Buch lesen: «Стратегії життя, або Як з’їсти тістечко і далі його мати»

За допомогу в підготовці книжки висловлюємо щиру подяку кіностудії TOR.

Вступ

Назву «Стратегії життя» я повторюю щоразу, коли мене запрошують прочитати лекцію – а частіше цикл лекцій – на таку широку й розпливчасту тему, як «життя».

Я вже стара людина, хоча цього й не відчуваю, і не усвідомлюю вповні. За плечима в мене – три чверті століття, тож усе найважливіше, без сумніву, вже прожито: дитинство, юність, навчання, професійна кар’єра, створення сім’ї, подорожі, політична чи громадянська активність. Нічого з вищезгаданого ще не добігло кінця, однак я вже не очікую у своєму житті жодних революційних переворотів, окрім хіба того, що рано чи пізно (краще пізно) надійде… час помирати. Оте «час помирати» і стало назвою моєї попередньої книжки, яку я вирішив продовжувати. Однак це продовження не перетвориться на «Час помирати вдруге». Тоді я писав почасти про своє життя і працю, почасти про людей, які зустрічалися мені, та про речі, що здавалися мені важливими. Сьогодні ж я у подібний спосіб читаю в різних частинах світу свої авторські лекції. Втім, чи слово «лекції» не звучить аж надто серйозно? Це більше схоже на балачки, що найчастіше ілюструються фраґментами моїх фільмів. Ці цитати з фільмів не репрезентують мене як митця – навпаки, вони руйнують той художній вимисел, що я намагаюся творити. Зрештою, я міг би використовувати на своїх лекціях приклади з чужих фільмів, але це було б негарно у відношенні до їхніх авторів, бо такі ілюстрації завдають шкоди мистецькому сприйняттю.

Зустрічі з громадськістю я сприймаю як свій обов’язок, бо, оскільки я вже висловлююсь на публіку, роблячи фільм, виступаючи на телебаченні чи на радіо, врешті-решт, пишучи час від часу різні статті, це означає, що звертаюся я до людей, а відтак, якщо вони схочуть продовжувати розмову, маю бути в досяжності – навіть якщо мушу витратити на це чималі зусилля, навіть якщо доводиться довго кудись їхати, навіть якщо є ризик, що мені не вдасться встановити контакту з геть незнайомою публікою, що, промовляючи в мікрофон у залі чергового клубу чи кінотеатру, я не зумію донести до людей того, що краще висловив би у фільмі чи статті. Тому кожна зустріч змушує мене мобілізовуватись, вимагає зусилля, являє собою певний виклик, щось мені коштує.

Попри це, зустрічаючись із публікою, я не лише виконую свій обов’язок, а й часто відчуваю справдешню радість – особливо на зустрічах із молоддю. Ці розмови часом даються мені нелегко. Чоловік я вже дуже літній (пишу це, а сам не вірю), молодь, як правило, не знає моїх фільмів, дивиться на мене як на людину зовсім чужу і перевіряє, чи варто вірити тому, що я говорю. Під час цих перевірок мені іноді ставлять важкі й безцеремонні запитання, а іноді виклично мовчать, щоб я спершу сам явив себе, і лише після цього, якщо я чимось зацікавлю, спровокую чи в чомусь переконаю, підключаються до розмови.

Більшість зустрічей відбувається вдалині від столиці, в якій я мешкаю, тому доводиться терпіти різноманітні незручності дороги, але саме ці зустрічі у невеличких населених пунктах, віддалених від центру, й бувають найцікавішими. Вони цікаві, бо тамтешні люди найчастіше висловлюються напрямець, відверто і без пози, яка в товаристві снобів із великих міст часто тяжить над усією розмовою. А найдужче в цих людях я ціную те, що говорять вони всерйоз і не намагаються спонукати мене переповідати їм якісь веселі епізоди, смішні випадки або переказувати плітки про сильних світу цього, які зустрічаються на моєму шляху і про яких я можу дещо розповісти, хоча сенсу в таких оповідках небагато.

Вдалими я вважаю такі зустрічі, на яких ми говоримо про щось усерйоз, на яких люди вголос розмірковують про життя, замислюються, що в цьому житті варто робити, а що ні. Звісно ж, однозначних відповідей я не знаю – та їх, мабуть, не знає ніхто. Кожне людське життя йде по-своєму, і немає простих рецептів, як досягти щастя. Може, тих рецептів і взагалі не існує, але варто замислюватися, розмовляти, варто спостерігати за чужими долями, щоб краще спрямувати свою власну.

На тому різноманітному досвіді, що я виніс із своїх зустрічей, я й хочу побудувати цю книжку. Будь ласка, сприймайте її легко і дещо поблажливо. Якщо хоч одна з думок, уміщених тут, буде корисна читачеві – я радітиму, що зусилля мої виявились немарними. На більше не розраховую – я ж бо знаю, як багатьох речей не знаю.

Це останнє речення прозвучало як цитата із Сократа. Мій друг, італійський письменник Рокко Фамільярі, в одній зі своїх книжок навів таку думку: «Що далі я старію, то глибше впевнююсь у своїй невпевненості». Це здається кумедним, а насправді це страшно. Нам би хотілося, щоб з віком наша впевненість у собі зростала, і вона, по суті, зростає – але й територія, яку ми силкуємося звідати нашими думками, ненастанно ширшає. Сумнів не повинен бути метою – він лише засіб, засіб підтримування нашої пильності. Коли ми перестаємо сумніватися, ми впадаємо в застій, у бездумність, у рутину. А сумніваючись надміру, ризикуємо захворіти психічно. Що ж залишається – серединний шлях, гармонія, до якої я хотів би повертатися, ділячись із вами тим невеличким багажем поглядів і суджень, у яких я доволі твердо переконаний? Пишу «доволі твердо», бо волію зберігати обережність, адже знаю: ті формулювання, що сьогодні видаються мені ледь не остаточними й беззаперечними, завтра можуть змінитися. Під впливом нового досвіду я, можливо, сформулюю свою думку інакше, подивлюся на те саме питання по-новому, вже з іншої перспективи. Допоки живий в нас розум, треба шукати кращих формулювань, намагатися щоразу краще втілювати у слова ті інтуїтивні здогади, з яких і твориться те, що по-старомодному називають життєвою мудрістю.

Щойно я вжив два слова: «погляди» і «судження», ніби прагнув надати їм великої ваги, хоча насправді я пречудово знаю, що жодної ваги вони не мають. Ось я приберіг цитату з Івана ХХІІІ, який про одного зі своїх друзів сказав: «Ми з ним були дуже близькі; якщо чесно, погляди наші різнилися, але це не мало значення».

Коли погляди не мають значення? Коли стосуються питань, на які ми дивимось по-різному, але при цьому однаково чесно шукаємо свою істину. Якщо двоє фізиків по-різному дивляться на якесь наукове питання, невже через це вони мусять розірвати свою дружбу? Ні. Фізиків я згадав, бо колись сам вивчав цю дисципліну і зберіг до неї велику симпатію та прихильність. Буває, що різниця в політичних поглядах також не має значення – за умови, що жоден з опонентів не ставить під сумнів добрих намірів другої сторони. У Польщі в мене був опонент, депутат сейму кількох скликань, який у сеймовій Комісії культури виступав проти бюджетної підтримки кінематографу. А я вважаю, що така підтримка потрібна і корисна, бо тільки завдяки державній допомозі можуть поставати більш амбітні фільми, призначені для вимогливіших глядачів, число яких не настільки велике, щоб їхня плата за квитки покрила вартість виробництва фільму. Дофінансовувати національний кінематограф заведено в усій Західній Європі. Кіно за сто років свого існування зрівнялося ранґом із театром чи музикою, а ці галузі дофінансовує кожна західноєвропейська держава. Мій опонент обстоював протилежне. Якось ми з ним випадково зустрілися в потягу – і зуміли поспілкуватися на багато загальних тем, не торкаючись того, що нас ділило.

Отже, функціонувати у світі, де існують розбіжності в поглядах, цілком реально, але сам факт наявності цих розбіжностей має деколи й похитнути наші переконання. То що ж я можу запропонувати читачеві, коли сам не маю ґарантії, що погляди, які я проголошую, є до кінця істинними? Мені, авжеж, потрібно час від часу зважувати свої погляди, але чому ними маєте клопотатися ви? Навіщо вам слухати просторікування пристаркуватого кіношника, який оце зібрав докупи свої відповіді на запитання, що лунали на його зустрічах із публікою?

Що тут відповісти? Чому я вірю в сенс такої розмови? Ну, може, радше в сенс цих зустрічей… На запитання я відповідаю як умію; часом плутаюсь, потім виправляюся – з надією, що нова відповідь краща від старої; дивлюсь у вічі слухачам і думаю, що ми встановили діалог, тоді як насправді м’яч залишається на їхньому полі. Ви, слухачі або читачі, маєте самі прожити своє життя, я його за вас ніяк не проживу – а отже, не можу навіть намагатися розв’язувати проблеми, що постають перед вами. То що, невже жодне з моїх починань не матиме сенсу, невже на це я приречений? Необов’язково. Маю надію, що зможу допомогти комусь упорядкувати його власні погляди, зробити їх більш прозорими. Можливо, хтось розв’яже у своїх думках якусь суперечність або принаймні зізнається сам собі, що вона існує.

Я написав, що я старий, – наче підкреслення цього факту викличе в читача більшу довіру до моєї ролі ментора. А насправді ж старість сама по собі не ґарантує ні мудрості, ні авторитету. Хтось мені колись завважив, що в недалекому минулому авторитет старійшини роду ґрунтувався на майні, яке він мав передати у спадок: селянин заповідав землю своїм дітям, на власний розсуд; міщанин ще за життя свого призначав собі спадкоємця; аристократ із легкістю міг позбавити спадку невдячних нащадків, а міг задля примхи й обдарувати недостойного, якщо той йому приподобається. Саме тому його й слухалися, а виявляти до нього пошану було такою собі необхідністю.

Нині, коли майновий примус із правила став винятком, старий чоловік може збудувати свій авторитет виключно на мудрості, яка являє собою суму досвіду, назбираного впродовж його довгого життя. Із сумом зауважу, що цим привілеєм мало хто користується. Я спостерігаю багатьох нерозумних старих людей – може, сьогодні вони навіть дурніші, ніж замолоду. Вони мають право очікувати від молодих турботи, яка належиться слабшим, але точно не можуть розраховувати на повагу до своїх поглядів.

Тож і я, визнаючи, що я старий, не можу очікувати поваги тільки за свою старість. Мало того: незважаючи на свій вік, я не почуваюся особливо обізнаним. Я й далі борюкаюся з власною глупотою та суєтністю – так само, як робив це впродовж сімдесяти років, себто відтоді, як бодай щось пам’ятаю. Замість того, щоб роздавати менторські відповіді, я й досі ще ставлю питання – і хотів би, щоб книжка ця стосувалася якраз питань, отих найпростіших і водночас найважливіших. А мій досвід має послужити за приклад того, що пошук відповідей на них у мислячої людини триває все життя.

Це питання про те, як улаштовано світ і які закони в ньому керують (якщо такі закони взагалі є). Можливо, якщо спробувати знайти на них відповіді, можна дістати підказку, як жити, які життєві вибори є правильними, а які ні.

Навіть найбільший фаталіст допускає думку, що іноді щось у житті все-таки залежить від нас самих. Насправді ми впливаємо на події частіше, ніж думаємо, а в ситуаціях, що ніяк не залежать від нас, можемо принаймні вирішити, на яку позицію стати, щоб протистояти несприятливій долі. Людина, без жодної вини приречена на серйозну недугу, прописану в її генах, може намагатися панувати над своїми думками, може обрати спосіб переживання свого нещастя: проклинати світ чи миритися з долею, радіти всьому чи все гамузом відкидати. Кожен, незалежно від обставин, може пристати на якусь стратегію свого життя, обрати якесь бачення себе самого, щоб потім утілювати його в життя.

Я опишу тут кілька типових стратегій життя з каталогу моїх вражень та спостережень. Проілюструю їх прикладами з власного досвіду та з фільмів, які я зняв чи до яких написав сценарії, спираючись на почуті історії, а подекуди й на автобіографічні епізоди.

Термін «стратегія» сьогодні стосується насамперед управління і маркетинґу. З тієї ж сфери походить також інше поняття, що виправдовує себе і в житті: «альтернативна вартість». Складнощі у здійсненні вибору полягають головним чином у тому, що, зважуючись на щось одне, ми автоматично відмовляємося від іншого. Це і є «альтернативна вартість» – наша суб’єктивна оцінка того блага, від якого ми, ухваливши рішення, відмовляємось, яке втрачаємо. У тривіальному формулюванні це дилема: як з’їсти тістечко і далі його мати, – тобто одвічна суперечність між нашими бажаннями.

Найчастішим прикладом, який приходить на згадку у зв’язку з цією мрією про тістечко, є вибір між піднесеним, духовним та практичним, матеріальним. Ми хочемо мати. Хочемо бути багатими. Інколи цього можна досягти тяжкою працею, інколи – продаючи свою свободу, гідність, честь і самоповагу. Найлегший шлях до матеріального успіху лежить через нечесність. У матеріальному плані чесність не окуповується, хоча ми віримо, що в моральному плані бути чесним варто. З чесності зроджується наше почуття власної гідності, хоча іноді ми й соромимося свого простацтва. Ось ми не скористалися нагодою, коли можна було щось відхопити: вчинили шляхетно, але ж непрактично… І ми ретельно вираховуємо альтернативну вартість і міркуємо: чи варто було? А може, й не було варто, якщо тепер ми почуваємося в програші?

Про такі ось речі я хочу поговорити з вами, поділитися деякими своїми спостереженнями та сумнівами – чого-чого, а сумнівів у мене подостатком. Та все ж я вірю, що в житті є шанс відшукати якісь основи сенсу чи порядку. Мій досвід підказує, що якісь правила все-таки існують. Уся штука в тому, як їх застосовувати, як прикладати до кожної конкретної ситуації.

Чи може досвід інших бути нам корисним? Може, рація за тими, хто каже: неможливо навчитися на чужих помилках, треба робити свої? Однозначної відповіді я не маю. Певна річ, власного досвіду нам ніщо не замінить, хоча як дидаскал (яким я є все своє доросле життя) мушу тут підкреслити цінність мистецтва оповіді, в якому вправляюся я сам і завдяки якому ми знаємо чужі історії та озброюємось досвідом інших. Саме задля цього ми вивчаємо Шекспіра і Бальзака, Чехова і Конрада (я спонтанно назвав тих, кого дуже люблю). Про це іронічно говорив Бертран Рассел: не варто в житті повторювати ті самі помилки – адже завжди є стільки нових, які ще можна зробити.

Визначення «альтернативна вартість» надає нашим життєвим виборам економічного відтінку, хоча вони, ці вибори, не завжди стосуються матеріального. Одні люди повсякчасно підраховують утрати, інші, йдучи до мети, не оглядаються на збитки. Перші живуть обережно: вони понад усе прагнуть «мати тістечко». Другі живуть захланно, жадібно, бурхливо: з’їдають тістечко і якусь коротку мить насолоджуються смаком. Про таких ми кажемо, що в цю мить у них багате життя, хоча це зовсім не означає життя в багатстві. Бувають багатії, життя яких бідне, геть убоге, бо живуть вони нудно, нецікаво, тоді як леґендарний грек Зорба з фільму Какоянніса, не маючи нічогісінько, вмів смакувати життя в усій його повноті. Однак більшість із нас шукає золоту середину, намагається зберегти рівновагу між двома крайнощами, що, як виявляється, неймовірно складно.

Багато життєвих рекомендацій містять у собі суперечність, яку сучасна людина силкується подолати і все не знаходить вдалого рішення. Біблія говорить: треба втратити життя, щоб його віднайти. Чи не буде блюзнірством, якщо я скажу, що ця розумова конструкція дещо нагадує дилему з тістечком? З’їсти – і мати. Так шкода зрікатися життя – і так сильно хочеться віднайти його у якомусь стократному вимірі… Про необхідність зректися життя кажуть не лише християни. Схожа думка простежується й в ученні Будди, в Корані й у Ведах. Очевидно, наша дилема є універсальною. Ми напевне її не розв’яжемо – ні я, ні ви, ні на цих сторінках, ні в житті. Але замислитись над нею варто.

Ці розмисли приведуть нас до чергового одвічного питання, яке міститься у великій світовій літературі, зокрема в російській (зрештою, саме по-російському це питання звучить найчіткіше і важко перекладається неслов’янськими мовами). «Як жити?» – запитують персонажі Чехова і Достоєвського. «Як жити?» – питає Клим Самгін, герой роману Горького. Колись на конкурсі в Монте-Карло я бачив телесеріал за цією повістю. Серіал, знятий російською, мав англійські субтитри, і запитання «Як жити?» було перекладене англійською як «What should I do?» («Що мені робити?»). Гадаю, в цьому і криється вся безодня між ментальністю Сходу і Заходу. Росіянин ставить своє запитання дуже широко, і до цієї невизначеності схиляє його сама мова. Англійська ж мова є продуктом іншої культури, іншого світобачення. Російське питання торкається самої сутності життя. «Як жити», коли навколо стільки страждань, несправедливості та кривди, а змінити цей світ на краще неможливо? Англієць же шукає для себе практичної задачі – «що робити», бо основним наповненням життя для нього є діяльність.

Поляк з натури своєї належить до культури Заходу: він вихований у латинській традиції і повинен бути ближчим до англосакса, ніж до брата-слов’янина – росіянина. Так я думаю, бо культурні зв’язки міцніші, ніж якась етнічна чи мовна спорідненість. Мені, авжеж, легко говорити – мені, чиє прізвище підказує, що я хоч і поляк, та не слов’янин… А зрештою, мій випадок тут значення не має. «Кляте питання» видатних російських письменників я наводжу для того, щоб поставити його собі і вам.

Як жити?

Чи можливо взагалі відповісти всерйоз на таке ґлобальне питання? Певна річ, ні – це для мене цілком очевидно. Кожен, хто спробує дати однозначну відповідь, почує лише насмішки – і по заслузі. Бо хіба може хтось один знати те, чого одвіку не знає все людство? Не знає, але шукає – і людство загалом, і кожен окремо. Про ці ось шукання я й хочу говорити. У добу хаосу, коли стільки речей перекинуто з ніг на голову, можливо, варто поділитися один з одним кількома життєвими спостереженнями – з тим, щоб потім кожен вибудовував власні відповіді, хай вони і будуть лише частковими.

Пишучи про хаос, я маю на думці ті зміни, що сталися в Польщі та всій Центральній Європі. Справдешня революція. За кільканадцять років цілковито змінилося життя, змінилися обставини, в яких ми робимо наші життєві вибори. Чи змінилося принципове розуміння того, що таке щастя, що надає життю сенс? На вигляд – так. На нас наче з неба впала свобода – така велика, що ми й досі неспроможні осягти її розумом. Кільканадцять років тому ми купували у крамницях те, що було, а того, що треба, частіш за все не було. Сьогодні товарів стільки, що нам важко визначитись. І вибираємо ми не лише товари. Ми вибираємо політичні партії і парламент. Вибираємо собі одяг – раніше-бо вдягалися в абищо. Вибираємо спосіб життя – а раніше всі жили як жилося. Що більше свободи, то більше невідомих. Коли стількох можливостей вибору не було, людина робила що могла. Сьогодні вона більшою мірою може робити що хоче. З огляду на це постановка питання «як жити?» є цілком обґрунтованою, зокрема з практичного боку. Сьогоднішній польській молоді важче, бо більше залежить від неї самої.

Формулюючи в цій книжці різні думки, я не хочу бути в цьому самотнім. На жаль, багатої книгозбірні вдома я не маю, не маю й змоги просиджувати години в публічних бібліотеках. Зрештою, акуратне цитування було б з мого боку своєрідним позерством: адже протягом життя я зроду-віку не мав часу на впорядкування прочитаного. Тому посилатимусь на те, що пам’ятаю і що зумію знайти. Тепер ось, наприклад, пишучи про те, як багато змін сталося в нашому житті (а їх так багато, що можна сказати: все змінилося, все! – хоч це й буде легким перебільшенням), я скористаюся з нагоди і процитую одну зі своїх улюблених книжок, до якої іноді повертаюся. Це «Леопард» Томазі ді Лампедузи. Там описується революція, результатом якої стало визволення італійських князівств із-під панування французів і австрійців та об’єднання Італії в одну державу, а заодно й послаблення ролі аристократії у громадському житті. Старий князь у «Леопарді» повторює думку всіх консерваторів: «усе має змінитися, щоб усе залишилося по-старому». І в тому, що стосується нашого життя, здійснюваних нами виборів, урешті-решт, нашого щастя (що б ми не розуміли під цим словом), старий князь має певну рацію. Гадаю, в часи, коли від змін уже паморочиться голова, це спостереження може пробуджувати оптимізм. Здається, все змінюється, але насправді найсуттєвіші в житті речі підпорядковуються тим самим законам впродовж і десятиліть, і століть.

Питання «як жити?» стосується передусім людей молодих. Це вони стоять на роздоріжжі, вперше проживають свою свободу, стоять віч-на-віч зі світом, якого їхні батьки собі й не уявляли. Кожен життєвий крок, зроблений в молодості, лишає по собі певний карб, і наслідки його тривкі. Коли настане час робити наступний вибір, ми вже набуваємо певних звичок, навчаємося в певний спосіб реаґувати; починає формуватися наш життєвий стиль. Цей стиль уже на самісінькому початку може бути кращим чи гіршим, дуже добрим чи геть поганим. Молода людина погоджується в деяких ситуаціях мовчати – або не погоджується; починає так чи інак говорити про інших; визначає межі для себе – що вона собі дозволяє, а що ні. Звісно, людина і в зрілому віці може змінити стиль поведінки, однак рішення молодості тяжать над кожним, і з часом радикальні зміни даються дедалі важче.

Навзагал ми всі визнаємо це. Навзагал ми всі погоджуємось і з Десятьма заповідями; віряни й невіряни, християни й мусульмани, ми віримо, що існують певні непорушні принципи, і вчимося застосовувати їх у житті. А ось чи випливає з постулату «не вкради», що слід платити податки й не їздити «зайцем», залежить від нашого вибору; і ми знаємо, що податки іноді здаються нам несправедливими, а не сплачуючи за проїзд, ми у своєму суб’єктивному уявленні стягуємо з міста якийсь борг. Це все я можу назвати питанням стилю. Один уважає, що в боротьбі за кар’єру можна у присутності шефа делікатно зронити зауваження, яке дискредитує конкурента; а інший ніколи цього не зробить, бо не хоче переходити межі fair play.¹ Ці всі речі формуються ще в нашій молодості. Ще замолоду ми вирішуємо, чи завжди будемо скрупульозно повертати позичені книжки або гроші, чи іноді дозволятимемо собі послатися на забудькуватість. Молодість визначає й далекосяжність наших прагнень – чи ми живемо «аби день до вечора», чи дбаємо й про завтрашній день, чи будуємо плани на далеке майбутнє, чи просто покладаємось на мить.

Фраґментарно пишу про життєві вибори, щоб підвести вас до формулювання, яким я часто розважаю глядацьку залу під час зустрічей. Дивлячись на залу, повну молодих людей, я щиро кажу, що глибоко їм співчуваю, оскільки знаю, що молодість – найгірша пора життя. А щоб їх потішити, додаю, що ця молодість, на щастя, хутко мине і, ймовірно, їм ніколи вже не буде так тяжко, як нині. Зала зазвичай вибухає сміхом, бо всі ми живемо в культурі, сформованій під впливом Фавстової леґенди, в якій молодість явлено як беззаперечну цінність. Насправді ж такою цінністю вона аж ніяк не є. Молодість цінна лише в тілесному плані: наші органи, наше тіло сягає вершини свого розвитку у віці статевого дозрівання, і саме через те юнакам заздрять старі. Проте ніхто не хоче пам’ятати, якою страшною була юнацька невпевненість, брак знань про себе та світ, вічна незграбність юності. Про це все забув навіть Фавст.

А я чому пам’ятаю про це так добре? Чи не тому, що моя молодість була гіркою, бо минала у сталінські часи? Гадаю, таке пояснення було б надто простим. Здобувши атестат зрілості, я після цього ще десять років навчався, не в змозі знайти своє місце у світі, не тямлячи, на що я годжуся, в чому моє покликання. Можливо, хтось інший, хто дозрівав легше, не пам’ятає так глибоко того, що мені сьогодні пригадується як темний бік молодості. Але ж є й другий бік медалі… не менш похмурий.

Кожен молодий щось собою обіцяє. На когось заповідається. Про жодного молодого чоловіка не можна сказати, що він безнадійний, що не має перспектив на майбутнє. Найбільший неук у класі має шанс чимось уславитися, стати найкращим коханцем або героєм-пожежником. Але страшно потім приїжджати на зустріч однокласників. Скільки людей з нашого блискучого класу зійшло на пси протягом кількох десятиліть? Скільки проміняло своє життя на стоптані капці, скільки розтелеп живуть так, наче вже програли своє життя? Це і є отой темний бік, про який пам’ятає молодість: саме будучи підлітком, бачиш старших як збіговисько невдах і розчарованих.

Я не наважуюсь запитати, чи справді кожен має в житті якийсь шанс. Чи є люди безнадійно приречені на неуспіх? Чи, враховуючи різні вихідні точки, різне здоров’я, зовнішність, здібності, соціальне становище, кожен може досягти чогось, що стане для нього зреалізованістю? А як не досягне, то чи його в тім буде вина? А яку роль відіграє5 в житті випадок, ота дещиця везіння, що припадає не кожному? Може, йдеться про те, що віряни звуть рукою Провидіння? Неможливо про це не запитувати – і відповісти щось також неможливо. Під час зустрічі однокласників ми підраховуємо всіх, що рано померли, загинули в аваріях чи згоріли від раку. Чи були в них такі самі шанси, що й у нас, живих? Чи були вони «самі винні» (це ми так вибудовуємо собі ілюзію, ніби в тому, що ми досі живі, є якась наша заслуга: аякже, ми ж не палимо і стежимо за здоров’ям)? Розмірковуючи про це, ми торкаємось Таємниці, – якщо тільки ми готові пристати на те, що за завісою нерозуміння стоїть Сила і Думка, якій можна довіряти і яка нас випробовує, але не кривдить. Або ж – із позиції невір’я – мусимо визнати, що ми іграшка в руках сліпої долі. У всякому разі, цілком очевидно, що, хоча щось від нас і залежить, усе ж таки більшість речей і подій залишається поза нашим контролем.

Чи думка ця, навіть у найпохмурішому своєму вияві, у вимірі невір’я, конче мусить нас паралізувати? А може, варто тут процитувати старий єврейський анекдот про чоловіка, який роками благав Бога, щоб Той нарешті зглянувся над ним і дозволив йому виграти в лотерею… аж доки Бог не прогримів розлючено: «Дай Мені нарешті шанс! Купи лотерейний квиток!».

Хоч і важко судити, скільки всього в житті залежить від нас самих, а скільки від Провидіння та Милості Божої (в очах вірян) чи від сліпого випадку, – купувати лотерейні квитки все ж таки варто. У культурі Заходу, особливо в її англосаксонській версії, де домінує doer – той, хто діє (homo faber), легко впасти в ілюзію, буцімто все залежить від того, що ти зробиш, – і тому питання «Як жити?» перекладають тут «What should I do?». Для людини Сходу не є важливим, що вона зробить, бо все визначене наперед – чи то Богом, чи то сліпою долею. Однак абсолютна покора не передбачена природою людини. Ми кажемо, що кидаємо виклик долі – «і хай буде що буде»; кажемо: «хай Бог помагає». І купуємо час від часу лотерейні квитки, навіть якщо не маємо віри, що якась Сила нам сприяє.

Знову суперечність. Світ сповнений суперечностей, а ми ж бо – невіддільна частина світу. Тоді чому ж ми не сприймаємо суперечностей? Чому інстинктивно намагаємось їх розплутати? Чому в нашому уявленні про порядок суперечність не має права на існування? Врешті-решт, чи варто братися за Сізіфову працю і відшуковувати порядок? Чи варто й починати – без надії, що вдасться коли-небудь досягти мети?… Я глибоко вірю, що варто.

Якою є ця мета? Відповідь буде такою ж туманною, як і запитання. Мета – впорядкувати певним чином наші думки, домогтися певного ладу, який ніколи не буде довершеним, та все ж завжди кращий, ніж цілковите безладдя. Порядок, хай і геть недосконалий, – це ліпше, ніж повна його відсутність. Так я вважаю і вірю в це; довести цього я не можу, бо у сфері таких узагальнень не діють жодні правила доказовості. Тож пошлюся на інтуїцію, а вона мені підказує, що людина, життя якої занурене в хаос, людина, сповнена суперечливих почуттів і думок, завжди нещасна. Мало того: такій людині часто загрожує руйнування психіки і безумство. Іноді ми спостерігаємо це у людей, яким не вдається примирити принципи, винесені з батьківського дому, з геть протилежними правилами, які їм довелося для себе відкрити протягом життя. Вони метаються від одного способу мислення до іншого і не знають, що вони насправді полюбляють і чого хочуть. Я вірю, що зусилля, вкладені в ненастанне впорядковування світу наших думок і почуттів (себто, висловлюючись піднесено, світу духовного), неодмінно окупляться. Це інвестиція в наш внутрішній розвиток, це крок на шляху до щастя.

Щастя, як і істини, вповні досягти неможливо: воно не може бути абсолютним, як не може й тривати вічно. Щастя можна лише прагнути і наближатися до нього. Саме цьому й мають служити всі зусилля нашого духу. І якщо я в своїх зусиллях можу принести комусь користь, ділячись своїм способом мислення і світовідчування, – я вважатиму, що наблизився до успіху.

Повного успіху теж не існує. І слава Богу, – бо що б ми тоді робили, досягнувши його? Завмерли? Адже успіх – штука недовга, а отже, й недосконала. Я часто думаю про людей, успіх яких може бути наочно виміряний: це науковці, що здійснюють великі відкриття, спортсмени, що б’ють рекорди, підприємці, що примножують свої статки, та, зрештою, митці, до яких належу я сам. Що об’єднує всіх цих людей, які женуться за успіхом? На мою думку, усвідомлення неможливості повної, абсолютної зреалізованості. Ніхто ніколи не досягне геть усього, чого прагне. А якщо досягне – це лише означатиме, що він занизько поставив собі поперечину.

Мені б не хотілося задовго розводитися про те, як успіх співвідноситься зі щастям. До речі, в молодості я схвильовано читав книжку професора Владислава Татаркевича² про щастя. З маси розмаїтих визначень щастя, поданих у тій книжці, на сторінках її виріс цілий путівник, ясний і зрозумілий; і хоч сьогодні я вже половини тих визначень не пам’ятаю, та все одно ніколи не наважуся говорити про щастя як про щось однозначне і очевидне.

Доволі часто мені зустрічаються тривіальні погляди на те, що мало б бути найважливішим для кожної людини. Як жити, щоб досягти стану, який я вважаю найдовершенішим з усіх можливих станів, доступних мені? Вище я вже навів одну пораду: шукати ладу в хаосі, порядку в бедламі. Чи є ця порада універсальною? Не знаю. В цю мить, коли я замислююся над цим, це спостереження здається мені непохитно правильним. Лад і порядок. Єдність думок, почуттів і дій – ось та умова, що збільшує наші шанси прожити хоча б відносно вдале життя. Вдале – себто щасливе.

І я ще раз запитую: чи кожне людське життя має шанс бути прожитим вдало? Нема жодної раціональної відповіді на це, і дослідженням ця тема також не піддається. Спостерігаючи за життям, ми неозброєним оком бачимо, що чимало людських доль здаються невдалими (вертаюся до мотиву «стоптаних капців»). Чи вони й справді невдалі? В якому розумінні? Якщо, наприклад, послатися на суб’єктивні оцінки, на тих багатьох людей, що невдоволені своїм життям, то ми опинимося на слизькому. Що, коли ці люди помиляються? Називають своє життя невдалим, тоді як кращим воно бути й не могло, бо не було на те підстав… Може, їхні очікування були зависокими? Які очікування? Від себе чи від долі? Той, хто думає, що йому належалося щось, чого він не отримав, має рацію чи помиляється? Хто його впевнив, буцімто йому щось належиться?… А про себе самого що можна сказати? Про очікування від самого себе? Якщо хтось дістав у ґенетичний спадок короткі ноги та присадкувату фігуру, а хотів би бути високим і струнким, то співчувати йому важко, бо, врешті-решт, ця його забаганка геть необґрунтована. А той, хто народився недужим і кволим, чи має право все життя плекати образу на світ (чи пак на Творця, якщо в Нього вірує)? Чи можливо зійтися на тому, що кожен із нас народжується з певним потенціалом можливостей – фізичних і духовних, інтелектуальних, емоційних тощо? Кожна людина по-своєму озброєна для життя, і, щоб оцінювати свою зреалізованість (чи незреалізованість) тверезо, мусить усвідомити, що рівень її досягнень співвідноситься з її можливостями. Щоб зрозуміти, багато ти досяг чи мало, зваж на те, яким ти народжений.