Buch lesen: «Лемберг. Небо над Віднем»

Небо над Віднем

Розділ І

Невисокий чоловік років п’ятдесяти, одягнений у легкий білий костюм без краватки, знервовано міряв кроками простору кімнату з чудовим інтер’єром у бідермаєрському стилі. Час від часу цей пан сягав рукою до обличчя, щоб поправити там окуляри, які сповзали зі спітнілого носа. Після цього він погладжував бороду, а потім опускав руку до шиї, де рвучко смикав комір доброї бавовняної сорочки, намагаючись розстебнути його ще більше.

Стояла серпнева духотінь… Чоловік у кімнаті вже либонь разів п’ятдесят повторив свій потрійний ритуал, коли на зграбному секретері задзвонив телефон. Востаннє особливо сильно шарпнувши нещасний комір, від чого сорочка позбулася другого за ліком гудзика, він кинувся до апарату.

– Слухаю, – випалив чоловік хриплуватим голосом.

Після численних клацань, посвистувань та інших звуків, схожих на ті, що лунають, коли хтось намагається виплюнути риб’ячу кістку, в слухавці почувся далекий жіночий голос:

– Докторе Шоймане?

– Так, я слухаю, – повторив він.

– Докторе Шоймане, це ваш секретар, Клавдія… На жаль, в мене погані новини: жодного квитка до Відня немає і найближчим часом не буде. Пояснюють, що залізниця повністю зайнята військовими поставками…

– Гівняна залізниця! – не витримав доктор.

В слухавці знову почулися свист і плювання.

– Пробачте, пане докторе, не почула… Повторіть, будь ласка… – попрохала Клавдія, коли сторонні звуки стихли.

Однак її співрозмовник вирішив себе опанувати і вдруге не називати імперську залізницю гівняною. Чоловік глибоко вдихнув, а видихнувши, запитав спокійнішим голосом:

– А диліжанси, Клавдіє? Ви дізнавались про диліжанси?

– Більшість візників мобілізували до війська, – відповіла секретар, – а нові не знають дороги… Диліжанси також не ходять.

Доктору Шойману знадобилось чимало зусиль, щоб подякувати Клавдії і спокійно покласти слухавку. В ту мить він чітко зрозумів дві речі: те, що його секретар як завжди чесно виконала свою роботу, тобто можливості дістатись до Відня в нього справді немає, і те, що через свою жадібність він застрягне в цьому проклятущому Львові надовго.

Доктор Шойман вкотре з жалем пригадав, як два тижні тому друзі переконували його завершити всі свої справи в Лемберзі і чимшвидше повертатись до столиці. Російські війська тоді ще стояли на кордоні, але газети, переважно віденські, переконували, що війна неминуча. Однак Шойман не поспішав. На Площі Ринок і далі продавали його улюблені медяники, в Стрийському парку гуляли гувернантки з дітьми, а театри сповіщали про нові прем’єри. Все було як завжди, і, здавалося, нічого не зміниться найближчі сто років. А тут ще й трапився багатий пацієнт з дерматозом, і доктор Шойман остаточно вирішив зачекати.

Тепер, коли царські війська стояли десь під Олеськом, він знесилено гепнувся в крісло, подумки проклинаючи все на світі: війну, росіян, дерматоз, літню спеку та себе самого…

Згадавши про свого пацієнта, доктор Шойман інстинктивно глянув на годинник. Був рівно полудень, а хворий чекав його о пів на першу. Залишалося півгодини, і, попри те що йти не хотілося, лікар почав збиратися. «Зрештою, – подумав він, – нічого не зміниться, якщо я втрачу пацієнта. Росіяни не відступлять, квитки до Відня не з’являться… Гірше буде тільки мені».

Доктор налив у склянку води і випив її одним ковтком. Рідина одразу ж проступила бридким надокучливим потом під сорочкою і на чолі.

– Гівняна спека, – процідив Шойман вже біля дверей, трохи затримавшись на виході, щоб насолодитися свіжим протягом.

Вийшовши з кам’яниці, лікар неохоче подався вздовж розпеченої вулиці, намагаючись триматися скупої тіні, яку відкидали будинки з лівого боку хідника. А що більшість перехожих робили так само, то йому час від часу доводилося виставляти свою лисувату голову під палюче сонячне проміння, щоб з ними не зіткнутись. В такі моменти чоловік почувався особливо нещасним.

Доктор Пауль Шойман прибув до Галіції рівно два роки тому, влітку 1912-го, на запрошення тутешньої курортної спілки, яка не так давно почала досліджувати цілющі властивості сірчаних вод у Трускавці. Він, добре знаний на той час фахівець зі шкірних захворювань, погодився очолити тамтешню лічницю на досить вигідних для себе умовах. Та невдовзі слава про віденського доктора поширилася далеко за межі Трускавця, і Шойман вирішив переїхати до Львова, доручивши керувати лічницею своєму заступнику. В Лемберзі йому не бракувало багатих пацієнтів, окрім того він раз в тиждень навідувася до Трускавця, щоб дати настанови заступнику та особисто прийняти декотрих найвибагливіших хворих. Таким чином, галицькі сверблячки та висипки за два роки принесли Шойману неабиякі статки. Звісно, доктору не хотілося покидати Галичину саме тоді, коли справи йшли вгору. Навіть не зважаючи на чутки про близьку війну з росіянами. Тепер би він цю Галичину покинув з превеликою радістю, але вже Галіція не хотіла його відпускати.

Шойман перетнув Єврейську вулицю і вузьким провулком вийшов до монастиря бернардинів. Тут він завернув до затишного, а головне прохолодного кляшторного дворика, де найпривабливіше виглядала, мабуть, монастирська криниця. Минувши дворик, лікар вийшов до Глинянської Вежі, за якою знову почалося міське серпневе пекло. На щастя, йти залишалося небагато: через Митну площу, вгору по Личаківській, а там ще один тінистий провулок, де в чималій кам’яниці жив банкір Ляховський, котрому вже другий тиждень допікав дерматоз.

Двері, як завжди, прочинила молода служниця, яка провела доктора у передпокій, за яким були двері до кабінету господаря. На відміну від сверблячок, які з’являлися у людей як в мирні дні, так і в часи війни, гроші любили виключно спокій. Тому останніми днями, незважаючи на свою недугу, банкір мусив працювати значно більше, аби втримати вклади громадян у своєму банку. І навіть лікаря Ляховський приймав у робочому кабінеті.

Служниця попросила зачекати, і Шойман сів на стілець, вдячно прийнявши з її рук склянку холодного лимонаду. З-за дверей долинали чоловічі голоси, одним з яких був голос його пацієнта. Ляховський розмовляв дещо незвичним для нього різким тоном, а його співрозмовник – спокійно і трохи улесливо – щось тому пропонував. Незважаючи на зачинені двері, доктору вдавалося розчути окремі слова. Як виявилось, чоловіки розмовляли німецькою, що добряче підігріло його інтерес, і Шойман щосили напружив слух. Коли зміст розмови почав до нього доходити, доктор підскочив на стільці так, мовби його вдарило струмом. Вставши з місця, Шойман зробив кілька швидких, але обережних кроків убік голосів і, попри свої бездоганні віденські манери, жадібно прихилився вухом до дверей.

– Це не пропозиція, це здирство! – вкотре вигукнув банкір. – За такі гроші я краще залишуся тут.

– Шкода, – відповів його співрозмовник, – за кілька днів тут будуть росіяни і ви тоді втратите значно більше.

– Не пригадую, щоб я викликав провидця, – єхидно сказав Ляховський, – до вашого відома, війна часом і збагачує. Тож про своє майбутнє я потурбуюся сам.

– Як бажаєте, пане Ляховський, – так само спокійно відповів йому невідомий, – але подумайте, всього за одну ніч ви опинитесь у безпечному Відні. Звісно, тут залишиться ваша нерухомість і справи доведеться передати комусь іншому, але з собою ви зможете взяти стільки грошей і коштовностей, скільки поміститься у дорожні валізи. Звісно, втрати будуть. Але тоді не доведеться грати в цю диявольську рулетку: «розоритись – збагатитись»… І найголовніше, пане Ляховський, – ви збережете своє життя та життя близьких. Ми – такий собі Ноїв Ковчег для тих, хто рятується від російського потопу.

– Що ж, – після короткої мовчанки промовив банкір, – я вислухав вас, пане Цахер. Дозвольте мені подякувати за вашу пропозицію, але я залишуся тут. А тепер вибачте, зараз до мене повинен прийти лікар…

Зрозумівши, що вони прощаються, Шойман рвучко відступив назад і знову вмостився на стільці. Серце його шалено калатало, а руки тремтіли, як в лихоманці. Коли двері прочинились, лікар підскочив, мов на пружині і чомусь по-солдатськи виструнчився.

– Докторе Шоймане, – озвався до нього банкір, – вибачте, що примусив вас чекати. Заходьте, будь ласка.

Проходячи повз попереднього візитора, лікар мимоволі вдивився у його обличчя і несподівано для себе приязно тому усміхнувся. Худорлявий чоловік зі смішним гачкуватим носом відповів йому здивованим поглядом і попрямував до виходу.

– Свербить немилосердно, пане докторе, – пожалівся йому Ляховський, зачинивши двері кабінету, – хоча вже не так, як раніше. Ваша мазь трохи допомогла… Бачте, я б радо послухався вас і вирушив би до Трускавця на кілька тижнів, щоб раз і назавжди позбутися цього проклятого дерматозу, але банківські справи прикували мене до цього столу кайданами. А довірити їх помічникам побоююсь. В наш час нікому не можна довіряти. Ні-ко-му…

Шойман кволо, мов не своїми руками відкрив саквояж. Думка про те, що його дерматозний пацієнт щойно з власної волі відмовився залишити Лемберг, в той час, як він сам ладен був віддати все, тільки б опинитися за день-два у Відні, зводила його з розуму. Глянувши у вікно, він побачив, як чоловік, котрий щойно був тут, вийшов з будинку Ляховського і, перейшовши на інший бік провулку, попрямував униз, до Личаківської. Навіть не глянувши на пацієнта, який вже зняв сорочку і сидів за столом голий до пояса, розглядаючи свої болячки, Шойман одним відпрацьованим рухом закрив назад саквояж і, не сказавши ані слова, вискочив з кабінету. В передпокої він зіткнувся зі служницею, ледве не збивши бідолаху з ніг. Пролепетавши щось схоже на вибачення, віденець вибіг з будинку і кинувся слідом за Цахером.

Лікар наздогнав того вже на Личаківській. Чоловік стояв на хіднику, очікуючи зручної миті, щоб перейти на інший бік вулиці. Кілька автомобілів неквапно проїхали перед ним по старій бруківці і ще декілька наближалося з іншого боку.

– Пане Цахере! – вигукнув лікар.

Чоловік озирнувся.

– Пробачте, я не… не… впевнений чи правильно вимовив… ва-а-аше прізвище, – Шойман ніяк не міг віддихатись після своєї пробіжки, – адже я чув його крізь двері…

– Саме так, – відповів той, – мене звати Генріх Цахер. Чим можу допомогти?

– Я вірно зрозумів, що ви пропонували Ляховському виїхати зі Львова до Відня в певний спосіб?

Чоловік трохи помовчав, мов намагаючись вгадати наміри цього захеканого незнайомця.

– Вірно, – врешті відповів Цахер.

– І, судячи з усього, мій пацієнт відмовився? – радісно запитав лікар.

– Саме так.

– Я готовий вирушити замість нього, якщо є така можливість!

Цахер підійшов трохи ближче до співрозмовника, мовби намагаючись його заспокоїти, щоб той припинив волати на всю вулицю і говорив тихіше.

– Це дорого коштує, пане…

– Шойман… Мене звати доктор Пауль Шойман. І я готовий заплатити будь-яку суму.

– Дві тисячі крон і приходьте завтра о десятій вечора за цією адресою.

Цахер тицьнув йому візитку.

Від його слів у Шоймана перехопило подих.

– Що ж, чорт забирай, треба вигадати за такі гроші? – здавлено промовив лікар.

– Я нічого не вигадав, – сказав Цахер, – я просто продаю послугу і маю з того відсоток. Вигадав дехто інший…

– Так, але дві тисячі…

– Послухайте, – нервово перебив його той, – це не я за вами побіг, а ви за мною. Ніхто вас ні до чого не змушує. Забудьте все, що я вам сказав.

З цими словами він вихопив назад візитку і ступив уперед, намагаючись перейти все-таки вулицю.

– Стривайте, – Шойман вхопив того за рукав, – я згоден.

Розділ ІІ

– Вам неабияк пасувала б ця коштовність, моя люба…

Емма озирнулась. Невисокий чоловік у бездоганному редінготі дивився на неї приязно і хтиво одночасно. Жінка видавила з себе посмішку і знову перевела погляд на діамант.

– Шкода, що я не імператриця, – промовила вона.

– Як на мене, ви краща, ніж наша імператриця, – не вгавав той.

Емма усміхнулася вдруге, цього разу щиро. Лестощі такого штибу діяли безвідмовно і однаково на всіх жінок.

– Ви часом не знаєте скільки років цьому діаманту? – несподівано для себе вона вирішила продовжити розмову.

– Йому більше, ніж сто років, – впевнено сказав чоловік, надягаючи окуляри, – це одна з найстаріших фамільних коштовностей Габсбургів. Прикраса належала ще імператриці Марії Терезії. Кажуть, ювелір удостоївся дворянського титулу за свою роботу.

– Он як. А звідки ви про це знаєте? – поцікавилась Емма.

– Все дуже просто, – посміхнувся той, – я наглядач цього скарбу. Цю коштовність мені довірив безпосередньо імператор. Природньо, хочеться знати більше про ту річ, за яку відповідаєш власною головою.

– Ви праві, – погодилась вона, – а чи довго пробуде тут діамант? Я б радо помилувалася ним ще раз.

– Виставка благодійна. Його імператорська величність розпорядився, щоб гроші, отримані за квитки, були передані армії. Тож коштовність залишиться тут, у Львові доти, доки ми не зберемо більш-менш пристойної суми, – пояснив наглядач, – і, до речі, мене звати Фелікс Пройман.

– Емма Штайнер, – відповіла жінка, – отже, я маю шанс потрапити сюди ще раз?

– Скажу більше, – наглядач зняв окуляри і пильно вдивився у свою співрозмовницю, – цей діамант буде з нетерпінням чекати вашого наступного візиту, адже йому так хочеться розповісти вам одну свою грандіозну таємницю.

– Он як? – Емма тепер зачаровано дивилася на Проймана. – А чи можу я дізнатися цю таємницю зараз?

– Всьому свій час, – загадково відповів той, – до того ж, якщо все дізнаєтеся зараз, то можете не прийти наступного разу. А я цього не хочу…

Наглядач галантно їй вклонився і, промовивши з особливим теплом: «Моє шанування», рушив до іншого кінця зали. Там він зник за чималими обтягнутими шкірою дверима.

Емма крадькома провела його поглядом і, ще кілька хвилин помилувашись діамантом Габсбургів, також вийшла з виставкової зали.

Думка про секрет цієї коштовності не давав їй спокою увесь день. Звісно, це міг бути не більше, аніж спосіб, до якого вдався наглядач-ловелас, щоб знову її побачити. Цілком можливо, що підходящу таємницю Пройман вигадує якраз у цю мить. Хоча, з іншого боку, чому б не повірити йому?…

Врешті-решт жіноча цікавість узяла гору, і вже наступного дня Емма знову придбала квиток на виставку. Фелікс Пройман, здавалось, чекав на неї, стоячи посеред зали, і широко їй усміхався. Була досить рання година, і жоден відвідувач, окрім самої Емми, ще не з’явився.

– Я знав, що ви прийдете, моя люба, – замість привітання сказав той.

Її трохи дратувало таке звертання, але ще цього разу Емма вирішила змовчати. Їй раптом пригадалося, що, збираючись сьогодні вийти з дому, вона особливо ретельно вибирала сукню і намагалась причепуритися якнайкраще. Так, мовби підсвідомо намагалася вразити його ще більше.

– І що ж, пане Проймане, – кокетливо сказала вона, підходячи до скляної вітрини, де містилася коштовність – тепер ви, сподіваюсь, розповісте мені в чому ж полягає таємниця імператорського діаманту? Тільки не розчаруйте, бо поліцейські біля входу й так зіпсували мені настрій своєю надмірною пильністю.

– Це тільки зайвий раз доводить, що ця річ має не лише чималу ювелірну цінність, – лагідно пояснив наглядач, – не сердьтеся на них, моя люба.

Емма вирішила пробачити і цього разу.

Між тим, Пройман підійшов до дверей, за якими зник вчора і, відімкнувши їх, жестом запросив Емму досередини.

Жінка звела на нього здивований погляд.

– Ви остерігаєтесь, що тут нас можуть підслухати? – запитала вона.

– Ні, – відповів наглядач, – просто таємниця насправді не тут. Вона окремо.

– Окремо від діаманту? – ще більше здивувалась Емма.

– Певним чином так… Прошу вас, не бійтеся. Зараз ви все зрозумієте.

Трохи подумавши, вона несміливо рушила до відчинених дверей.

– Ну ж бо, сміливіше, – підбадьорив її Пройман, – обіцяю, ви не пошкодуєте.

За дверима виявилась невелика кімнатка, або ж радше комірчина без вікон, проте затишна і чиста. Це приміщення було б дещо просторішим, якби не сотні книг, що дивом тут вміщалися на чималих дубових полицях. Лишалося, однак, місце для письмового столу, м’якої софи і невеликої шафи, поміж якими тіснився прямокутничок вільної підлоги. Наглядач увімкнув електричне світло.

– От бачите, – сказав Пройман, – ваш страх був даремний. Тут усього лиш мій кабінет, а не лігво монтикори, як ви, мабуть, спершу подумали.

– Річ не в тому, – відповіла Емма, все ще тримаючись біля дверей, – порядній жінці не личить залишатися наодинці з чоловіком, з яким вона ледве знайома.

– Ви щойно зробили мене щасливим, – радісно промовив наглядач, – мені вже за п’ятдесят, я, либонь, удвічі за вас старший і всеодно можу дати поживу чуткам! Боже мій! Яке щастя!

– Припиніть, – засміялася Емма, – звісно, можете…

Жінка мала на увазі, що трапляється й не таке, але, натомість, мимоволі підтвердила його слова.

– То ви поясните, навіщо мене сюди затягли? – поспіхом запитала вона.

– Аякже, – сказав Пройман, – але для початку… Ви маєте годинника?

– Так, – відповіла Емма, дістаючи з кишені елегантний жіночий дзигар, – зараз рівно десята.

– Чудовий час, – мовив наглядач, – в цю пору нам ніхто не завадить.

З цими словами Пройман дістав з полиці декілька книг і обережно поклав їх на софу. Потім зняв з шиї срібний ланцюжок, на якому висів ключ. Просунувши руку з ключем у простір, де нещодавно стояли книги, він знайшов там замкову шпарину і відімкнув невидимі дверцята.

За якусь мить наглядач тримав у руках невеличку скриньку.

– Правда як в казці? – запитав він.

Емма кивнула.

– Так от, моя люба, перша таємниця цієї коштовності в тому, що в тій залі, – він вказав на зачинені двері, – насправді копія імператорського діаманту, а оригінал я тримаю зараз в руках…

Сказавши це, Пройман відкрив перед нею скриньку.

– Ну як? Ви не розчаровані? – запитав чоловік, вдосталь намилувавшись її здивуванням.

– Ні, зовсім, – посміхнулась жінка, – я навпаки заінтригована ще більше, оскільки таємниця, як виявилось, не одна, адже ви сказали, що це була тільки перша.

– Саме так, – підтвердив наглядач, – але перш ніж я відкрию другу, візьміть діамант в руки, щоб ви могли відчути цю красу на дотик.

– Сміливіше, – підбадьорив її Пройман, помітивши, що Емма вагається.

Жінка простягнула руку і обережно взяла прикрасу. Здавалось, ніколи ще вона не відчувала такого захвату, як зараз. Піднісши діамант до світла, Емма розглядала кожну грань і кожен візерунок на його вишуканій короні. Усе в ньому здавалось бездоганним та довершеним.

Раптом, опам’ятавшись, вона повернула прикрасу наглядачу. Той все ще усміхався, спостерігаючи за нею.

– Як довго, на вашу думку, ви його розглядали? – несподівано запитав Пройман.

– Я, мабуть, трохи захопилася. Даруйте, – зніяковіла Емма.

– Річ не в тому, моя люба. Мені справді потрібно знати скільки, на вашу думку, минуло часу.

– Думаю, не менше п’яти хвилин, – відповіла вона.

– Чи можу я попросити вас переконатися в цьому?

Емму дещо здивувала ця його несподівана педантичність, але жінка вирішила не перечити.

Та наскільки більшим стало здивування, коли вона побачила, що на циферблаті все ще була десята година. Стрілки не зрушили ані на хвилину!

– Здається, мій годинник зламався, – з жалем сказала Емма.

– Не турбуйтеся, він справний, – заспокоїв її Пройман, – тут справа в іншому…

– В чому ж?

– Якраз в другій таємниці діаманту. Камінь має властивість зупиняти час, коли хтось біля нього почувається щасливим.

Жінка недовірливо посміхнулась, а потім знову глянула на циферблат і посмішка зникла з її обличчя. Годинник показував десять хвилин по десятій.

– Чому тоді знову пішов час? – запитала вона.

– Тому, що ви повернули мені діамант і більше не почуваєтесь такою щасливою, – пояснив Пройман.

Раптом Емма розсміялась голосно та дзвінко.

– Чудовий фокус! – сказала вона. – Ваша правда, я зовсім не шкодую, що повернулася сюди. Ви мене зачарували, пане Проймане.

– Це був не фокус, пані Штайнер, – наглядач говорив доброзичливо, проте серйозно, – я не торкався вашого годинника і не впливав на нього в жодний інший спосіб. Все це було насправді, і ви тепер знаєте чудовий секрет імператорського каменю.

– Цікаво, а цей діамант може повернути час назад? Чи тільки затримати? – Емма вирішила погодитись на цю гру.

– Цього я не знаю, – відповів наглядач, – хоч переконаний, що дуже щасливі миті можуть повторюватись. Так чи інакше, ми це можемо перевірити.

– Як? – запитала жінка.

– Скажімо, ви будете щасливою, якщо приміряєте цю річ?

– Звісно.

– Тоді приходьте завтра сюди знову. Але вже ввечері. Десь об одинадцятій вам буде зручно?

– Гадаю, так…

– От і чудово. Не забудьте взяти з собою годинника, – нагадав він.

Вже виходячи з кімнати, Емма раптом затрималась в дверях.

– Скажіть мені одну річ, пане Проймане… – сказала вона.

– Так, моя люба.

Жінка постановила пробачити йому це звертання.

– Чи не буду я винною… Точніше, чим зможу віддячити вам за цю можливість відчути себе імператрицею?

– Я не проситиму нічого, що виявиться супроти вашої волі, – відповів наглядач.

– Що це означає? – перепитала Емма.

Чоловік мовчав і тільки продовжував пильно на неї дивитись.

– Поясніть, пане Проймане.

– Я хочу, щоб ви приміряли цей діамант, – трохи схвильовано сказав він, – приміряли в мене на очах і… щоб нічого, окрім цієї коштовності не було на вашому чудовому тілі…

Він чекав, що Емма спалахне гнівом. Знав, що його нахабні слова дорого йому обійдуться. Проте жінка навіть не зашарілася.

Вона дивилася на нього спокійно і трохи насмішливо, як дивилася, мабуть, Артеміда на горе-мисливця Актеона, що потроху перетворювався на оленя. Потім, не сказавши ані слова, вийшла з кімнати і швидкими кроками повз виставкову вітрину з несправжнім діамантом подалася до виходу.

Наступного дня Емма прокинулась пізно. В своєму великому помешканні неподалік Оссолінеуму вона жила сама, якщо не враховувати глухувату служницю, котра з’являлася у чітко встановлений час в тих самих місцях, виконуючи ту саму роботу. Тож господиня віднайшла у передпокої своєї спальні давно схололу каву і неапетитну випічку, до яких не було бажання торкатися. Кілька годин тому це був би відмінний львівський сніданок, проте зараз пані Штайнер мала за краще вийти і прогулятися до улюбленої цукерні.

Саме тому, що Емма полюбляла самотність і довгий час не приймала в своєму помешканні навіть друзів, її здивував і навіть трохи злякав візит незнайомця. Він сидів у вітальні спиною до сходів, тож не одразу помітив господиню. Жінка також зауважила гостя випадково, спускаючись донизу. Глухувата Стефа, видно, провела його сюди, повідомила, що господиня наразі відпочиває, попросила зачекати, а потім просто забула…

– Доброго ранку, пані Штайнер, – першим привітався гість, зводячись на ноги. Чоловік був високого зросту, кремезний і навіть дещо огрядний. На вигляд він мав близько шістдесяти.

– Мене звати Адам Вістович, – представився він, коли господиня привіталась у відповідь, – я заступник директора поліції.

– Он як, – жінка не приховала здивувавання, – чим завдячую такій честі?

– Чому б вам не підшукати собі іншу служницю? – замість відповіді запитав поліцейський. – Ця, схоже, не надто старанна.

– Стефа невід’ємна частина цього дому, – стримуючи роздратування, пояснила Емма, – вона віддавна тут, і кожен, хто орендує цей будинок, зобов’язани залишити її в себе на службі. Я не виняток… То чим завдячую вашому візитові, пане Вістовичу? Я, щиро кажучи, поспішаю, тому…

– Чи були ви знайомі з таким собі Феліксом Пройманом, пані Штайнер? – перебив її поліцейський.

Емма не поспішала відповісти. Сотні причин, чому варто було б заперечити це знайомство, промайнули в її голові. Втім поліцейський не прийшов би сюди, якби сам не знав відповіді. Отож, заперечувати було марно.

– Чому ж «була знайома»? Я й досі знаю цього чоловіка.

– Його знайшли мертвим сьогодні вранці, – сказав Вістович, – крім того, сталося пограбування. З кабінету Проймана зникла одна дуже коштовна річ. Ви знаєте, про що я?

– Ні, – твердо відповіла Емма.

– Зник діамант. Фамільна коштовність Габсбургів.

– Хіба цей діамант не було виставлено в залі?

– Виставили копію. Якраз щоб уникнути пограбування. Причому про це знав тільки сам Пройман та дехто з поліції. Підробка залишилась на місці.

Запала мовчанка, під час якої Вістович пильно дивився на Емму.

– То що сталося з наглядачем? – врешті запитала вона.

– Хтось вистрілив йому в лоба, – сказав поліцейський, – однак пострілу ніхто не чув. Так, ніби кулю увіткнули в нього пальцем.

– Бідолашний чоловік, – промовила Емма, – як шкода…

– Дуже шкода, – сказав Вістович, – хоча, зізнатися, імперську поліцію більше цікавить діамант, аніж смерть цього бідолахи.

– То чим я можу бути корисною поліції? – запитала жінка, демонстративно глянувши на годинник.

– За словами поліцейських, що охороняли залу, вчора ви зустрічались з Пройманом і спілкувались близько півгодини в його кабінеті.

– Так, – підтвердила Емма, – але ж після нашої зустрічі він залишився живий і здоровий.

– Безперечно, – посміхнувся Вістович, – мене цікавить, про що була ваша розмова?

– Саме про імператорський діамант ми й говорили. Але я не знала, що ми обговорюємо підробку.

– Ви не знаєте, з ким іще він мав зустрітися вчора? – знову запитав поліцейський.

– Мені це невідомо, пане Вістовичу.

– Що ж, – поліцейський рушив до дверей, – не смію більше забирати ваш час. На все добре.

Емма спробувала посміхнутись йому на прощання, але посмішки не вийшло. Цей короткий допит віщував недобре. Повернувшись нагору, вона найперше поспіхом заходилася збирати речі.