Buch lesen: «Ті, що живуть під землею»

Природа немов зачаїлася, і в притиснутому хмарами до землі повітрі не відчувалося жодного поруху. Навколо стало темно як уночі. Обабіч села зупинялися навіть машини, не насмілюючись подолати останній відрізок траси на шляху до столиці. А господарники заганяли у найближчі чагарники техніку. Один лише великий комбайн залишився в полі і гордо майорів червоним вершком серед пшениці.

Між селом і полем у байраці притихло маленьке озерце, гладь якого схвильовано тремтіла. Озерце не передбачало, що за якісь півгодини воно вперше в житті вийде з берегів і затопить всеньку балку.

Де-не-де необачні подорожні поспішали знайти прихисток – застрибували до найближчого придорожнього кафе.

Насувалася страшна злива. Ще за тиждень до цього місцевий гідрометцентр повідомляв про можливі грози в області, проте через слово «можливі» метеорологам вже давно ніхто не вірив. Та навіть зламаний годинник вміє показати двічі на день правильний час. Тож і цього разу повідомлення про бурі, зливи та шквали було вірним.

Враз у зловісній тиші блиснуло так, немов хтось увімкнув серед неба потужний прожектор, який зразу й згас. Блискавку наздогнав хриплий удар грому. І почалося.

Розкотисте і глухе рокотання у небі розірвали на шмаття тишу. У зігнаних в зграю сільськогосподарських машин, що тулилися біля чагарника, задзвеніли вікна, але це почув лише Петро, що якогось біса вирішив залишитися в кабіні свого трактора. Петро цього сезону мріяв отримати гарну премію, тож совісно виконував всю роботу і кидати техніку напризволяще не хотів. Тепер він намацав у кишені мобільний телефон і вимкнув його, щоб не притягувати блискавки. Про таке він колись дивився по телевізору.

А надворі все клекотіло: наростали пориви вітру, різали небокрай блискавки, бив грім, хвилями стривожено гнулася пшениця, у їхньому сільському кафе, край вікна якого зі своєї кабіни бачив Петро, різко закрилися фіранки і погасла миготлива вивіска край дороги. Перед очима Петра в лобове скло важко вдарила перша крапля дощу. А тоді без усякого на те плавного переходу з неба полилося так, що водій враз втратив з виду і кафе, і дорогу, та навіть сусідню сільськогосподарську техніку побік нього. Петро відчув себе всередині гігантського акваріуму, бо патьоки на склі перетворились в суцільні водоспади, а гул бурі зріс до того рівня, коли барабанний бій дощу чи пориви вітру вже годі розрізнити. Це було нестерпно і водій вперше за свої тридцять років подумав про Бога й попросив його зберегти світ навколо.

Однак світ таки зник, бо пішов під воду. З неба лив суцільний потік води і прибивав усе додолу. Петро закрив очі, й навіть спробував закрити вуха. Та гул ззовні все рівно тиснув на голову.

Йому здавалося, що дах кабіни зараз провалиться і він потоне десь на глибині великого океану. Хоч тракторист ніколи не бачив океану, як і моря, проте він чомусь уявляв себе саме всередині океану. Петро відкрив очі. Він би й не здивувався, якби за склом пропливла якась чудернацька рибина. Щоб побачити рибину він простяг руку і протер спітніле скло. Для цього довелося схилитися трохи вперед і, відставивши затерплу ногу убік, він чвакнув нею в калюжу. Вода проникла вже й в кабіну.

«На скільки ж мені вистачить тут повітря?» – подумав Петро так, немов трактор справді стояв десь на дні водойми, а не на суші.

Враз крізь загальне ревіння грози Петро почув дзенькіт скла: розбилося вікно вантажівки, що стояла поряд.

«Хоч би причеп не погнуло та техніку не побило, бо буде механіку клопіт», – подумав стривожено Петро, який вже трохи оговтався.

Але стихія вщухла так само раптово як і почалася. Пориви вітру ще зачіпалися за мокрі дахи та дерева, проте вони слабшали, а злива, перейшовши у дощ, поступово припинилася взагалі. Так, немов хтось на небесах закрив гігантські гідранти. Хмари розгублено посунули за обрій, і десь з-за кабіни трактора навіть вигулькнув нахабний золотий промінчик сонця.

Петро сторожко відкрив кабіну. Надворі було знову тихо і знову тривожно. Треба було підбити підсумки негоди і оглянути збитки. Водій видивлявся, куди б то ступити з машини, та земля була так перенасичена водою, що навколо була суцільна велика калюжа. Петро вирішив не морочити голову подібними клопотами й просто зіскочив з кабіни у воду. Ноги одразу занурилися в крижану купіль, яка була набагато вище кісточок. Чоловік обігнув свою машину і поглянув на іншу техніку: вантажівка таки справді мала вибиті шибки, а з причепа ще витікала вода, як з дірявого відра. На полі ситуація була ще гірша. Вся пшениця лежала прибита до землі, немов скошена.

«Може, підніметься…» – подумав Петро і пішов до дороги, високо піднімаючи мокрі ноги. Та враз він об щось перечепився і відсахнувся.

«Падло чи що?» – подумав він, придивляючись. З води стирчав сірий мокрий бік здохлого зайця, якого втопила злива. По дорозі до кафе, звідки виходили колеги Петра, він наткнувся ще на декілька утоплених зайців, які просто не змогли подолати небесний водоспад і сховатися де слід.

– Клич Тольку! Хай гляне, що робиться з тим покинутим у полі комбайном. Бо он у вантажівки скло побито. І шукай троса, бо вона вгрузла так, що сама не виїде: зараз будемо трактором витягати, – крикнув Петро до когось з гурту.

Бригада заворушилася і кожен зайнявся своїм ділом. А десь у столиці в редакціях телеканалів вже йшло планування наступних випусків новин і знімальні групи виїздили під Київ на поля, щоб показати глядачам, як негода завадила аграріям жнивувати.

Прийшовши додому пізно увечері на невеликий перепочинок, Петро довідався від дружини, що вже став зіркою: його емоційну розповідь про те, як він пересидів зливу у кабіні свого трактора, а потім бачив у полі прибитих потужним дощем до землі зайців, показали по декількох центральних телеканалах.

* * *

Стук вагона заколихував, та Віталік не хотів спати. Він нарешті спіймав телефоном знайому радіохвилю і посилив звук у навушниках. Вперше за десять років він повертався з Далекого Сходу додому і хоч у школі його прозивали товстошкурим, проте йому таки щеміло серце.

Збоку в купе очуняли двоє попутчиків і, гикаючи, почали шукати розкидані після вчорашньої пиятики речі. Один вирішив придовбатися до Вітальки, але торкнувшись синця під оком, пригадав вчорашні події і передумав. Віталька роками працював пліч-о-пліч з російськими зеками на рибзаводі, а тому життя його навчило спілкуватися з подібними типами. Суворою в Камчатці була не природа, а реальність, тож інколи хлопці після нічної зміни навіть викликали таксі, щоб роз’їхатися по домах і не йти додому пішки. Можна було наткнутися як не на мєнтів, то на блатних.

Поїзд їхав поміж полями, накрапав дощ і в навушниках стиха грала знайома музика. Це була одна зі столичних радіостанцій, на яку колись пробився однокласник Віталіка, щоб зачитати свій реп. Хлопчина гарно попадав у ноти і, безперечно, мав трохи таланту. Тож Віталька не здивувався, коли раптом через скрипіння в навушниках знову залунав той самий голос, тільки трохи старший, хрипкіший. Віталька подумки порадів за однокласника – значить той не зрадив своєму захопленню.

Поїзд ще пару годин почугикав, а тоді збавив хід і став підповзати до міста. Київ був весь мокрий, незатишний. У навушниках ведуча новин щось говорила про зливу, яка пройшла областю і підтопила поля зі збіжжям. Віталіку було на це начхати. Там, де він працював останні роки, було багато води, тож вона хлопця не турбувала. Турбувала його телеграма, вірніше, її зміст, який не давав хлопцю спокою. Після школи він трохи, для годиться, повчився в університеті, та зрозумів, що вища освіта не для нього. Посварившись з батьком, він подався до дядька на Камчатку, де перетираючи червону ікру з сіллю і прянощами, долав свій юнацький максималізм. А дарма. Треба було помиритися з батьком, а тепер-от виявилося вже пізно…

– Віталя! Е-е-е! Ти де тут взявся? – з мурашнику, що копошився на вокзалі, вигулькнуло знайоме обличчя.