Архітектура. Дитяча енциклопедія

Вступ

Будівництво – один з найстаріших різновидів людської діяльності, або принаймні це такий її різновид, про який ми маємо дуже давні відомості. Ми не знаємо, про що розповідали одне одному первісні люди біля вогнища, а от що і з чого вони будували – знаємо. Адже археологами були знайдені залишки наметів, поселень на палях і навіть домівок, основу яких складали кістки велетенських тварин – мамонтів або китів. Звичайно, будівництво і архітектура – це не одне й те саме. Тут, мабуть, слід нагадати висловлювання одного з найвідоміших архітекторів XX століття – Ле Корбюзьє. Він писав: «Ви використовуєте як будівельний матеріал камінь, дерево або бетон, ви зводите з нього будинки або палаци. Це є будівництво. Та раптом ви зворушили моє серце, і мені стало добре. Я в захопленні вигукую: «Як гарно!» Це вже архітектура».

Виникає питання, чи набагато архітектура молодша за будівництво. На це важко відповісти, та напевно можливо. Адже почуття прекрасного було притаманне навіть дуже віддаленим нашим предкам. Навряд чи тільки практичні міркування змушували неолітичного майстра старанно доводити своє кам’яне знаряддя до немислимої досконалості, надаючи йому вишуканої форми лаврового листя. Щоправда, в будівництво ця витончена досконалість прийшла значно пізніше, але прагнення зробити своє житло не лише зручним і безпечним, але й красивим виникло дуже давно.

Історія знає споруди, естетичне сприйняття яких безпосередньо випливає з функції, що її вони виконують, і такі, що зводились задля задоволення виключно естетичних потреб. До останніх належать як неолітичні стоячі камені, так і зведена наприкінці XIX ст. вежа Ейфеля. Існують архітектурні пам’ятки, які були створені за невеликий проміжок часу і зберігали свій первісний вигляд протягом всього свого існування. Інші зводилися впродовж віків, росли і розвивалися, мов живі істоти. Кожне покоління вносило в їхній зовнішній вигляд щось своє.

Широко відоме визначення архітектури як застиглої музики. Така архітектура справді з’явилася досить пізно. Адже потрібне складно організоване суспільство, щоб почати будувати споруди, краса яких створюється складним ритмом горизонтальних та вертикальних ліній, прорізів та простінків, опор та прольотів.

Давні міста часто називають кам’яними літописами. Така назва цілком справедлива. Кожен знає, яку важливу роль для безперервності культурного розвитку відігравало виникнення писемності. Про народи, які залишили нам свою літературу, ми знаємо багато. Якщо писемності не було або ми не можемо її прочитати, то історики вимушені задовольнятися висуванням гіпотез. Але не менше значення, ніж ієрогліфи та літери, для розуміння культури наших предків має будівництво. Саме з виникнення перших постійних поселень починається для нас історія людства, яку ми можемо осмислити. Іноді мова архітектури буває навіть виразнішою за літературну мову. Вона доступна усім. Велетенські піраміди, що вже майже п’ять тисяч років здіймаються у долині Нілу, неспростовно свідчать про велич єгипетської цивілізації навіть для тих, хто ніколи не вмів читати. Античні архітектурні пам’ятки, що збереглись на італійській землі у середні віки, стали першим об’єктом уваги вчених та митців Відродження. Це вже потім почалося полювання за античними книгами, що зберігалися у віддалених монастирях.

Жоден з різновидів мистецтва не пов’язаний з розвитком технології більше, ніж архітектура. Можна нафантазувати красиву споруду, але треба ще збудувати її так, щоб вона стояла і не падала. А для цього слід ретельно розрахувати навантаження на всі частини будови, знати властивості різних будівельних матеріалів. І часто буває так, що найбільш вдале інженерне рішення є і найбільш красивим, адже і краса, і витривалість базуються на гармонійній співрозмірності частин. На ранніх етапах розвитку архітектури роль матеріалу була провідною. Єгиптяни мали змогу будувати з каменю, і тому їхні споруди не схожі на цегляні пам’ятки долини Тигру і Євфрату. У євразійських степах найдавніші поховальні споруди насипали просто з грунту, бо це був єдиний будівельний матеріал, нестачі якого не відчувалося. Давні греки мали у своєму розпорядженні родовища найкращого мармуру і створили прекрасні мармурові споруди. Своєрідність російської архітектури дуже довго визначалась давніми традиціями дерев’яного будівництва в цій країні.

Але справа, звичайно, не лише у матеріалі. Адже в середні віки траплялось так, що з мармурових уламків витончених античних споруд складали грубі хижки або, в кращому разі, воєнні фортеці. Велике значення мав розвиток інженерної думки. Так, революцію у будівництві, а отже, і в архітектурі здійснив такий винахід, як склепіння – перекриття прольоту, що має криволінійні обриси. Вперше його застосували етруски. Від них воно перейшло в римську архітектуру. У Єгипті, Месопотамії та класичній Греції застосовували прямокутне перекриття за допомогою бантин. Винахід склепіння дав змогу вводити у споруди такі найважливіші архітектурні елементи, як куполи і арочні прольоти.

Значний вплив на розвиток архітектури мав політичний лад суспільства і, відповідно, його ідеологія. Траплялося, що в різних країнах і в різні часи виникали подібні архітектурні стилі, бо подібними були їх політичні та ідеологічні засади. Так, помітні певні аналогії в естетичних принципах будівельного мистецтва пізньої Римської імперії, імперії Наполеона та Радянського Союзу в сталінські часи. Зміна політичного ладу в Греції за часів Александра Македонського потягла за собою істотні зміни архітектурного стилю.

Розвиток архітектури не завжди відбувався поступально й рівномірно. Історія знає випадки, коли будівельне мистецтво предків нащадки надовго забували. Таке, наприклад, відбулося після катастрофічної загибелі у II тисячолітті до н. е. мінойської цивілізації, або після падіння Західної Римської імперії. Відомі і періоди винятково бурхливого розвитку будівництва і архітектури. Таким був період на межі XIX і XX століть. Часто новий етап розвитку стає не прямим продовженням, а, навпаки, запереченням попереднього. Майстри Ренесансу заперечували надбання періоду готики. Архітектори, що працювали у стилі класицизму, зневажливо ставилися до примхливої естетики бароко. Представники модерну вважали класицизм надто одноманітним. Але всі ці стилі дали світові перлини архітектури і посіли своє місце у процесі розвитку цього мистецтва. Кожна будівельна традиція мала своє продовження. Багато характерних рис поєднують модерн з бароко. Щодо конструктивізму, то цей нібито суто сучасний стиль насправді має щось спільне із готикою. Справа не лише в розмірі споруд, а й у деяких естетичних принципах. Значна частина деталей, що роблять готичну споруду такою привабливою, має чисто функціональне призначення і є розв’язанням складного інженерного завдання. Щодо античної архітектурної спадщини, то інтерес до неї на новому рівні відроджується в кожну епоху.

Архітектура є синтетичним різновидом мистецтва, тобто таким, що має в собі елементи інших мистецтв. Будівлі прикрашають скульптурою, мозаїкою або навіть витворами живопису. Часто архітектурна пам’ятка повинна сприйматися не окремо, а у складі архітектурного ансамблю, що включає декілька будов. Невід’ємною частиною ансамблю може бути краєвид, природний або створений штучно. Витвором архітектора може бути і ціле ретельно сплановане місто, і храм, що здіймається окремо на зеленому пагорбі. Архітектура є мистецтвом, що використовує всі досягнення людства і створює середовище, в якому ми живемо. Вона є також особливою мовою, на якій може до нас дійти розповідь про життя інших народів у інші часи. Тому так важливо навчитися розуміти цю мову, ознайомитися з історичним розвитком будівельного мистецтва. Книга, яку ви тримаєте в руках, покликана дати вам найбільш загальне уявлення про архітектурні стилі й технічні досягнення різних епох та країн.

Глава 1
Мегалітичні споруди кам’яного та початку бронзового віку

Люди давнього кам’яного віку жили здебільшого в природних печерах і тимчасових наметах, які виконували суто практичну функцію. Якщо первісні будівельники і прикрашали свої житла, вони робили це, як правило, не архітектурними засобами, а за допомогою інших видів мистецтва. Але вже в неоліті (новому кам’яному віці) з’являються споруди, які з певністю можна віднести не просто до продукту будівництва, а й до зразків архітектури, бо вони зведені явно не для захисту від негоди і хижаків. Ці споруди повинні були задовольняти естетичні та ритуальні потреби людей. У давні часи люди ще не вміли складати великі і міцні стіни з дрібного каменю і для своїх споруд використовували величезні кам’яні брили, такі важкі, що й досі дехто не може уявити, як люди могли їх зрушити. Тому цю архітектуру і називають мегалітичною (від грецьких слів «мега» – величезний та «літос» – камінь).

Meнгip у Бретані

Найдавнішими і найпростішими мегалітичними спорудами були так звані менгіри, або стоячі камені, – необроблений камінь довгастої форми просто ставили вертикально. Пізніше з’явились статуї-менгіри, яким надавали ознак людської постаті, часто досить схематичної. Менгіри зустрічаються скрізь у Європі, та найбільше їх в Англії, Шотландії, Ірландії та Бретані (Франція). Саме в Бретані знаходиться найбільша у світі алея менгірів, що включає в себе майже 3000 пам’ятників. Іноді декілька менгірів встановлювали так, що вони утворювали коло. Таку споруду археологи називають кромлехом.

Алея менгірів у Бретані

 

Дольмен

Більш складним різновидом мегалітичних пам’ятників є дольмени. Вони являють собою декілька стоячих каменів, накритих зверху, мов дахом, великою кам’яною плитою. Ці споруди найчастіше служили місцем поховання. Усередині дольменів іноді знаходять схематичне зображення жінки, богині плодючості та смерті. Слово «дольмен» англійського походження, проте багато дольменів зустрічається і в Іспанії.

Мегалітичний храм на Мальті, III тис. до н. е.

На островах Середземного моря, наприклад, на Мальті та Сицилії, є мегалітичні будівлі з досить складним плануванням. Поставлені одна до одної, кам’яні брили тут утворюють суцільні стіни. Особливо цікаві пам’ятники Мальти. На цьому відносно невеликому острові збереглось 30 мегалітичних храмів, які датуються третім тисячоліттям до н. е.

Ще один цікавий різновид мегалітичних споруд – хенджі, пам’ятники, які зустрічаються лише на Британських островах. Для них характерна своєрідна кільцеподібна форма. Втім далеко не всі хенджі належать до мегалітичних споруд, бо деякі з них були побудовані з дерева або просто з землі.

Стоунхендж

Чи не найвідомішим у світі мегалітичним пам’ятником є так званий Стоунхендж, що здіймається на Солсберійській рівнині у Великобританії. Його назва в перекладі означає Нависаючі Камені. Має він і більш поетичну назву – Танок Велетнів. Ця велична споруда протягом багатьох століть збуджувала уяву численних дослідників, поетів та міфотворців. Найпопулярніша в середні віки легенда розповідає, що велетенські кам’яні брили були перенесені з Ірландії і встановлені у Солсбері чарівником Мерліном за часів, що передували славетному правлінню напівказкового короля Артура. Нібито чарівник встановив камені на тому місці, де були по-зрадницькому вбиті завойовниками з континенту британські вожді. У деяких варіантах легенди йдеться про те, що багатотонні брили самі рухалися та ставали під звуки арфи, на якій грав Мерлін. Сюжет про різноманітні споруди, що зводяться за допомогою чарівної музики, є дуже поширеним. Вважається, що в ньому знайшов відображення той факт, що великі вантажі можна було зрушити тільки завдяки дуже злагодженим ритмічним діям. Отже давні будівники використовували доступні їм механізми і працювали у ритмі, що задавав арфіст. До речі, і в містичному середньовіччі були люди, які не дуже вірили, ніби славнозвісний Мерлін покладався лише на магію. Письменник XII ст. Гальфрід Монмутський, наприклад, переказуючи вже відому нам легенду про перевезення Танку Велетнів з Ірландії, стверджував, що після того як 15 тисяч британців зазнали невдачі, зробивши спробу перенести брили на свої кораблі, мудрий Мерлін наказав встановити спеціальні машини. Після цього британці легко упоралися з роботою.

Стоунхендж. Фотографія з повітря

Проте в XVII–XVIII ст. більшість тих, хто цікавився Стоунхенджем, вже не вірила, що його збудував Мерлін. Походження велетенської споруди стали пов’язувати з друїдами – служителями таємничої давньої релігії, які правили в Британії ще до того, як її захопили римляни. Втім, як встановили сучасні археологи, дійсність виявилась більш захопливою, ніж найтаємничіші легенди. Танок Велетнів не могли звести ні легендарний Мерлін, ні друїди. За часів Мерліна (V ст. н. е.) вже ніхто не пам’ятав його будівників. Він був неймовірно старим вже тоді, коли у Британії з’явилися перші друїди (десь V ст. до н. е.). Археологи стверджують: будівництво Стоунхенджу почалося ще у кам’яному віці і мало декілька етапів. Його початок дехто з вчених відносить до XXVIII ст. до н. е. Основні споруди були зведені в період 1900–1600 рр. до н. е. Хто їх будував, якою мовою вони говорили, у яких богів вірили, про все це зараз дізнатися неможливо. Але зрозуміло одне: вони були напрочуд вмілими інженерами і неабиякими астрономами, бо Стоунхендж – це не що інше, як величезний прилад для спостереження за небесними тілами.

План Стоунхенджу за археологічними даними

Який же вигляд має цей дивовижний пам’ятник? Він розташований на пласкій рівнині, де ніщо не затуляє обрію. Найдавніша його частина являє собою неглибокий рівчак з двома земляними валами по боках. Він утворює правильне коло близько 115 м у діаметрі. Ймовірно, що рівчак не мав самостійного значення, а служив кар’єром, з якого видобували матеріал для валів. Зовнішній вал нижчий та вужчий за внутрішній. Його висота становить приблизно 0,5–0,8 м, ширина – 2,5 м. Внутрішній вал був насипаний з крейди, якою дуже багатий грунт Солсбері. Мабуть, у давнину вал мав сліпучо-білий колір. Завширшки він 6 м і 1,8 м заввишки. На північному сході коло розірване і утворює десятиметровий прохід. Якщо стати в центр кола в день літнього сонцестояння, то саме в цьому проміжку видно, як сонце з’являється з-за обрію. Продовживши лінію від центра до виходу за межі кола ще на 30 м, натрапляєш на велетенську кам’яну брилу, що була встановлена тут давніми будівниками. Її верхівку видно з центра на рівні обрію, і сонце сходить майже просто над нею. Брила висотою 6 м і вагою близько 35 т необроблена і має неправильну форму. У середині кола були встановлені ще чотири брили різної форми. Дві з них не збереглися. Вони утворювали вписаний у коло прямокутник, довгі сторони якого перпендикулярні осі центр – схід сонця, а короткі – паралельні цій осі. Крім того, в найдавніші часи існування Стоунхенджу вздовж внутрішньої стіни валу були викопані невеличкі ямки, всього 56. Вони різні за розміром, але теж утворюють правильне коло і розташовані на рівній відстані одна від одної. Незабаром після того, як вони були викопані, їх знову засипали крейдою. В деяких ямках зустрічаються обгорілі людські кістки. Мабуть, Стоунхендж був не тільки обсерваторією, але й місцем поховання.

Населення Британських островів встигло істотно змінитися, коли будування Танку Велетнів було поновлене. Нові зодчі звели у святилищі два концентричні кола з кам’яних брил блакитнуватого кольору, кожна з яких важила близько 5 т. Як і раніше, кола були розірвані на північному сході, і в цей проміжок можна було бачити встановлений за валом камінь, а наприкінці найкоротшої за рік ночі – схід сонця.

Будівництво було завершене близько 1500 р. до н. е, коли кам’яний вік вже був позаду і в Британії починалася епоха бронзи. Зодчі бронзового віку почали свою діяльність з того, що розібрали зведене попередниками коло з блакитнуватих каменів. На його місці вони збудували іншу споруду. Вона також являла собою коло з вертикально поставлених кам’яних брил, але цього разу брили були оброблені металевими інструментами, а зверху були укладені кам’яні перемички, щоб зробити кільце суцільним. Кам’яна перемичка нависала й над входом, але тут проміжок між двома сусідніми колонами був більший і утворював прямокутну пройму. Найцікавіше те, що у цій новій споруді брили були оброблені так, щоб знищувати природний ефект перспективи. Ті, що служили колонами, трохи розширювалися догори. Це давало ілюзію абсолютної вертикальності. Стоячі камені були оздоблені спеціальними виступами, а покладені зверху – заглибленнями, що забезпечувало міцність споруди. Між іншим, такий прийом більш характерний для дерев’яного будівництва, і в наш час стало відомо, що в Стоунхенджу були дерев’яні прототипи. Ще ближче до центра митці бронзового віку спорудили велетенську підкову, відкриту на північний схід. Вона складалася з п’яти трилітів. Триліт – це особливий термін, який вигадали для позначення цих споруд. Він означає два камені, поставлені поруч і накриті, мов дахом, третім. Найбільший з трилітів Стоунхенджу розташований напроти входу. Його висота сягає 8,7 м, а брили, що його складають, важать близько 50 т.

З блакитнуватих каменів, які використовували попередники останніх будівників, була споруджена ще одна підкова, в середині першої, та її складали не триліти, а звичайні стоячі камені. Зрозуміло, в наш час далеко не всі камені Стоунхенджу знаходяться на тому місці, де їх встановили давні будівники. Деякі з них зовсім зникли, початкове розташування інших не вдається встановити. Крім того, в ансамбль цієї пам’ятки включені численні насипи, ями і рівчаки, про які ми тут не згадуємо, але які дуже цікаві і важливі з точки зору археолога або астронома. Та в цій невеличкій статті ми лише спробували дати уявлення про те, як будували Стоунхендж. У нашого читача виникло, напевно, багато запитань. На них він зможе отримати відповіді у книжках, спеціально присвячених цій темі.

Глава 2
Архітектура давнього сходу (Єгипту та Месопотамії)

Стародавній Єгипет, розташований у долині найдовшої у світі ріки Ніл, належав до так званих великих річкових цивілізацій. Будівництво і будівельники відігравали тут надзвичайно важливу роль, адже від їхньої майстерності залежав стан складних іригаційних систем, що примушували ріку працювати на людину, у певну частину року вкриваючи лани шаром родючого намулу. Незабаром давні єгиптяни досягли значних успіхів у мистецтві будування. Почавши з іригаційних систем, вони згодом перейшли до власне архітектурних споруд. Перші державні утворення з’явилися у долині Нілу у 5 тисячолітті до н. е. Згодом вони об’єдналися у дві великі держави – Верхній та Нижній Єгипет. Такі назви держави дістали через своє розташування вздовж течії ріки. Після об’єднання Верхнього та Нижнього Єгипту починається так званий династичний час, що його поділяють на три періоди, які носять назву Давнє царство (III тисячоліття до н. е.), Середнє царство (кінець III – початок II тисячоліття до н. е.) і Нове царство (середина і друга половина II тисячоліття до н. е.). Іноді події єгипетської історії датують за номером царської династії, що правила у час, коли подія трапилася.

Так склалося, що найвідомішими пам’ятниками давньої єгипетської архітектури стали гробниці, особливо Великі піраміди, що їх давні греки вважали першим з семи див світу. Але протягом своєї багатовікової історії єгиптяни будували піраміди відносно недовго. Поховання перших єгипетських царів, фараонів мають досить скромний вигляд. Камеру, куди клали мумію в саркофазі, викопували в грунті. Зверху робили насип, який обкладали кам’яними плитами. Утворена споруда мала плаский верх і скошені стіни. Таке поховання археологи називають арабським словом мастаба. Пізніше, коли гробниці фараонів стали більш вражаючими, у мастабах продовжували ховати знатних єгиптян. Першу справжню піраміду збудував на початку III тисячоліття до н. е. архітектор Імхотеп, могутній міністр засновника Третьої династії фараона Джосера. Ця піраміда не мала гладеньких стін, а була уступчастою. Вона являла собою нібито п’ять мастабів різного розміру, поставлених одна на одну. Піраміда Джосера мала висоту 30 м, і, мабуть, її вважали б дуже величною спорудою, коли б її славу не затьмарили наступні.

Піраміда Джосера

Піраміди з гладенькими стінами з’явилися в Єгипті під час правління фараонів Четвертої династії. Спочатку їх розміри були порівняно невеликі. Але згодом були збудовані три Великі піраміди, що належали фараонам Хеопсу, Хефрену і Мікерину. Висота найбільшої з них – піраміди Хеопса – сягає майже 147 м.

За часів Середнього царства володарі Єгипту відмовились від спорудження пірамід. У цей час для фараонів та номархів (правителів областей) будували скеляні гробниці. Поховальні приміщення видовбували у товщі скелі. Ззовні було видно лише вхід, оздоблений двома приземкуватими колонами, що носять назву протодоричних. Іноді вхід прикрашали монументальні барельєфи. Зайшовши усередину, потрапляєш у довгу вузьку залу, розділену протодоричними колонами на три частини. Таке приміщення, розділене опорами на паралельні галереї, носить в архітектурі назву гіпостильна зала. Стіни зали вкривали різнокольоровими фресками найрізноманітнішого змісту. Тут можна бачити не лише величні зображення небіжчика в оточенні богів, але й напрочуд жваві, незважаючи на певну умовність, жанрові сцени. Далі знаходилися поховальні камери, вхід до яких був щільно затулений великими обтесаними брилами. Найвизначнішим пам’ятником такого типу є некрополь у селищі Бені Гасан. За часів Нового царства скеляні поховання не мали зовнішніх прикрас. Вхід до гробниці був замаскований, і щоб потрапити до камери з тілом фараона, треба було довго блукати вузькими кам’яними коридорами. Такі таємні поховання робили тому, що боялися грабіжників, адже разом з царем ховали незліченні скарби, що повинні були прикрасити його існування в потойбічному світі. До таких таємних поховань належала гробниця фараона Тутанхамона, відома тим, що археологи знайшли її раніше, ніж давні грабіжники.

Піраміда Хефрена

Втім, не лише домівки на смерть будували стародавні мешканці долини Нілу. Вони залишили своїм нащадкам багато храмів, присвячених численним єгипетським богам. Крім того, своє земне життя володарі великої держави теж проводили аж ніяк не в хижках. Проте земному життю надавалося менше значення, ніж посмертному існуванню. Через те палаци, хоч і досить розкішні, будувалися з менш тривкого матеріалу, ніж поховальні споруди, і збереглися вони значно гірше. Одна з пам’яток світської давньоєгипетської архітектури, що порівняно непогано збереглась, – комплекс палаців в Ахет-Атоні (сучасна ЕльАмарна), столиці фараона Ехнатона, який був релігійним реформатором і тому переніс свою резиденцію з Фів, де великий вплив мали жерці старого бога Амона. Головна вулиця нової столиці мала назву Дорога фараонів. Вона йшла з півдня на північ. На південному її кінці знаходився палац Мару-Атон, де проводилися всілякі розваги. У Північному палаці був розташований звіринець. Посередині стояв Головний палац. Його житлові приміщення містилися на схід від дороги, офіційні – на захід. Обидві частини палацу з’єднувала галерея, що проходила над вулицею. У центрі галереї було вікно, у якому фараон з родиною з’являвся перед народом.

Фрагмент розпису давньоєгипетської гробниці

На Дорозі фараонів знаходилася ще одна визначна споруда – храм бога Атона, сонячного диска. Він являв собою низку відкритих двориків, оточених колонами. Сонцю треба було молитися під відкритим небом. У Ель-Амарні були знайдені також знамениті скульптурні портрети красуні Нефертіті – дружини Ехнатона.

Фіви, Карнак, храм, присвячений Амону-Ра

Давньоєгипетські храми, як правило, являють собою низку гіпостильних зал та перистильних двориків (тобто двориків, з усіх боків оточених колонами). Вони розташовані один за одним, уздовж єдиної осі симетрії. Часто такі храми зводило не одне покоління, і кожен фараон вважав своїм обов’язком прибудувати до них нові приміщення. Одним з найвідоміших є храм Амона в Луксорі, з яким пов’язана цікава легенда, або, краще сказати, історичний анекдот. Розповідають, що ніби на початку XIX ст. під час перебування у Єгипті наполеонівських військ французька військова частина, проходячи вулицями Луксора, побачила храм і раптом без будь-якої команди зупинилась, і усі вояки віддали честь. Отак вони були вражені величчю споруди.

Колонада храму Амона-Ра в Луксорі

Важливою деталлю єгипетських архітектурних пам’яток є численні кам’яні колони, виконані у вигляді лотосів, пальм або пучків очерету. У напівтемряві храмових приміщень вони справляють дивне враження: здаються м’якими та гнучкими. Простягаєш руку – і з подивом відчуваєш під долонею жорсткий холодний камінь.

Фрагмент давньоєгипетської колони

Ще одна і, до речі, більш відома деталь – числені статуї-сфінкси, фантастичні кам’яні істоти з головою людини і тілом лева. Найбільший сфінкс, що зображує фараона Хефрена, майже так само відомий, як і Великі піраміди. Араби, які захопили Єгипет у середні віки, називали його Батьком Жаху. Двох справжніх єгипетських сфінксів можна бачити у Санкт-Петербурзі, просто неба, на Академічній набережній. Вони були вирізьблені з рожевого граніту в XV ст. до н. е. і привезені в Росію в 1832 р. Коли дивишся на них, понад усе вражає те, що на березі північної Неви гості зі стародавньої африканської держави виглядають не менш органічно, ніж на березі Нілу.

Великий сфінкс фараона Хефрена

Держави давньої Месопотамії, тобто долини річок Тигру і Євфрату, як і Єгипет, належали до великих річкових цивілізацій. Тож і тут будівель-ники були у великій пошані, а мистецтво архітектури розвинулося раніше, ніж в інших країнах. Але каміння тут бракувало, натомість було багато глини. Ось чому майстри Давнього Дворіччя стали першими у світі архітекторами, що працювали переважно з цеглою. У Єгипті також знали цеглу, але використовували її головним чином для побутових споруд. З цегли, часто навіть необпаленої на вогні, а тільки висушеної на сонці, складали житла бідняків. Більш поважні будови робили з каменю. У Давній Месопотамії цегла стає основним матеріалом як для побутових, так і для архітектурних споруд. Використовують переважно цеглу необпалену, бо дерево, необхідне для складання великих вогнищ, теж річ дефіцитна. Отже, справжня цегла коштує досить дорого, її використовують тільки для обличкування. Добре, що клімат Месопотамії це дозволяє, адже дощу тут майже не буває. Проте клімат кліматом, а за віки, що минули, від більшості колись величних глиняних споруд майже нічого не залишилося. До того ж, крім дощів, бувають ще розливи річок. Для того щоб захистити споруди від розливів, давні будівельники ставили їх на високі тераси, іноді робили з обпаленої цегли нижній поверх. Ще одним важливим будівельним матеріалом був асфальт, що також затримував вологу. Крім того, асфальт змішували з глиною, утворюючи в’язкий розчин на зразок цементного, і ним скріплювали цеглу. Будівельний розчин – теж винахід мешканців Дворіччя. У Єгипті мурування було сухим, тобто добре обтесані камені щільно підганялися один до одного, але нічим не скріплювалися.

Давньоєгипетський сфінкс на березі Неви

Ta, як ми вже казали, попри всі ці великі досягнення давніх майстрів, більша частина створених ними споруд зазнала нищівного руйнування. Знадобилася дуже копітка праця археологів та істориків, які вивчали записи давніх авторів, щоб ми зараз могли уявити собі первісний вигляд цих споруд. Як це не дивно, краще за інші збереглися найбільш давні – так звані зікурати.

Зікурати – це теж піраміди, але не такі, як у Єгипті. Вони уступчасті і складаються з кількох ярусів. Усередині їх робили з необпаленої глини, зверху обличковували глазурованою цеглою. На відміну від єгипетських пірамід зікурати не мали ніяких внутрішніх камер. Храм, присвячений божеству, ставили на верхівці. Полива на глазурованій цеглі була різнокольоровою. Знизу зікурат на дві третини обкладали чорною цеглою, верхню третину робили червоною, храм – блакитним з золотом. Вважається, що в уяві своїх будівників зікурат був моделлю всесвіту. Нижній чорний ярус символізував підземний світ, пов’язаний зі смертю, червоний – означав середній світ, де живуть люди, блакитно-золотий храм на верхівці був символом горішнього світу богів. До наших часів найкраще зберігся зікурат біля міста Чога-Занбіль, на південному заході Ірану. Найбільшим був зікурат у Вавилоні. Він був 90 м заввишки і займав площу близько 8100 кв. м. Цю споруду вважають прототипом біблійської Вавилонської вежі.

Стіни Вавилона. Реконструкція

Зікурат був не єдиною визначною архітектурною пам’яткою Вавилона. У час свого найбільшого піднесення це було, мабуть, найбільше місто у світі. Давньогрецький історик Геродот писав у V ст. до н. е., що Вавилон «улаштований так чудово, як жодне з відомих нам міст». Місто мало чітке планування і являло собою прямокутник, оточений подвійною стіною. Через кожні 20 м зовнішньої стіни здіймалася зубцювата вежа, квадратна за планом. Внутрішня стіна була меншою, ніж зовнішня, за нею починалися міські будівлі. Досить велику ділянку землі між двома стінами городяни обробляли, щоб мати запас харчів на випадок облоги. Всі укріплення були зроблені з обпаленої цегли. Будівлі в середині міста теж нагадували оборонні споруди. Характерною рисою міського краєвиду були пласкі дахи, оточені зубцями. Стіни часто прикрашали блакитною та бірюзовою поливою. Цей декоративний прийом і нині залишається найулюбленішим у деяких країнах Сходу. Нині з пам’яток Вавилона збереглися Брама Іштар та Дорога процесій, оточена зубцюватими стінами.

Брама Іштар