Магам можна все

– Візьму, мабуть, – сказав я задумливо. – Тільки, ласкавий пане, ви вже розкажіть мені, звідки у вас така мила дрібничка. За розповідь доплачу. Годиться?

Старигань дивився на мене впритул – насмішкувато й холодно. Білі, як піна, здивовані брови піднялися так високо, що, здавалось, ще трохи – і вони втечуть на потилицю.

– Вам, панам, усе казки подавай. До сивини, буває, доживе пан, а хлібом не годуй, дай байок послухати, ніби дитині шмаркатій… Тільки ви, шляхетний пане, камінчик купувати збирались, а язиком я зроду не торгував і не збираюсь. Берете – чи як?

Я поліз у кишеню й виклав на покритий жиром стіл пригорщу великих срібних монет.

Старигань подивився на срібло, потім на мене; білі брови повагалися й повернулися на місце, зате кутики безгубого рота жорстко, іронічно піднялись:

– Це ваша ціна за камінь?

– Це моя ціна за розповідь, – сказав я в тон йому, холодно. – Камінь не вартий і половини цих грошей… Ви маєте рацію, шановний, на скупника я не схожий і ремеслом таким зроду не бавився. А казки ваші, як ви зволили висловитися, я готовий оплатити – за умови, що хоча б половина розказаного виявиться правдою… Отже, звідки у вас ця… штучка?

Якийсь час старигань дивився мені в зіниці. На третій хвилині цього погляду я вирішив додати грошей у гірку, що поблискувала на столі.

– Атропко! – гукнув старигань, майже не підносячи голосу. За його спиною, у дверях, нараз виник плечистий ґевал – на півголови вищий за мене й удвічі ширший.

– Атропко, – старий примружився. – Тут панич зволив жартувати зі старого Прорви, так ти, будь ласкав…

Я не повірив своїм вухам. Старигань, який турботливо підбирає чиюсь випущену вірьовочку – і відмовляється від повновагої гірки срібла?!

– Ідіть геть, прошу пана, – прогудів Атропка. Голос у нього відповідав фігурі. А може, він умисне говорив басом – задля додаткової погрозливості.

– Їй-богу, – сказав я ласкаво. – Їй-богу, не розумію. Кулончик беру, таж маю я бути певен, що камінчик не крадений?

Старенький дивився не просто насмішкувато – презирливо. Атропка опинився в мене прямо за спиною:

– А прошу…

Я ждав, коли він мене доторкнеться. Р-раз! – зашкарубла рука непоштиво вхопила мене за лікоть; два – замість плечистого ґевала на підлогу повалився товстий, непристойно жовточеревий змій. Великий, та неотруйний.

– А-а-а-а…

Якийсь час Атропка звивався на дошках, марно намагаючися зрозуміти, яким чином треба повзти. Потім діло налагодилось – тьмяно поблискуючи лускою, колишній плечистий молодець зазміївся в напрямку до дверей. Я перевів погляд на стариганя.

Обличчя його, і без того темне, налилося дурною кров’ю й зробилося наче вуглина. Одна біла брова злетіла вгору, друга опустилася, зовсім ховаючи око; я злякався, що норовливого діда вхопить грець.

– …Так що, шановний, я до вас по-доброму, а ви, значить, вернигор своїх викликаєте… То звідки у вас камінчик?

– На дрібниці розмінюєтеся, пане магу, – сказав старигань, і брови його збіглися в один волохатий острівець. – У давнину чаклуни самі до людей не заходжали, прислужників висилали… Мій це камінь, не вкрав, не купив. Мій… А хлопця назад оберніть, йому ще сьогодні з ковалем балакати, який роботу нам зіпсував, а гроші не…

Голубувата колінчаста блискавка, слабкенька, але дуже красива, ударила в стільницю прямо перед стариганем. Запахло смаленим; дід відхитнувся, не забувши, втім, сховати в кулаці кулон. Я відчував, як усе зростає роздратування: замість того, щоб швидко й ефективно витягнути зі старого такі потрібні для мене відомості, я все глибше вплутувався в якийсь сумнівний балаган. Змії, блискавки…

– Так, дрібний чаклун нині, – повідомив старигань крізь зуби. – Дрібний і квапливий, дарма що очі різні. Батько мій чаклунові служив – так той був таки справжній чаклун, не сумнівайтесь. Та щоб він сам у корчму прийшов, щоб перед мужиком блискавки метав?!

Не кажучи ні слова, я поліз за пояс. Витягнув футляр; глиняна потвора виявилася дуже холодною на дотик. Холодною й шерехатою; лівою рукою я вхопив муляж поперек тулуба, правою взявся за непропорційно велику голову. «За першим торканням до потилиці муляжу вмикається режим обвинувачення…»

Я подивився старому в очі.

Якби він осміхнувся, граючи бровами, або щось ще сказав – глиняна голова відділилася б від тулуба, не дожидаючись оголошення вироку. Потім – уже за хвилину – мені було гірко й соромно згадувати про напад люті, що охопив мене в цю мить.

Але старий нічого не сказав. Малоймовірно, що він знав, для чого слугує глиняна статуетка, – найпевніше, просто правильно прочитав вираз моїх очей.

Хвилина минула в мовчанні; а потім я опам’ятався. Відірвав погляд від обличчя стариганя, яке набуло тепер уже брудно-лимонного відтінку; подивився на свої руки із затиснутою в них фігуркою. Підкреслено неквапливо – щосили стараючись уникнути метушні – сховав статуетку назад у футляр.

«У практиці цього замовляння був випадок, коли людину покарали на смерть за пролиту каву… Названа вина має достоту відповідати справжній провині, у разі неправдивого звинувачення замовляння рикошетом б’є по каральнику…»

Ще секунда – і глиняний бовван розпався б. І закінчилася б моя влада. На рівному місці. А цей… цей упертюх…

Випадковість?

Пролита кава?

– Ладно, – тихо сказав старий. – Слухайте.

* * *

«Ви вроджений маг, і ваш син переважає вас за ступенем. Вітаємо від усього серця! Але якщо ви хочете, щоб ваші стосунки з дитиною складалися нормально, зверніть увагу на наші рекомендації.

Перше. Ніколи не допускайте прямого магічного протистояння! Ви програєте дитині, і для неї і для вас це може мати трагічні наслідки. Ваш батьківський авторитет має триматись на цінностях, що не мають відношення до магії.

Друге. Не заважайте їй гратися, поки ігри її мають невинний характер. Поки вона перетворює сусідських курей на грифонів і павичів – мовчіть, хай бавиться… А як тільки вона захоче перетворити ваш ніс на моркву – відшмагайте її. У стосунках з маленьким магом різка подеколи – незамінний інструмент.

Третє. Навчайте її наук, мистецтв, шляхетних ремесел. Хай буде при ділі з ранку й до вечора. Не заважайте їй знущатися з учителів – ті самі мають підтримувати свій авторитет.

Четверте. Не приховуйте від неї, що її магічний ступінь вищий за ваш. Повідомте їй про це спокійно й просто».

* * *

За півгодини я зупинився перед аптекою на розі й зазирнув у металеве дзеркальце біля входу. Вигляд у мене був ще той: синє око потьмяніло й ніби взялося плівкою, зате жовте горіло ненаситно й хижо. Не доводилося дивуватись, через що це перехожі так і сахаються врізнобіч, через що молодий і худорлявий вартовий, що зустрівся при виході із заїжджого двору, відколи йде слідом за мною невідривно. До речі, ось його стурбоване обличчя відбилося в дзеркалі за моєю спиною…

Я круто розвернувся:

– Чесний страж бажає бачити мої документи?

Чесний страж був блідий, але рішучий. Я пред’явив йому членський квиток Клубу Кари зі сплаченими внесками; побіжно проглянувши папір, парубчак глитнув і вклонився:

– Перепрошую за турбування, пане зі Таборе… Служба.

Я з розумінням покивав. Напруження помалу спадало; ще трохи, й очі мої прийдуть у відносну рівновагу, і можна буде спуститися до погрібка, посидіти над келехом лимонаду й обдумати розповідь норовливого стариганя.

– …Оладки, булочки, здоба! Налітай, поки не остигло!

Рознощиця здоби була, всупереч сподіванням, на диво кістлява. Кепська рекомендація здобним булочкам – худорлява торгівка…

Я виявив, що стою за кілька кроків од ринкової площі, а трохи охриплий голос хлопчика з тумби тоне в рокоті юрби: «…ую…штовне… і напів…штовне…они,…віски. Дорого!» Трохи повагавшись, я вирішив зайти до контори праворуч від ринку й перевірити, чи нема нових адрес для мене; адрес не виявилося, і я впіймав себе на почутті полегшення.

Старигань мене втомив.

Він був гуртовий торгівець, справа його процвітала багато в чому завдяки стариганевій хватці й дисципліні, насадженій ним серед помічників і слуг. Кожного разу, заводячи нове знайомство, старий твердо знав, який зиск це принесе в подальшому; приблизно півроку тому сувора система похитнулась. На якомусь ярмарку – «Це не тут було, далеченько» – обачливий дід зійшовся з молодим торговцем, і той в одну мить став йому «милішим за сина».

Корисливості в їхній дружбі не було ніякої. Хлопець був поштивий, розумний, суворий до себе й до інших – «не те що це нинішнє плем’я вертихвостів». Старий запропонував парубкові підтримку й сприяння, той радо погодився. Дивна дружба – саме дружба, а друзів у стариганя не було зроду – тривала, з його слів, два місяці. Потім сталося от що.

Поштивий парубок повіз старого до віддаленої ремісницької слобідки – проглядала вигідна угода з чинбарем. Дорогою вони зайшли до корчми, і після першого кухля пива стариганя викинуло з пам’яті. Отямився на землі, весь одяг і гаманець із грішми були на місці; подолавши запаморочення й розігнавши каламуть перед очима, знайшов себе за сотню кроків од кованих воріт власного немаленького будинку.

Найцікавіше почалося потім. Батька й хазяїна зустріли зойками й зомліннями; виявилося, що з того часу, як він востаннє виїжджав, минуло не багато не мало, а шістдесят вісім днів. Родина встигла оплакати дочасно померлого стариганя – а в тому, що він помер, ніхто особливо не сумнівався, тому що, з певних чуток, саме в ніч пам’ятної подорожі від рук розбійників загинули двоє неозброєних торговців.

Приголомшений подіями, старий не відразу завважив у себе на шиї кулон. Бірюзовий камінчик ховався під одягом; уперше взявши його до рук, старигань відчув неясну тривогу.

Клопоти про торгівлю відволікли його від клятих роздумів. За час його відсутності діло занепало – виною тому були нерозумні дії синів, які замість працювати заходилися ділити спадок. Намагаючись відновити порушені синами угоди, перевіряючи записи в прибутково-видатковій книжці, залізний дідуган не дозволяв собі терзатись питанням: а де, власне, носило його тіло та розум усі ці шістдесят вісім днів?! Він отямився, не відчуваючи ні голоду, ні спраги, одяг його був чистий, борода розчесана; не схоже, щоб весь цей час він валявся без тями в звіриній норі або лігві розбійників. За декілька тижнів після чудесного повернення – торгові діла більш-менш ви правились – він насмілився відвідати придорожню корчму, ту саму, де його зрадила свідомість; корчмар упізнав його і згадав його супутника. За його словами, обидва поїли й випили, розплатились і спокійно пустилися далі…

Його молодого друга більше ніхто й ніколи не бачив. Якийсь час у старого боліла душа – він сам не думав, що здатен так прив’язатись до іншої людської істоти, та до того ж чужої з усякого погляду. Але час ішов, душевні рани загоїлись (тут я подумав, що стариганева душа має живучість таргана). Ось тільки кулон обтяжував торгівця, він декілька разів поривався його викинути, та кожного разу, вагаючись, затримував руку. Зроду він не викидав і не дарував невмисне дорогих речей; розваживши, він вирішив, що продасть камінь за першої ж можливості. І от – двоє торгівців дрібничками відмовились від покупки під різними приводами, коли це з’явився я зі своїми грішми, блискавками й цікавістю…

Вислухавши старого, я обережно поцікавився про його душевне здоров’я. Чи не став він помічати за собою чогось, що перше не проявлялося, або, можливо, близькі помітили, що після викрадення він став не той?

Старигань довго і презирливо дивився на мене. Я все зрозумів і перепросив за нетактовне питання.

…Змія-Атропку відшукали за жіночим вереском, що розлягався з кухні. Жовточеревий звалився на голову кухарці звідкись ізгори, з продуховини, і дивним чином оминув киплячий казан; ще хвилин п’ять змія намагалися схопити і запхати до пустої каструлі. Кинутий до моїх ніг, Атропка мав вигляд дивний і жалюгідний; під поглядами переляканої челяді я загадав дати окрему кімнату для зворотного перетворення.

Мені було надано тісну, але відносно чисту комірку.

З певним зусиллям – утома, нерви! – я повернув Атропці людську подобу. І, не дожидаючись, поки напівживий молодець підніметься з підлоги, згріб його за комір, наблизив безумні очі до свого лиця:

– Кажи… Як хазяїн перемінився після тієї халепи? Після того, як ніби воскрес? Як перемінився, кажи, а то на жабу перетворю!

Атропка гикав. Я злякався, що він зомліє.

– Добрішим став чи злішим?

Дивний рух головою.

– Щедрішим став чи скнарішим? Щедрішим?

Цього разу цілком певний жест. «Ні».

– Кажи, – сказав я як міг м’яко. – Тобі в голову не приходило, що він з глузду з’їхав?

«Ні».

– Але ж ти бачив, що він змінився?

«Так».

– А інші бачили?

– Так, – ворухнулись Атропчині губи. – Відпустіть, пане магу, пощадіть, далебі пощадіть…

Його обличчя плаксиво скривилось.

– Кажи! – я підтягнув його ближче. – Кажи, як змінився хазяїн, і відпущу в ту ж хвилину! Ну?

– С-співати перестав, – видихнув Атропка, силкуючись відсунутися від мене якнайдалі.

– Співати?!

– Раніше, бувало, все співав… У дорозі, на ярмарку… Навіть батогом кого частував – та й то насвистував… Тепер – ні. Мовчить. Завжди…

Випустивши Атропку, я відчув раптову втому. Кожний косий погляд – а весь заїжджий двір тепер глядів на мене косо – провокував роздратування. Футляр із муляжем незручно тер мені бік.

Співучий старигань. Соловейко, нехай йому всячина!..

– Варення! Купіть, мої панове, варення!

– А ось пироги, кому пироги!..

Я поманив торгівку пальцем. Купив круглу булку, одразу велів намазати її рожевим варенням, і так, жуючи на ходу (пробач мені, печінко!), пошкандибав у напрямку до готелю «Відважний ховрах».

Грубий зошит на ланцюжку, здавалося, охороняв вхід. Цепний зошит; за дні, проведені на варті, він потворно розбухнув. Поморщились аркуші, там і сям темніли чорнильні плями. Вільного місця не зосталося зовсім, і останні відвідувачі залишали свої скарги просто на обкладинці.

І ще – зошит виявився важким, немовби цеглина. Він відтягав мені руку, коли, затиснувши ваготу скарг під пахвою, я піднімався до своєї кімнати.

Зустрівши в коридорі покоївку, я наказав, щоб у мене в номері розтопили камін. Якщо вона й здивувалася, то знаку не подала – камінні стіни ще пам’ятають жахливу спекоту, вечір стоїть білий і теплий, мов молоко з-під корови, однак бажання пана мага зовсім не мусять підлягати розумному поясненню. Камін – то й камін.

Діждавшись, поки дрова добряче розгоряться, я всівся перед камінною решіткою й хвилин десять дивився у вогонь. Потім простягнув руку й випустив у полум’я товстий, дрібно списаний зошит.

Ось і все.

Я дивився, як повів протягу гортає брудні лілові сторінки, як вони скручуються по краях, темніють, гаснуть. Зойки та стогони про відомсту, про кару, про несправедливість сочилися димком, заповзали в камінну трубу. Майже беззвучно.

Пробачте мені, люди добрі, та всім вам я вже точно не зможу допомогти. Ні вдовам, ні сиротам, ні пограбованим, ні оббреханим – власне, для вирішення ваших проблем не потрібна ніяка Кара…

Я насилу відірвав погляд від майже догорілого зошита. Підійшов до столу; витягнув із гаманця синій камінчик на ланцюжку. Собача (вовча?) привітна морда.

І ще один, сердоліковий, з двома сумними очима, які нагадували мені про стару мавпу.

І ще один – закіптюжений, знятий з грудей заживо згорілого старого.

…Вогонь, розпечені ґрати, безумець, якого я міг би врятувати, якби опинився в потрібний час у потрібному місці…

Я справді хочу помститися за нього? Який давно став для мене чужою людиною? За самодура, тирана, за старого барона Ятера?

Я приплющив очі. Ще один камінчик постав перед моїм внутрішнім зором – я не міг покласти його на стіл поряд із першими трьома, тому що він залишився на поясі норовливої пані в чорному. То була жовта тигряча морда.

Пташенята з одного гнізда. Іграшки, які вийшли з-під руки одного майстра. І майстер ще той. Майстер з великої літери. Хтось могутній до того, що дріж проймає на саму думку про межі його можливостей. Хтось винахідливий, підступний, безсердечний… Великий, без сумніву, маг.

«Чим справедливішою буде ваша Кара…»

Куди вже справедливіше! Безумний дядько Дол, живий смолоскип… Гаразд, ювеліршу й старого купця можна скинути з рахунку, нічого жахливого з ними не трапилось… Але в природі існують й інші жертви Майстра камінчиків. Напевно.

Я піймав себе на тому, що копирсаю в носі мізинцем. Попробувати? Розплутати цей клубок? А платою напевно буде гучна слава. А якщо старенький-кульбабка має рацію – ще й могутність…

І за Дола де Ятера буде пімщено.

Я подумав ще.

Потім усівся на підвіконня й приманив із сусіднього даху найтовщого й найздоровішого з вигляду голуба. Дорога неблизька, та цей, мабуть, долетить…

«Любий Іле! В ім’я нашої дружби я згоден піти на нечуваний ризик… труди та збитки…»

(Дерев’яний кінь на коліщатках – поліроване чудо, куди привабливіше, ніж усі породисті коні на стайні Ятерів. За цього коня дядько Дол заплатив дорожче, ніж платять за цілу запряжку; Іл лізе покататися першим, та я відтісняю його, здираюся в оксамитове сідло, безстрашно спускаю важілець – колеса крутяться. Механічний скакун рушає з місця, але занадто повільно; Іл біжить поряд зі стременом, Іл обганяє мене й біжить уже попереду; Іл озирається, на обличчі в нього переляк: «Зупини! З гори не треба!»

Я безстрашно спрямовую скакуна з гори. Він розганяється й розганяється; дерева й каміння несуться назустріч, зад мій несподівано боляче б’ється об сідло, та я терплю й навіть викрикую щось молодецьке. Кінець кінцем коліщатка не витримують, кінь спершу нахиляється, а потім перекидається з гуркотом, а я лечу в куряву – і на льоту не встигаю пригадати жодного годящого замовляння. Падаю на гострий камінь – жахливо болить; я ледве втримуюся, щоб не заревти вголос, а сльози вже течуть по щоках, проорюючи в пилюці доріжки. Кінь лежить поряд – безнадійно зіпсований, тріснутий, з відламаною передньою ногою. З гори біжить, горлаючи й схлипуючи, Іл, а за ним біжить дядько Дол, мовчки й страшно, і я облизую губи, збираючись сказати йому про півмішка сріблом, які мій батько обов’язково поверне йому…

Дядько Дол у три стрибки обганяє сина. Кидається до мене – обличчя в нього застигле, я лякаюсь. Хапає мене на руки: «Де болить? Тут боляче? А тут?»

І, навіть не глянувши на розбиту іграшку, несе в будинок – на руках, дбайливо, як сина, як ніхто не носив мене відтоді, як мені виповнилося п’ять років…

«…І пішли ми в атаку, Хортику. Татусь мій, земля йому ватою, у бою був нестримним, ніби вепр, я бився з ним пліч-о-пліч, а братик мій, земля йому ватою, прикривав спину. Ну тут почалось! Ми зайшли праворуч, а ці, земля їм каменем, сховали лучників у засідці, а піхоту пустили на заріз, аби нас під ці стріли заманити… Якби не татусь мій, земля йому ватою, не сидів би з тобою, чаклунчику, не правив би байок, так-от…»

Пахне якоюсь лікувальною гидотою. Коліно розпухло, як м’яч. Я терплю. Я навіть усміхаюся, слухаючи історії дядька Дола; батько далеко, у місті, а дядько Дол сидить поряд із ліжком, вряди-годи торкаючись мого лоба шерехатою долонею.

Я хороший, думаю я, засинаючи. Я хороший, це Іл – дурень…)

«Любий Іле!» Так. Це вже написано. «…І збитки… і розшукати злодія, винного в трагічній загибелі вашого батька…»

Я потер перенісся, відганяючи непотрібні спогади.

Що спільного між старим бароном, ювеліршею, торгівцем?

У барона й торгівця – скільки завгодно схожих ознак. Обидва стояли на чолі родини, обидва були заможні й були самодурами. Обидва вирізнялись поганим характером… Але ювелірша? Ювелірша, тиха й романтична, зі своїм захопленням живописом, зі своїм маленьким жіночим щастям…

Гаразд. Тут поки глухо. Тепер час: старого барона Ятера не було… скільки? Рік і вісім місяців. Ювелірша? Тиждень. Торгівець? Шістдесят вісім днів. Разючий розрив. Якби тяжкість утрати залежала від терміну, проведеного в невідомому місці, барон би посідав перше місце, яке він, бідолаха, й посідає. Далі йшов би торгівець, потім ювелірша, як найменш постраждала…

Але от як порівняти тяжкість утрати торгівця та ювелірші? Сердешна жінка втратила, бачте, смак. У стариганя могло й не бути ніякого смаку, а міг і бути, однаково його втрати ніхто б не помітив…

Добре. Врахуймо й залишмо на потім.

Далі. Коли зникнув барон? Рік і вісім з половиною місяців тому. Ювелірша? Дев’ять тижнів тому… тобто два місяці. Торгівець? Чотири місяці тому. Що нам дає це знання? Поки нічого, але запам’ятаймо.

«Любий Іле! В ім’я нашої дружби я згоден піти на нечуваний ризик, труди та збитки, і розшукати злодія, винного в трагічній загибелі вашого батька… Негідника буде покарано! Це кажу я, Хорт зі Табор».

Я примотав послання до лапи голуба, прочитав замовляння проти хижого птаха й пустив у небо. Уражений голуб спершу заметався між флюгерами, і потім тільки, керований моєю волею, упевнено пустився в дорогу. Я проводжав його поглядом, сидячи на підвіконні.

…Обставини зникнення. Старий барон Ятер закохався в молоду авантюристку, вона потягнула його в подорож і… ага. А торгівець несподівано для себе й близьких потоваришував із молодим поштивим… який став йому милішим за сина. І цей товаришок теж потягнув його в дорогу – укладати вигідну угоду. Знову збіг… І знов випадає ювелірша. Та нікуди не їздила, просто пішла за покупками… З ким? З нерозлучною подругою. Як її, Тисса Граб, яка після випадку з ювеліршею зникла, ніби й не було…

І знову я відчув, як піднімається зсередини тепла голчаста хвиля. Як невидимі вістря поколюють пучки пальців.

Щось важливе. Не випустити.

* * *

ПИТАННЯ: Назвіть відомі вам магічні об’єкти й незалежні магічні предмети.

ВІДПОВІДЬ: Велика Ложка, Швидкі Чоботи, Добра Ялина, Будинок Одягу, Дуб-з-Очима, Жорстока Скрипка, Брехливе Дзеркало, Приватна Банка, сабая, Свіже Джерело, Сітьовий Чорнорот, Диво-з-Надр.

ПИТАННЯ: Яке значення в житті мага має символічний птах?

ВІДПОВІДЬ: Посвячена сова є символом належності до магічної спільноти, предметом клятв і проклять, а в деяких випадках й обітниць. Найсерйознішою є обітниця посовництва, коли два маги, що володіють однією й тією самою совою, об’єднуються узами куди сильнішими, аніж навіть родинний зв’язок. Сила цих магів, об’єднавшись, зростає багатократно, зате кожний із них стає залежним від свого посовника. Саме ця остання обставина обумовила відносну рідкість таких обітниць.

ПИТАННЯ: Яка середня тривалість життя призначеного мага?

 

ВІДПОВІДЬ: Шістдесят років для магів четвертого ступеня, сімдесят – третього, вісімдесят – другого, сто – для магів першого ступеня. Існує думка, що призначений маг, досягнувши рівня надступеневого, дістає можливість жити вічно. Так звані «викопні маги» – за переказами, маги з минулого, за природою своєю призначені, однак наділені надзвичайною силою завдяки прожитим вікам…

ПІДСУМОК: Теоретичну частину випробування претендент пройшов не без похибок (до яких належить згадування пустих здогадів), однак загалом задовільно. Пропоную перейти до практичних випробувань.

* * *

В оселі ювелірів уже всі спали. Служниця спершу позіхала, потім, налякана моєю наполегливістю, погрожувала викликати варту; потім, нарешті, пішла будити хазяїна.

– О… Пане… зі Таборе… Як несподівано… Є новини? Скажіть, ви знайшли?…

У наступну секунду ювелір витріщився на дорожню валізу біля моїх ніг. Певно, зі сну йому здалося, що я переїжджаю до них жити – назовсім.

– Поки що ні, – сказав я, дозволяючи йому підхопити валізу й занести її до передпокою. – Але є одне дуже важливе питання… Скажіть, будь ласка, вашу дружину можна зараз розбудити?…

Сонна ювелірша в очіпку була ніби молодша за свої роки. І симпатичніша.

– Перепрошую, що потурбував, пані Філло… Коли ви востаннє бачили вашу подругу Тиссу Граб?

– Тоді, – була вичерпна відповідь. – Ну, тоді… Перед тим. Коли ходили за покупками…

– Тобто в день вашого зникнення?

– Так…

– Ви не намагалися розшукати її потім?

– Намагалася… та…

Ювелір нервово провів долонею по залишках волосся:

– Пане Хорте зі Таборе… Пізня пора, і…

– Хіба не ви просили мене знайти злочинця? Хіба не заявилися для цього до мене в готель – о ще пізнішій, прошу завважити, порі?

Він почервонів. Навіть лисина стала яскраво-червоною:

– Пане зі Таборе… Філлі пора спати. Якщо хочете, я відповім на всі ваші питання… Ви не заперечуєте?

Я подумав. Перевів погляд із чоловіка на дружину й назад:

– Ні, пане Ягоре… не заперечую. На добраніч, пані Філло, ще раз перепрошую…

Вона пішла. Ювелір облизнув тонкі губи:

– Я підозрював цю Тиссу. Вона мені не подобалася. Щонайперше я кинувся розшукувати її, адже Філла пішла з нею й не повернулася! Я довідувався, але вона як у воду пішла. Я…

– Її бачили після зникнення вашої дружини? – перебив я.

– Так, – сказав ювелір крізь зуби. – Вона повернулася до себе додому, до кімнати, яку вона наймала…

– На вулиці Стовпників, – докинув я. Ювелір глянув на мене без подиву:

– А-а-а, ви все-таки туди ходили… Вона повернулася, розплатилася, зібрала речі й з’їхала. Я звертався до начальника варти… Але той сказав, що не оголошуватиме цю пані в розшук. Мою дружину – так, шукатимуть… як вони звичайно шукають, – на виду в ювеліра проглянула саркастична усмішечка. – А цю, Тиссу Граб… Ніхто не заявляв про її зникнення. Вона мала повне право з’їхати з квартири, боргів у неї нема, у крадіжках участі не брала…

– Ще одне питання, – я потер перенісся. – Як і коли ваша дружина познайомилася з цією панянкою?

Ювелір покривився:

– Це було… Нещодавно. Приблизно за місяць до… Я був уражений. Ця Тисса виникла нізвідки і… стала для моєї дружини близькою істотою, інколи мені навіть здавалося, що вона зі мною не така відверта, як із цією…

– Ви ревнували? – спитав я обережно.

Ювелір здригнувся:

– У якійсь мірі… Ніякої ницості, зрозумійте. Але вони проводили разом стільки часу, що…

Він замовк і безнадійно махнув рукою. Під вікном – а ми сиділи у вітальні – надривалися цвіркуни.

– Вона… тобто ваша дружина, не згадала нічого нового? Щодо замку, цепного дракона, людини, що говорила з нею в невідомій бенкетній залі?

Ювелір мотнув головою. Ось іще одна відмінність його дружини від торгівця й барона, подумав я. Вона єдина па м’ятає – уривками – те, що відбувалося з нею після її зникнення…

– Й останнє питання, пане Ягоре. Як вам здається – усі ці спогади, замки, дракони не можуть бути виплодом фантазії, гм, творчої людини?…

Якийсь час ювелір дивився мені в очі. Що було непросто: я й сам відчував, що теперішній мій погляд – не з легких.

– Не знаю, – сказав він нарешті. – Інколи вона плутається в деталях… Таке враження, що вона вигадує їх на ходу – і сама одразу вірить… Але точно не можу сказати. Був замок із цепним драконом чи не було…

– Спасибі, – я підвівся. Ювелір устав теж:

– Пане зі Таборе… Перепрошую за нахабність, але скажіть, будь ласка: у нас є шанс бути пімщеними? За… Філлу. За наше життя і… і любов, – закінчив він ледве чутно.

– Ви її розлюбили? – негучно спитав я.

Ювелір одвернувся.

Я намацав на поясі футляр із глиняним бовваном. Обережно, трохи гидливо витягнув це чудо на бліде світло єдиної свічки; «одноразовий муляж» дивився на мене без усякого виразу.

– У вас є шанс, пане Дрізд… Непоганий. Тільки от, бачте, перш ніж покарати злодія, його треба знайти…

Цвіркун під вікном замовк.

Мільйон років тому (початок цитати)

– Я прекрасно розумію… Ображатись тут марно, просто гидко… та це чисто фізіологічна реакція. Коли ти в трамваї, наприклад, – ти готовий до хамства. А коли ти гуляєш у парку, думаєш про своє… Мовби брудним мішком з-за рогу, їй-бо.

Її звали Іра, вони з чоловіком жили в пансіонаті, чоловік катався на дошці з вітрилом – «У них там цілий клуб організувався, з ранку й до вечора… Поки він катається, я пішла до парку – і от маєш…»

Утрьох вони сиділи на лавці перед озером, Алік носився по камінню, намагаючись погодувати лебедів. Лебеді вернули дзьоби від булочки з маком – у воді й без того плавали кусні розмоклого хліба, колишні бублики й навіть горішки, та Алік не здавався, підкликаючи, підлесливо цмокаючи й клацаючи на всі лади.

Іриного чоловіка звали Олексій. Обоє вони працювали редакторами на популярному телеканалі, і то вельми успішно – в усякому разі, у Юлі склалось таке враження; сама говірка, Іра багато й охоче розпитувала про життя-буття нових знайомих:

– Ах, інститут мікробіології? Як це сучасно, як це актуально… Відділ генетики? У вас чудовий фах, Юленько…

Юлі не подобалася Ірина звичка називати напівзнайомих людей здрібнілими іменами.

– Ах, Станіславе, ви хіру-ург? Оце чудово, я так завжди поважала чоловіків-хірургів… Це особливий характер – так мені, в усякому разі, здавалося. Я трохи заздрю вам, Юленько… А де ви відпочиваєте?

Стас сказав, що наймана квартира біля пошти дуже зручна й дешева; Іра кивнула й усміхнулася. І не сказала вголос про те, що в пансіонаті свій пляж, ресторанне харчування й зручні номери з балконами на море.

– А скільки коштує покататися на цій самій вітрильній дошці? – з цікавістю розпитував Стас. – На годину? А час будь-який? А ввечері?

Пора було обідати; Іра пішла до пансіонату, а Юлю й Стаса чекали пластикові стільці чергової вуличної кафешки. Алік вередував, не бажаючи їсти суп, Стас підкреслено не помічав його капризів: або їж, що дають, або залишайся голодним. Юля нервувалася; Алік, насупившись, просидів півгодини над охололою тарілкою й, облизавши макогона, відправився додому. Він ступав попереду, гордо закинувши голову, і, дивлячись у худорляву негнучку спину, Юля думала мало не з жахом: які ж вони схожі…

Стас теж ніколи майже не міняв рішень. Юля знала, що тихе «ні» – те саме, що бетонна стіна з випнутими прутами арматури; напевно, ця властивість потрібна була в його роботі. Прийняти рішення, взяти на себе всю відповідальність і не відступати до кінця; у повсякденному житті професійні якості інколи обертаються вадами, але Стасові рішучість і впертість ніколи не здавалися Юлі таким уже криміналом.

І з Аліком буде нелегко, та в чоловіка має бути характер. Так казав Стас, і Юля погоджувалася: людина, що не вміє казати «ні», не може в наші дні сподіватись на успіх. Віслюкову впертість треба повернути на користь – тоді вона називатиметься залізною непохитністю; так казав Стас, і Юля кивала, а попереду манячила, здираючись по залитому сонцем серпантину, пряма синівська спина…

* * *

Другого дня вони познайомилися з Олексієм, Іриним чоловіком. Це був молодявий, маленький – заввишки такий, як Юля, – верткий чоловічок. Він довго тиснув руку Юлиному чоловіку – з Іриної розповіді виходило, ніби Стас захистив її честь мало не на дуелі.

Пансіонат справив на Юлю велике враження. Наймана квартира на цьому тлі здалася ще незатишнішою; пансіонатний пляж був майже порожній, і в кінці його, на маленькому пірсі, влаштувалися серфінгісти.