Buch lesen: «Малий Мирон»

І

Малий Мирон – дивна дитина. Батько втішається ним і каже, що він чудово розумна дитина, але батько, звісна річ, сторонничий суддя. Та й ще Миронів батько – чоловік уже в літах, ледве дочекався дитини, і, значиться, яка там будь собі дитина, все вона у нього золота, і розумна, і гарна. Сусіди тихо шептали собі, що Мирон «якесь не таке, як люди»: іде та й розмахує руками, гуторить щось сам до себе, візьме прутик, швякає по повітрі або стинав головки з будяків та ластів'ячого зілля. Серед інших дітей він несмілий і непроворний, а коли часом і відізветься з чим-будь, то говорить таке, що старші як почують, то тільки плечима стискають.

– Василю, – говорить малий Мирон до малого Василя, – ти доки вмієш рахувати?

– Я? А доки маю вміти? П'ять, сім, парканацять.

– Парканацять! Ха, ха, ха! А то скільки парканацять?

– Ну, скільки ж має бути? Я не знаю!

– Та то ніскільки. От сядь лишень, будемо рахувати!