— Вжахнулась? — питаю.
— Не вжахнулась! — зітха важенько. — «Оце і всього того дива?» — кепкує. — «Що-то перерваться надвоє! Дурниця, пустяковина... Коли б начетверо!» Я зараз начетверо...
— Вдовольнили кралю?
— Не вдовольнив... «Чому, каже, не навосьмеро?»...
— Ви навосьмеро?
— Я навосьмеро...
— Догодили-таки?
— Подивилась й зморщила носок... «Що-то таке? Якісь мотлохи, чи що? Локшина якась! тьху! Яке ж погане! Нехай мої оченята й не дивляться»... Пішла і... заспівала...
Далі вже й не промовить — попридушив його жаль, як зашморгом.
Посиділи мовчки, — він, смакуючи своє лихо, а я — роздумуючи та розгадуючи... Боже, Боже! що та жінка може! І котра ж найущипливій стає сіллю в очі, найуїдливій колючкою в серці, чи бісівська, чи хрестиянська? Хрестьянин, хвалить Бога, не пекельного роду, не приділено йому Господом, щоб він надвоє чи начетверо переривався, а проте інколи і хрестьянину трапляється така краля, що йому на мотлохи пошматкує серце, на дрізочки поб’є душу... Роздумався я отакечки, розгадався, та, трохи позітхавши, почав всміхатись: не всі дома — всміхаюсь, у сього бісеняти, що коло мене бідкається, та й ми, хрестьяне, незгірші: у які-то ми, поздоров нас, Боже, пишемось непроторені дурні! Часом нікчемнійш ми від того витороплюватого бісика...
А бісик як гримне на мене:
— Ану ж, чого зубами блискочеш, хвастику, ставай у пригоді! Запобігай лиху! Рятуй!
Я зирк на його, а він наче разом сказивсь, і така з його іскра сипле, що аж у вирві сичить. Я хутенько посунувсь далі — бо сиділи ж рядком, — та й на його:
— А чого се ти, навіжене чортеня, гримаєш на мене, як на свого чортового батька?
— Бо хвастик з тебе! Хвастик! хвастик! — скиглить, наче його завійна ухопила.
— А от, — кажу, — як попаду я тебе за твої бісові ріжки, то поти вони і стриміли...
І таки б я його повчив, так не охота, бачте, поганитись...
— Зажди, — кажу, — зажди — дам я тобі...
І не чує, так розпалився, та все:
— Хвастику! хвастику!
— Як ти, — кажу, — дурне бісеня, за мою добрість, що я тебе пожалів, отак на мене визвірився, то пропадай ти із твоєю гаспидською жінкою. ЯКЕ НАВАРИВ, ТАКЕ Й ПОЖИВАЙ: не буде тобі від мене ніякої ради ані поради.
— Давай раду! — верещить. — Давай, бо хваливсь, що даси... давай, хвастику.
До того ще почав лаятись, та так погано, що й москаль, здається, його б не переміг, та так клене, що й найязиката перекупка мусила б сховатись під лаву. А сам так і сикається в вічі, як оса... Спом’янув і Гапчин макогін: нехай тобі (нібито мені) до віку Гапчин макогін голову товче, а ти щоб похилявсь та тільки белькотав: «Гапуню, серце! Гапуню, рибко»...
«А бодай ти скис!» — думаю, а тим часом потрохи все далі та далі від його посуваюсь... бо вже й надокучило мені каляться з нечистою силою... та до того ще й така думка: чи не доведеться мені за цю пекельну кумпанію возить попа в решеті?.. Та й кажу:
— Не дурно, — кажу, — в нас говориться, що як хочеш позбутись приятеля, то нагодуй його голодного або пожалуй та запоможи його лиху. Мабуть, і у вас, бісів, такий самий звичай... Отака твоя дяка за мою ласку?., за мою добрість?..
Він ніби трохи засоромився — покинув лаятись і схопив у лапки свою дурну голову, наче вона йому розпадається з туги. А я, вважаючи, що він втихомиривсь, зразу гонів на двоє геть від його. Так постерегло кляте чортеня.
— Га! ізраднику! втікать!
Та до мене, а я між старі верби, та скоком на пеньок, та з пенька черк на вербу, та з верби й захрестився наокруги.
Як він заскавучить, як заскиглить, Боже мій! світе мій! І тудою звивається, і сюдою — хоче до мене присікатися, та ба! — нічого не вдіє — захрещено... Тільки дурно мордується...
Та й мордувалося ж скажене бісеня! І скаче, і тупоче, і по землі качається, і в гору пнеться, копитцями і толочить, і риє, ріжками і довбає, і креше, зубами ляска, аж поза річкою лунає, очима вже помотлошив мене і пожер... Крутиться, вертиться, скавучить, скиглить, свергоче, виє, стогне... А з самого таке полум’я приска, неначе стонадцять кіп смоляного віхтя палає.
А я умостивсь собі на вербі й байдуже мені: нехай, думаю, турецький син мордується! Я спокійненько та гарненько пересиджу, поки на світ благословиться — а заспівають півні, нечиста сила слизне, тоді поберусь додому... бо таки вже час...