М’яч вдарився ще раз, косо відскочив від декоративного керамічного світильника і з силою вдарив у щось крихке над вхідними дверима. Посипалися крихітні скалки.

– Камера, – сказав Денис розгублено. – От так халепа… Я камеру випадково розбив…

Олександр майже проти волі подивився йому в очі.

– Ви нікому не сказали в комісії, що знали мого батька, – сказав Денис.

– Звідки ти… звідки ти взяв?

– А матір ви бачили всього лише раз. Але вона добре вас запам’ятала.

– Тобі розповідали? Про мене?!

– З вас все й почалося, – сказав Денис. – Батька відрахували із загону. Він знайшов інший спосіб повернутися в експедицію. Він одружився з мамою. Яка була кепським інженером. Але ідеально підходила на роль матері, особливо в поєднанні з моїм татусем у ролі батька…

– І він все це тобі розповів?!

– Зізнайтеся, Олександре. Що ви зробили, аби батька відрахували із загону претендентів?

– Нічого. Правда.

– Шкода, якщо так.

Хлопчисько раптом посміхнувся дивною посмішкою. М’язи його обличчя затремтіли. Олександр мимоволі позадкував до дверей.

– Камера розбилася, – сказав Денис. – Але у вас із собою пристрій. Щоденник. Ви усе записуєте.

– Це моя робота.

– А лікар нізащо не зайде. Вона боїться зі мною зустрічатися.

– Ти фантазуєш…

– Батько був вашим другом. Кращим другом. До однієї розмови. Вночі, під час дощу. Ви йшли пішки до станції. Пам’ятаєте?

– Він що, і про розмову розповів тобі? З огляду на те, що тобі було вісім, коли він помер?!

– Так, – Денис трохи примружився. – Думаю, в пам’ять про людину, яка була вашим другом, ви могли б не переслідувати мене? Тим більше за те, чого я не робив?

– Дурниці. Як я можу тебе переслідувати? Я слідчий…

– З правом вагомого слова, – Денис міцно заплющив очі. Дивно – він був схожий у цю мить на кота, що грівся на сонці.

– Ти дуже… вдався в батька, – сказав Олександр. – Ти так на нього схожий, що я повірив би в переселення душ…

Денис підкинув м’яча і знову зловив:

– Шкода. Повторюєте, що ви нічого не зробили, аби батька прибрали із загону? А він-бо був упевнений, що це ви. Для нього в цьому був сенс – протистояння, суперництво. Але якщо ви нічого не зробили – тож він даремно зарахував собі перемогу над вами?

– Я передчував, що експедиція погано закінчиться, – повільно зізнався Олександр.

– Погано – для кого? Їхні портрети – в залі слави космонавтики. Їх імена вчать у школі. Так для кого погано закінчилася ця експедиція?

– Для тебе…

– Для мене, – Денис стукнув м’ячем об стіну, – ще нічого не закінчилося. Я сподіваюся.

Олександр зачекав, сунув руку за пазуху і витяг з внутрішньої кишені куртки чорний циліндр щоденника на петельці. Поклав на стіл.

– Це жест довіри? – Денис підвів брови неприємним дорослим жестом.

Олександр мовчав.

Денис похитав головою. Взяв зі столу щоденник. Покрутив у пальцях. Спалахнуло червоне кільце, розгорнулася в повітрі панель керування.

– Не можу звикнути до цих штук, – пробурмотів Денис і відключив запис. Червоне кільце згасло, відключений щоденник вже не був схожий на тліючу сигару.

– Більше ніхто не помре, – сказав Денис. – Хлопчисько утнув дурню. Він жадібний. Він хотів більшого…

Олександр прикусив язика.

– Я вигадую казки, – Денис розкрутив м’яч на пальці, як глобус на осі, всі його рухи були разюче точні і розраховані. – Я складаю казки і розповідаю собі. Адже це не ознака божевілля? Я самотній хлопчина з непростою долею. Казки ні до чого не зобов’язують і нічого не означають. Це просто фантазіі. Я фантазую про те, як маленький хлопчик став пірамідкою. Пластмасовою пірамідкою, на яку так приємно нанизувати кольорові кільця. І він нанизав на себе дядька Толю, потім тата. А тоді Кріса, потім Єву. Затим і їх усіх. Забрав собі. Жадібний хлопчина – хотів іграшок. До моменту посадки у нього було тринадцять історій життя, тринадцять докладних пам’ятей про все. Тринадцять схованок умінь і навичок, з яких його особистий стрижень – найбільш слабкий. Але й найбільш живучий. Чіпкий. Матір він хотів залишити назовні, але вона здогадалася про все. Вона була нещасна і сумувала без тата. Тому неньку я теж забрав собі. Я фантазую про те, як славно було б забирати з собою людей і жити з ними. Я дуже хотів би забрати й тебе, але це підозріло. Імператор Смерть… Не можна так скупитися. Але я їх усіх люблю. Вони – мої громадяни. Я їх імператор.

– Ти справді божевільний, – прошепотів Олександр.

– Так, – Денис кинув м’яча і зловив біля самої підлоги. – Але я не загрозливий. У мене схильність до фантазування. На самоті я розважаю сам себе.

М’яч знову закрутився у нього на пальці, і шви на темно-червоній волейбольній шкірі миготіли, ніби материки чужої планети.

– Кольорові кільця, – сказав Олександр. – Пірамідка. Братське кладовище…

– Але, може, вони живі? – Денис лагідно на нього покосував. – Га? Може, вони дивляться на тебе моїми очима? Перші громадяни великої імперії, які подолали трагічну невідповідність духу і тіла?

Олександр мовчав.

– Невже ти ніколи не згадував Владика? – м’яко запитав Денис. – Який, щоб довести щось тобі… і собі також, певна річ, полетів у експедицію не так як біолог, а як самець?

– Замовкни!

– Він простив тебе. Я простив тебе, Сашку-черепашко. І не дивись на мене, як Еля Дімінуендо на дохлу жабу.

М’яч дзвінко вдарив об підлогу. Олександр довго чув відлуння удару. Хоч луни бути не могло.

– Хочеш приєднатися до нас? Стати громадянином імперії? – Голос Дениса став густим і в’язким.

– Ні!

– Свобода? Братерство? Глибоке взаєморозуміння в колективі таких різних, але таких гідних особистостей? Злиття…

– Ні!

– Перехід на інший якісний рівень! Інший спосіб існування, що відкриває…

– Заткнись!

– Даремно. Дуже скоро вільний прийом у громадянство буде закритий. Тільки найдостойніші. А ти – просто пересічний хлопчина, Сашку, яким був, таким і залишився. А тепер піди і скажи їм, що трагедії в школі – не більше, ніж ланцюг випадковостей. У мене був гіпертонічний криз, у Луки – давня травма голови, про яку ніхто не знав. Реально була така травма – я ще в школі з коня впав. А той випав із вікна… Єлизар випав з вікна, цим усе пояснюється. Просто запаморочилось перед очима. Нехай мене переведуть в іншу школу, якщо ці мене не хочуть… Більше смертей не буде. Адже не можуть випадковості тривати вічно.

І він кинув Олександрові м’яч.

* * *

– Він розбив камеру м’ячем! Сказав би – будь ласка, я б її відключила!

Жінка-лікар нервувала і пильно дивилася на Олександра. Неначе боялася, що зараз він почне ходити, натикаючись на стіни…

– Про що ви говорили?

– Я поставив йому всі запитання, які хотів, – сказав Олександр. – Я зв’яжуся, за мною надішлють транспорт…

– Ви їдете?

– Я закінчив.

– Ви отримали відповідь?

Він твердо подивився їй в очі:

– Ланцюг випадковостей, нічого більше. Фатальних, звичайно. Або доведеться повірити в неймовірні речі. Які зруйнують наше уявлення про світ. А ми ж цього не хочемо?

– Ви мене питаєте? – Лікарка прийшла в замішання.

– Себе, – зізнався він. – Але в будь-якому разі цей хлопчик більше не буде тут учитися. Спасибі, ви мені дуже допомогли, до побачення…

– М’яча-бо залиште, – тихо сказала жінка-лікар.

* * *

Він вийшов з будівлі ізолятора в парк і пішов до берега, іноді натикаючись на кущі. Але свідомість його була ясна. Він просто бачив перед собою не шкільний парк з його квітами і метеликами, а бетонну дорогу, залиту дощем, і двох молодих людей, що йдуть до станції, де через півгодини мала з’явитись електричка. Значить, з мене все почалося, думав він.

Прізвище Елі було Рене. Дімінуендо її прозвали за ледве чутний, тремтливий голос. Де вона зараз? Крихітний маркер, точковий спогад, що не має значення ні для кого, крім двох учасників. Еля Дімінуендо, яка бажає неодмінно поховати жабу за обрядом якоїсь екзотичної секти, а жаба в кінці кінців ожила і тихенько сховалася під витяжку кондиціонера…

Вони багато пили того вечора. На зворотному шляху меланхолія перетворилася в злість. Десятихвилинної прогулянки вистачило, щоб пояснити Владику, чому його ніхто не візьме в експедицію. Не те що в довгий рейс – але навіть у ліс за грибами. Всього кілька прикладів з життя – ким був Владик, як він з’явився, як з ним поводилися. Чого він вартий. Напевно, це було занадто. Потім зробилося соромно. Але каяття запізнилося – Владик закусив повіддя, між ним і Сашком-черепашкою навіки постала скляна стіна.

Значить, з мене все почалося?

На злітний майданчик біля берега опускався вертоліт. Олександр відвернув обличчя від вітру. Ланцюг випадковостей, сказав він собі суворо. Більше не повториться.

І закинув непотрібний щоденник у море.

Візит до Імператора^[5]

У призначений день «Метрополія» не з’явилася. Телескопи (скільки їх було) марно шукали в небі нову зірку.

Інформаційні служби поспішили запевнити – вісімдесят років тому було зафіксовано найбільше в історії запізнення імператорського корабля – тоді він спізнився на десять діб.

«Метрополію» чекали десять діб, і ще десять діб, і ще… Тридцять днів – за цей час обговорили всі версії і спрогнозували всі варіанти майбутнього. Дехто виявляв навіть оптимізм. У планетарній адміністрації народились раптові сепаратисти.

– Ми – громадяни Варти. Передовсім – планета, і тільки потім Імперія.

– Не варто чекати дива від Імператора! Ми живемо автономно, більш того – ми живемо суверенно, і давно пора привести юридичний статус у відповідність із цим фактом!

– Час починати роботу з протоколами. Треба самостійно оновити коди і жити далі – так, ніби «Метрополія» ніколи не прийде!

Уряд вагався. Протоколи і коди виробничих ліній вважалися особистою власністю Імператора. Ніхто не хотів ставити свій підпис під бунтарським наказом – зламати декодери, почати примусове оновлення. Час ішов; термін придатності програм закінчувався, як зазвичай, у кінці двадцятиріччя, під Новий рік.

* * *

Молодший брат Артема Кирило прийшов зі школи з підбитим оком і не зізнавався, що трапилося. Брехав, що налетів на двері, які чомусь не відкрилися автоматично. Мати повірила, а це означало, що вона несповна розуму.

Вечеряли мовчки. Батько був похмурий. Всередині у Артема звучала хуліганська пісенька «Лівий задній» (він завжди щось співав про себе, ще змалку. Це була дурна звичка, від якої важко позбутися). І зараз у голові само собою лунало хвацьке «Шльоп, смик, лівий задній, тиць, шмяк, тихше-тихше…»

– Ми суверенна планета, – мати порушила тишу і перервала нечутну пісеньку. – Рано чи пізно це мало статися.

Батько стиснув губи. Він працював у міністерстві харчового синтезу, був близький до галузевої адміністрації і раніше ніколи не базікав зайвого про свою роботу. У всякому разі, при дітях.

– Послухай, Любо. Під Новий рік застаріють усі коди. Без поновлення злетять паролі. Це означає, що лінія синтезу, наприклад, стане. Не знаю, як у енергетиків, а у нас просто зупиниться виробництво! Резервного харчу на складах вистачить на місяць, ні на день більше! Знаєш, що це означає? Голод!

– Припини, – сказала мати, і голос її затремтів. – Не верзи дурниць, будь ласка.

За столом знову зробилося тихо. Молодший брат сидів, спершись на руку, прикривши долонею пів обличчя; Кирило не слухав розмови, йому було плювати на швидкий кінець світу, він заново проживав те, що сталося сьогодні в школі. «Обов’язково розібратися», – нагадав собі Артем.

І знову мовчки заспівав – мимоволі, не замислюючись: «Кіс, зась, лівий задній, хвіст, зріст, по лобі кришкою…»

– Уряд не допустить, – мати заговорила знову, – і до того ж, у нас є кібернетики. У нас найкращі у Всесвіті кібернетики, ось хай вони і поміняють коди!

– Наказ на декодування – зрада Імператора.

– Якщо Імператор кинув нас напризволяще…

Мати замовкла. Ніколи і ніхто не говорив про Імператора в такому тоні.

– Імператор не може так із нами вчинити, – сказала мати, ніби бажаючи загладити необережні слова. – Це неможливо.

Усі знову замовкли. Матові лампи горіли під стелею, кліматичний бар’єр прикривав кімнату від холодного західного вітру, і жовто-зелені стебла декоративних в’юнків чіплялися за спинки стільців. Так або приблизно так сиділи зараз мільйони сімей у типових кімнатах із декоративними в’юнками, над типовими упаковками з синтезованою їжею, з типовим подивом на обличчях: що ж буде, якщо «Метрополія» не прийде…

Мати права, думав Артем. Ключі та коди від виробничих ліній повинні належати тим, хто на них працює. Зірки вибухають, астероїди падають; а якщо «Метрополія» не прийде до Нового року, лінії зупиняться…

Здається, вони з матір’ю подумали про одне й те ж саме – у всякому разі, одночасно підвели очі і подивилися з однаковим острахом. Артем тут же сказав перебільшено голосно:

– «Метрополія» прийде сьогодні або завтра! У нас в університеті всі так кажуть!

– Ми дуже спокійно жили… – зловісно пробурмотів батько.

Мати стиснула губи. Відтоді як півроку тому вона не пройшла атестацію і була звільнена з адміністративної посади в своєму департаменті, вона майже не бувала веселою, хоча батько і намагався покращити їй життя, як міг.

– Зараз вони не підпишуть такий наказ, – батько торкнувся панелі, і упаковка з недоїденою вечерею пішла в утилізатор, – будуть ховатися одне за одного, лаятися і перекладати відповідальність… Але коли лінії стануть, коли не буде води, тепла і світла, тоді вони все-таки накажуть розкрити декодери, ось тут-то і з’ясується, що наші кібернетики ні хріна, вибачте, не тямлять в імперських кодах! Адже для того, щоб оновлювати імперські коди, треба бути імперським програмістом, а не…

– Вибач! – різко сказала мати. – Це підлабузництво перед «Метрополією».

Батько подивився на неї, але нічого не сказав.

Кирило зітхнув і відсунув майже повну упаковку з вечерею.

– Ось ми зараз не доїдаємо, – сказав батько. – Залишаємо їжу на столі. Розбестилися… А уявіть, як нам доведеться вирощувати їжу в землі, як дикунам. Вбивати тварин і істи їх…

Кирило нарешті вийшов із задуми й аж поперхнувся.

– Як – убивати тварин?

– Заради їжі!

Мати зблідла і вийшла з-за столу, не сказавши ні слова. Слідом за нею, скориставшись нагодою, підвівся й Кирило. Артем наздогнав його на порозі спальні.

– Хто тебе вдарив? Покажеш мені його!

– Це моя справа, – з гідністю сказав Кирило. І додав з несподіваними сльозами в голосі: – А якщо тварин убивати – то й і взагалі…

У цей момент екран в їдальні помутнів і сам собою ввімкнувся, як бувало тільки в разі екстрених, найважливіших всепланетних повідомлень. На екрані з’явився п’ятирічний Кирило – так був запрограмований канал, щоб маленький Кир повідомляв сім’ї найважливіші новини.

– Увага! – заговорив малюк на екрані. – Інфо-маційна служба пе-едає екст-ене повідомлення… – звук «р» не давався п’ятирічному дикторові, як не вмів його вимовляти п’ятирічний Кирило. – Міжпланетне судно Його Імпе-ато-ської Величності «Мет-ополія» вийшло з підп-осто-у в оз-ахунковій точці. Увійдіть у ме-ежу, щоб знати більше, – і замовк, щиро посміхаючись з екрану.

* * *

Через кілька днів «Метрополію» можна було розрізнити на небі неозброєним оком.

Ще через два тижні вона вийшла на орбіту. Жоден запис, картинка, голограма не передавали того, що бачили зараз люди з Варти – вночі і вдень в небі висіла біла квітка. Змінюючись, повертаючись, розпускаючи і складаючи пелюстки, вона була схожа то на орхідею, виліплену зі снігу, то на медузу, виткану з диму. Артем вивчав пристрій імператорського корабля в школі, як і всі жителі Варти, і в класі його запевняли, що корабель Імператора спроектований і побудований прагматично, лаконічно і функціонально, без схильності до зовнішніх ефектів.

Тепер Артем засумнівався в цьому.

Нехай жодна мембрана або поверхня «Метрополії» не були створені для прикрас. Нехай усе, що здавалося пелюстками і листям, було включене в структуру, слугувало для розподілу енергії, формування внутрішніх теплових потоків та інших численних потреб. Але як же була вражена людина, коли вперше побачила «Метрополію» в небі своєї планети!

Діти ходили, задерши голови, спотикаючись і наскакуючи одне на одного. Дорослі намагалися триматися з гідністю, але це не завжди вдавалося. На пласких дахах, в рекреаційних зонах масово натягали гамаки – люди годинами, вдивлялися на «Метрополію». Старі люди казали: «Треба надивитися. Хтозна, чи побачимо наступного разу…»

З інформаційних мереж прийшло коротке звернення Імператора до підданих Варти. Імператор привітав усіх, особливо молодих, які вперше побачили прибуття «Метрополії», висловлював задоволення загальним розвитком планети – жодна виробнича лінія не втрачена за двадцять років, екологічна рівновага дотримується ідеально, чисельність населення стабільна, охорона здоров’я на висоті, – а також, завершуючи свою промову, запропонував усім жителям Варти, які хочуть бути підданими «Метрополії», подавати заявки на розгляд.

Промова Імператора прийшла з корабля в текстовому вигляді. Державні агентства так і транслювали її – летючим рядком. Аудіали вкладали текст у вуста робота з низьким чоловічим голосом. Сім’я Прозорова почула промову Імператора у виконанні віртуального малюка Кирила.

– Про запізнення – ані слова, – сказала мати.

– Імператор не запізнюється, – відгукнувся батько; пафос у його голосі був із відтінком іронії, але не сарказму. – Імператор затримується… Мій шеф замкнувся у відділі і п’є…

– Чому так?

– Встиг наламати дров. Невдалі рішення, нецільове використання, любив пожити… А головне – він метушився, поки чекали «Метрополію», вів, як я розумію, нелояльне листування, а зараз усі файли пішли нагору.

– А ти? – напружено запитала мати. – У тебе, сподіваюся, все чисто?

Батько знизав плечима.

Кирило сидів, прикриваючи рукою половину обличчя. Матері він пояснив, що спіткнувся на сходах, і та не стала розбиратися. Не на часі думати про синці, коли файли пішли нагору!

Усі документи. Всі виробничі, ділові, адміністративні матеріали, все листування, крім приватного (а злі язики стверджували, що і приватне теж). Мати сподівалася, що імператорська служба зайнятості зацікавиться її скаргою на несправедливе звільнення. «Метрополія» висіла над Вартою, щомиті обробляючи колосальні обсяги інформації, і всі на планеті чекали рішення Імператора щодо великих, середніх і дрібних справ, а ті, що були наділені владою, ще й тремтіли…

Це були довгі години, час очікування справедливості. Тим, хто злетів високо, страшно було впасти під Його Імператорським поглядом, а іншим, кому не вистачало з неба зірок, кортіло бачити чуже падіння.

Артем вирішував завдання з векторної алгебри і співав про себе «Ранкову елегію», яку склав майже повністю. Він подумував записати її і навіть, може, показати Ванессі.

– …Ти мені скажеш нарешті, хто тебе б’є? Один, чи їх багато?

– Це моя справа.

– Покажи мені його! Сказати старшому братові – це нормально. Це не донос, ти не ябеда. Гадів, що зарвалися, треба провчити!

Кирило посміхнувся кутиками рота. Він був найупертіший з Прозорових – найупертіший в родині, де поступливих не було.

* * *

– Ти заявляв на підданство? – запитав батько, коли вони опинилися удвох за накритим до вечері столом.

– Ні, – Артем здивувався.

– Не бреши мені.

– Па, я не заявляв на підданство, – сказав Артем щиро.

– І не збирався?

Артем помовчав. На його курсі отих, що не подали заяву, було двоє зі ста – він і Ванесса.

– Люди пробують себе, – сказав він обережно. – Це пригода. Ясно ж, що з мільярда жителів Варти отримають підданство, якщо й отримають, десь півсотні людей. Тому ніякої відповідальності – подаєш заяву і чекаєш, лоскочеш нерви пару тижнів, поки тобі не скинуть на пошту ввічливу відмову.

– Але ти не подавав. Чому?

– Та нащо мені здалася ота «Метрополія»?

– А я подавав, – сказав батько з викликом. – Коли мені було стільки років, скільки тобі, я подав заявку. Усе було так, як ти сказав: два тижні хвилювання і ввічлива відмова… А потім «Метрополія» зникла. Знаєш… це були нелегкі дні.

– Тату, – сказав Артем. – Ти хоч розумієш, що якби ти отримав тоді підданство «Метрополії», – не було б ні мене, ні Кирила, ні… ні мами в твоєму житті!

Батько кивнув і розтягнув губи.

– Ти молодець. Я був дурніший у свої вісімнадцять років.

Артему здалося, що батько хоче сказати щось іще, але в кімнату увійшла мати, і розмова змінилася.

* * *

Нервове напруження на планеті досягло піку, коли Імператор нарешті оголосив своє рішення. Головний адміністратор Варти був звільнений разом із п’ятьма міністрами. Дев’ять осіб потрапили під імперський суд. На звільнені місця були призначені нові люди – деякі закономірно, інші – несподівано для всіх. Міністром енергетики стала жінка з «Метрополії» – це був, мабуть, найкарколомніший з кадрових трюків.

Батько Артема отримав призначення на посаду зміщеного шефа. Цілий день батько провів у мовчанні, з округленими очима, з упаковкою заспокійливого під рукою, і тільки потім зрадів.

Скаргу матері не задовільнили. Вона зустріла цю звістку стоїчно, тільки губи її стали тоншими.

Артем прогуляв заняття в університеті і підстеріг брата на шкільному подвір’ї. У Кирила була розбита губа, він ішов, притискаючи до рота паперову серветку.

– Де вони?

Кирило похмуро подивився на нього знизу вгору. Він був на голову нижчий за однокласників, худорлявий і кволий – хоча абсолютно здоровий. Лікар казав – «генетичні особливості».

– Я виросту, Імператор дасть мені підданство, – сказав Кирило. – А вони все життя будуть гнити на Варті!

Артем так розгубився, що навіть перестав злитися.

– Чому «гнити»? Хто тобі таке наговорив, що на Варті люди «гниють»?

Брат обійшов його і пішов далі не озираючись і не відповідаючи.

Високо в небі над його головою висіла біла, підсвічена сонцем квітка «Метрополії».

– Він уявив себе кращим від інших! Він зізнався, тому в класі його не люблять!

Дівчина виглядала цілком дорослою, важко було повірити, що вони з Кирилом – однолітки.

– Що значить – зізнався? Він когось ображає? Га?

– Він так дивиться, ніби ми всі дурні. Ну то й що, він кращий учень у класі! Коли у нас буде екскурсія на «Метрополію», він не поїде з усіма!

– Це ж іще чому?

– Так вирішив клас! – відрізала дівчина. – Нехай зрозуміє: він не кращий за інших, а такий самий, як усі!

– Якщо такий самий, нехай і їде з усіма! – Артем підвищив голос. – І такі питання вирішує не клас, а імперські служби!

Він зрозумів, що кричить на молодшу дівчинку, ровесницю брата, а навколо вже зібрався натовп.

Екскурсії на «Метрополію» влаштовувалися за жеребом – зі ста класів їхав один. Можливо, дівчина фантазувала зараз, а може, й ні. Ймовірно, їхньому класу пощастило, їх приведуть зранку на космодром, умитих і підстрижених, посадять у човник, і вони на власні очі побачать імператорський корабель зсередини…

– Твоя правда – все люди однакові, – сказав він, знизивши голос, майже пошепки. – Тому Кирило поїде на екскурсію разом з усіма.

– Подивимося! – дівчисько зіщулилось.

Артем пішов, більше не слухаючи. На серці в нього лежав холодний слизький камінь.

* * *

Перестановки і призначення закінчилися. Прокуратура «Метрополії» в цілому схвалила вироки, винесені судами Варти за двадцять років, виявлені були дві чи три судові помилки. Крім того, Імператор помилував спеціальним указом кілька тисяч засуджених.

Устаткування, вироблене на Варті для «Метрополії», було доставлене на орбіту.

І нарешті, указом Імператора були оновлені коди виробничих ліній. Відразу після цього загальне напруження змінилося святом.

– А якби не оновили? – мати нервувала, бо її не слухали. – Чому нам не довіряють? Ми провадимо для них енергоємне і шкідливе виробництво! Ми – колонія, так було і є, але чому не дозволити нам самим управляти своїми виробничими лініями?

– Тому що лінії – власність Імперії, – сказав батько.

– Зрозуміло! Ми працюємо кожен день, отруюємо повітря своєї планети, щоб зробити для «Метрополії» оті божевільні агрегати! Ми ходимо по струнці, звітуємо про кожне сказане слово… Вони доять нас, вигрібають наші надра, п’ють нашу воду, забирають кращих людей… А у цих наших баранів немає ні на гріш гідності! Я вже не кажу про патріотизм! Біжать на «Метрополію», задерши хвости, і щасливі, що їх узяли!

– «Метрополія» доставляє нам технології, – тихо сказав батько. – Утім, ти сама знаєш.

Мати опустила голову.

– Знаю. Нас годують з руки. А якщо ми не будемо слухняні і ласкаві, нам відключать імперські блага, щоб ми переконалися, як нудно жити без їжі…

Артем мовчав. Півгодини тому він додивився кіно – випадковий фільм з нового імперського зібрання. Фільм був, як удар ломакою по маківці, він збивав з ніг давньою, глибинною, майже тваринною силою – при тому, що кіно було «з історії» і дія відбувалася серед молодих учених на Землі.

Імперські фільми, тексти, розважальні та пізнавальні видовища, хлинули з орбіти, на деякий час паралізувавши роботу і навчання. Все, що було створено в «Метрополії» за двадцять років – картини, одяг, музика, о5брази, смаки, танці, запахи, ідеї, анекдоти, – дісталося народові Варти безоплатно, без обмежень.

І тут же все, що було написано, придумано, складено і знято на Варті за останні двадцять років, померкло і загубилося. Двадцять років тут намагалися дотягтися до імперського рівня – копіювали відоме і намагалися знайти свій шлях. І майже скопіювали, і майже знайшли – і все разом знецінилось подарунками «Метрополії», як линялий плюш у порівнянні зі шкурою живого леопарда.

А ще вечірки, фестивалі, спортивні змагання та відкриті лекції для бажаючих – на будь-які теми, в живому виконанні фахівців. Посланці висаджувалися кожен день, стрибали на Варту зі своїх човників – піддані Його Імператорської Величності, вони були на півголови вище місцевих і виділялися в натовпі, навіть якщо мовчали.

– Коли вже все закінчиться? – з тугою сказала мати. – Коли нарешті вони заберуться з орбіти, щоб можна було спокійно дивитися в небо… На мене тисне ця штука, увесь час здається, що він дивиться вниз, а у вас такого немає?

Дивлячись, як вона нервує, Артем відчував себе зужитим і дрібним, як старовинний гвинтик з різьбленням.

– А мені подобається, – пробурмотів батько. – Мені подобається дивитися на «Метрополію». Хоч щось красиве, нестандартне в житті…

– Нестандартне! – мати повернула голову, і від виразу її очей батько напружився.

– Люба, ну, що ти…

– Ілле, ти розумієш, що зараз літає у нас над головою? Ти розумієш, хто на нас дивиться? Може, саме в цю секунду!

Артем здригнувся. «Вечір на рейді», який грав у його голові, на півтактові змінився хвацьким «Лівим заднім», і це був кепський знак.

– Імператор, – прошепотіла мати. – Як вони не бояться бути там, на борту, кожного дня – в одному просторі поруч із цим… Дихати одним повітрям… Я б і на поріг не ступила, знаючи, що він усередині.

– Ким би не був Імператор, – пробурмотів батько, – ми бачили від нього тільки хороше, правда?

Решту вечора провели в мовчанні.

* * *

– …Твоя однокласниця каже – ти зазнався. Що це означає?

– Що вона дурепа.

– Кире, – сказав Артем. – Ми живемо на Варті, живемо серед людей. Ти можеш скільки завгодно мріяти про підданство…

– Я не мрію, – сказав Кирило. – Якби мені було вісімнадцять, я вже отримав би імперський паспорт… І я його отримаю!

– Що вона базікала щодо екскурсії на «Метрополію»?

– Сьогодні була екскурсія.

– Як! А…

– Я не їздив.

– Чому? Вони не мали права тебе не пустити!

– Я не збираюся з ними сперечатися. Мені плювати на їхні жалюгідні екскурсії. Через двадцять років я буду підданим Імператора!

Після цих слів Кирило відвернувся до стіни, і розмова стала неможливою.

* * *

Досі тільки вони двоє з усієї групи не заявляли на підданство. Але тепер Ванесса зламалася.

– Я хочу жити, як вони, – зізналася вона пошепки в університетському парку, стискаючи і розтискаючи гострі кулачки. – Щосили, повнокровно, насичено… на розрив. Заради ідеї чи заради науки, або… все одно. Робити щось найкраще, серед найталановитіших…

– Ти уяви, яка у них конкуренція, – сказав Артем. – Вони там усі – найкращі. Уявляєш, як треба зі шкіри геть пнутися, щоб чогось серед них досягти!

В зеніті пливла «Метрополія», освітлена низьким сонцем.

– Подай заяву, – сказала Ванесса, і її губи блищали, ніби намазані медом. – Мені здається, у тебе є шанс.

– Чому?

– Ти… щось у тобі є. Ти, може, і не найкращий студент потоку, але ти… особливий.

– Я?

– А ще у них є спеціальна програма для молодих сімейних пар, – прошепотіла Ванесса і потяглася до Артема солодкими губами. – Значить, двох відповідних візьмуть легше, ніж когось одного…

Артем відсторонився. Йому подобалася Ванесса, але зведення їх відносин у ранг «сімейних» здалося йому недоречним поспіхом.

* * *

Підсвічений низьким сонцем корабель «Метрополія» був палево-рожевим, як найцінніший сорт дерева. На вулиці Другої Столиці запала ніч; хтось зустрічав її в окулярах для кіно, хтось працював, хтось читав. Хтось кохався, хтось ридав над ввічливою відмовою: «Ваша кандидатура уважно розглянута імперською службою імміграції. На жаль, в даний момент Імперія не має можливості прийняти вас у число підданих Його Імператорської Величності»…

Артем ішов вузькою міською стежкою. Підошви його черевиків, розпізнавши покриття як «пішохідне», витончились, утворюючи ілюзію ходьби босоніж.

– Газон, – сказав він уголос і відчув траву під ногами. Раніше його туфлі були налаштовані на голосову команду «Трава», але в університеті йому пояснили, що на молодіжному жаргоні це звучить як непристойна лайка.

Технологія «суголосного взуття» прийшла на Варту з орбіти двадцять років тому. Якби не імперські програмісти і біохіміки, Артем крокував би зараз бетонною смугою, завантаженою колісним транспортом, і на ногах у нього були б гумові шльопанці…

Утім, хто сказав, що людина в гумових шльопанцях не може бути щасливою?

Артем сів на плетену лаву і витягнув ноги. У проміжках між гіллям засвічувалися вікна – люди поверталися з роботи. Або прокидалися після денного сну. Чи просто гнали від себе темряву, хоча відтоді, як над планетою зависла «Метрополія», ночі стали відчутно світліші…

Вікна, вікна, вікна… Виліплюють один за одним житлові модулі. На планеті не так багато територій, де можна розміститися з комфортом на полюсах вічної криги. Між ними – величезні простори океанів. Рівнини, де вітер згризає камінь за кілька хвилин. І кілька оазисів, де тулиться мільярд населення, де ростуть жовто-зелені декоративні ліани, де опріснюють океанську воду, де дивляться в небо…