вже говорив і буду говорити надалі про всі заходи, необхідні для пізнішої бойової роботи солдата, бо хочу показати вам, як створюється військо в країнах, де народних ополчень раніше не було і де тому не може бути добірних частин, якими можна скористатися одразу. У тих же країнах, де військо утворюється велінням влади, воно може бути пущене в діло негайно, як це було в Римі і тепер ще спостерігається у швейцарців. Якщо при такому порядку відбору до війська потрапляють і новобранці, то вони одразу зустрічаються з безліччю досвідчених солдатів, які звикли до строю, і змішання старих з молодими утворює єдину і міцну бойову частину. Крім того, коли імператори перейшли до порядку зосередження військ в суворо визначених постійних місцях, вони стали призначати для навчання так званих тиронів, тобто молодих солдатів, особливого керівника, як це видно з життєпису імператора Максиміна.

Поки в Римі тримався вільний лад, навчання це проводилося не в таборах, а в самому місті. Молодь під час цих занять звикала до військових вправ, і, коли її потім посилали вже в бій, вона була настільки загартована досвідом цієї уявної війни, що вміла легко зорієнтуватися в умовах справжнього бойового життя. Однак згодом, коли імператори відмовилися від цього способу навчання, їм довелося встановити той порядок, який я вам вже описав.

Переходжу тепер до римського способу набору легіонів. Вступаючи на посаду, консули, на яких було покладено військову справу, починали з упорядкування свого війська (кожному з них ввірялися зазвичай два легіони, набрані з римських громадян, і які становили основу їхньої військової сили) і призначали для цієї мети на кожен легіон по шість, а всього двадцять чотири військових трибуни, вони виконували ті ж обов’язки, що виконують тепер наші батальйонні командири.

Потім вони збирали всіх римських громадян, здатних носити зброю, і розподіляли трибунів за легіонами. Триби, з яких мав початися відбір, визначалися жеребом, і з триби, виділеної таким чином, вибиралося четверо найбільш придатних: одного брали трибуни першого легіону, другого – трибуни другого легіону, з двох останніх одного брали трибуни третього легіону, а останній потрапляв в четвертий легіон. Після першої четвірки відбиралася друга, причому першу людину брали трибуни другого легіону, другу – трибуни третього легіону, третю – трибуни четвертого легіону, а четвертий залишався в першому легіоні. Потім йшла третя четвірка: перший з неї йшов в третій легіон, другий – в четвертий легіон, третій – в перший легіон, четвертий залишався в другому легіоні.

Так послідовно діяв цей порядок, поки відбір, влаштований на рівних засадах, не закінчувався і не утворювався повний склад легіону. Ми вже говорили вище, що завдяки цьому способу легіон можна було одразу ставити до справи, бо він складався з людей, значна частина яких знала справжню війну, а війна приблизна була відома всім. При виборі людей можна було керуватися одночасно і досвідом, і здогадкою. Однак в країні, де треба створювати військо вперше, відбір людей може проводитися тільки за допомогою здогадки, що спирається на вік і зовнішній вигляд людини.

КОЗІМО. Все, що ви сказали, по-моєму, вірно. Але перш ніж ви продовжите, я хочу задати вам питання, на яке ви самі мене навели, коли говорили, що в країні, де жителі не навчалися військовому строю, вибір солдат може проводитися тільки за здогадом. З різних сторін чув я засудження нашої міліції, особливо за її чисельність. Багато хто стверджує, що людей треба брати менше, так як це приносило користь, бо солдати відбиралися б більш ретельно; на громадян не накладався би настільки важкий тягар, а людям, узятим до війська, можна було б дати певну винагороду, яка їх порадувала б і зробила більш слухняним. Мені хотілося б знати вашу думку – чи надаєте ви перевагу набору у великій чи малій кількості, і якого порядку дотримувалися б ви в обох випадках?

ФАБРІЦІО. Велике військо, без сумніву, краще малого; треба навіть сказати більше – там, де неможливий великий набір, неможливо і створення оптимальної міліції. Доводи супротивників цього погляду легко спростувати. Перш за все, варто сказати, що нечисленна міліція в такій населеній країні, як, наприклад, Тоскана, не забезпечить вам ні кращої якості солдатів, ні більшої ретельності відбору. Адже якщо ви хочете під час набору солдатів судити про них за досвідом, то в цій країні досвід ваш буде застосовний лише до найбільш незначної меншості, тому що далеко не всі були на війні, а ще менше з них просунулися настільки, щоб мати перевагу і бути обраними серед інших. Тому, якщо проводити відбір в такій країні, треба відмовитися від досвіду і брати людей за здогадом. В таких умовах мені хотілося б знати, чим же я маю керуватися, коли до мене прийдуть двадцять молодих людей підхожої зовнішності, і за яким принципом я завербую одних і відпущу інших? Кожен, без сумніву, визнає, що оскільки ви не можете знати, хто з них кращий, то ризик помилки буде меншим у тому разі, якщо взяти всіх, озброїти і навчити, а більш точний вибір зробити вже пізніше, коли при навчанні виокремляться більш хоробрі і сильні.

Тому, зваживши всі обставини, треба сказати, що думка про перевагу в цьому випадку малої кількості в ім’я кращої якості є абсолютно помилковою. Щодо меншого тягаря для країни і людей скажу, що набір міліції, будь вона велика або мала, не накладає ніякого тягаря, бо цей порядок не відриває нікого від роботи, не пов’язує людей настільки, щоб вони не могли займатися звичайними справами, а тільки зобов’язує їх збиратися в дні відпочинку для навчання військовим вправам. Країну і людей тут ніщо не обтяжить, а молоді це доставить тільки задоволення. Замість того щоб швендяти в свята по шинках, молоді люди охоче підуть на ці заняття: адже військові вправи дуже гарні, і вже тому вони повинні подобатися юнакам. Що стосується можливості оплачувати невелику міліцію, яка завдяки цьому буде задоволеною і слухняною, то, по-моєму, не можна скоротити народне ополчення до такої малої кількості, щоб утримувати її на такій постійній платні, яка б її задовольняла: наприклад, якщо платити міліції в п’ять тисяч піхотинців платню, якою вона була б задоволена, довелося б витрачати на це щонайменше десять тисяч дукатів на місяць. По-перше, цієї кількості піхоти мало, щоб утворити військо, і разом з тим такі витрати занадто обтяжать державу. З іншого боку, цієї платні недостатньо для того, щоб люди були задоволені і вважали себе зобов’язаними прибути на першу вимогу. Таким чином, цей порядок коштував би дуже дорого і в той же час давав би країні слабке військо, з яким не можна ні захищатися, ні нападати. Якщо збільшити платню або набирати більше людей, то неможливість платити тільки зросте; якщо скоротити і платню, і чисельність ополчення, міліція буде ще меншою і ще більш безкорисною.

Тому прихильники народної міліції на постійній платні говорять про речі або неможливі, або марні. Зовсім інакше буде, коли війська набираються для війни: тоді, звичайно, необхідно призначити їм платню. Якщо в мирний час такий військовий устрій навіть заподіє громадянам, записаним в солдати, деякі незручності, хоча я цього не бачу, вони задовольняються усіма благами, які дає країні добре організоване військо, тому що без нього взагалі не може бути ніякої безпеки.

На завершення скажу, що бажаючі утворити невелику міліцію, щоб тримати її на постійній платні або з інших міркувань, про які ви говорили, погано розуміють справу; крім усього іншого, моя думка підкріплюється ще тією обставиною, що число військ, завдяки нескінченним труднощам війни для людей, все одно безперервно скорочується, і мала кількість обернулася б на нуль. Навпаки, при великій міліції ти можеш за власним бажанням користуватися малими або великими частинами. Нарешті, військо корисне не тільки для самої справи війни, а й тому, що зміцнює твоє значення, а, звичайно, велике військо завжди надає тобі більшої ваги. До того ж міліція створюється для навчання людей військовому строю, і якщо в населеній країні в неї буде записано мало народу, то за великої віддаленості будинків громадян один від одного їх без найбільших незручностей не можна буде навіть збирати на навчання, а без цього міліція не потрібна, що я покажу це далі.

КОЗІМО. Ваша відповідь на моє запитання задовольнила мене цілком, але тепер мені хочеться, щоб ви вирішили інший сумнів. Противники міліції кажуть, що велика кількість озброєних людей викличе в країні смуту, чвари і безлад.

ФАБРІЦІО. Ця думка також безпідставна, і я вам скажу чому. Заворушення, які чинять озброєні люди, можуть бути двоякими: або сутички між собою, або хвилювання, спрямовані проти інших. Запобігти цьому було б взагалі неважко, але ж устрій міліції сам по собі вже припиняє можливість подібних смут; воно попереджує взаємні сутички, а не допомагає їм, тому що при заснуванні міліції ви надаєте їй зброю і начальників.

Якщо країна, в якій створюється міліція, так мало войовнича, що громадяни не носять зброї, або настільки єдина, що в ній немає ватажків партій, то створення міліції сильно озлобить їх проти зовнішніх ворогів, але аж ніяк не роз’єднає їх між собою. Адже за хорошого устрою держави громадяни, озброєні або беззбройні, шанують закони і ніколи не стануть на них зазіхати, якщо начальники, поставлені вами на чолі, самі не стануть винуватцями безладів; далі я скажу вам, як з цим боротися.

Навпаки, якщо країна, в якій створюється народне військо, войовнича і роз’єднана, то тільки така установа, як міліція, здатна об’єднати її знову; адже у громадян вже є і зброя, і начальники, але зброя не годиться для війни, а начальники тільки сіють смути. Запровадження міліції дає зброю, придатну для війни, і начальників, які будуть придушувати заворушення. У такій країні всякий, хто чим-небудь ображений, зазвичай йде до ватажка своєї партії, який, щоб підтримати свій вплив, схиляє його до помсти, а не до миру. Абсолютно протилежно чинить начальник державної установи; тому створення міліції усуває приводи до розбратів і готує єднання громадян. Країни єдині і зніжені виліковуються від слабкості і зберігають єдність; країни роз’єднані і схильні до міжусобиць об’єднуються, і та відвага, яка зазвичай проявляється в розбещеності, звернена на користь суспільну.

Щодо шкоди, яку озброєні люди здатні заподіяти іншим, треба мати на увазі, що вони можуть це зробити тільки за потурання начальників, і, якщо ви хочете, щоб самі начальники не затівали смут, необхідно подбати про те, щоб вони не набували надто великого впливу на підлеглих. Зауважте, що цей вплив створюється або природно, або випадково. Для усунення впливу природного треба поставити справу так, щоб уродженець відомої місцевості не був на чолі жителів тієї ж місцевості, записаних в міліцію, а призначався б начальником частин, з якими він не має ніяких природних зв’язків.

Що стосується впливу, який купується випадково, то тут потрібні інші заходи: начальники повинні щорічно мінятися місцями, оскільки постійна влада над одними й тими ж людьми породжує такий тісний зв’язок з ними, що легко може обернутися князю на шкоду. Наскільки ці переміщення корисні для тих, хто ними користувався, і як дорого обходиться державам нехтування цим правилом, показують приклади Ассирійського царства і Римської імперії. Ассирія проіснувала тисячу років без будь-яких зовнішніх і громадянських воєн; пояснюється це виключно тим, що полководці, які стояли на чолі військ, щороку переміщалися.

Інакшими були справи в Римі, де після припинення роду Цезаря виникло стільки громадянських воєн між окремими полководцями і складалося багато змов цих полководців проти імператорів; причина була одна – постійне перебування воєначальників на одних і тих самих місцях. Якби перші імператори і їх наступники, які займали престол зі славою, як Адріан, Марк Аврелій, Септимій Север і їм подібні, були настільки проникливі, щоб ввести порядок щорічного переміщення начальників військ, вони, безсумнівно, зміцнили б спокій і міцність імперії, бо у полководців було б менше можливостей бунтувати, а сенат під час перерв у престолонаслідуванні мав би більший вплив на вибори імператорів, які від цього, звичайно, були б вдалішими.

Річ у тім, що, чи то через невігластво людей, чи то через їх байдужість, але досвід як поганих, так і хороших прикладів безсилий проти укорінених поганих звичаїв.

КОЗІМО. Боюся, що не відхилив я вас своїми питаннями від ходу ваших думок, так як ми перейшли від виборів до зовсім інших міркувань; я заслужив би докір, якби не вибачився перед вами.

ФАБРІЦІО. Анітрохи. Всі ці відступи були необхідні; оскільки я хотів говорити про міліцію, яку багато хто засуджує, я зобов’язаний був спочатку захистити її, а особливо її основу – відбір солдатів. Перш ніж перейти до інших предметів, я хочу сказати вам про способи вибору кінноти. Древні вибирали її із середовища найбагатших громадян, звертаючи увагу на вік і якості людей; вибирали вони по триста осіб на легіон, тож римська кіннота у всякому консульському війську не перевищувала шестиста коней.