Buch lesen: «Вігілії»

ВІҐІЛІЇ

ВІҐІЛІЇ XXXVI

(Вечір над морем)

 
В надтрухлім світлі – селезінки речень
Над антрацитовим, що з моря, пасмом.
Та на воді ще прямокутник пісні,
Терпкий від видовжень, як від наврочень.
 
 
Вогні, мов баклажани. Карк незручний
Ховає берег в шмаття затрапезне, —
Із волоцюгами валявся, бозна
В яких ровах незнаного сторіччя.
 
 
Скінчилася щоденна пантоміма.
Пляж, що з води – гранітними томами.
Потоншав і пружинить, як фанера,
 
 
Сховавши під каміння шкіру й норов.
Все віддаляється. Лиш відсвіт на косі
Гадюкою, що власний хвіст куса.
 

ВІҐІЛІЇ XXXVIІ

 
Вхід? Брама смерти? Світловий пілон? —
Не обрій, а суцільний – в гніздах – хрускіт.
Й ледь – річище і тінь від тамариска. —
Світ – перекотиполе і полин.
 
 
Ліхтарня. Пристань. Водяна пила
Півмісяця, що – помисли – на ряску
(Тлін – чи неіснування гумореска?),
І тиша в пітьмі, як ацетилен
 
 
Як тяжко душу й розум – від оскоми.
Як тісно між проходами вузькими.
Між мурами, де пам’ять, як осуга,
 
 
Вже, – не шкодуючи – назавжди – від усього.
Що досі – забуття і летаргію. —
Вбиваючи, смерть – воскрешає й гоїть.
 

ВІҐІЛІЇ XXXVІІI

 
Крило метелика – айва, з якої – плед.
Що тягнеться з народжень до народжень.
У срібло вхід: шляхів стрімка мережа,
Де боржники, які – в обхід – від сплат.
 
 
Крило метелика, гіркий і пізній плід.
Що, не торкаючи, промінням ріже.
Кути, які – на лябіринт віражу.
Що зберігає Пасіфаї блуд.
 
 
У лялечці сипке панікадило.
Що оболонки тліну поскидало
Й обвуглені перегортає сльози.
 
 
Де щойно – по вузлах – пройшовся лазер.
Розкрив метелик крила, як рояль. —
Душа ще зріє, й порожньо в раю.
 

ВІҐІЛІЇ XXХІХ

 
Ніч не рухнеться й, наче в прірву, їде.
Без коліщат – у виміри обтічні.
Вже безпредметним стало нелетюче,
Зник фюзеляж, висять шасі із вати.
 
 
Що барвами – подекуда – як одуд.
Звільнився світ від кліток і уточнень.
Сплатив борги – і всю на вітер – здачу.
Лиш де-не-де ще тліють мараведи.
 
 
Змінилася вага і перспектива.
Все погустішало – на дві, на три октави,
І кожен кадр, як у німому фільмі.
 
 
Відпало все настирливе й несхвальне,
І решту – кіпоть – вимила гроза. —
Твердь, скинувши старий комбінезон.
 
 
Ключами наближається з низин.
 

ВІҐІЛІЇ XL

 
Ні світла, ані кроків на майдані.
Ніч – наглухо – у володіння власні.
Лише душа, як верховіття в лісі, —
Все глибше й – далі – від тандит щоденних.
 
 
Не місяць – еліпс. Крапле белладонна.
Ще мить, – і шкірка зовнішнього лусне.
Позаду – проминальне і облесне.
Єдиний дзвін, що бамка щогодини.
 
 
Все видовжилося й позатихало.
І тільки серед обрисів похилих.
На лінії, що ділить світле й темне.
 
 
Громаддя слуху – сторожке й невтомне. —
У снах маячать, хоч ніхто не спить.
Як голос, віддалі. І нескінченна путь.
 

ВІҐІЛІЇ XLI

 
Від ночі – півобгризений маслак.
Скрізь – існування ще дрібні реклямки
Та водограю ледь надтрухлі клунки,
Де вже прийдешнього спалахують посли.
 
 
Згортається в сувій – шляхетне й зле.
Суцільний розпад там, де щойно клінкер.
Найдовші пащеки (ковта весь світ) – маленьке.
Де ще майбутнє – слизом, як масляк,
 
 
І проминальність – у руці – мензурку,
Що наближається, – мандрівна зірка, —
І час від часу – збоку – зблисне кловня.
 
 
Що від розлинного лишилася конклаву, —
Луска огрудь, що їх – зелений град. —
Гравців на видно. Видно тільки гру.
 

Віґілії XLII

 
На кригу – рух. Дня зупинивсь вітряк,
Й одна за одною, як пара, перепони.
Крізь плівку дійсности – з підводних скель – скорпени.
Скидати форму добігає строк.
 
 
Для змагунів – дедалі вужчий трек.
Вогні і ціль, – їх поглина серпанок.
В гранат завинена чекає Прозерпіна,
Заки гравці – передостанній трюк.
 
 
Кінців не видно. На всі боки – трусько.
Замість світила ледь кіптюжить тріска.
Нутро, неначе після золотухи.
 
 
Світ відшвартовується так поволі й тихо.
Розпавсь на тлін, хоч і стоїть квартал
(Черв’як і в сріблі дірку провертів).
 
 
Стерничий – і нікого на борту.
 

ВІҐІЛІЇ XLІII

(Анабазис)

 
Ще коло, ще пустеля, й караван
У присмерку – з барханів – ген – міжріччя,
Де гнізда залишилися сорочі
І предки промовляють з домовин.
 
 
Найдальші віддалі – ті уздовж власних вен.
Найнезбагненніші – якнайпростіші речі, —
Мости через провалля – без поруччя.
Каміння, луни, потічок-ревун.
 
 
Що Арарат? – Драконами – дрібниці.
Піщина, що на всю потужність пнеться,
Аби до світла боком притулитись
 
 
І зупинити смерти вентилятор.
Що вже – от-от – останній електрод.
І трудиться, хоча – намарне – труд.
 

ВІГІЛІЇ XLIV

 
Лиш рибні голови, де вирував базар.
Ножі змінили, виміри й касети.
Будинки й вулиці проріджено крізь сито.
Всі вчинки пітьмою виходять з амбразур.
 
 
На площі тиші довшає пузир.
Де ще дідок дошукується суті.
Найменший обрис – рясно, – як пульсатор.
І не бруківка, а бруски озер.
 
 
Де з виводком – уздовж – блакитна квочка.
Заходять інші вірування й звички.
Й нічна сторожа, що – олію – в лямпу.
 
 
По спиляному походжа Олімпу,
Де тільки тіні на воді від паль
Та човен, що – на той бік – за обол.
 

ВІҐІЛІЇ XLV

 
Долини духа спочивають в генах.
Ще образ сплющений не вигорнувся в смугу.
Речей поверхня тане, як засмага, —
Так диня тиші стигне в сновиганні.
 
 
Ще не набрали почуття розгону,
Світ видимий ще розмовля на миґах.
Є гірші від поразок перемоги,
І світла найчорніші перегини.
 
 
Над дійсністю – димок від кантилени.
Одягнений, неначе в панцер, в луни.
Весь на межі, на всю тональність кондор
 
 
Відлічує у присмерку секунди
(Годинник, що без гир і коліщат).
Буття? Чи кинений на полі бою щит?
 

ВІҐІЛІЇ XLVI

 
Обличчя. Лінія. І за водою – слід.
Найнепохитніше – таке ламке й минуще.
На дні краплини – існування днище.
Що, як поліп, в поцейбік наросло.
 
 
Із неладу – рука, що – зерна й лад —
Крізь заграви – на перехрестях – мощі.
І прапорець на пагорбі, що – нащось.
Усе велике, що таке – мале.
 
 
Плач. Голоси, хоч поруч – ні оселі.
Лиш смерть, що світ, немов кізяк, мусолить.
Сам тільки звук – щербатий і гугнявий —
 
 
Вже без надсади, без прокльонів, гніву. —
Все – в лійку, – поодинці і гуртом. —
Й ріка, що рінь у душу нагорта.
 

ВІҐІЛІЇ XLVII

 
На дні віків чекає Пенелопа, —
Піщина пам’яті, що – водяні бескиди.
І женихи, що чинять збитки й шкоду,
Й Аїда брама, котра замість шлюбу.
 
 
На астролябію поклавши лапи.
Два грифи – шлях, який веде в нікуди.
Пішина пам’яті і обрій-естакада.
Що – світ, із мила й сажі зліпок.
 
 
В предмети згущується роздрібне мигтіння.
Де щойно тільки гілочки фотонні,
І від єства – ні обрисів, ні статі.
 
 
В таких глибинах навсебіч летіти. —
Ще Сцілли і Харібди омина Свідомість.
Й ніч у мисці, як миньок.