Смарагдове місто Країни Оз

IV
Король Номів прагне помсти

Більшість лихих людей злі просто тому, що ніколи не пробували стати добрими. Ось і Королю Номів навіть на думку не спадало хоча б спробувати стати добрим, і тому він постійно сердився. Вирішивши завоювати Країну Оз, поневолити її жителів і зруйнувати Смарагдове місто, він тільки те й робив, що цілими днями обдумував свої підступні плани. І чим більше думав, тим впевненішим ставав щодо можливості їх здійснення.

У той самий вечір, коли Дороті зустрілася з Озмою, Король викликав до себе Головного Управителя:

– Каліко, відтепер ти командуватимеш моєю армією!

– Але це неможливо, – заперечив той.

– Чому ж це? – підвищив голос Король і потягнувся за своїм важкезним сапфіровим скіпетром.

– Тому що я всього лиш управитель і нічого не тямлю у військовій справі, – смиренно відповів Каліко. – Хіба я погано керую вашим королівством? Навряд чи ви знайдете кращого управителя, зате є сотні номів, які набагато краще за мене впораються з командуванням армією. Ваша Величність так часто змінює генералів, що мені не дуже хочеться бути одним з них.

– Схоже, ти маєш рацію, Каліко, – завважив Король і дав скіпетру спокій. – Збери всю армію у Великій Печері!

Каліко пішов виконувати завдання, а через кілька хвилин доповів, що армія зібралася. Король вийшов на балкон помилуватися своїм п’ятдесятитисячним військом.

У звичайний час усі номи працювали ковалями й землекопами. Цілими днями орудуючи кайлом і молотом, вони тим самим зміцнювали свою мускулатуру. І хоч зовні виглядали дещо карикатурно – приземкуваті, кривоногі, капловухі, – все-таки солдатами були непоганими.

У воєнний час землекопи стали армією Короля Роквата. Дивлячись на блискучі вістря мечів і списів, Король радісно посміхнувся: хто ще може похвалитися такою військовою потугою? Але зараз його непокоїло інше питання і з ним він звернувся до армії, що виструнчилася перед ним:

– Генерал Блуг більше не командує вами. Мені потрібен новий генерал. Хто з вас готовий ним стати?

– Можна я, Ваша Величносте? – вийшов уперед полковник Крінкль.

Грізний монарх уважно оглянув новачка: чепурний мундир, до блиску начищені чоботи.

– Поведеш мою армію по підземному ходу в Смарагдове місто, візьмеш у полон всіх жителів Країни Оз, зруйнуєш їхню столицю, візьмеш усі коштовності й принесеш їх сюди, в мою печеру. І найголовніше – відбереш в Озми мій Чарівний Пояс. Зрозумів? Впораєшся?

– Але це неможливо, Ваша Величносте!

– Неможливо?! – розгнівався Король. – У камеру тортур його! Розрізати на дрібні шматочки й згодувати семиголовим псам!

Підоспілі стражники відразу вхопили бідолаху й потягли в глиб печери, а Король знову звернувся до присутніх:

– Слухайте всі! Якщо новий командувач відмовиться виконувати мої накази, його чекає така сама доля! А тепер відповідайте: хто очолить похід на Смарагдове місто?

Ніхто не наважувався відповісти, всі стояли, як укопані. Раптом з солдатських лав вийшов старий-престарий ном. Вуса в нього були завдовжки такі, що він обмотував їх навколо шиї, щоб не спіткнутися при ходьбі.

– Можна поставити кілька запитань Вашій Величності? – звернувся старий до Короля.

– Запитуй.

– Чи правда, що в Країні Оз живуть одні добряки й веселуни?

– Чиста правда.

– Живуть собі розкошуючи й горя не знають?

– Цілковита правда.

– І немає між них нещасних і незадоволених?

– Жодного.

– В такому разі, Ваша Величносте, – мовив вусань, – я беруся за цю справу. Терпіти не можу добряків, а від веселунів і щасливчиків мене просто нудить! Тому я люблю Вашу Величність. Призначайте мене генералом, і я покажу їм справжню злість! Обіцяю завоювати і знищити жителів Озу. Якщо не зможу цього зробити, то готовий стати поживою для голодних семиголових псів.

– Оце вояка! – зрадів Король. – Інша розмова! Тебе як звати, Генерале?

– Гуф, Ваша Величносте.

– Прекрасно, Генерале Гуф! Заходь до мене в печеру, обговоримо деталі, – і, відвернувшись від новоспеченого Головнокомандувача, Король гаркнув на всю печеру:

– Номи-солдати! Відтепер і до тих пір, поки його не розріжуть на дрібні шматочки і не згодують семиголовим псам, ви зобов’язані коритися Генералу Гуфу. За найменшу провину вас чекає суворе покарання! Розійдись.

З цими словами Король пішов з балкона і повернувся в печеру, де його вже чекав Гуф. Генерал-новачок нахабно курив люльку, розвалившись на аметистовому стільці та спершись рукою на поручень трону. Дим він пускав прямо в обличчя монарху, котрий навіть розгубився від такого нахабства. Гуф зовсім не був дурним і знав, що саме так і слід поводитися з Королем, інакше той подумає, ніби він боїться. Побачивши Короля, Гуф недбало кинув:

– Ви щось хотіли мені сказати, Ваша Величносте?

– Чи ти не занадто вільно почуваєшся в моїй присутності? – поцікавився Король.

– Якраз так, як і треба, – холоднокровно хитнув головою Гуф і пустив кільце диму, та так влучно, що дим потрапив прямо в ніс Королю й змусив його чхнути. – Бажаєте завоювати Смарагдове місто? А крім мене ніхто не в змозі цього зробити, тож і вимагаю люб’язності, поки не виконаю ваш наказ, а потім…

– Що потім? – злорадно поцікавився Король.

– А потім, сподіваюся, хоча б із почуття вдячності, ви не зробите мені нічого поганого.

«Сподівайся, сподівайся», – буркнув про себе монарх, а вголос запитав:

– А якщо в тебе нічого не вийде?

– Тоді ріжте мене на шматки, – рішуче заявив Гуф, – я згоден. Але якщо ви погодите мій план, ми напевно переможемо. Гадаєте, досить того, щоб непомітно пробратися в Смарагдове місто? Так вони одразу викинуть нас звідти! Тут треба діяти хитрістю: спочатку знайдемо могутніх союзників…

– Що ти маєш на увазі?

– Зараз поясню, Королю Роквате. Ви збираєтеся напасти на чарівну країну. Армії в них, можна сказати, немає, зате у Принцеси Озми, яка править ними, є Чарівна Паличка, а в іншої дівчини, в Дороті, є Чарівний Пояс, який вона відняла у вас, Ваша Величносте. Крім того, на півдні Країни Оз живе хитромудра Глінда, яка теж володіє чаклунськими чарами. І ще я чув про якогось Чарівника, який живе в палаці Озми й теж вміє творити чудеса. В далекій Америці, звідки він родом, люди навіть платили гроші, щоб тільки глянути на нього! Як бачите, там ціла купа чарівників, і з ними не так-то просто впоратися.

– У мене п’ятдесят тисяч солдатів! – гордо випнув груди Король.

– Але вони всього лише номи, – уточнив Гуф і, вийнявши з монаршої кишені хустку, протер собі чоботи. – Зрозуміло, номи безсмертні, і загибель їм не загрожує, але ось із чарами в них поганенько. З утратою Чарівного Пояса ви втратили всю свою чарівну силу, й тепер проти Озми ми безсилі.

Очі Короля налилися кров’ю:

– Мовчати, або підеш на корм семиголовим псам!

– Не поспішайте, Ваша Величносте, – незворушний Гуф спокійно запустив руку в королівську табакерку. – Краще пошукаймо союзників.

– Яких ще союзників і де їх взяти?

– Хіба навколо мало лиходіїв? Переманимо їх на свій бік, зберемо всіх разом і нападемо на Озму. Це простіше простого, якщо з розумом взятися за справу. Самим нам не під силу справитися з Країною Оз, але разом із союзниками ми напевно здобудемо перемогу.

– Молодчина, Гуфе! – Король був явно в захваті від ідеї генерала. – Зараз же вирушай на пошуки союзників, а я дам розпорядження щодо підземного ходу.

– У такому разі я негайно попрямую до вождя Фанаберів, – заявив новоспечений генерал. – Сподіваюся, ви схвалюєте мій вибір, Ваша Величносте.

V
Дороті стала принцесою

Почувши про повернення Дороті, всі жителі Смарагдового міста від малого до великого поспішили до палацу, щоб привітати дівчинку, – вона була загальною улюбленицею в Країні Оз. Зрозуміло, час від часу в Країну Оз потрапляли й інші люди з великого зовнішнього світу, але всі вони, за одним винятком, приходили сюди разом із Дороті.

Виняток, як ви вже напевно здогадалися, був лише один – Чарівник із Країни Оз, фокусник з Омахи, який одного разу на потіху публіці злетів у небо на повітряній кулі та сильним поривом вітру був занесений через пустелю у Смарагдове місто. Певний час йому вдавалося вводити жителів міста в оману, демонструючи свої фокуси, за які його й прозвали тут Чарівником. Але незабаром у Країні Оз з’явилася Дороті й викрила спритного шахрая.

Однак ошуканець виявився не такою вже й поганою людиною: він був добрим і великодушним, а лякав і обманював через те, що сам боявся. Зрештою Дороті полюбила його, а коли, після недовгої відсутності, Чарівник повернувся у Країну Оз, Озма з радістю зустріла його й відвела йому в палаці розкішні апартаменти.

Крім Чарівника, в палаці жили ще дві істоти з зовнішнього світу. Я кажу «істоти», бо однією з них була людина, Косматий чоловічок, якого Озма призначила хранителем королівських запасів, а другою – жовта курка, на ім’я Біллина. Тепер вона живе в невеликому будиночку на території королівського саду разом зі своїми численними курчатами. І Біллина, й Косматий чоловічок – вельми поважні персони у Країні Оз, а також старі друзі Дороті.

Тепер вам зрозуміло, чому дівчинку тут усі так поважають? Жителі Озу впевнені, що Дороті приносить їм щастя, адже за час своїх відвідин Країни Оз вона врятувала її мешканців від двох злих чарівниць, які тримали в страху все населення, а крім того, привела в Смарагдове місто живе городнє опудало, яке завдяки їй теж стало загальним улюбленцем. Разом з Опудалом вона визволила з біди Залізного Лісоруба, який іржавів на самоті в глухому лісі. Тепер Залізний Лісоруб править Країною Моргунів, і піддані обожнюють свого правителя, бо в нього дуже добре серце.

Яким би це здавалося дивним на перший погляд, але всі ці чудеса Дороті зробила зовсім не тому, що вона фея або чарівниця, а просто тому, що вона щира, добра й привітна дівчинка. Навіть у нашому світі, де немає чарівників, доброта, подібно до чарівної палички, творить дива. Але і в Країні Оз ці якості не втратили своєї сили й принесли милій Дороті любов і повагу жителів. Дівчинка подружилася з усіма, кого зустріла, і щоразу, коли поверталася в Канзас, друзям було дуже гірко з нею розлучатися.

Ось чому зараз всі вони поспішають до палацу, щоб обійняти її. Щоправда, ніхто, крім Озми, ще не знає, що цього разу Дороті повернулася назавжди.

Кого тільки не було в неї в цей вечір! І знаменита Механічна людина Тік-Ток, який і говорить, і ходить, і навіть думає, якщо, звичайно, його вчасно завести. Приходив також Косматий чоловічок, старий приятель Дороті. Пришкутильгав Джек-Гарбузова голова, дивне створіння, чиє тіло зроблене з жердин, а голова – з гарбуза, з вирізаною на ній усмішкою від вуха до вуха. Примчали Лякливий Лев з Голодним Тигром, величезні звірі, що колись дуже допомогли дівчинці. З’явився і професор Учений Жук, В. П. та Г. О.

Про професора, мабуть, варто розповісти докладніше. Колись він був звичайним жуком й розкошував у теплій щілині. Та щілина була непроста: вона розміщувалась у підлозі класної кімнати, тож жук ґрунтовно просяк шкільною премудрістю, звідси Г. О. – Глибоко освічений. Але одного разу, потрапивши під лупу, став дуже високим і втік у такому стані. Звідси В. П. – Високоповажний. Незабаром збільшений жук став професором і навіть ректором Королівського коледжу атлетичних наук Країни Оз, і все завдяки своєму хисту справляти приємне враження і вмінню солідно одягатися.

Особливо довго Дороті розмовляла з Чарівником, який майже облисів і начебто зсохся, але зберіг свою життєрадісність. Досхочу насмакувавшись розмовами зі старими друзями, Дороті відправилася до своєї подружки, жовтої курки Біллини, щоб подивитися, як ростуть її курчата.

Песика Тото тут теж зустріли з почестями, адже він – єдиний пес у всій Країні Оз. А тут, як відомо, звірі можуть розраховувати на повагу нарівні з людьми. Може, через те, що поводяться як люди, чого не скажеш про наш світ, де, навпаки, люди часом поводяться гірше за звірів.

Дороті відвели чотири прекрасні кімнати в палаці, вони так і називалися – «кімнати Дороті»: затишна вітальня, гардеробна, спальня і величезна, оздоблена мармуром, ванна кімната. Завдяки дбайливості Озми в кімнатах було все, чого тільки душа забажає. Королівські кравці не гаяли часу, а заздалегідь знявши з дівчинки мірки, наповнили шафи в гардеробній різноманітними нарядами на всі випадки життя.

Дороті вчинила правильно, залишивши старі ситцеві сукенки в канзаському будинку. Куди їм братися до дивовижних творінь віртуозних кравців! Таких суконь не знайдеш в жодному, навіть найбільшому магазині Америки. Дороті вже давно могла б насолоджуватися всією цією пишністю, аби не дядько Генрі та тітонька Ем. Не могла ж вона залишити їх напризволяще!

Зате тепер, коли Озма дозволила її рідним оселитися в палаці, Дороті просто щаслива, що не тільки вона одна, але й дядько з тіткою зможуть хоч на старості років пожити серед такої розкоші.

Наступного ранку Дороті довелося одягнутися досить вишукано: небесно-блакитного кольору шовкову сукню з перловою облямівкою доповнювала перлова діадема у волоссі, і навіть застібки її туфель виблискували перлами. Дівчинка була трохи збентежена таким розкішним вбранням, але так розпорядилася Озма.

– Відтепер, – сказала вона, – ти одягатимешся відповідно до свого нового статусу. Ти – Принцеса, перша дама двору і моя компаньйонка.

Дороті не сперечалася. Чи не все одно? Адже одяг не може змінити людину, і в ситцевій сукні, й у шовковій сукні вона все одно залишиться простою й доброю дівчинкою.

Після сніданку юна правителька запропонувала:

– Саме час перенести твоїх рідних з Канзасу в Смарагдове місто. Тільки перейдімо до тронної зали, вона більше підходить для прийому поважних гостей.

– Та які ж вони поважні? Найпростіші – так само, як я! – вигукнула Дороті.

– Справді, як ти! Не забувай, тут ти Принцеса, а вони – родичі Принцеси.

– Йдемо краще на задній двір, там, серед курчат і грядок капусти, їм буде звичніше, а тут вони зовсім розгубляться.

– Ні, – рішуче заперечила Озма, – я повинна зустріти їх у тронній залі, це моє останнє слово.

Дороті припинила сперечатися. Коли Озма так говорить, краще погодитися.

І подружки попрямували в тронний зал, що містився в центрі палацу. Там, під високим куполом, стояв золотий королівський трон, прикрашений такою кількістю коштовностей, що їх вистачило б на дюжину наших ювелірних крамниць.

У залі вже зібралося чимало придворних дам і кавалерів у блискучих від діамантів костюмах. Озма, з Чарівним Поясом навколо талії, присіла на трон, а Дороті влаштувалася біля її ніг. По обидва боки трону сиділи величезні звірі – Лякливий Лев і Голодний Тигр. Високо під куполом, на балконі, оркестр грав веселий марш, два яскраво освітлені фонтани в центрі залу дзюрчали і переливалися всіма барвами веселки, розповсюджуючи навколо себе аромат троянд і бузку.

– Ти готова, Дороті? – запитала правителька.

– Я – так, – відповіла дівчинка. – Але не знаю, чи готові дядько з тіткою.

– Це не має значення, – оголосила Озма. – В дорогу їм збиратися не треба, все потрібне вони отримають тут, а чим раніше вони почнуть нове життя, тим краще для них. А ось і вони!

І справді, поки Озма говорила, перед троном постали дядько Генрі й тітка Ем! Якби придворні дами і кавалери були не так добре виховані, вони покотилися б зі сміху, дивлячись на тітоньку. На ній були ляпанці дядечка Генрі на босу ногу, стара вицвіла ситцева сукня, підтикана з боків і вилинялий блакитний фартух. Доповнювала образ копиця розпатланого сивого волосся на голові. В одній руці вона тримала рушник, у другій – потріскану глиняну миску.

А що вже казати про дядечка! Ще мить тому він прямував у корівник, тож на ньому був старий солом’яний капелюх, картата сорочка – без краватки і без коміра, і синій комбінезон, заправлений у старі стоптані чоботи.

– Ось тобі й маєш! – вигукнув дядько Генрі, злегка оговтавшись і озирнувшись довкруж.

– Схоже на сон! – злякано видихнула тітонька Ем, але тут її погляд впав на Дороті. – Генрі! Глянь-но! Чи не наша це дівчинка?

– Гей, бережись! – схопив її за руку дядько Генрі. – Дикі звірі, хай їм грець!

Але тут Дороті стрибнула їм назустріч, обхопила тітоньку за шию, розцілувала дядечка, взяла їх за руки й підвела до трону, примовляючи по дорозі:

– Не бійтеся, ви в Країні Оз і залишитеся тут назавжди. Вам нема про що тепер турбуватися. А ось і моя подружка, Принцеса Озма. Подякуйте їй за все це.

– Дорога Озмо, – продовжила Дороті, підійшовши до Принцеси, – ось дядько Генрі, а це – тітка Ем. Вони вдячні тобі за дозвіл жити у Країні Оз.

Тітонька спробувала було пригладити волосся, але руки її були зайняті, й вона нічого іншого не придумала, як тільки заховати під фартух миску з рушником. Дядько Генрі, як годиться джентльменові, зняв капелюха і від хвилювання м’яв його в руках.

Але хвилюватися було зовсім нічого! Озма жваво зіскочила з трона, підбігла до гостей і так чарівно усміхнулася, що вони відразу ж забули про свої страхи.

– Вітаю вас у Країні Оз! Я перенесла вас сюди на прохання моєї подруги, Принцеси Дороті. Сподіваюся, новий будинок вам сподобається, – тут Принцеса Озма повернулася до придворних дам і кавалерів, які поки що мовчки за всім спостерігали. – Познайомтесь, це близькі родичі Дороті, дядько Генрі й тітка Ем. Відтепер вони житимуть з нами. Мене потішить, якщо ви тепло зустрінете їх і разом зі мною зробите так, щоб їхнє життя тут було веселим і безтурботним.

Після слів Принцеси придворні низько вклонилися старому фермеру і його дружині, а ті відкланялися їм у відповідь.

– А тепер, – продовжила Озма, знову звертаючись до гостей, – Дороті проведе вас у ваші апартаменти. Сподіваюся, вони вам сподобаються. А після цього запрошую вас до мене на обід.

Щойно Дороті зі своїми родичами вийшла з тронного залу, тітонька схопила племінницю за рукав і зашепотіла:

– Дитинко! Як же так? Це не сон? Як ми тут опинилися?

– Хоч би попередила, – дорікнув Дороті дядько, – я б недільний костюм одягнув.

– Прийдемо у ваші кімнати, я все поясню, – пообіцяла Дороті. – Вам страшенно пощастило! І мені теж! Я така щаслива, що ми знову разом!

– Я б хоч поголився, – продовжував дядько Генрі.

– А я б причесалася, – вторила йому тітонька. – Моє волосся жахливо виглядає.

– Дурниці! – заспокоїла їх Дороті. – Буде ще час причепуритися. Тепер вам не доведеться гнути спини зрання до смеркання.

– Як же так?! – в один голос вигукнули дядько з тіткою.

– А ось так! Адже ви в чарівній країні, і не в гостях, а назавжди!

VI
Гуф відвідує фанаберів

Новоспечений Генерал армії номів прекрасно розумів, що в разі невдачі його чекає неминуча загибель, проте старому лиходієві так кортіло помститися всім жителям Країни Оз за їхню доброту, що він зовсім не думав про небезпеку. Чинити лихо було його улюбленим заняттям, тож він сподівався за допомогою хитрощів і обману домогтися свого, але задля обережності вирішив не перти напролом, а ґрунтовно підготуватися до атаки на такого серйозного противника, як Озма.

Гори, під якими розкинулося Підземне Царство, лежали на півночі Земель Надвечір’я, а сама Земля Надвечір’я – відразу за Згубною Пустелею, на заході від Країни Оз. Король Номів задумав прорити підземний хід не тільки під пустелею, а й під Країною Моргунів, до самого Смарагдового міста, щоб Моргуни не помітили навали і не попередили Озму, зіпсувавши всю справу. Король мріяв заскочити жителів Смарагдового міста зненацька, поневолити їх, а потім розправитися з іншими мешканцями країни.

І ось вже тисячі номів-землекопів день і ніч риють підземний тунель. Працюють швидко – адже номи звикли жити під землею.

А генерал Гуф тим часом сам-один відправився до фанаберів. Фанабери – дивовижний народ. Живуть вони в горах, неподалік від Земель Надвечір’я. Тіла у них величезні, м’язисті, сильні, а ось голови – малюсінькі, наче круглий набалдашник парасольки чи палички. Зрозуміло, в таких мініатюрних голівках місця для мізків майже не залишається, і, щоб приховати цю ганебну обставину, фанабери, які були вельми стурбовані своєю зовнішністю, вирішили зробити собі фальшиві голови.

Така голова зазвичай виготовлялася з картону і одягалася поверх справжньої. Замість волосся наклеювали овечу вовну, забарвлену в найнесподіваніші кольори: рожевий, зелений, бузковий, а то і в кілька кольорів одночасно. Обличчя кожен фанабер розфарбовував на власний смак. Тож, очевидно, через цю жахливу строкатість їх і прозвали фанаберами, тобто «химерними», «ексцентричними».

Вождь Фанаберів очолив країну не тому, що був розумніший за інших, а тільки завдяки своїй безоглядній жорстокості. Та й загалом фанабери мали погану репутацію в казковому світі. Їх вважали невиправними задираками й забіяками, тож намагалися з ними не зв’язуватися. Сильні, але дурні, фанабери, зчинивши бійку, ніяк не могли зупинитися, навіть тоді, коли перемогою вже не пахло. Подібно до інших казкових істот, вбити фанаберів було неможливо, хіба що поранити.

Генерал Гуф покладав великі надії на тупу впертість цих істот, тому насамперед і попрямував до них. Вождь жив у простій, скромній хатині, на дверях якої була намальована його розфарбована мордяка: синє волосся, кирпатий ніс, зубаста паща на пів обличчя і величезні зелені очі-блюдця. Якщо придивитися, на підборідді можна було помітити дві дірочки – саме через них і дивився Вождь своїми справжніми очима, коли одягав фальшиву голову. Привітавшись, Генерал одразу пояснив причину свого візиту:

– Жителі Країни Оз відібрали Чарівний Пояс нашого Короля. Ми, номи, збираємося помститися їм за це, рознести в пух і прах всю їхню чарівну країну. У такій справі без вашої допомоги не обійтися.

– Бійка буде? – насамперед поцікавився Вождь.

– Звичайно!

Відповідь припала вождю до душі, він навіть підстрибнув від радості, при цьому фальшива голова помітно з’їхала набік. Щоправда, поправивши голову, Вождь зазначив:

– Але ж нам Озма нічого поганого не зробила.

– То й що? – поцікавився Гуф. – Зате зможете відчайдушно битися, ви ж це любите!

– Послухай краще, як я співаю! – ні з того ні з сього бовкнув Вождь і затягнув якусь безглузду пісню. Генерал не зрозумів жодного слова, але терпляче вислухав і навіть заплескав у долоні.

– Подобається? А що ти нам даси, якщо ми погодимося?

Генерал знав, що цікавило фанаберів. Дорогою він все обдумав, адже відомо: тільки добрі справи робляться задарма, за злі зазвичай вимагають плату.

– Щойно наш Король отримає назад свій Чарівний Пояс, – відповів Гуф, – він одразу начаклує вам справжні великі голови, тож вам більше не доведеться соромитися своїх малесеньких голівок і тягати на шиї картонні муляжі.

– А не обдуриш? – засумнівався Вождь.

– Слово честі!

– Я пораджуся з народом, – поважно мовив Вождь Фанаберів і гучним криком скликав своїх підданих. Почувши про обіцянку генерала, фанабери відразу погодилися на пропозицію номів. Знайшовся, щоправда, один розумник, який поцікавився:

– А якщо ми не здобудемо Чарівний Пояс, що тоді?

Але одноплемінники кинули його в річку, щоб не ставив дурних запитань, і довго веселилися, спостерігаючи за тим, як текла фарба з його фальшивої голови.

Один союз було укладено, і Генерал вирушив далі, в пошуках нових союзників. Річ у тім, що крім фанаберів по сусідству жили й інші злі створіння, допомогою яких збирався заручитися хитромудрий ном.