Buch lesen: «Твори»

Iнститутка

Т. Г. Шевченку

I

Люди дивуються, що я весела: надiйсь, горя-бiди не знала. А я зроду така вдалася. Уродись, кажуть, та i вдайся… Було, мене й б'ють (бодай не згадувать!) – не здержу серця, заплачу; а роздумаюсь трохи – i смiюся. Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче, – то так i моє лишенько. Якби менi за кожною бiдою моєю плакати, досi б i очi я виплакала. Батька-матерi не зазнаю: сиротою зросла я, при чужинi, у людях. Хоч не було дiла важкого, – так забували про мене, чи я не голодна, не холодна, чи жива я…

На десятолiттях взяли мене в двiр. Стара панi була не що, сумирна собi, – може, тому, що вже благенька була, ледве ноги волочила, а заговорить – тiльки шам-шам, одразу й не розбереш; так куди вже бiйка! не на умi. Увесь день на ганочках; нiчка йде – охає та стогне. А за молодого вiку, славлять, вигадочки були чималi i в неї… та треба ж колись i перестати.

За мене, то вже в дворi жили ми спокiйненько; одно було горе, що з двору й ступити не пустять. Хiба вже на велике свято, що до церкви одпросимось, а в недiлю й не думай. "Розволочитесь, – було, каже панi гнiваючись, – не пущу!.. Не той ще вiк ваш, щоб бога пильнувати: ще матимете час, – не зараз вам умирати".

Сидимо, було, день при днi у дiвочiй та робимо. А тихо коло тебе, як зачаровано. Тiльки панi заоха або хто з дiвчат на ухо за чим озветься, котора зiтхне з нуду. Докучає, було, та робота, докучає, – аж пече; та що врадиш? Спасибi хоч за те, що не б'ють десять раз на день, як от по iнших чуємо.

А як коли, то, було, звеселiємо не знать чого. Веселенько нам, – аж серце трепече! Коли б воля, заспiвав би так, щоб i на селi лунало… Не всмiлимось!.. Iзглядуємось, та смiх нас так i бере. То одна моргне бровою, а друга їй одморгує; то прив'яжуть тую до стiльчика косою; iнша зскочить та почне вистрибувати дибки-дибки, щоб панi не почула, – крутиться, вертиться, тiльки рукава май-май-май… Чого, було, не виробляємо!

У старої панi не було роду, окрiм мала собi унучечку, – у Києвi обучалась у якомусь там… от коли б вимовити… iн-сти-ту-тi… Було частенько до старої листи шле; а стара тiї листи щодня вичитує, – i попоплаче над ними, i попосмiється. Коли пише унучечка, щоб уже приїздити за нею та додому забирати… Мати божа! увесь будинок зворухнувся: бiлити, мити, прибирати!.. Панночки сподiваємось! Панночка буде!

Стара панi немов одужала: коливає з кiмнати до кiмнати, виглядає у кожне вiконце на шлях i нас туряє за село дивитись, чи не їде панночка. А нам того й треба. Ми за той тиждень, що її виглядали, сказать, нажилися. Шлють, то бiжимо-летимо… Весело зочити степ, поля краснi!. Степ зелений наче втiкає в тебе перед очима далеко кудись, далеко… Любо на волi дихнути!

Квiток, було, назриваєм та позаквiтчуємось, як молодi, та до самого двору тими вiнками величаємось. А вступаючи в двiр, схопимо з себе, позакидаємо, – та так було жалко тих вiнкiв кидати, так жалко!

II

Дiждали панночки, приїхала… I що ж то за хороша з лиця була! I в кого вона така вродилася! Здається, i не змалювати такої кралi!.. Стара як обiйняла її, то й з рук не випускає; цiлує, й милує, та любує. I по кiмнатах водить, усе показує, усе розказує; а панночка тiльки обертається туди-сюди та на все цiкавим оком спозирає.

Посадовила її стара за стiл. I плаче, i радiє, i розпитує, i частує: "Може, тобi того з'їсти? може, того спити?" Наїдкiв, напиткiв понастановлювала; сама сiла коло неї, – не надивиться. А панночка усе прибира, наче той горобець, хутенько й чистенько. Ми з-за дверей дивимось на них i слухаємо, що то панночка говоритиме, – чи не дiйдемо, якi там у неї думки, яка вдача, звичай.

– Яковось-то жилося тобi, серденько, самiй? – питає стара. – Ти менi не кажеш нiчого.

– Ай, бабусечко! Що там розказувати! Нуда така!

– Вчили багацько?.. Чого ж вивчили тебе, кришко?

– От захотiли що знати!.. Добре вам, бабуню, було тут жити на волi; а що я витерпiла за тим ученням!.. I не нагадуйте менi його нiколи!

– Голубочко моя!.. Звiсно вже – чужi люди: обижали тебе дуже… Чому ж ти менi зараз сього не прописала?

– Що се ви, бабуню? Як можна?.. Зараз дознаються..

– Бiдолашечко моя!.. Скажи ж менi, як тебе там кривдили тiї невiрнi душi?

– Ох, бабусечко! I морено, й мучено нас – та все дурницею. I те вчи, i друге, й десяте, й п'яте… товчи та товчи, та й товчи!.. Нащо менi те знати, як по небу зорi ходять або як люди живуть поза морями та чи в їх добре там, та чи в їх недобре там? Аби я знала, чим менi себе мiж людьми показати…

– Та нащось же учаться люди, моє золото. От i нашi панночки – на що вже бiдота, та й тi верещать по-францюзькiй.

– Е, бабуню!.. – защебетала панночка. – До французької мови i до музики добре i я бралась, – до танцiв тож. Що треба, то треба. На се вже кожний уважає, кожен i похвалить; а все iнше – тiльки морока… Учись та й забудь! I тим, що учать – нуда, i тим, що вчаться – бiда. Багацько часу пропало марно!

– Так як же оце? Погано вчать?

– Кажу ж вам, що й нудно, i погано, й марно. Вони тiльки й думають, як би їм грошi виплатили, а ми думаємо, як би хутче нас на волю випустили… Чого ж ви задумались, бабусю?

– Та то, серденько, що грошi брали за тебе добрi, а вчили погано. Що ж, як ти далi i все позабуваєш?

– Чи подоба ж се, бабуню? Бог iз вами! Як же б то мiж гостями або в гостях позабувати музику, або танцi, або хоч би й мову французьку?.. А про ту заморську нiсенiтницю, то я в одно ухо впускала, а в друге випускала, та й зовсiм-таки не знаю. Цур їй!

– А як же часом хто в тебе спитає, як там тiї зорi по небу ходять, абощо? Люди й осудять зараз: вчилася, та й не тямить!

– Та що се ви, бабусю? Та се я тiльки вам призналась, що не знаю, а чужi зроду того й не дошимраються, нехай хоч цiлий день питають. Я зо всього викручусь, iще й їх оступачу, – он як, бабусю! Хочете, я вам заспiваю? Слухайте!

I заспiвала, затягла, – наче теє срiбло пересипається. Стара її цiлувати: "Серденько моє! Втiхо моя!" А панночка до неї ласиться та просить:

– Купiть менi, бабусечко, по новiй модi убрань хороших!

– Про се не турбуйся, дитя моє. Буде в тебе всього. Ти в мене будеш царiвна над панночками!

Ми, дiвчата, iзглядуємось: чого там панночки нашої не навчено! А найбiльш, бачця, людей туманити!

III

– Ходiм лишень, голубко, – говорить стара панi, – я хочу, щоб ти собi обрала котру дiвчину. Та й веде її до нас. Ми од дверей та в куток, та купою в куточку й збилися.

– Се ваша панночка, – промовляє до нас панi. – Цiлуйте її в ручку.

Панночка, чи глянула на нас, чи нi, простягла двi пучечки поцiлувати.

Стара всiх нас показує, – се Ганна, а се Варка, а се Домаха…

– Боже мiй! – аж крикнула панночка, разом стрепенувшись i в долонi сплеснувши: – Чи зумiє ж хто з вас мене зачесати, ушнурувати?

Стоїть i руки заложила, i дивиться на нас.

– Чому? – каже стара. – Зумiють, серце. А нi, то навчимо.

– Як тебе зовуть? – питає мене панночка та, не слухаючи мене, до панiї: – Ся буде менi!

– Так i добре ж; яку схочеш, серце: нехай i ся. Гляди ж, Устино (на мене), служи добре, – панночка тебе жалуватиме.

– Ходiм уже, бабуню; годi вже! – перехопила панночка; сама скривилась i перехилилась набiк, i очi чогось заплющує, i з мiсця зривається, – от стеменний кiт, як йому з люльки в вуса пихкають…

– Треба ж, голубко, – каже стара, – її на розум навчити: се дурнi голови. Я скажу те, а ти що друге, то й вийде з неї людина.

– Шкода, бабуню, що спершу їх не вчено! Тепер порайся! Було яку вiддати до мiста.

Та й говорять собi, наче про коней, абощо.

– Ой, Устечко! – журяться дiвчата, – яково-то буде тобi, що вона така непривiтна!

– А що ж, – кажу, – дiвчата! Журбою поле не перейдеш, та й од долi не втечеш. Яково буде – побачимо.

Та й собi задумалась.

IV

Увечерi кличуть: "Iди до панночки – розбирати". Ввiйшла; а панночка стоїть перед дзеркалом i вже усе зриває з себе.

– Де се бiгала? Швидше мене розбирай!.. Швидше: я спати хочу!

Я розбираю, а вона все покрикує на мене:

– Та хутче ж бо, хутче! Кинулась на лiжко:

– Роззувай!.. А вмiєш ти волосся звивати? – питає.

– Нi, не вмiю.

– Боже мiй! Горе моє! Яка ж вона дурна!.. Iди собi!

Дiвчата вже мене дожидають:

– А що, Усте? Що, сестрице? Яка вона, голубко? Що їм казати?

– Дурна я, – кажу, – дiвчата, бо не вмiю кiс iзвивати!..

V

Другого дня ранесенько прокинулась наша панночка. Умилась, прибралась, оббiгла усi будинки, увесь двiр, i в садку була. Така веселенька.

– Дома я! – каже. – Дома! Усе менi вiльно!

Цiлує стару панiю та раз у раз питає:

– Чи скоро в гостi поїдемо, бабусечко? А коли гостi до нас наїдуть?

– Та нехай же я перше сама тобою натiшусь, рибко, нехай на тебе надивлюся!

– Та коли ж то вже я дiждусь, бабуню! В мене тiльки було й думки, що приїду додому – весело буде, людно, музики, танцi… Бабусенько мила, люба!

– Ну, добре, пташко! Нехай трошки приберемось, та тодi вже зараз i гостей проситиму.

Почалось прибирання теє. Стара скринi з комори викочує та оксамити, рубки тонкiї вибирає, та кроїть, та примiряє на панночку. Панночка аж пiдскакує, аж iз радощiв червонiє. То до одного дзеркала скочить, то у друге зазирне; склянку води вiзьме, то й там любує, яка вона хороша. То заплете коси, то розплiтає, то стрiчками перев'є, то вквiтчається…

– Ах, бабусечко, – було викрикне, – коли вже я в атласову сукню вберуся?

– Як заручишся, дитино моя, – одказує стара. – Дам тебе за князя чи за графа, за багатиря всесвiтнього!

А панночка й голову задерла, i виступає так, наче вже вона княгиня великородна.

Та тiльки в них i мови було, що князi та пани вельможнiї. Було, i к весiллю зовсiм приберуться, i будинки поставляють кам'янi, i коней вороних позапрягають, – аж лихо! Пересипають такеньки, пересипають, – панночка й зiтхне:

– Що, бабуню! Тiльки говоримо… I досi ще нiкого в нас не було!

– Та зажди ж бо трохи: наїде такого, що й не потовпляться.

VI

Та й справдi перхнуло до нас гостей, – як на погориджу. Однi з двора, а другi у двiр. Нема нам нi сну, нi спочивку: бiгаємо, вслугуємо, клопочемось з ранку до вечора. Часом така юрма їх ужене, що дивуємось, яких-то вже мiж ними панiв нема! Все теє регочеться, танцює, їсть, п'є; все теє гуляще, дак таке випещене! Iнша добродiйка у дверi не втовпиться. А паничiв що то в нас перевернулось! Аж роєм коло нашої панночки звиваються, – так, як тi джмелi, гудуть. Обiйшла либонь вона їх усiх, – кого словами, а кого бровами: одного на здоров'я любенько питає; другому жалиться, що без його чогось Їй смутно та дивно; которого коло себе садовить, скажи, начеб свого посiм'янина. Бiдахи розкохались, аж зовсiм подурiли, з лиця спали, схнуть. День у день наїздять до нас, одно одного попереджаючи та зизим оком накриваючи. Чи так вона всiм до душi прийшла, чи не було їм тодi чого iншого розважитись, тiльки так комахою й налазять i налазять. Бо, бач, чим їм у свiтi розважитись? Як свiй молодий вiк собi скрасити?.. Солодко з'їсти, п'яно спити, хороше походити, – а бiльше що?

VII

Потроху та помалу усе панночка на свiй лад перевернула, – життя i господарство.

– Покиньте ж бо, покиньте, бабуню, плести! Хiба нiкому в вас дiла робити? Хто приїде, а ви все за чулкою манячите, наче прислужниця, абощо.

– Та нудно без роботи, дитино! – одказує стара.

– Вiзьмiть книжку почитайте.

– Що я читатиму? Я вже не бачу читати.

– То так погуляйте, тiльки, голубочко, не плетiть! Ви менi лучче око викольте тим дротиком!

– Та добре ж, добре, угамуйся!

Покине плести стара й нудиться. Убрала її панночка у чiпчик з стрiчками рябенькими та й посадовила на крiслечку серед кiмнати. Приїдуть гостi – вона напоготовi, привiтає їх.

Стара вже свiтом нудить, а панночка втiшається:

– Як славно, бабусечко, як славно, як у нас велично та пишно!

VIII

Нас, дiвчат, усiх гаптувати посадовила. Сама й учить та раз по раз надбiга, чи шиємо. I обiдати йдемо, то вона хмуриться i свариться.

Далi вже що день, то вона сердитiша; вже й лає; часом щипне або штовхне стиха… та й сама почервонiє як жар, – засоромиться. Поки ж тiльки не звичилася; а як оговталась, обжилася, то пiзнали ми тодi, де воно в свiтi лихо живе.

Прийду, було, її вбирати, то вже якої наруги я од неї не натерплюся!.. Заплiтаю коси – не так! Знов розплiтую та заплiтаю, – знов не так! Та цiлий ранок на тому пробавить. Вона мене й щипає, i штирхає, i гребiнцем мене скородить, i шпильками коле, i водою зливає, – чого, чого не доказує над моєю головонькою бiдною!

Одного разу дожидали в нас полкових з мiста. Двiр замели ще звечора; у будинку прибрали, як iк великодню. Сiла панночка зачiсуватись… Лишечко ж моє! Лучче б жару червоного у руку набрала, як менi довелось туманiти коло її русої коси!.. I така, i онака, i геть-прiч пiшла, i знов сюди поступай; i пхати мене, i наскакувати на мене, – аж я злякалась! Та репече, та дзвякотить, та тупоче-тупоче, а далi як заплаче!.. Я в дверi, а вона за мною в сад: "Я тебе на шматки розiрву! Задушу тебе, гадино!" Оглянусь я на неї, – страшна така зробилась, що в мене й ноги захитались. Вона мене як схопить за шию обiруч!.. Руки холоднi, як гадюки. Хочу скричати, – дух менi захопило, так i рухнула коло яблунi, та вже од холодної води прокинулась. Дивлюсь – дiвчата коло мене скупчились, бiлi усi як крейда. Панночка на стiльчику розкинулась, плаче; а стара над моєю головою стоїть i так то вже мене лає, така вже люта, – аж їй у ротi чорно.

– Що ти накоїла, ледащо! Як ти смiла панночку гнiвити? Я тебе на Сибiрю зашлю! Я тебе з свiту зжену!

А панночку вмовляє:

– Не плач, не плач, янголяточко моє: слiз твоїх вона не годна! Ще занедужаєш, боже борони, чого! Бач, рученьки холоднiсiнькi. Буде-бо вже, буде! Нащо сама берешся? Менi внось, що тобi не вгодно.

– А тобi, ледащице (знов свариться на мене), – а тобi буде!..

Та й не-знаю, як ще другої бiди вбiгла, що мене не бито. Мабуть, того, що вже дуже була я слаба, – так панi тiльки ногою мене совманула та зараз i звелiла дiвчатам до хати однести.

Дiвчата пiдняли мене й понесли, а в хатi так i впади коло мене плачучи:

– Устино, серденько! Оплакана годинонька твоя!.. Мати божа! За що се над нами таке безголов'ячко?

IX

Цiлу весну мене теплим молоком напували, поки я трохи оченьпала.

Лежу сама, – усi на панщинi, – лежу та все собi думаю:

"Таке молоде, а таке немилосердне, господи!"

У хатi холодок i тихо; стiни бiлi й нiмi; я сама з своєю душею. Вiтерець шелесне та прихилить менi у вiконце пахучий бузок. Опiвдня сонячний промiнь гарячий перекине че. рез хату ясну стягу трепечущу… наче мене жаром обсипле. Душно менi, дрiмота, а сну немає. I так усе сама-самiсiнька iз своїми думками – як у свiтi жити! Рада, було – боже мiй, як рада! – коли зашумить садок, стемнiє свiт i загур. чить дощ об землю!.. От, чую, щось затупоче… регiт i гомiц… у хату до мене зграя дiтей усипле. Веселi, червонi; вiтають мене; вприскають мене дощем Iз себе; пнуться на вiкно, аетерплячi, коли той дощ ущухне; спiвають, вигукують:

Зiйди, зiйди, сонечко,

На попове полечко,

На бабине зiллячко,

На наше подвiр'ячко!

Скоро сонечко з-за хмари виграло, вони так i замелись iз хати. А менi ще довго-довгенько оддається то у тому кутку регiт, то у тому, наче хто у дзвiночки срiбнi видзвонює.

Увечерi, смерком уже, вертаються з панщини люди, потомленi i варом соняшним, i тяжкою працею; всi мовчать – хiба який зiтхне важко або заспiває сумної, сумної стиха…

Часом несподiвано котора дiвчина вбiжить до мене з будинку.

– Устино! Голубко!

– А що там у вас дiється, сестрице? – спитаю її.

– Хоч не питай, Устино, – лихо! Ганну сьогоднi били, учора Параску, а завтра, мабуть, уже моя черга. Ой, матiнко, коли б там не огледiлись iще за мене! Ох, Усте, бiдна наша голiвонька!

– Про мене нiчого?

– Де б то нiчого!.. Чому не йде до свого дiла? Що вона нiжиться, мов панi з Басанi? От що, коли хоч знати… Ой, забарилася ж я! Бувай здорова, Устинко!

Х

Одного ранку лежу я та думаю, коли в хату вбiгла Катря.

– Iди, иди, хутенько иди, Усте!

– Куди йти?

– До панночки, до панiї! Та хутенько ж бо, Усте! Послали по тебе, щоб зараз iшла. Панночка пожалувалась на тебе старiй, що ти вже зовсiм одужала, та не хочеш робити, служити. Iди ж бо, йди!

– Як же йти, Катре, не здолiю я по землi ступати!

– Я тебе доведу, голубко! Зможися, щоб iще гiрш тобi не було. Ходiм-бо, ходiмо!

Ледве я доплелась до будинку. На порозi стрiла панночка.

– Чого се нiжишся? Чому не йдеш служити? Ледащо ти! Постривай! Я тобi таку кару вимислю, що ти й не бачила й не чула.

Та кричить же то, боже! Аж задихалась, штовхає мене, за рукав смикає… Годинонько ж моя! Як вона охижiла, яке страшне зробилося в неї те личко гожеє!..

На той крик i панi не задлялась прилiзти… Давай мене лаяти. Ще нахвалялась i бити. А ми, спасибi богу, того не дознавали од неї, поки не вселилась панночка. Всчалися тодi в нас карностi щоденнi, щоденний плач. Чи хто всмiхнеться (не часто всмiхалися!) – панночка бiжить до старої: "Бабуню, мене не шанують!" Чи хто заплаче: "Бабуню, дiла не роблять, та ще й плачуть!" Та на всiх такеньки вадить та й вадить навадниця наша. А стара лютує, нас карає, – молодий вiк iзгадала!

XI

Тiльки i дишемо, було, як наїде гостей-паничiв та трохи забуде про нас панночка. Вийде до них – ляскотить попташиному, привiтна, люба – i що то? – не пiзнати!.. А вже як тi паничi коло неї… Той поруч iз нею шиється, а тон з кутка на неї очима свiтить; сей за нею у тропу точиться, а той знов збоку поглядом забирає. Вона ж мiж ними, мов тая перепеличка, звивається.

– Которий-то з них попадеться? – говоримо, було, дiвчата… – Дознає неборак, почiм кiвш лиха!

Спершу стара панi тiшилась велико тими гостьми, а далi, як почались мiж ними сварки, стала думати та гадати: – не рада вже їм, да не одбити. Наїде їх силечка одна, та кожний же то домагається панноччиного привiту собi; один одного зневажає, та й сваряться i гризуться. Почала вже їх стара панi собаками (за очi) взивати. Аж так над осiнь доля панноччина прийшла – i шарахнули вони усi од псi врозсип, себе самих соромлячися.

XII

Спiзнався з панночкою полковий лiкар та й почав щодня вчащати. Такий вiн був тихий, звичайний, до кожного привiтний, – i на панича не походив!.. А як з нею спiзнався? Вже давненько панночки приїжджi переносили, що якийто вже там лiкар полковий хороший: i брови йому чорнi, i уста рум'янi, i станом високий, – така вже краса, що й не сказати! Тiльки що гордий дуже, – на жодну не погляне, не заговорить, хоч там як до його не заходь…

Панночка, чуючи таке, було, частенько говорить старiй:

– Якби ви, бабусечко, того лiкаря до нас завiтали, – нехай побачу, який!..

А стара, було, на те:

– Моя дитино, нацокотали тiї верхоумки скосирнi, а ти вiри пойняла… Велико диво – полковий лiкар! Се злиднi, бiдота! Що тобi з такими заходити?

– Та нехай я тiльки його побачу, бабуню! Чи справдi вiн такий, як славлють.

– Цур йому! Ще вв'яжеться! I так уже багато коло тебе звивається, а жоден не сватає. Один одного перебиває та сваряться, – бодай ви виказились!

От же як стара одмагалась! А внучечка як на пню стала: лiкаря та й лiкаря! Першого ж наїзду, як жарнув полковий начал, мусила стара ними переказувати, що лiкаря до себе в гостину запрошує. Тi живо погодились: "Привеземо, привеземо", кажуть.

– А коли ж ви нас одвiдаєте? – питає панночка, сюдитуди обертаючись та в вiчi їм заглядаючи, немов як лисеня. – Чи хутко?

– Коли ви такi ласкавi, то ми й позавтрьому будемо, – кажуть гостi, як на ногах не пiдлiтуючи. I поїхали, раденькi що дурненькi.

XIII

Та вже й убралась того дня панночка хороше! А стара супиться та все бурчить:

– Нащо нам та голь нещадима здалася! Панночка наче не чує того слова. Стара тiльки тим вимiщає, що нас душить.

Коли наїхали полковi, а лiкаря нема. "Дякує, – кажуть, – за ласку, та нема в його часу анi години: недужих у його багато, – лiчить".

– I не силуйте його, – каже стара, – нехай лiчить з богом!

Панночка тiльки почервонiла i уста закусила.

Та й було ж нам, як гостей випроводили! За все ми одтерпiли!..

Того ж таки тижня самого занедужала панночка. Охає i стогне, i кричить. Стара злякалась, плаче, по лiкаря шле. А полковий знающий, кажуть, та й живе ближче за всiх, – по його!

Тим часом панночка вбралась якнайкраще та й лежить у лiжку, як мальована, – дожидає.

Приїхав вiн, подививсь, розпитав. А вона ж то вже – i голiвку хилить, i говорить, помiсь спiває. Побув яку годинку та й прощається: "Завтра навiдаюсь".

Стара пита у внучечки, внучечка задумалась, – тiльки їй на питання головою киває. А як стара спитала: "Що, як лiкар? Показався як?", то вона стрепенулась: "Гордий, – каже, – такий, як пан вельможний… I що вiн собi думає!"

Лiчив-лiчив той бiдолаха та й закохався. Покохала його й панночка. Почули духом паничi, куди потягло, – постерегли одразу, що воно є, та й зслизли.

Стара панi тiльки що головою в мур не б'ється, та нiчого не врадить: "Як ви менi, бабуню, на перешкодi станете – умру!.. I не гомонiть! Не одмовляйте! Змилуйтеся!"

Стара й годi, тiльки охає.