Buch lesen: «В очікуванні кінця світу»

Останнім часом кількість гіпотетичних дат так званого кінця світу різко зросла. Особливо багато їх припадає на перші двадцять років нового століття.

Вікіпедія (Вільна енциклопедія)

Серпень, дві тисячі… надцятого року

22.00. Я вдягнула піжаму з трьома ведмедями,…

…всілася на ліжко, поклавши підборіддя на коліна, і почала чекати. Далі слід було б написати щось пафосне, наприклад: годинник пробив дванадцяту. Але годинник у нас не б’є. Це ми його б’ємо. Часом випадково, часом умисно, щоб помститися за ранковий дзвін. Час, заради його ж економії, ми зараз найчастіше дізнаємося зі своїх телефонів. Це неправильно, але всі так роблять. Одне слово, я сіла і почала чекати, коли ж нарешті засурмлять архангели.

Кінець світу на цю, здавалося б, звичайну літню ніч призначили спочатку Нострадамус, потім Ванга, а потім зателефонувала Степашкіна Євдокія і урочисто оголосила:

– Ну ось і все, я ж тобі казала, ось і все тепер. – Степашкіну Євдокію натхненно несло. – Уже! Ось-ось! Як розколеться земля! Та як запалає все кругом! Та як хлинуть дощі вогняні! – верещала вона.

– Ти що, Степашкіна Євдокіє, стривай, не радій так, у мене ж діти, – почала я благати, наче від Степашкіної тепер залежало, запалає чи не запалає, хлинуть чи не хлинуть: – Ти що ж таке говориш?!

– А це вже як призначено! – тріумфально цокнула язиком Степашкіна Євдокія. – Хто, може, і не помітить нічого, а комусь Всесвіт потиличників надає! – здавалось, вона навіть загрозливо махає комусь міцно стиснутим кулаком. – Ну добре, я пішла…

І відключилась. Ні, ну нормально? Вона пішла. Наче їй ще три валізи збирати. На той світ.

А увечері зателефонувала мама і тривожним тоном повідомила, що про кінець світу легко та делікатно пожартували всі телевізійні канали.

Нострадамуса я ніколи не знала, тому не дуже йому й довіряла. Ні, ну хтозна, що він там мав на думці в тих своїх катренах. Розшифровувати і читати їх лиш ледачий не брався. І кожен тлумачив по-своєму, як йому вигідно.

Зате Степашкіну Євдокію я знала дуже добре і саме тому їй не вірила. Але той факт, що весь цей дружній гурт раптом напосівся в один день – і Нострадамус, і Степашкіна, і Ванга, й телебачення, і мама… Я злякалась.

* * *

Отже, мене запитували: коли вже ти розпочнеш? Що ти пишеш у своїх пухких блокнотах повсякчас? Чого сидиш із застиглим скляним поглядом? Сідай уже до комп’ютера. Скільки можна – гримали на мене друзі, мої домашні, суворо супив брови, як хтось колись сказав, мій примусовий редактор. А я їм усім казала, що я б уже почала б, та у мене немає першої фрази. Литої першої фрази. Я так не можу. Мені треба відштовхнутись і потім – іеееех! А нема від чого. Мені потрібне перше речення. Це як вдихнути. Це як перший змах диригентської палички. Це як… Донька запропонувала: «Все змішалося в домі Облонських…» Мама моя перебила внучку: таке вже було в когось і запропонувала: «Кінець світу, про який так довго говорили більшовики…» Ми всі почали перебивати одне одного, у нас у сім’ї так заведено, у нас у всіх південний темперамент, і принадність наших розмов саме в тому, що ми говоримо одночасно і здебільшого не чуємо одне одного. Але тут несподівано ми всі засміялись, а синок мій кмітливий сказав:

– Ну добре, всі – тихо!.. Давай, мам, записуй. Ось тобі перша фраза: «Ще нічого не сталось…» Як?

– І все? – обурилась я. – Ось від цього, такого ніякого, відштовхуватись?

– Так. Ти що, забула? Це ж пісенька з кінофільму «Пітер Пен». «Ще нічого не сталось, нічого такого не сталось, але всяке страшне може статися зараз. І думать про це, пам’ятати про це нам треба навчитись. Давно вже нам треба навчитись…» Ну там далі начебто про краватку. Мовляв, подумаєш, краватка… А потім «земля нахилилась, вона похитнулась, і птаство літати нараз припинило, і стали рівнини потроху кривими…».

– Так-так, – перебила брата Ліна, – там іще про те, що у риб повиростали ноги, вони видерлися на сушу і почали кусати всіх. І закінчується ця пісенька із кінофільму «Пітер Пен» тим, що кругле стало ще круглішим і на небі з’явилося три чи навіть чотири Чумацьких Шляхи.

– Ну там і про всяке інше. І кожен бачить своє, – перебив сестру Данило. – Ось, наприклад, летить астероїд. Нудно в космосі. Темно. Самотньо. Ні звуку, ані світла, ані запаху… Таке в чистому вигляді «нічого». І раптом – а що це? – гоп! Блакитна планета наша, красунечка. Ошатна: там – вогники, там – якийсь рух, там – яскраві плями – плантації тюльпанів пахнуть кавунами, зелені та коричневі квадратики – поля, музика, аромати парфумів, ванілі. А коли ближче підлетіти, он родина сидить навколо столу, перебивають одне одного, курячі котлети їдять із цвітною капустою і картопляним пюре… Ііііііі…

– Стоп! – перебила я Данила. – Стоп! Замовкни негайно. Тому що, як казав Мальгрим, зухвалий і цинічний маг із «Тридцять першого червня» Пристлі: «Все, що створено нашою уявою, мусить десь існувати».

Ох, не слід було Данилові таке казати! Пісні піснями, жарти жартами, але ж саме сьогодні, за версією Нострадамуса та його послідовників, включно із суворою Степашкіною Євдокією, десь у космосі гігантський астероїд уже намірився щонайточніше врізатись у маленьку планету нашу матінку.

22.37. Десь у мудрій книжці я читала,..

..як раніше, ще до влади Рад, лікар земський або просто якийсь собі лікар, товстенький, затишний, вусатий, знявши пенсне, м’яко поклавши свою чисту, практично стерильну лапочку на коліно пацієнта, повідомляв:

– Ну що ж, скажу відверто. Завершуйте ваші земні справи, друже. Кріпіться і уповайте. Вам зосталось…

І казав, скільки зосталось.

А тут, зараз, як встигнути завершити мої земні справи? Часу ж бо зовсім не залишилось. А у мене ж цих справ по вінця! По вінця!

– Айайааааай, – журилась я, – і це підсумок мого життя? Жодних досягнень, перемог, нічого не подолала, ні нагород, ні титулів не маю, лише якихось вісім медалей. І ті не мої, а мого собаки. Айайааааааа…

Я, метушлива, як юна недосвідчена курка, думала, що мені б зараз зібрати всю свою родину, всіх своїх друзів, обхопити руками, притиснути до себе і врятувати від страшного та неминучого. Паніка – мій звичний стан – не забарилася, вона закипіла, м’яко стукнула в потилицю, забродила тілом, відгукнулась бурею в шлунку і забилася шалено в районі серця.

Чоловік мій любий спав легким безтурботним сном набіганої дитини. От молодець. Він був спокійним та впевненим, що, по-перше, це все вигадки і блаж, по-друге, коли що, він у мене вірив – я ж бо не розгублюся і все організую. Спи-спи, синку, чоловіче мій, спи давай.

Ми з чоловіком у дитинстві були зовні дуже схожими. Щоправда, моя свекруха вважає, що її синок був значно красивішим. Ну, їй краще знати. Тим паче що я носила окуляри. Через це бабусі мого чоловіка я й зовсім не подобалась. Вона казала: «Не наравиця вона мині. Худа, хліба не їсть, окуляри носе».

Окуляри – це в моїй юності був дуже серйозний ґандж. Наприклад, як шість пальців або заяча губа. О, якби бабуся мого чоловіка ще й знала, що я амбідекстр, тобто перенавчений, але все ж таки шульга, що б з нею було? Заборонили би бідному Аркашечці та Мар’яшечку за себе брати. І залишилась би Мар’яшечка сама-самісінька, як билиночка в полі порожньому та покошеному. Гоп! Тут же заперечила б моя подруга Олена: чого ж це Мар’яшечка залишилась би сама-самісінька? Це ще не факт! А може, якраз Аркашечка залишився б сам-самісінький, як билиночка в полі порожньому та покошеному. Тим паче з такими високими вимогами своїх родичів до майбутньої нареченої.

Якось трапився випадок в селі Котелевому. Я там підробляла у філії музичної школи викладачем фортепіано. Це взагалі жах якийсь був. І як мені мама дозволила, не збагну. Коли я її повідомила, що влаштувалась на роботу до музичної школи, і не в місті, а в селі, вона тільки руками розвела. Ні, ну правда – куди-куди, а до музичної школи я би пішла працювати – як вона думала – в останню чергу. З музикою в мене були свої, дуже інтимні і, по суті, кримінальні стосунки. Я її катувала і мучила. Ноти для мене нічого не значили взагалі. Мені, короткозорій, порпатися в нотах було дуже важко і неохота. У зв’язку з цим я виробила тактику. Я просила свою вчительку зіграти твір раз, іще раз. Потім ще і ще раз. Відтак нахабно і старанно підбирала його вдома на слух. А траплялося, що й в іншій, більш зручній для мене тональності. І на випускному іспиті мої хитрощі зауважила тільки одна вчителька. Решта зааплодували і поставили «п’ять». І вона, Лариса Степанівна Журавльова, також, звісно, поставила «п’ять». По-перше, тому, що я, хоч і збешкетувала, проте дуже віртуозно, як вона сказала моїй мамі, а по-друге, тому, що на уроках сольфеджіо я завиграшки писала музичні диктанти для всього класу.

Отож, я почала підробляти в сільській філії музичної школи. Моя донька дивувалась, як це? І навчатись, і працювати. А що ж вдієш? Добра туш для вій коштувала половину моєї стипендії. Гарна сумка – три мої стипендії. Одяг – о, у спекулянтки Маври Онисимівни, яка виходила на прогулянку з дитячим візком, повним товару, поряд із нашим університетом, можна було купити все, що забажаєш. І я повинна була підробляти, тому що хотілося носити хороше, ошатне і якісне. А просто так, в магазині, щоб дешевше, цього не було.

До мене на уроки музики приходили дівчатка з жахливими руками і нігтями. Практично з кігтями. Я вчила їх приводити руки до ладу. Багато учениць та їхні батьки були переконані, що це вибрик. Потім, коли наставав час платити за уроки, батьки цих залізнолапих дівчаток раптом замислювались: а чи не надто це велика ціна за те, що їхня дитина припинила допомагати їм на городі, посилаючись на очкасте дівчисько, котре навіювало їм, що руки треба берегти і тримати в чистоті? За перший же місяць роботи я втратила половину набраного класу. І не лише через боротьбу за красу рук, але й через головну невідповідність ціна-якість, позаяк за перший місяць дівчатка так і не навчилися грати улюблену пісню батьків «Я люблю тебя до слез…». Втім, одна моя вихованка, донька вчительки і голови колгоспу, все ж таки вивчилась, закінчила музучилище, потім консерваторію і повернулася назад на батьківщину, де веде тепер у тому ж селі заняття хору. Варто було для цього вчитися в консерваторії? Не знаю. А може, й варто. В усякому разі, справою своєю вона захоплена, значить усе недаремно…

Отож, коли я, нелегітимно пропускаючи пари в університеті, стукала олівчиком у такт етюдам Черні у виконанні однієї із залишених мені учениць, примчала секретарка директора філії і, вирячивши очі, пристрасно зашепотіла мені у вухо, що дві рівноповажні родини Котелевого розірвали домовленість про весілля лише тому, що наречена… раптом! при всіх наділа… ввечері… окуляри! Щоб дивитись телевізор. Ото дрімучий був народ! І я тоді збагнула, чому мене так жаліли в цьому селі й завжди поступалися місцем в автобусі. Навіть древні столітні бабуськи казали мені: сідай, бідна дитинка, сідай. Хоч я і відмовлялась. Все пояснювалось просто – я була худою і в окулярах…

* * *

Нещодавно надибала стару чорно-білу світлину: сонце, канікули, я в ситцевій сукенці. Стрижка – квадратик над вухами, і бантик сповз. Стою під старою сливою-угоркою, насупивши брови, думаю серйозні думки. Найбільш серйозні думки, як я тепер розумію, були у мене саме в тому віці – вісім-десять років. І скільки відкриттів. Дивовижних! Так.

– Граємо «Бариня прислала сто рублііів!!!», – кличуть подружки. Під вікнами нашого одноповерхового чотириквартирного будинку вони вже вибудували ціле місто для ляльок. А я не можу – мені за фортепіано, ще сорок хвилин. Ще цілих сорок хвилин! Але зате у мене на пюпітрі книга «Острів скарбів». Пальці автоматично колупають клавіатуру, ганяючи туди-сюди якусь гаму, а очі читають, читають.

Нарешті вибігаю – ура!

Мій дід працював на Одеській фабриці іграшок. У мене були рідкісні настільні ігри, в які ми грали з подругами. А ще дід подарував мені те, без чого, на думку багатьох дідусів і бабусь того покоління, не може вирости хороша дідусева внучка: у мене були серсо, такий обруч з паличкою, і навіть крикет. До серсо і крикету дідусь надіслав мені, спеціально замовлені у кравчині, картату спідничку та білі гольфи з помпонами. Я так і навчилася кидати й ловити серсо, а в коробці з крикетом не було інструкції, як у нього грати. Тоді я читала «Алісу в Дивокраї», і її гра в крикет за допомогою фламінго спантеличила мене остаточно. Поступово ворітця загубились, молоточки поцупили сусідські хлопчаки для своїх ігор. А ми стрибали через скакалку, грали в класики і в «штандер-стоп».

Моя мама якось розповідала мені, як після закінчення школи не вступила до МДУ і працювала в якомусь дуже глухому далекому селі на краю світу. Двічі на тиждень туди ходила вантажна машина, котра возила робітників. Усі робітники сиділи, а мама стояла. Але часто мама на ту машину не встигала, і їй доводилося йти вісім кілометрів пішки через порожні поля до цукрового заводу, звідки йшла машина до Чернівців. І ось хазяйка, добра жінка, в якої мама винаймала куток, давала їй перед виходом сірники та свічку на той випадок, якщо раптом мама, йдучи взимку через поле, зустріне вовка. Бо там справді водилися вовки. Пригадую, мама розповідала мені цю історію дорогою зі школи додому.

– І що? Трапився вовк?!

– Ні, – спокойно відповіла мама.

– Жаааль, – мрійливо протягнула я, любителька пригод, уже домислюючи сюжет, як мама запалила свічку і гайда тією свічкою вовка лякати.

При цьому слухати маму було не страшно, а цікаво, – бо це ж мама – ось вона, тримає мене за руку, ми разом дружно крокуємо додому, отже, нічого з нею не сталося.

Увечері я переповіла цю історію своїй молодшій сестричці, але вже в барвистих деталях, додавши завивання вітру в полі, крик нічного птаха, скрип чиїхось кроків по снігу, і яскраво описала нашу маму, котра обережно, по-партизанськи крадеться через поле і тримає напоготові сірники. Я дійшла до кульмінації розповіді і хотіла повідати сестрі, як наша героїчна мама про всяк випадок дістала сірники і… Але тут мені нагадали, що доки не пізно, треба сідати за інструмент. Ну, щоб увечері сусіди не гнівались. Я сіла за фортепіано. Зазвичай під час моїх занять сестрі Тані забороняли до мене чіплятись. Та вона все ж просочилася до кімнати, полізла мені в обличчя своїм запашним рум’яним личком і пошепки на вухо обережно запитала:

– І що? Що було потім?

– Що?! – не розуміючи, про що вона, запитала я.

– Ну, зустріла тоді мама вовка?

– Аааа… Так, звичайно, – кинула я через плече, занепокоєно мружачись, нахилившись до пюпітра мого піаніно і вдивляючись в ноти. – Зустріла… Тааак…

– І що?! Запалила мама свічку?! – вже зі сльозою в голосі гучніше запитала сестра Таня.

– Так-так, запалила, – розсіяно, не дивлячись на сестру, продовжувала я копатися в новій п’єсі з «Дитячого альбому» Чайковського.

– І що? Злякався?

– Хто?

– Вовк! – Танька промовила страшне слово самими губами, як вдихнула: – ввк!

– Нє-а. Не злякався.

Таньчині шоколадні величезні очиська наповнилися слізьми.

– А потім?

– Пооо-тіім… Значить, пооотіім… вовк вистрибнув і… – буркотіла я, втикнувшись носом у ноти, розбираючи аплікатуру.

– І шоееее? – крізь набухлий від сліз ніс провила Таня. – І шеее зробиеееев?!

– Що-що… Напав! – я взяла перший акорд. – І гам! – про-ков-тнув.

– Мееееееемаааааа!!! – з лютим ревінням Танька побігла скаржитись батькам.

Отож, там, у тому селі, звідки мама здійснювала свої справді небезпечні піші нічні походи до автобусної станції, в школі на перерві вона запропонувала якось дітям погратися в «штандер». Діти перезирнулись і почали так реготати, що деякі попадали просто в траву на шкільному подвір’ї. Вони заливалися довго, повторюючи: «штандер!», заспокоювались, а потім – «штандер», ооой! – знову заходилися.

Взагалі сміх – такий іншопланетний стан, абсолютно індивідуальний. Тому причини цієї дивовижної реакції мама довго не знала. Лише потім з’ясувалося, що так звали сільрадівську міцну норовливу коняку, верхи на якій голова сільради об’їжджав село. Вона терпіти не могла запах самогону, і якщо голова був во хмелю, брикалася, видираючи копитами дернину, хвицалась, обурено іржала, нарешті викидала вершника в канаву і втікала. Але на вечір дисципліновано ставала біля сільрадівського ґанку, косячись на всіх лукавим оком. Штандер.

А ми на нашому чудесному зеленому великому обійсті, де було повно дітей, весело і з задоволенням гралися в «штандер» мало не щодня. Частіше із сусідськими дівчатками – сестрами Мірою і Раєю. Їхній тато жартував: «Мірі-мир, Раї-рай».

Мірочка. Ніжно любима моя подружка. Родина Векслерів. Дядя Михайло, наш божественний викладач словесності, ходив поміж рядами парт і напам’ять читав вірші та прозу, притискаючи тонкі пальці до скронь. Йому допікали жахливі мігрені. Коли ми під час гри починали галасувати, він, нерухомо сидячи в своїй спальні, говорив стиха: «Д-д-діііти…» І ми змовкали.

Якось я захворіла на грип. І мама запитувала, чого б мені хотілося. І я сказала, що мені хочеться газованої води «Ситро» і почитати. Ситро мені було не можна, але тато збігав до гастроному і приніс, а Мірочка пішла в бібліотеку, в нашу улюблену затишну дитячу бібліотеку, з чотирма сходинками і дерев’яною верандою, на якій можна було пити чай і просто стояти, милуючись літнім днем, або сидіти в кріслі під мереживною білою парасолькою. Проте чомусь ніхто не пив і не милувався. Отож, Мірочка пішла до бібліотеки, де сиділи наші старенькі бібліотекарки з вузькими гострими плечиками, покритими шалями будь-якої пори року. І, розуміючи моє нетерпіння, повернулася швидко і принесла мені п’ять книжок. І всі п’ять були цікавими, позаяк наші з Мірочкою смаки цілковито збігалися. Вона принесла книжки, сіла на стілець у сусідній кімнаті і розмовляла зі мною через двері – її до мене не підпустили, щоб вона не заразилася грипом.

Я лежала і читала, читала, читала. А коли втомлювалась читати, розглядала альбоми з репродукціями – у нас їх було багацько. Картини малих голландців. Неєра, наприклад, де були зображені люди в чудернацькому одязі та взутті; хтось просто прогулювався набережною, хтось по замерзлій річці мчав на кумедних ковзанах. Я вигадувала їм долі, дітей, майбутнє, фантазувала, хто куди йде, хто з ким знайомий, навіть давала їм імена з улюбленої книжки «Срібні ковзани».

До речі, коли, вперше побачивши Домський собор, я, майстер спонтанних реакцій, як написав про мене один журналіст, вигукнула, притискаючи руки до грудей: «Голландія. Справжня Голландія!», Саша Шапошников, який їздив разом зі мною на студентську конференцію до Риги, хмикнув, засоромлено роззирнувся навколо і прошепотів мені на вухо: «Це Латвія, Гончарова. Латвія».

А у мене була пряма асоціація: оргáн – день Святого Ніколаса – діти Ханс і Гретель – Голландія. Так.

Там, до слова, в готелі Ризького університету, в готелі для викладачів та аспірантів, вночі мене вкусила блощиця. Вкусила, м’яко сказано… Вона відкусила у мене шмат обличчя. А на ранок нас фільмувала молодіжна програма ризького телебачення. Ці молоді люди, такі стильні всі, тонкі, довговолосі, страшенно тішились, але співчували і, дивлячись на мою похмуру розпухлу мармизу, напевне, думали, що я вночі відбивалася від хмільного залицяльника. Намагалися знімати мене з іншого, не скаліченого прибалтійською блощицею, боку.

Ну, то таке… Отже, я в дитинстві хворіла – прекрасний час – читала, думала, розглядала картинки. А іноді, занудьгувавши, я вкладалася з виглядом «ніщо не миле» і заходилася важко зітхати, і мама видавала мені старовинну бляшану коробку з нашими «скарбами»… Оооо!.. Ґудзики, намистини, пряжки, якісь дивні предмети, про які я не знала, для чого вони. Усім цим багатством можна було бавитися годинами.

Коли мені набридало лежати і коли нікого не було вдома, я сідала до фортепіано, грала новомодні пісеньки, котрі забороняла мені підбирати моя вчителька музики. А потім просто дивилась у вікно. Навпроти мешкала ще одна моя подружка, Люда Попова, ніжна, прозора, як не дивно, дуже спортивна дівчинка. Вона також часто хворіла, і ми перемовлялися з вікна у вікно знаками, телефонів у нас тоді не було.

* * *

Люда після закінчення школи вступила до інституту в красивому місті Кам’янці-Подільському, центр якого прикрашала унікальна старовинна фортеця. Люда нормально вчилась, і її, таку рухливу, легку, одразу ж покликали до волейбольної команди інституту. І якось під час тренування з волейболу вона раптом присіла від болю в животі. Вона навіть не зайшла в гуртожиток, а негайно поїхала автобусом додому, до мами з татом. Ледь витримала двогодинний переїзд. Ще довго йшла з автостанції додому. На другий поверх у свою квартиру вже не змогла піднятися. Її мама вибігла в магазин і випадково на сходах біля входу виявила Люду, майже непритомну від болю. Через півроку Люда померла від ниркової недостатності.

От дивно, Люда в останній місяць свого життя лежала в двомісній палаті в нашій лікарні. А в сусідній, так само маленькій – на двох – палаті, помирав Юра Назарко. Люді ще не було вісімнадцяти. Юрі ще не виповнилося дев’ятнадцять. У Юри була невиліковна, найстрашніша хвороба – саркома. І почалася з банального забою коліна. На тренуванні, знову ж таки, з волейболу. Ці діти не знали одне одного. Але тієї ночі, коли Юра помер, Люда побачила сон. Вона розповіла мамі, що їй наснився наречений, вродливий, у костюмі. Він прийшов до неї в палату і весело покликав Люду за собою, благав, просив, ходімо зі мною. Дорікав, ну чого ти лежиш, ходімо… І Люда погодилась. Чому ж не погодитись, такий милий інтелігентний парубок. Вона померла через тиждень. Мій тато посадив на її могилі ялинку. Ця ялинка зараз така висока, така пишна. Пізно восени з неї падають шишки. Навколо того місця повно шишок. І повно білок.

Найближча подруга Люди Попової, також Люда, на прізвище Мартинова, вийшла заміж за мого свояка і стала моєю близькою родичкою. І ми з Людою Мартиновою тепер часто згадуємо Люду Попову.

Вона взагалі дуже хороша, ця Люда Мартинова. Вони, ці дві, Мартинова і Попова, ходили містом симпатичні, нерозлийвода, волейболістки, тонконогі, худезні, чудернацькі. Одна Люда білошкіра, з пшеничним волоссям. Друга – смаглява з розкішною шевелюрою кольору воронячого крила. Я, наздоганяючи їх, кричала: «Люууууди!», і люди на вулиці лякались і не розуміли, чого ця дівчинка мчить і голосить, і кличе людей, хто її скривдив, і що робити, і як допомогти. А я наздоганяла Люду та Люду, і ми весело чимчикували разом. І я, крокуючи між ними, завжди задумувала бажання. Для себе і для них, для Люд. Для себе – п’ятірку з фізики, і щоб контрольну з біології скасували, Люді Мартиновій – щоб мама купила тканину на сукню, а Люді Поповій – щоб подарували джинси. Ми йшли повз старий парк імені Пушкіна, повз кінотеатр. Ми затримувались біля Палацу урочистих подій, щоб порозглядати наречених… І кожна з нас думала, от я буду – ого яка наречена, найкраща!

Ми з Людою Мартиновою журилися, що Люда Попова пішла в інший світ, нічого не дізнавшись і не пізнавши. І закохатися навіть не встигла, і нічого не встигла. Як так сталося, як це відбулося? І якось ми почали перераховувати, що важливого мало в її житті трапитись, обов’язково трапитись, від чого несправедливість її смерті здавалася нам ще більш очевидною. Кохання. Дитина. Світанок біля моря. Відчуття весни, коли ти вагітна. Це дивовижний, дуже яскравий стан. Коли жінка вагітна, вона все сприймає удвічі сильніше, враження яскравіші. І весняне небо, і яскрава ніжність зелені, і бруньки бузку, і запах мокрої землі. І потім багато ще чого. Мандри. Подарунки на Новий рік і Різдво. Або літня млосна спека, коли переломлюється перед очима і плавиться повітря, а в наших з Людою старих тихих будинках, зведених іще австрійцями, гладенькі дощані підлоги і дрімотна заспокійлива прохолода. І ще – літаки. Адже Люда Попова ніколи не літала літаком. Це незвідане та дивовижне. Важкезний болід розбігається і злітає. Ба більше, летить. Тримається у повітрі. Прекрасне відчуття, я вважаю, попри те, що я жахливо боюся літати і весь політ практично сама, одна-єдина в цілому салоні, тримаю літак у повітрі за ручку свого крісла, сама! Добровільно і безоплатно. А решта пасажирів сплять, їдять, випивають. І ніхто не знає, як я в цей час труджуся для нашого спільного благополуччя. Якби моя воля, я б стояла за спиною в льотчика і давала вказівки: «Вперед дивися! Не відволікайся! Зменш швидкість! Не озирайся! Не розмовляй! Яку тобі каву?! За штурвал тримайся!»

Коли ми їздили машиною, а надто на великі відстані, і я ось так починала керувати, мій чоловік змовкав, їхав спершу мовчки, тільки скрипів зубами, а потім не витримував, виїжджав на узбіччя, зупиняв авто, обходив його, відчиняв двері з мого боку і казав: «Виходь, жінко! Іди, сідай за кермо! Веди машину! Якщо ти така грамотна. А я поряд посиджу, покомандую!»

Але я не про це. Ось літак, коли він пронизує хмари, і раптом з’являється сонце, а внизу залишається понура брудна піна. А поряд із тобою яскраве літнє синє небо. Ось це Люда Попова неодмінно мала побачити. Проте не побачила.

Коли я прийшла до неї, до Люди Попової, в гості вперше, вона завела мене у дальню кімнату, захаращену, не житлову – вони тільки-но в’їхали в ту квартиру і ще не розібрали мотлоху, залишеного попередніми господарями, – Люда завела мене в ту кімнату і сказала: зараз я тобі покажу щось… І звідкись, після довгого шарудіння пакувальним папером, раптом дістала чудернацьку, дуже важку темно-синю коробку. Ми змахнули з неї пилюку і відкрили її. То був старовинний патефон. Люда поставила на диск товсту чорну платівку, накрутила ручку, потім дбайливо опустила на платівку голку – сухий шерхіт, томливий довгий програш, такий гарний і… Як же мені хотілося тоді, щоб ця музика звучала і звучала:

 
Когда утро рассыпает золото,
Когда ветер напевает молодо,
Как хорошо вдвоем с тобою там,
Где ждет нас море синее, широкий простор.
 
 
Когда вечер затушует линии,
Когда тени затанцуют синие,
Как хорошо вдвоем с тобою там,
Где небо видит линии черных гор.
 
 
Мне легко с тобой, подруга родная моя.
Мне легко, и жизни радуюсь я тогда,
Как мальчик.
 
 
Когда вечер затушует линии,
Когда тени затанцуют синие,
Как хорошо вдвоем с тобою там,
Где небо видит линии черных гор.
 

Мені так полюбилася ця солодкава пісенька з єдиної в Людиному домі платівки, що я попросила маму купити мені таку ж саму. І хоч у нас вдома вже був великий програвач і гори платівок різними мовами, магія цієї дивовижної мелодії – південної, пряної, млосної – вона зачарувала мене, та й зараз не залишає душу байдужою. Тоді я навіть вирішила співати її на приймальному іспиті до музичної школи. Але розсудлива Мірочка резонно заявила, що ця пісня не підходить, бо там «Мне легко, и жизни радуюсь я тогда, как мальчик»… А ти ж не хлопчик, ти – дівчинка, – переконувала мене Мірочка. А пісню «Взвейтесь кострами» також не можна, тому що ти ще не піонерка. А що ж мені співати? – розгубилась я. Ну, щось своє, улюблене, звичне, домашнє якесь, – сказала Мірочка. Вона для мене була авторитетом – вона вже була аж у другому класі музичної школи і знала, що саме треба співати, щоб тебе туди взяли. І я, худезна, з побитими колінами, вийшла на сцену, набундючилась і хорошим соковитим басом заспівала так, як веліла Мірочка, своє, звичне, домашнє. «Он га-ва-рііііл мнє. Будьтима! Єєєєєю… Жизню сладіть мнє. Вєчнай любов’ю. Вєчним блаженством…» Приймальна комісія реготала. Потім я плескала долоньками в заданому екзаменатором ритмі і проспівала всі необхідні звуки. Я ще хотіла заспівати із Травіати чарівне і незрозуміле і від того ще більш привабливе: «Прас-тііітє, ви навєкі а щасті мєчтанья. Я гібну как роза ат бурі диханья». Члени екзаменаційної комісії дозволили заспівати першу фразу, зафиркали і відпустили. Мене взяли до музичної школи.

Я навіть засмутилася, що мені не дали заспівати до кінця Віолетту, і потім уже відривалася вдома – показуючи, як важко мені дався іспит до музичної школи і як я плескала, повторювала звуки і головне – співала.

* * *

Яка тиша, яка жахлива тиша. Ні шурхоту, ні писку.

Чи замкнула я двері на ключ… А втім, яка вже різниця – замкнула, не замкнула… Все втрачає сенс. Ключ. Скільки ключів ми загубили за двадцять років життя в нашому домі. Тільки один зберігається ретельно. І він нам не належить.

Коли ми тільки починали будувати цей наш будинок, коли розбивали старий, крихкий від частих повеней фундамент (дім же стоїть біля річки), син Данька раптом знайшов величезний ключ. Із різьбленою голівкою і напівстертим клеймом з латинськими літерами. Вочевидь, ключ належав власникам зруйнованого свого часу великою водою будинку. Він, цей дивовижний ключ, зберігається зараз у нас у скриньці в письмовій шафі. Правильно це чи неправильно, але ми бережемо його, щоби колишні власники цього ключа або, можливо, їхні нащадки, могли повернутись у свій дім – дім – у широкому, дуже широкому значенні цього слова.

Наше маленьке містечко, якому вже майже 600 років, здавна було єврейським поселенням. Як і звідки сюди, в Бессарабію, потрапили євреї, невідомо. Хтось із стареньких казав, що вони прийшли з Європи, звідкись із Іспанії, коли на євреїв там почалися гоніння. Залишаючи рідні місця, часто поспіхом збираючи найнеобхідніше, вони обов’язково брали з собою ключ від вхідних дверей свого дому. Від якого дому зберігається в нас ключ, загорнутий у полотно, так і не випало нам дізнатись. І я, пригадую, навіть хотіла дати оголошення в Інтернеті, написати кудись, повідомити, заспокоїти, що ми, мешканці нового будинку біля річки Ракитнянки, побудованого на місці старого австрійського особняка, на урвищі, неподалік старовинного горбатого моста, знайшли ключ. Відгукніться – хотіла я написати – власники старовинного, вочевидь, іспанського ключа, і будьте певні – він є, він у безпеці. Ви можете забрати свою реліквію і здобути те, що він для вас символізує. Але кому тепер писати? Хто прочитає? Кінець світу ж бо! Чи ні? Чи я просто дурепа?

– Агов… – тихо погукала я чоловіка і злегка потрусила за плече. – Ееей! Ти що, спиш? Таж кінець світу, чого ж ти спиш?

– Ммм? – різко відгукнувся зі своєї глибини чоловік. – Га?!

– От скажи мені, я – дурна?

– Дурна. Дурна. Спи.

Дуууурна. Тааак. Кінець світу, а я така дурна. Ключ не повернула. Думала, ще є час, на мій вік стане. А ось і не стало. Тепер все – не встигла.

Коли сюди прийшли румунські фашисти, всіх євреїв нашого містечка зібрали в одному місці, на збірному пункті, як оголосили раптово посталі поліцаї з місцевих. Усіх відвели в гай біля річки Прут, відібрали взяті з собою речі і розстріляли. А хто не підкорився і не прийшов на збірний пункт, тих шукали в місті, приходили просто додому…