Buch lesen: «Оргія»
Драматична поема
Діячі:
Антей – співець.
Герміона – мати його.
Евфрозіна – сестра його.
Неріса – жінка його.
Хілон – ученик його.
Федон – скульптор.
Меценат – багатий, значний римлянин, нащадок відомого Мецената.
Префект.
Прокуратор.
Гості на оргії, раби, рабині, танцівниці, міми, хор панегіристів.
Діється в Корінфі під римським пануванням.
I
Садок в оселі співця-поета Антея, невеличкий, оточений глухими мурами, з хвірткою в одній стіні; в глибині садка домок повіткою на чотирьох стовпах і з двома дверима – одні в андроніт, другі – в гінекей.
Герміона, стара мати Антеєва, сидить на порозі гінекея і пряде вовну. Чутно стук у хвіртку.
Герміона (не встаючи).
Хто там?
Голос (за хвірткою).
Се я, Хілон Алкмеонід.
Герміона (гукає в напрямі других дверей).
Антею, вийди! ученик до тебе!
(Сама лишається сидіти, лише нижче спускає покривало.)
Антей (молодий, але мужнього вигляду, виходить з дверей і відчиняє Хілонові хвіртку).
Сьогодні ти, Хілоне, запізнився.
Всі учні розійшлися.
Хілон (дуже молодий хлопець, говорить запинаючись, з видимою ніяковістю).
Вибачай…
але… я, власне, не прийшов учитись…
Антей (привітно).
Будь гостем.
(Сідає на ослоні під деревом і показує Хілонові місце коло себе, але той лишається стояти.)
Чом не сядеш?
Хілон.
Маю справу…
Антей.
Аж сісти ніколи, таку нагальну?
Хілон.
Воно-то ні… але… пробач… я мушу
подякувать сьогодні за науку…
Я більше не прийду.
Антей.
Чому?
Хілон мовчить.
Та правда,
мені про се питать не випадає.
Я, очевидячки, не догодив
тобі наукою. Що ж, не соромся, —
соромитись приходиться мені.
Хілон (щиро).
Ні, ні, учителю! Того не думай!
От свідок Аполлон, що я шаную
науку ту, мов святощі містерій!
Антей.
Тоді не розумію…
(Перебиває сам себе, вдарившись долонею по чолі.)
Догадався!
(Видно, що й йому трохи ніяково.)
Хілоне, слухай… Я пождати можу,
поки скінчиш усю мою науку…
Та я волів би і зовсім не брати
від тебе грошей, як тобі то трудно…
Хілон.
Учителю, та ти ж не багатир.
Антей.
Хілоне, я скажу тобі по правді,
хоч ти ще молодий такеє слухать,
але інакше трудно довести…
Бач, спів, музика й слово – мій зарібок,
та хист мій я таки ціную вище,
ніж тії гроші, що приходять з нього.
Я талану нікого не навчив
і не навчу – се ж тільки бог здолає, —
отож коли я вчу людей звичайних,
недіткнутих рукою Аполлона,
то – я навчаю їх малої втіхи
перебирати струни доладненько
та вимовляти думку виразніше,
вони ж мені дають дещицю грошей,
і так ми в обрахунку. Як же бог
мені пошле обранця молодого,
щоб я йому служив своїм здобутком,
і бачу я, що кожда мертва форма,
яку я викладаю перед ним,
присвоївшись йому, вмить оживає,
і геній молодий в прадавній формі
шумує та іскриться самоцвітом,
як молоде вино в старім кришталі, —
тоді я вже заплачений. Ні, більше, —
я наче почуваюсь до вини,
що я нездатен так йому служити,
як би хотів. Тепер ти розумієш?
Хілон.
Учителю…
(Зворушення не дає йому говорити, він низько похиляє голову і прикриває долонею очі.)
Антей.
Коли тепер твій геній
вже переріс ті форми й ту науку,
якими я владаю, що ж, мій хлопче, —
покинь мене, я сам тобі те раджу.
Та тільки – заклинаю Аполлоном! —
не кидай ще науки, їдь в Афіни,
там, певне, знайдеться іще таке,
чого ми тут не маємо в Корінфі.
А потім, покінчивши різні школи,
учися ще, знаходь собі науку
в книжках, і в людях, і по цілім світі,
але ніколи не кажи до себе:
«Я вже скінчив науку».
Хілон.
Ся порада,
учителю, осмілює мене.
Признаюся тобі: я не покину
науки, віддалившися від тебе,
бо я вступлю до школи…
(Знов мовкне.)
Антей.
До якої?
Хілон.
До тої, що врядив тут Меценат.
Антей.
Латинської?!
Хілон.
Ну, все ж тепер латинське.
Антей.
Як? Я, і ти, і наша рідна мова
латинськими вже стали?
Хілон.
Розумів я,
властиво, римське, та змилив у слові.
Антей.
Як ти від мене досі не навчився
не помилятись так, то в новій школі
ще більше буде помилок таких.
Але не знаю, що ти там придбаєш,
крім помилок. В поезії латинській
і я ж тобі, здається, показав
усе, що тільки варт було пізнати.
Не думаю, щоб ритори в тій школі
тобі могли подати щось нового,
бо я їх знаю. Думаю, що ти
