В катакомбах

Єпископ.

 
Запевне так.
Неофіт-раб замислюється і знов смутніє.
Про що гадаєш, брате?
 

Неофіт-раб.

 
Я думаю… ось ти сказав, що тут
у нас є царство боже… А чому ж
у нас тут є патриції, плебеї,
ну, і раби?
 

(Оглядає все зібрання, декотрі спускають очі в землю.)

Християнин-патрицій (виступає трохи наперед).

 
Душа твоя, мій брате,
бентежиться даремне. Я – патрицій,
а він – мій раб,
 

(показує на старого чоловіка)

 
але се так для світу,
а перед богом ми брати обоє.
 

Неофіт-раб (до старого раба).

 
Ти раб йому про людське око тільки?
 

Старий раб.

 
Ні, я служу своєму пану вірно,
не тільки зо страху, а й по сумлінню,
як наказав господь.
 

Неофіт-раб.

 
Коли ви рівні,
то нащо маєш ти йому служити?
 

Старий раб.

 
То божа воля, що вродивсь він паном,
а я – рабом.
 

Неофіт-раб.

 
То, значить, в царстві божім
є раб і пан?
Старий раб мовчить.
Патрицій
Він тут мені не раб,
тут я йому готов умити ноги, —
ми зажили святого тіла й крові
укупі, при однім столі.
 

Неофіт-раб (до старого раба).

 
І дома
так само при однім столі їсте?
 

Старий раб.

 
Ні, брате, се б зовсім не випадало.
 

Неофіт-раб.

 
Чому?
 

Старий раб.

 
Бо так не личить… не подоба…
 

Єпископ (до неофіта-раба).

 
Не спокушай його. Він простий духом,
а царство боже для таких найближче.
Хто терпить все в покорі, той щасливий,
тому однаково: чи пан, чи раб
він буде тут у світі.
 

Неофіт-раб.

 
Ні, мій отче,
ні, не однаково…
 

(З поривом.)

 
Коли б ти бачив,
як плакала моя дитина вчора —
воно ж покірне, тихе немовлятко, —
до вечора без покорму зоставшись:
на оргії прислужувала жінка
і ніколи було забігти в хату
погодувать дитину. А тепер
дитина наша хвора, тільки жінка
не сміє плакати, бо пан не любить
очей заплаканих в рабинь вродливих.
 

Єпископ.

 
Не треба плакати, хоч би померла
дитина ваша, – їй велике щастя
на небі приготоване.
 

Неофіт-раб.

 
А панській
малій дитині менше щастя буде,
коли помре невинним немовлятком?
 

Єпископ (трохи збентежений).

 
Невинні всі однакові у бога.
 

Неофіт-раб (понуро).