Одержима

(Пригнічена раптовою втомою, сідає під скелею і схиляється на камінь.)

 
Чого ж се я слідом за ним блукаю?
Чого? Сама не знаю. Певне, дух
мене сюди завів на певну згубу.
Ну, що ж! нехай! Мені тут гинуть краще,
ніж в іншім місці. Я загину тут,
я вигострила погляд у пустині,
мов соколиний зір, – все виглядала,
чи він хоч не подивиться на мене?
Не подивився і не обернувся…
Занадто вже буйна була надія!
Чого ж я сподівалась?.. Я не знаю!
 

(Розхитуючись, як ті, що голосять на гробі, співає стиха тужливу східну пісню, довго, без слів.)

 
Про се співати можна, а сказати
слів не стає.
 

(Співає знов.)

 
Яка була юрба
за ним, як він ходив по Галілеї.
І кожний встиг торкнути хоч одежу,
хоч край плаща Месії, тільки я
торкнути не посміла, бо нічого
просить не мала в нього: ні здоров’я,
ні страви на безхліб’ї. Я не знаю,
чого я йшла з юрбою…
 

(Співає знов.)

 
Він нікому
не відмовляв потіхи і поради.
Кому що бракувало, він давав.
 

(Співає.)

 
А що ж мені бракує? О Месіє,
ти, може, знаєш?!
 

Незамітно для Міріам Месія наблизився до неї з-за скелі, надійшовши з пустині, і схилився над нею.

Месія.

 
Знаю, Міріам!
 

Міріам (жахнулась).

 
Учителю!
 

Месія.

 
Не бійся, жінко, спокій
я хочу дать тобі.
 

Міріам.

 
О, я не хочу,
не хочу я спокою!
 

Месія (лагідно і разом суворо).

 
Міріам,
Се дух в тобі говорить. Чом не хочеш?
Спокою прагне всякий.
 

Міріам.

 
Але ти,
учителю, покинув той спокій,