Консуело

Розділ 25

– Так знайте ж, дорога… – почала Амалія, закінчивши свої приготування до задуманої розмови. – Однак я й досі не знаю вашого імені, – всміхаючись, додала вона. – Час би нам відкинути всі титули й церемонії: я хочу, щоб ви мене звали просто Амалією, а я вас буду називати…

– У мене іноземне ім'я, воно важко вимовляється, – відповіла Консуело. – Мій добрий учитель Порпора, відправляючи мене сюди, наказав мені називатися його ім'ям: покровителі й учителі звичайно чинять так стосовно своїх улюблених учнів; і от відтепер я поділяю честь мати його ім'я з великим співаком Уберто: його звуть Порпоріно, а мене – Порпоріна. Але це занадто довго, і ви, якщо хочете, називайте мене просто Ніна.

– Прекрасно! Нехай буде Ніна, – погодилася Амалія. – А тепер слухайте: мені треба розповісти вам досить довгу історію, бо, якщо я не заглиблюся в сиву давнину, ви ніколи не зможете зрозуміти всього, що діється в нашому будинку.

– Я вся – і слух і увага, – сказала Консуело, що стала Порпоріною.

– Ви, мила Ніно, певно, маєте деяке уявлення про історію Чехії?

– На жаль, ні! – відповіла Консуело. – Мій учитель, мабуть, писав вам, що я не здобула ніякої освіти. Єдине, що я трохи знаю, це історію музики; що ж стосується історії Чехії, то вона так само мало відома мені, як і історія всіх інших країн світу.

– У такому разі, – сказала Амалія, – стисло повідомлю те, що вам необхідно знати, аби зрозуміти мою розповідь. Триста з лишком років^[104] тому пригноблений і забитий народ, серед якого ви тепер опинилися, був великим народом, сміливим, непереможним, героїчним. Ним, щоправда, і тоді правили іноземці, а насильно нав'язана релігія була йому незрозуміла. Незліченні ченці придушували його; розпусний, жорстокий король знущався з його гідності, топтав його почуття. Але прихована злість і глибока ненависть кипіли, наростаючи, у цьому народі, поки нарешті вибухнула гроза: іноземних правителів було вигнано, релігію реформовано, монастирі розграбовано й знищено, п'яницю Вінцеслава^[105] скинуто із престолу й ув'язнено. Сигналом до повстання була страта Яна Гуса й Ієроніма Празького^[106] – двох мужніх чеських учених, які прагнули дослідити й пояснити таємницю католицизму. Їх було викликано на церковний собор^[107], їм обіцяно було цілковиту безпеку й свободу слова, а потім їх засудили й спалили на багатті. Це зрадництво й мерзенність так обурили народне почуття честі, що в Чехії й у більшій частині Німеччини зараз же спалахнула війна, що тривала довгі роки. Ця кривава війна відома під назвою гуситської. Незліченні й жахливі злочини було вчинено з обох боків. Звичаї були жорстокі й безжальні в той час по всій землі, а політичні розбрати й релігійний фанатизм робили їх іще більш лютими. Чехія була для Європи уособленням жаху. Не буду хвилювати вас описом тих страшних сцен, які тут відбувалися: ви й без того пригнічені виглядом цієї дикої країни. З одного боку – нескінченні вбивства, пожежі, епідемії, багаття, на яких живцем спалювали людей, зруйновані й осквернені храми, повішені або кинуті в киплячу смолу священики й ченці. З іншого боку – перетворені на руїни міста, спустошені краї, зрада, неправда, звірства, тисячі гуситів, кинутих у рудники, цілі яри, до країв наповнені їхніми трупами, земля, всипана їхніми кістками й кістками їхніх ворогів. Лютих гуситів довго ще не вдавалося здолати, з почуттям жаху ми й тепер вимовляємо їхні імена. А тим часом їхній патріотизм, їхня непохитна твердість, їхні легендарні подвиги мимоволі пробуджують у глибині душі чуття гордості й захоплення, і молодим умам, подібним до мого, часом буває важко приховати ці почуття.

– А навіщо їх приховувати? – наївно запитала Консуело.

– Та тому, що після тривалої, впертої боротьби Чехія знову підпала під ярмо рабства, тому, Ніно дорога, що Чехії більше не існує… Наші володарі прекрасно розуміли, що воля релігії в нашій країні – це і її політична свобода. От чому вони задушили й ту й іншу.

– До чого я неосвічена! – вигукнула Консуело. – Ніколи про щось подібне до того не чула й навіть не підозрювала, що люди бували такі нещасні й такі злі.

– Через сто років після Яна Гуса, – вела далі Амалія, – новий учений, новий фанатик – бідний чернець на ім'я Мартін Лютер – знову розбудив у народі дух національної гордості, вселив Чехії й усім незалежним провінціям Німеччини ненависть до чужоземного ярма й закликав народ повстати проти пап. Наймогутніші королі залишалися католиками не стільки з любові до цієї релігії, скільки з жадоби необмеженої влади. Австрія з'єдналася з нами, щоб розчавити нас, і ось нова війна, названа Тридцятилітньою, розтрощила, знищила нашу націю. Із самого початку цієї війни Чехія стала здобиччю сильнішого супротивника; Австрія поводилася з нами, як з переможеними: вона відняла в нас нашу віру, нашу волю, нашу мову й навіть саме наше ім'я. Батьки наші мужньо чинили опір, але ярмо імператора все більше й більше душило нас. Ось уже сто двадцять років, як наше дворянство, розорене, знесилене поборами, битвами й катуваннями, було змушене або втікати з батьківщини, або змінити свою національність, відмовившись од свого походження, змінивши свої прізвища на німецькі (запам'ятайте це), відрікшись од своєї віри. Книги наші було спалено, школи зруйновано, – словом, нас перетворили на австрійців. Ми тепер усього лише провінція імперії. У слов'янській землі чути німецьку говірку, – цим усе сказано.

– Ви й тепер страждаєте від цього рабства й соромитеся його? Я це розумію й уже ненавиджу Австрію всім серцем!

– Тихіше! Тихіше! – скрикнула юна баронеса. – Говорити це вголос небезпечно під похмурим небом Чехії. У цьому замку тільки в однієї людини вистачає хоробрості й божевілля вимовити те, що ви зараз сказали, моя дорога Ніно! І людина ця – мій кузен Альберт.

– Так ось причина смутку на його обличчі! – сказала Консуело. – При першому ж погляді я перейнялася мимовільною повагою до нього.

– О моя прекрасна левице святого Марка^[108]! – вигукнула Амалія, вражена шляхетною наснагою, що раптом опромінила бліде обличчя подруги. – Ви все сприймаєте занадто всерйоз. Боюся, що через кілька днів мій кузен збудить у вас скоріше співчуття, аніж повагу.

– Одне може не заважати іншому, – заперечила Консуело. – Але що ви хочете сказати цим, дорога баронесо? Поясніть.

– Так слухайте ж мене гарненько, – вела далі Амалія. – Наша родина строго католицька – вона свято зберігає вірність церкві та імперії. Ми носимо саксонське прізвище, і наші предки по саксонській лінії завжди були правовірними. Якщо коли-небудь, на ваше нещастя, моя тітка каноніса здумає познайомити вас з усіма заслугами наших предків, німецьких графів і баронів, перед святою церквою, вона переконає вас у тому, що на нашому гербі немає ні найменшої цятки єресі. Навіть у той період, коли Саксонія була протестантською, Рудольштадти зволіли скоріше втратити своїх протестантських виборців, аніж покинути лоно римської церкви. Але тітонька ніколи не зважиться звеличувати ці заслуги предків у присутності графа Альберта, інакше ви почули б від нього найразючіші слова, які будь-коли доводилося чути людським вухам.

– Ви все збуджуєте мою цікавість, не задовольняючи її. Поки що я зрозуміла тільки одне: я не мушу виявляти перед вашою шляхетною ріднею, що поділяю ваші й графа Альберта симпатії до старої Чехії. Ви можете, мила баронесо, покластися на мою обережність. До того ж я народилася в католицькій країні, й повага до моєї релігії, так само як і до вашої родини, змусить мене мовчати завжди, коли це буде потрібно.

– Так, це буде розумно, тому що, попереджаю вас іще раз, моя рідня страшенно педантична в цьому питанні. Що ж стосується мене, дорога Ніно, то я дуже поступлива: я не католичка й не протестантка. Виховувалась я в черниць, і, по правді сказати, їхні проповіді й молитви мені добре-таки набридли. Та ж сама нудьга переслідує мене й тут: тітка моя Вінцеслава поєднує в собі педантизм і марновірство цілого монастиря. Але я занадто дитя свого століття, щоб із духу суперечності кинутись у вир лютеранських сперечань, – треба зізнатися, не менш нудних. Гусити – це така стародавня історія, що я захоплююся ними не більш, ніж подвигами греків і римлян. Мій ідеал – це французький дух; і, мені здається, ніщо не може бути вищим за розум, філософію, цивілізацію, які процвітають у милій, веселій Франції. Час від часу мені вдається тайкома насолодитися читанням її творів, і тоді здалеку, мовби уві сні, крізь щілини своєї в’язниці, я бачу й щастя, і волю, і задоволення.

– Ви все більше дивуєте мене, – сказала Консуело щиро. – Щойно, розповідаючи про подвиги ваших давніх чехів, ви, здавалося, самі були натхнені їхнім героїзмом. Я сприйняла вас за патріотку-чешку й навіть трохи за єретичку.

– Я більш ніж єретичка, більш ніж чешка, – зі сміхом відповіла Амалія, – я трошки невіруюча й одчайдушний бунтар. Я ненавиджу всяке ярмо, чи воно духовне чи світське, і нишком, подумки, протестую проти Австрії, найманірнішої й найлицемірнішої ханжі.

– А граф Альберт такий же невіруючий, як і ви? І так само просякнутий французьким духом? У такому разі ви маєте відмінно розуміти одне одного.

– Навпаки, ми зовсім не розуміємо одне одного, і тепер, після всіх необхідних передмов, треба розповісти вам про нього. У мого дядька, графа Християна, не було дітей від першого шлюбу. Удруге він оженився сорока років; і від другої дружини в нього було п’ять синів, які, як і їхня мати, померли від якоїсь спадкової хвороби – від довгочасних страждань, які закінчувалися мозковою гарячкою. Ця друга дружина була чистокровна чешка, кажуть – красуня й розумниця. Я не знала її. У великій вітальні ви побачите її портрет – у пурпуровому плащі й у корсажі, всипаному коштовним камінням. Альберт разюче схожий на неї. Він шостий і останній із її дітей; із усіх них тільки він досяг тридцятирічного віку, хоча це йому далося нелегко: здоровий на вигляд, він переніс тяжкі недуги, й дотепер дивні симптоми мозкової хвороби змушують побоюватися за його життя. Між нами кажучи, я не думаю, щоб він набагато пережив той фатальний вік, за який не переступила і його мати. Хоча Альберт народився від літнього батька, організм у нього міцний, але душа, як він сам визнає, хвора, і хвороба ця все посилюється. Із малих літ у голові його блукали якісь незвичайні, марновірні думки. Чотирьох років він запевняв, начебто часто бачить біля свого ліжка матір, хоча вона померла й сам він бачив, як її ховали; вночі він прокидався, щоб говорити з нею. Тітку Вінцеславу це так лякало, що вона вкладала у своїй кімнаті біля ліжечка дитини кількох служниць. А капелан не знаю вже скільки витратив святої води, щоб вигнати цю примару, скільки відслужив мес, прагнучи її втихомирити! Але ніщо не допомагало. Хлопчик, щоправда, довго не говорив про свої видіння, але якось зізнався годувальниці, що він і тепер бачить свою милу маму, але не хоче про це нікому розповідати, позаяк боїться, що пан капелан знову почне вимовляти в його кімнаті різні злі слова, щоб перешкодити їй приходити.

Це була невесела, мовчазна дитина. Його всіляко розважали, задаровували іграшками, намагаючись зробити йому приємність, але все це наганяло на нього тільки ще більшу тугу. Нарешті вирішили не перешкоджати більше його схильності до навчання. І дійсно, діставши можливість задовольнити свою пристрасть, він трохи пожвавішав. Але його тиха, млява меланхолія змінилась якимось дивним збудженням, яке перемежовувалося нападами туги. Здогадатися про причини цієї туги й запобігти їм було неможливо. Так, наприклад, побачивши жебраків, він заливався слізьми, віддавав їм усі свої дитячі заощадження, дорікаючи собі й засмучуючись, що не може дати більше. Якщо на його очах били дитину або грубо обходились із селянином, він так обурювався, що це закінчувалось або непритомністю, або конвульсіями, що тривали кілька годин. Усе це говорило про його добре серце й високі душевні якості. Але навіть найпрекрасніші якості, доведені до крайнощів, перетворюються на вади або роблять людину посміховиськом. Розум маленького Альберта не розвивався паралельно з почуттями й уявою. Вивчення історії захоплювало, але не просвіщало його. Слухаючи про людські злочини й несправедливості, він завжди якось наївно хвилювався, нагадуючи того короля варварів, який, слухаючи розповідь про страждання Христа, вигукнув, розмахуючи списом: «Якби я був там зі своїми воїнами, цього б не трапилось: я порубав би тих злих євреїв на тисячі шматків!»

Альберт ніяк не хотів прийняти людей такими, якими вони були колись і які вони й нині. Він звинувачував Бога в тому, що не всі люди створені настільки ж добрими й жалісливими, як він сам. І от завдяки своїй велелюбності він став, сам того не завважуючи, безбожником і мізантропом. Не в змозі зрозуміти те, на що сам він не був здатний, Альберт у вісімнадцять років, немов мале дитя, виявився нездатним жити з людьми й відігравати в суспільстві роль, що накладається його становищем. Якщо в його присутності хто-небудь висловлював одну з тих егоїстичних думок, які кишать у нашому світі й без яких він, мабуть, і не міг би існувати, Альберт, не рахуючись ні зі становищем цієї особи, ні з тим, як до неї ставиться його родина, відразу віддалявся від неї, й ніщо не могло змусити його бути з нею хоча б просто чемним. Він оточував себе людьми із простолюду, обійденими не тільки долею, але часто й природою. Дитиною він сходився тільки з дітьми бідняків, особливо з калічними й дурниками, з якими всякій іншій дитині було б нудно й відразливо гратися. Цієї пристрасті він не втратив дотепер, і ви невдовзі самі в цьому переконаєтеся.

Оскільки при всіх цих дивацтвах він був усе-таки безперечно розумний, мав прекрасну пам'ять, а ще здібності до мистецтв, то батько й тітка Вінцеслава, що виховували його з такою любов'ю, могли не червоніти за нього в товаристві. Його наївні витівки пояснювали сільським способом життя, а коли він заходив у них занадто далеко, намагалися під яким-небудь приводом усунути його від тих, хто міг би на це образитися. Але, незважаючи на всі його достоїнства та обдаровання, граф і каноніса з жахом спостерігали, як ця незалежна й багато до чого байдужа натура все більше й більше пориває зі світськими звичаями й умовностями.

– Але досі, – перебила свою співбесідницю Консуело, – я не бачу нічого, що свідчило б про згадане вами божевілля.

– Це тому, що ви самі, очевидно, прекрасна й чиста душа, – відповіла Амалія. – Але, можливо, я стомила вас своєю балаканиною й ви спробуєте заснути?

– Нітрохи, шановна баронесо, благаю вас – продовжуйте, – мовила Консуело.

І Амалія продовжувала свою розповідь.

Розділ 26

– Ви кажете, мила Ніно, що не бачите ніяких особливих дивацтв у вчинках і в поводженні мого бідного кузена? Зараз я надам вам більш переконливі докази. Мій дядько й моя тітка, безумовно, найкращі християни й найдобріші старі на світі.

Ці достойні люди завжди з незвичайною щедрістю роздавали милостиню, роблячи це без найменшого чванства й марнославства. Так от, мій кузен вважав, що їхнє життя суперечить духу Євангелія. Він, бачте, хотів би, щоб вони, за прикладом перших християн, продавши все й роздавши гроші незаможним, стали самі жебраками. Якщо він із любові й поваги до них не говорив цього прямо, то й не приховував своїх поглядів, з гіркотою оплакуючи долю нещасних, які вічно надриваються за роботою, вічно страждають, у той час як багатії б'ють байдики й розкошують. Усі свої гроші він зараз же роздавав жебракам, вважаючи, що це крапля в морі, й одразу починав просити ще більші суми, відмовляти в яких йому не наважувалися, тож гроші текли з його рук як вода. Він стільки роздав, що в усій окрузі ви вже не зустрінете жодного бідняка; але я мушу сказати, що нам від цього не легше: вимоги дрібноти цієї зростають у міру того, як вони задовольняються; і наші добрі селяни, раніше такі лагідні й смиренні, тепер, завдяки щедротам і солодким словам молодого пана, дуже високо піднесли голову. Якби не було над ними імператорської влади, що, з одного боку, тисне нас, а з іншого боку – все-таки оберігає, я гадаю, що наші маєтки й наші замки вже двадцять разів були б розграбовані й розгромлені зграями селян із сусідніх округів. Вони голодують унаслідок війни, але завдяки невичерпному співчуттю Альберта (його доброта відома на тридцять миль навколо) сіли нам на шию, особливо від часу всіх цих перипетій із престолонаслідуванням імператора Карла.^[109]

Коли граф Християн, бажаючи напоумити сина, бувало, говорив йому, що віддати все в один день – значить позбавити себе можливості давати завтра, той відповідав: «Батьку мій любий, хіба немає в нас даху, що переживе всіх нас, тоді як над головами тисяч нещасних лише холодне й суворе небо? Хіба в кожного з нас не більше одягу, ніж потрібно, щоб одягти цілу родину в лахмітті? А хіба щодня не бачу я за нашим столом такої кількості різних страв і чудесних угорських вин, якої вистачило б, аби нагодувати й підтримати всіх цих нещасних жебраків, виснажених нестатком і втомою? Чи сміємо ми відмовляти в чому-небудь, коли в нас у всьому надмір? Чи маємо ми право користуватися навіть необхідним, якщо в інших і того немає? Хіба заповіти Христа тепер змінилися?»

Що могли відповісти на ці прекрасні слова й граф, і каноніса, і капелан, самі ж виховали цього юнака в таких суворих і високих принципах релігії? І вони бентежилися, бачачи, що вихованець їхній усе розуміє буквально, не бажаючи йти ні на які компроміси, що їх вимагає час (на яких, я гадаю, і ґрунтується всякий суспільний устрій).

Іще гірше бувало, коли питання стосувалося політики: Альберт уважав потворними людські закони, що дають право володарям посилати на забій мільйони людей, розоряти цілі величезні країни заради задоволення свого честолюбства та марнославства. Ця його політична нетерпимість ставала небезпечною, й родичі не зважувалися везти його ні до Відня, ні до Праги, ні взагалі до великих міст, побоюючись, як би його фанатичні промови не зашкодили їм. Не менш турбували їх і релігійні переконання Альберта. При такій екзальтованій набожності його цілком могли прийняти за єретика, що заслуговує багаття або шибениці. Він ненавидів пап, цих апостолів Христа, що ополчились у союзі з королями на спокій і благо народу. Він гудив розкіш єпископів, світський дух священиків і честолюбство всіх духовних осіб. Він цілими годинами викладав бідному капеланові те, що в сиву давнину вже говорили у своїх проповідях Ян Гус і Мартін Лютер. Альберт проводив цілі години, розпростершись на підлозі каплиці, поринулий у найглибші релігійні міркування, охоплений священним екстазом. Він дотримувався постів і віддавався помірності набагато суворіше, ніж того вимагала церква. Подейкували навіть, що він носить волосяницю, і знадобилася вся влада батька й вся ніжність тітоньки, щоб змусити його відмовитися від цих катувань, які, звичайно, чимало сприяли його екзальтації.

Коли його добрі й розумні родичі побачили, що він здатний за кілька років розтратити весь свій статок, а до того ж іще, як противник католицької церкви й уряду, ризикує потрапити до в'язниці, вони зі смутком у душі вирішили відправити його подорожувати. Вони сподівалися, що, стрічаючись із різними людьми, знайомлячись у різних країнах з їхніми основними державними законами, майже однаковими в усьому цивілізованому світі, він звикне жити серед людей, і жити так, як живуть вони. І ось його доручили гувернерові, хитрому єзуїтові, світському й дуже розумному чоловікові, що зрозумів із півслова свою роль і взявся виконати те, чого не зважувалися йому висловити прямо. Відверто кажучи, було потрібно звабити й притупити цю непримиренну душу, зробити її придатною для суспільного ярма, вливаючи в неї по краплі необхідну для цього солодку отруту – марнославство, честолюбство, байдуже-спокійне ставлення до релігії, політики й моралі. Не суптеся так, мила Порпоріно! Мій поважний дядько – проста й добра людина. З юних літ він дивився на все так, як йому це було прищеплено, і вмів протягом усього життя без святенництва й зайвих роздумів примиряти терпимість і релігію, обов'язок християнина – з обов'язком можновладного вельможі. У нашім суспільстві й у наше століття, коли на мільйон таких людей, як усі ми, зустрічається один такий, як Альберт, мудрий той, хто йде разом зі століттям і разом із суспільством; а хто прагне повернутися на дві тисячі років назад, той безумець: нікого не переконавши, він тільки обурює людей свого кола.

Альберт подорожував вісім років. Він відвідав Італію, Францію, Англію, Пруссію, Польщу, Росію й навіть Туреччину. Додому повернувся він через Угорщину, Південну Німеччину й Баварію. За весь час цієї довгої подорожі він поводився цілком розсудливо: не витрачав більше, ніж дозволяло пристойне утримання, що призначили йому рідні, писав їм ласкаві, ніжні листи й, не вдаючись ні в які міркування, просто описував усе бачене; абатові ж, своєму гувернерові, він не давав ані найменшого приводу для скарг чи невдоволення.

Повернувшись додому на початку минулого року, він, після перших обіймів і поцілунків, негайно, кажуть, вийшов у кімнату своєї покійної матері й, замкнувшись, просидів там кілька годин; потім, вийшовши звідти, страшно блідий, вирушив сам-один у гори.

У цей час абат вів відверту бесіду з канонісою Вінцеславою і капеланом, які зажадали, щоб він не криючись розповів їм усе про фізичний і моральний стан молодого графа. «Граф Альберт, – сказав він їм, – уже не знаю, справді, чому – чи тому, що подорож одразу змінила його, чи тому, що з ваших розповідей про його дитинство я склав собі про нього невірне уявлення, – граф Альберт, кажу я, з першого дня нашого спільного життя був таким же, яким ви його бачите зараз: лагідним, спокійним, витривалим, терплячим і надзвичайно чемним. За весь час він жодного разу не зрадив себе, і я був би найнесправедливішою людиною на світі, якби поскаржився хоч на що-небудь. Того, чого я так боявся, – божевільних витрат, різких витівок, пишномовних промов, екзальтованого аскетизму, – мені не довелося спостерігати. Він жодного разу не висловив бажання самостійно розпорядитися тими сумами, які ви мені довірили. Взагалі він ніколи не виявляв ані найменшого невдоволення. Щоправда, я завжди запобігав його бажанню й, бачачи, що до нашої карети підходить жебрак, поспішав подати милостиню перш, ніж він устигав простягнути руку. Можу сказати, що такий спосіб дії виявився дуже вдалим: майже не бачачи вбогості й недуг, молодий граф, здавалося, зовсім перестав думати про те, що його колись так пригнічувало. Ніколи я не чув, аби він сварив кого-небудь, гудив який-небудь звичай чи відгукувався осудливо про яке-небудь установлення. Його екзальтована набожність, що так лякала вас, поступилася місцем спокійному виконанню обрядів, як личить світській людині. Він бував при найблискучіших дворах Європи, проводив час у кращому товаристві, нічим не захоплюючись, але нічим і не обурюючись. Усюди звертали увагу на його красу, шляхетні манери, чемність без усякої пихатості, на його такт і дотепність у бесіді. Молодий граф залишився таким же чистим, як найвихованіша дівиця, не виявляючи при цьому ніякої манірності поганого тону. Він бував у театрах, оглядав музеї, пам'ятники, говорив стримано й зі знанням справи про мистецтво. Словом, у мене склалось уявлення про нього як про цілком розсудливу, урівноважену людину, і мені зовсім незрозуміле те занепокоєння, що він уселяв вам. Якщо в ньому і є щось незвичайне, так це якраз почуття міри, обережність, холоднокровність, відсутність захоплень і пристрастей, чого я ніколи ще не зустрічав у юнаку, настільки щедро обдарованому красою, знатністю й багатством».

Втім, у цьому звіті не було нічого нового, – він був лише підтвердженням частих листів абата рідним; але вони ввесь час боялися, чи не перебільшує він, і заспокоїлися, лише коли він підтвердив повне моральне переродження мого двоюрідного брата, очевидно, не побоюючись, що той на очах родичів негайно спростує його своїм поводженням. Абата обсипали подарунками, подяками й почали чекати з нетерпінням повернення Альберта із прогулянки. Вона тяглася довго, і коли нарешті молодий граф з'явився до вечері, всі були вражені його блідістю й серйозністю. Якщо в першу хвилину при зустрічі лице його сяяло ніжною й глибокою радістю, то тепер від неї не залишилося й сліду. Всі були здивовані й із занепокоєнням тихенько звернулися до абата за роз'ясненнями. Той глянув на Альберта і, підійшовши до родичів, що відкликали його в куток, відповів із здивуванням: «Справді, я не бачу нічого особливого в обличчі графа: у нього все той же шляхетний, спокійний вираз, який я звик бачити протягом тих восьми років, що маю честь перебувати при ньому».

Граф Християн цілком задовольнився такою відповіддю.

«Коли ми розлучилися з Альбертом, – сказав він сестрі, – на щоках його ще грав рум'янець юності, а внутрішнє збудження часто – на жаль! – надавало блиску його очам і жвавості голосу. Тепер ми бачимо його засмаглим од південного сонця, трохи схудлим, імовірно від утоми, і більш серйозним, як це й личить сформованому чоловікові. Вам не здається, сестрице, що зараз він має набагато кращий вигляд?»

«У його серйозності відчувається смуток, – відповіла моя добра тітонька. – Я ніколи в житті не бачила двадцятивосьмилітнього молодика, що був би таким млявим і таким мовчазним. Він ледве відповідає нам».

«Граф завжди був скупим на слова», – заперечив абат.

«Раніше це було не так, – сказала каноніса. – Якщо бували тижні, коли ми його бачили мовчазним і замисленим, то бували й дні, коли він надихався й говорив цілими годинами».

«Я ніколи не зауважував, – заперечив абат, – аби він зраджував ту стриманість, яку ви тепер у ньому спостерігаєте».

«Невже він більше подобався вам, коли говорив занадто багато й своїми розмовами приводив нас у жах? – запитав граф Християн свою заклопотану сестру. – Ох, ці жінки!»

«Так, але тоді він усе-таки жив, – сказала вона, – а тепер він справляє враження вихідця з того світу, байдужого до всього земного».

«Такий характер молодого графа, – сказав абат, – він людина замкнута, ні з ким не полюбляє ділитися враженнями і, кажучи відверто, не піддається впливу ніяких зовнішніх дій. Це властивість людей холодних, розсудливих, розважливих; так уже він створений, і я глибоко переконаний, що, прагнучи розворушити його, можна тільки внести тривогу в його душу, далеку від усякої жвавості й небезпечної заповзятливості».

«О! Я готова заприсягтися, що його справжній характер зовсім не такий!» – вигукнула каноніса.

«Пані каноніса, імовірно, відмовиться від свого упередження проти такої рідкісної переваги», – сказав абат.

«Справді, сестрице, – сказав граф Християн, – я вважаю, що пан абат міркує досить мудро. Хіба не він своїми зусиллями та впливом досяг того, чого ми так прагнули? Хіба не він запобіг нещастям, яких ми так боялись? Альберт був марнотратний, екзальтований, безрозсудно сміливий! Повернувся він до нас таким, яким йому належить бути, щоб заслужити повагу, довіру й шану оточення».

«Але повернувся потертим, як старовинна книга, – мовила тітонька, – а можливо, озлобленим і з презирством до всього того, що не відповідає його таємним бажанням. Мені навіть здається, що він не радий нам, а ми ж бо чекали його з таким нетерпінням!»

«Граф і сам з нетерпінням прагнув додому, – зауважив абат, – я прекрасно це бачив, хоча відкрито він цього не виявляв. Він же такий нетовариський. За природою своєю він дуже стримана людина».

«Навпаки, за вдачею своєю він дуже експансивний, – гаряче заперечила каноніса. – Він бував іноді запальний, а часом надзвичайно ніжний. Часто він сердив мене, але варто було йому кинутися мені на шию, і я негайно все йому прощала».

«Стосовно мене йому ніколи нічого не доводилося загладжувати», – сказав абат.

«Повірте, сестрице, так набагато краще», – наполягав мій дядько.

«На жаль! – скрикнула каноніса. – Невже завжди в нього буде цей вираз обличчя, що приводить мене в жах і надриває мені серце?»

«Це – гордий, шляхетний вираз, який личить людині його кола», – сказав абат.

«Ні! Це просто кам'яне обличчя! – вигукнула каноніса. – Коли я дивлюся на нього, мені здається, що бачу його матір, але не добру й ніжну, якою я її знала, а крижану і нерухому, якою вона намальована на портреті в дубовій рамі».

«Повторюю вашій ясновельможності, – наполягав абат, – що це звичайний вираз обличчя графа Альберта за ці вісім років».

«На жаль! Виходить, ось уже вісім жахливих років, як він нікому не всміхнувся! – вигукнула, заливаючись слізьми, моя найдобріша тітонька. – За ці дві години, що я не зводжу з нього очей, його стиснуті безкровні губи жодного разу не ожили в усмішці. Ах, мені хочеться кинутися до нього, пригорнути його до серця, дорікнути в байдужості, навіть насварити, як бувало. Може, й тепер, як колись, він, ридаючи, кинувся б мені на шию!»

«Бережи вас Бог від такої необережності, дорога сестро, – мовив граф Християн, змушуючи її відвернутись од Альберта, з якого та не зводила очей, повних сліз. – Не піддавайтеся материнській слабкості, – вів далі він, – ми вже з вами бачили, яким бичем була ця надмірна чутливість для життя й розуму нашого бідного хлопчика. Розважаючи його, усуваючи від нього всяке сильне хвилювання, пан абат, дотримуючись вказівок лікарів і наших, умиротворив цю тривожну душу. Глядіть, не зіпсуйте всього, що він зробив, примхами своєї легковажної ніжності».

Каноніса погодилася з доводами брата й постаралася примиритись із крижаною холодністю Альберта, але вона не могла до цього звикнути й раз у раз шепотіла на вухо братові: «Що там не кажіть, Християне, але я боюся, що, поводячись із ним як із хворою дитиною, а не як із чоловіком, абат погубив його».

Увечері, відходячи до сну, всі почали прощатись; Альберт шанобливо схилився під батьківським благословенням; коли ж каноніса пригорнула його до своїх грудей і він помітив, що вона вся тремтить, а голос її переривається від хвилювання, він теж затремтів і, немов відчувши нестерпний біль, раптом вирвався з її обіймів.

«Бачите, сестрице, – пошепки сказав граф, – він відвик од душевних хвилювань, ви йому шкодите».

Кажучи це, граф, сам далеко не заспокоєний, із хвилюванням стежив поглядом за сином, бажаючи перевірити, як той ставиться до абата: чи не віддає він тепер йому перевагу над усіма своїми? Але Альберт із холодною ввічливістю вклонився своєму гувернерові.

«Любий сину, – мовив граф, – мені здається, що я вчинив згідно з твоїми бажаннями та симпатіями, попрохавши пана абата не залишати тебе, як він мав намір зробити, а залишитися з нами якомога довше. Мені не хотілося б, аби наше щастя – знову бути разом – затьмарилося для тебе якою-небудь прикрістю, і я хочу сподіватися, що твій шановний друг допоможе нам зробити для тебе безхмарною цю радість побачення».