Теологічно-політичний трактат

Інші боги називалися богами інших народів, і з цієї причини юдеї вірили, що той регіон, який Бог обрав собі, вимагає особливого культу божества, цілком відмінного від культу інших регіонів, навіть більше: що саме він не може терпіти культу інших богів, властивого іншим регіонам; вірили, що ті народи, котрі асирійський цар переселив у землю юдеїв, шматуються левами, тому що вони не знали культу богів тієї землі («II книга Царів», 17:25, 26 тощо). Тому, на думку Абен-Езри, і Яків, коли захотів вирушити на батьківщину, сказав синам, щоб вони приготувалися до нового культу і залишили чужих богів, тобто культ богів тієї землі, в якій вони тоді перебували («Буття», 35:1, 2). Також і Давид, бажаючи сказати Саулові, що він через переслідування змушений жити поза вітчизною, сказав, що він від спадку Божого усунутий і відправлений на служіння до інших богів («І книга Самуїлова», 26:19). Нарешті, Мойсей вірив, що ця істота, або Бог, має своє місце мешкання на небесах («Повторення Закону», 33:27). Ця думка була найпоширенішою серед поган [Ethnicos], Якщо ми звернемо тепер увагу на одкровення, [які були дані] Мойсееві, то побачимо, що вони були пристосовані до цієї думки. Справді, оскільки він вірив, що природа Бога допускає ті стани, про які ми говорили, тобто: милосердя, прихильність тощо, то саме тому Бог і відкрився йому згідно з цією його думкою і під цими атрибутами («Вихід», 34:6, 7), де розповідається, яким чином Бог явився Мойсеєві, і Десять Заповідей («Вихід» 20:4, 5). Потім, у главі 33:18, розповідається, що Мойсей просив у Бога, щоб той дозволив йому бачити його.

Але оскільки Мойсей, як було вже сказано, ніякого образу Божого не сформував в умі (а Бог, як я вже показав, відкривався пророкам тільки в залежності від стану їхньої уяви), то саме тому ні в якому образі Бог і не явився йому. І це, кажу, трапилося тому, що образ Бога не піддавався уяві Мойсея. Хоч інші пророки, а саме: Ісая, Єзекіїль, Даниїл та інші, свідчать, що вони бачили Бога. З тієї причини Бог відповів Мойсею: «Ти не зможеш побачити лиця мого», – а оскільки Мойсей вірив, що Бог видимий, тобто що це по відношенню до божественної природи не містить у собі жодного протиріччя (бо інакше він і не просив би ні про що подібне), то Бог тому додає: «Бо людина не може побачити мене – і жити». Таким чином, він дає думці Мойсея відповідну підставу. Бо він говорить не те, що це містить у собі протиріччя стосовно божественної природи, як воно є насправді, але що це не може статися внаслідок людської слабкості.

Далі, щоб відкрити Мойсеєві, що ізраїльтяни через поклоніння тельцю (vitulum) стали схожими на решту народів, Бог говорить у «Виході» (33:2, 3), що він пошле ангела, тобто істоту, яка замість верховної істоти піклувалася б про ізраїльтян, бо сам він не хоче лишатися серед них. І, таким чином, для Мойсея нічого не лишалося, завдяки чому йому було б відомо, що ізраїльтяни миліші Богові, аніж решта народів. Бо і їх Бог також доручив піклуванню інших істот, або ангелів, як видно з вірша 16 тієї самої глави. Нарешті, оскільки вони вірили, що Бог перебуває на небі, саме тому Бог відкривався як такий, що сходить з неба на гору. І Мойсей також сходив на гору, щоб порозмовляти з Богом. Цього йому не треба було б робити, якби він міг однаково легко уявляти Бога, який перебуває всюди.

Ізраїльтяни майже нічого не знали про Бога, хоча він їм і відкрився. Це вони показали більш ніж достатньо, коли через кілька днів склали тельцю божественну шану і поклоніння й увірували, що він і є тим Богом, який вивів їх із Єгипту. І, звичайно ж, не слід вірити, що люди, які звикли до забобонів єгиптян, грубі, пригнічені жалюгідним рабством, хоч якось розважливо мислили про Бога, або що Мойсей навчив їх чогось іншого, крім способу життя. До того ж він учив не як філософ, який бажає домогтися, щоб вони зрештою керувалися свободою духу, але як законодавець, сподіваючись змусити їх жити добре під тиском сили Закону. Тому для них добра поведінка або справжнє життя, служіння Богові і любов до нього були радше рабством, аніж справжньою свободою, ласкою і даром Бога. Адже він наказував любити Бога і дотримуватися його Закону із вдячності до Бога за послані доброчинства (тобто звільнення з єгипетського рабства тощо). І потім, він лякає їх погрозами, на випадок, якщо вони відступлять від тих правил; і, навпаки, обіцяє численні блага, якщо вони збережуть їх. Отож він вчив їх таким же чином, як звичайно батьки вчать ще зовсім нерозумних дітей.

Тому немає сумніву, що вони не знали ні переваги доброчинства, ні справжнього блаженства. Йона думав утекти від погляду Божого. Це, певно, показує, що й він вірив, ніби Бог доручив піклування про інші регіони поза Юдеєю іншим силам, хоча й ним же поставленим. І нема нікого у Старому Заповіті, хто говорив би про Бога більш згідно з розумом, ніж Соломон, який переважав усіх своїх сучасників природним світлом, тому він і вважав себе вищим від Закону (бо його дано лише для тих, яким бракує розуму і вказівок природного розуму) і всіма законами, які стосувалися царя і складалися головним чином із трьох пунктів («Повторення Закону», 17:16, 17), нехтував і навіть цілком порушував їх. У цьому він, однак, грішив і чинив не гідно філософа, бо вдавався до чуттєвих насолод. Зокрема, він учив, що всі блага і щастя марні для смертних (дивись «Еклезіаст»), і що в людей нема нічого кращого за розум, і що для них нема більшої покари, як глупота («Приповісті Соломонові», 16:22).

Але повернімося до пророків, суперечливі думки яких ми також вирішили відзначити. Рабини, які залишили нам (як розповідається в трактаті «Шабат», глава 1, аркуш 13, сторінка 2) ті пророчі книги (які існують нині), знайшли судження Єзекіїля до такої міри суперечливими з думками Мойсея, що мало не вирішили не допускати його книгу до числа канонічних і цілком сховали б, якби якийсь Ананія не взявся пояснювати їх, що, кажуть, нарешті він і зробив з великим трудом і завзяттям (як там розповідається). Але яким чином він це зробив, тобто: чи написав якийсь коментар, який, можливо, загинув, чи (наскільки вистачить сміливості) змінив і прикрасив на свій розсуд самі слова і Промови Єзекіїля, – цього ніхто не знає.

Що б там не було, принаймні глава 18 явно не узгоджується з віршем 7 глави 34 «Виходу» і з віршем 18 глави 32 «Книги Єремії» та інших. Самуїл вірив, що Бог, коли раз вирішить щось, ніколи не жалкує щодо рішення («І книга Самуїлова», 15:29), бо Саулу, який каявся в своєму гріху та хотів поклонитися Богові і випросити в нього прощення, він сказав, що Бог свого рішення про нього не змінить. Єремії ж було відкрито (18:8, 10) протилежне, а саме: що Бог, чи вирішив він для якогось народу щось на шкоду, чи щось на благо, жалкує з приводу свого рішення, якщо тільки люди від часу присуду змінилися на краще або на гірше. А Йоіл вчив, що Бог жалкує тільки з приводу зла (2:13). Нарешті, із «Буття» (4:7) вельми чітко видно, що людина може побороти спокуси гріха і чинити добро. Адже це говориться Каїну, який, проте, як видно з самого Письма і з Йосифа, ніколи не поборов їх. Це ж саме очевидним чином випливає і з щойно наведеної глави Єремії, адже він говорить, що Бог жалкує щодо свого рішення, виголошеного на шкоду або на благо людям, зважаючи на бажання людей змінити звичаї і спосіб життя. А Павло, навпаки, нічого не вчить ясніше від того, що люди не мають жодної влади над спокусами плоті, хіба що з особливого покликання і ласки Божої. Дивись «Послання до римлян» (9:10 і далі, 3:5 і 6:19), де він, приписавши Богу справедливість, наголошує, що говорить так за людським способом і заради немочі плоті.

Отож звідси більш ніж достатньо виявляється те, що ми мали намір показати, а саме: що Бог пристосовує одкровення до розуміння і думок пророків і що пророки могли не знати речей, які стосуються чистих умоглядних розмірковувань (solam speculationem), а не прихильності [до ближнього] і життєвої практики, і справді не знали, і що в них були протилежні думки. Тому далеко не правильно, що від пророків слід запозичувати пізнання про природні й духовні речі. Отож приходимо до висновку, що ми не зобов’язані вірити пророкам ні в чому, крім того, що складає мету і сутність (substantia) одкровення. У всьому іншому ж надається свобода вірити, як кому заманеться. Наприклад, одкровення Каїну вчить нас тільки того, що Бог закликав Каїна до праведного життя. Бо в цьому лише й полягає кінцева мета і сутність одкровення, а не в ученні про свободу волі або про предмети філософії. Тому хоч у словах і в основах того напучення ясно міститься свобода волі, однак нам дозволено думати протилежне, оскільки ті слова і підстави були пристосовані лише до розуміння Каїна. Так само, вважай, і одкровення хоче навчити Михея лише того, що Бог відкрив йому правдивий кінець бою Ахава з Арамом.

Тільки цьому ми й зобов’язані вірити. А весь інший зміст цього одкровення такий: повідомлення про правдивий і неправдивий дух Божий, про небесне воїнство, яке стоїть по обидва боки Бога; а вся решта обставин того одкровення нас не стосується, і тому кожний хай вірить цьому, як йому видасться більш згідним з його розумом. Про способи (rationibus), якими Бог показав Йову свою могутність над усім (якщо тільки правда, що вони були відкриті Йову і що автор намагався розповісти історію, а не ілюструвати свої поняття, як дехто думає), треба сказати те саме, тобто: що вони були вказані згідно з поняттям Йова і тільки для його переконання, а не тому, що вони є універсальними способами для переконання всіх. Нe інакше треба говорити і про способи Христа, якими він викриває фарисеїв у впертості й незнанні, а учнів закликає до істинного життя, а саме: що свої способи він ладнав до думок і принципів кожного. Наприклад, коли він сказав фарисеям («Євангеліє від Матвія», 12:26): «І коли сатана сатану виганяє, то ділиться супроти себе; як же втримається царство його?» – він хотів тільки викрити фарисеїв, виходячи з їхніх же принципів, а не вчить, що існують демони або якесь демонське царство. Зовсім так само, коли Христос сказав учням («Євангеліє від Матвія», 18:10): «Стережіться, щоб ви не погордували ані одним із малих цих; кажу-бо я вам, що їхні ангели… на небі» і так далі. Він хотів навчити тільки, щоб вони не були гордими і не зневажали нікого, а не чогось іншого, що міститься в його способах, наведених ним тільки для переконання учнів.

Нарешті, те ж саме, безумовно, треба сказати про способи навчання і знаменитих апостолів, та й нема потреби говорити про це докладніше. Бо якби я повинен був перелічити всі місця в Письмі, які написані тільки для однієї людини або згідно з чиїмсь поняттям і які не без великої шкоди для філософії обстоюються як божественне вчення, то мені довелося б істотно поступитися короткістю, про яку я дбаю. Отож задовольнімося тим, що я заторкнув дещо, незначне і загальне. Решту допитливий читач хай сам розбирає самотужки. І хоча мети, якої я прагну, тобто відокремлення філософії від теології, стосується переважно те, що ми говорили про пророків і пророцтва, однак з причини того, що я торкнувся цього питання лише в загальних рисах, бажано ще дослідити: чи був пророчий дар властивий лише гебреям, чи він притаманний усім народам (nationibus). Потім також – що треба стверджувати про покликання гебреїв. Про це дивись наступний розділ.

Розділ III
ПРО ПОКЛИКАННЯ ГЕБРЕЇВ І ПРО ТЕ, ЧИ БУВ ПРОРОЧИЙ ДАР ВЛАСТИВИЙ ЛИШЕ ГЕБРЕЯМ

Справжнє щастя і блаженство кожного полягає тільки в насолоді благом, але не в тій славі, коли благом насолоджується лише один і більш ніхто. Бо той не знає справжнього щастя і блаженства, хто вважає себе більше блаженним тому, що іншим живеться не так добре, як йому одному, або що він блаженніший і щасливіший за інших. Радість, яку відчуває він від нього, якщо тільки вона не дитяча, походить не від чогось іншого, як від заздрощів і злостивості (rnalo animo). Наприклад, справжнє щастя і блаженство людини полягає тільки в мудрості й пізнанні істини, але аж ніяк не в тому, що вона мудріша від решти або що інші не володіють пізнанням істини. Адже це ні на краплину не збільшує його мудрості, тобто справжнього його щастя.

Отож хто радіє внаслідок цього, той тішиться з нещастя іншого. Значить, він заздрісний і злий і не знає ні справжньої мудрості, ні спокою справжнього життя. Отож, коли Письмо, переконуючи гебреїв коритися Закону, говорить, що Бог обрав їх собі із решти народів («Повторення Закону», 10:15), що він до них близький, а до інших – ні («Повторення Закону», 4:4, 7), і що він тільки їм дав справедливі закони (дивись вірш 8 тієї самої глави); нарешті, що він, знехтувавши іншими [народами], тільки їм об’явив себе (дивись вірш 32 тієї самої глави) тощо, то [Письмо] промовляє, тільки зважаючи на поняття людей, які не знали справжнього блаженства, як ми показали це в попередньому розділі і як свідчить також Мойсей («Повторення Закону», 9:6, 7). Справді, вони, звичайно ж, були б не менше блаженні, якби Бог усіх однаково закликав до спасіння. І він був би до них не менш близьким, якби був однаково близький і до інших. Закони були б не менш справедливі, а вони самі були б не менш мудрими, якби закони були дані всім народам. Чудеса не менше показували б могуть Божу, якби вони були здійснені і заради інших народів. Нарешті, гебреї були б зобов’язані шанувати Бога не менше, якби Бог усіма цими дарами однаково щедро обдарував і всі інші народи. Що ж стосується того, що Бог говорить Соломону («І книга Царів», 3:12), ніби ніхто після нього не буде такий мудрий, як він, то це, напевно, є тільки риторична фігура для означення виняткової мудрості. Хоч би як там було, але ми не повинні вірити, ніби Бог обіцяв Соломону для більшого його щастя нікого не обдаровувати пізніше такою ж мудрістю. Адже це ніскільки не збільшувало б розум Соломона. І мудрий цар був би вдячний Богові за такий дар не менше, ніж якби Бог сказав, що він усіх обдарує такою мудрістю.

Щоправда, коли ми і стверджуємо, що у наведених щойно місцях «П’ятикнижжя» Мойсей говорить згідно з поняттями гебреїв, ми, проте, не хочемо заперечувати ні того, що Бог їм одним дав відомі закони «П’ятикнижжя», ні того, що він лише з ними говорив; ані того, нарешті, що ніякому іншому народу не вдавалося бачити стільки чудесного, як гебреям. Ми хочемо тільки сказати, що таким чином, особливо тими доказами, Мойсей хотів переконати гебреїв з метою більше прилучити їх до пошанування Бога при їхніх дитячих поняттях. Нарешті, ми хотіли показати, що гебреї відрізнялися від інших народів не знанням і не благочестям, але чимось зовсім іншим, або ж (на їхню думку, так говорилося в Письмі) що гебреї були обрані Богом з решти народів не внаслідок їхнього правдивого життя і високих умоглядностей (speculationes), хоча й про це їм часто нагадувалося, але через зовсім іншу причину. Якою ж саме вона була, я покажу тут по порядку.

Перш ніж почати це, я хочу пояснити коротко в наступному викладі, що саме я розумію під управлінням (directionem) Бога і що – під зовнішньою і внутрішньою допомогою Божою; що розумію під вибором (electionem) Божим і що, нарешті, під щастям (fortunam). Під управлінням Бога я розумію відомий непорушний і незмінний порядок природи, або зчеплення (concatenate) природних речей. Адже ми вище говорили, а також і в іншому місці показали, що універсальні закони природи, за якими все звершується і визначається, є тільки вічними рішеннями (decreta) Бога, які завжди містять у собі вічну істину і необхідність. Отож чи говоримо ми, що все відбувається за законами природи, чи що все влаштовується за рішенням і управлінням Божим, – ми говоримо одне й те ж саме. Потім, оскільки могутність (potentia) природних речей є лише самою могутністю Божою, через яку все тільки й відбувається і визначається, то звідси випливає, що все, що людина (яка становить також частину природи) добуває собі на допомогу для збереження свого буття (esse), все це природа пропонує їй без усякої затрати праці з її боку. Все це дано людині однією Божою могутністю, оскільки вона діє або через людську природу, або через щось таке, що перебуває поза людською природою.

Отож усе, що тільки природа завдяки одній своїй могутності може надати людині для збереження її буття, – все це ми можемо справедливо назвати внутрішньою допомогою Божою. А все, що понад те випадає людині на користь завдяки могутності зовнішніх причин, – все це ми можемо назвати зовнішньою допомогою Божою. А вже звідси легко зробити висновок, що треба розуміти під обранням (electionem) Божим. Справді, позаяк кожен робить щось тільки за наперед визначеним порядком природи, тобто за вічним управлінням і рішенням Божим, то звідси випливає, що всяк вибирає собі якийсь спосіб життя або якесь заняття тільки за особливим покликом Божим, який обрав саме його серед інших для цієї справи чи для цього способу життя. Нарешті, під щастям (fortunam) я розумію не що інше, як управління Боже, оскільки воно керує людськими справами через зовнішні й непередбачені причини. Заторкнувши це, вернімося до нашого завдання і погляньмо, чим було те, за що гебрейський народ називають обраним від Бога, на відміну від інших. Щоб показати це, я продовжую так.

Все, чого ми поштиво (honeste) хочемо, зводиться головним чином до таких трьох пунктів, а саме: до пізнання речей через перші їхні причини; до панування над пристрастями, або надбання звички чинити добро; і, нарешті, до спокійного життя за умов фізичного здоров’я. Засоби, які прямо сприяють першому і другому і які можна розглядати як найближчі й дієві причини, закладені в самій людській природі, тому набуття їх залежить головним чином тільки від нашої могутності (potentia) або тільки від законів людської природи. Тому слід рішуче твердити, що ці дари не були особливою належністю одного якогось народу, але завжди були спільні для всього людського роду, якщо тільки ми не хочемо снити, що природа колись там спородила різні роди людей. Але засоби, які сприяють спокійному життю і збереженню тіла, перебувають переважно назовні і називаються дарунками щастя, тому що вони справді залежать більш за все від не відомого нам управління зовнішніх причин. Так що в цьому випадку дурень буває майже так само щасливий і нещасливий, як і розумний. Однак людська розпорядливість і пильність можуть багато в чому сприяти спокійному життю та уникненню кривд від інших людей, а також і шкоди від тварин.

Розум і досвід навчили, що для цього нема вірнішого засобу, як сформувати суспільство на певних законах, зайняти відому країну на землі і спрямувати сили всіх немовби на одне тіло, а саме: на суспільство. Але ж для утворення і збереження суспільства потрібні розум і пильність. І тому те суспільство, яке ґрунтується і управляється здебільшого людьми розумними і старанними, буде спокійніше, стійкіше і менше підвладне випадковостям; і навпаки, суспільство людей з розумом не освіченим здебільшого залежить від випадку і менш стійке. Якби, однак, таке суспільство і протривало довго, то цим воно було б зобов’язане не собі, а чиємусь правлінню. Якщо воно навіть здолає великі небезпеки й обставини складуться для нього щасливо, то й тоді не буде спроможне дивуватися правлінню Божому (оскільки Бог діє через приховані зовнішні причини, а не через людську натуру й душу) і не буде схилятися перед ним, бо для суспільства все відбувається вкрай несподівано і понад очікування, що й справді можна вважати за диво.

Отож цим народи тільки й різняться один від одного, – власне, лише в сенсі суспільства і законів, за якими вони живуть і керуються. Виходить, що гебрейський народ був обраний Богом серед інших не завдяки розуму і супокійному духу, але завдяки суспільству і щастю (fortunae), дякуючи яким він досягнув домінування (imperium) й утримував його протягом багатьох років. Це вельми чітко виявляється і з самого Письма. Адже, якщо хто бодай побіжно проглядав його, той вочевидь бачив, що гебреї переважали інші народи тільки тим, що вони щасливо (feliciter) влаштовували свої справи (які стосуються спокійного життя) і долали великі небезпеки, досягаючи цього більшою мірою тільки завдяки зовнішній допомозі Божій. Але в усьому іншому вони були рівними іншим І [народам], і Бог однаково милостивий до всіх. Бо щодо розуму видно, як ми в попередньому розділі показали, що [гебреї] про Бога і природу не були високої думки. Тому вони й були обрані Богом серед інших не за розум. Але й не за доброчинство чи правдиве життя. В цьому вони були також рівні з іншими народами, а обраними виявилася тільки дуже незначна їх кількість.

Отож обрання й покликання їх полягало тільки в тимчасовому щасті і вигодах держави. І ми не бачимо, щоб Бог обіцяв патріархам або їхнім наступникам щось інше, крім цього. В Законі навіть нічого іншого не обіцяється за послух, крім постійного добробуту держави й інших вигод у цьому житті. І навпаки, за непокірність і порушення Заповіту обіцяно загин держави і найбільші невигоди. Це й не дивно, бо мета (fіnis) всього суспільства і держави полягає (як із щойно сказаного випливає і як докладніше ми покажемо в подальшому викладі) у спокійному та зручному житті. Держава не може існувати при законах, що їх не дотримується кожний, бо якби всі члени суспільства захотіли не визнавати законів, то тим самим суспільство розпалося б і держава (imperium) загинула. Отож суспільству гебреїв могло бути обіцяно за постійне дотримання законів не що інше, як безпечне життя з його вигодами. І навпаки, за непокору не могло бути передбачено ніякої певнішої покари, ніж падіння царства та біди, які з цього випливають; а понад ці також інші, які могли б (зокрема із ними) статися внаслідок загину їхньої окремої держави. Але про це тепер нема потреби розмірковувати докладніше. Додам лише, що закони Старого Заповіту були відкриті й надані лише юдеям, оскільки Бог обрав тільки їх для утворення окремого суспільства і держави, а тому вони неодмінно повинні були мати й окремі закони.

Але чи приписував Бог особливі закони також іншим народам і чи відкривався пророчо їхнім законодавцям саме під тими атрибутами (під якими вони звично уявляли Бога), мені не досить очевидно. Із самого Письма виявляється принаймні, що й інші народи завдяки зовнішньому управлінню Божому мали державу й окремі закони. Аби це показати, я наведу тільки два місця із Письма. У книзі «Буття» (14:18, 19, 20) розповідається, що Мелхиседек був єрусалимським царем і первосвящеником Бога Найвищого¹⁷, і що він благословив Авраама за правом первосвященика («Числа», 6: 23), і, нарешті, що Авраам, обранець Божий, віддав цьому первосвященику Божу десяту частину всієї здобичі. Все це достатньо показує, що Бог, перш ніж створити (соndiderit) ізраїльський народ, поставив у Єрусалимі царів і первосвящеників і приписав їм обряди й закони. Але чи пророче це, як ми вже сказали, – не досить очевидно. Я принаймні переконаний у тому, що Авраам¹⁸, доки він там жив, жив благочесно, у згоді з тими законами. Бо Авраам, зокрема, жодних обрядів від Бога не прийняв, хоча в «Бутті» (26:5) говориться, що Авраам зберігав культ, правила, настанови і закони Божі. Це, безумовно, треба розуміти в сенсі культу, правил, настанов і законів царя Мелхиседека. Малахія (1:10, 11) дорікає юдеям такими словами: «Нехай хто серед вас замкне двері святині, і не буде надармо освічувати мого жертовника! Я не маю вподоби до вас… Бо від сходу сонця й аж по захід його звеличиться ймення моє між народами, і кадиться в кожному місці для ймення мого дар чистий, бо звеличиться ймення моє між народами, каже Господь [Саваот]».

Оскільки ці слова жодного іншого часу, крім нинішнього, не можуть означати (якщо ми не хочемо викривити їхній зміст), то, звичайно, вони цілком достатньо свідчать, що юдеї в той час були Богові не миліші за інші народи (nationes). Навпаки, Бог іншим народам через чудеса був більш відомий, ніж юдеям тодішнього часу, які без чудес вже одержали тоді почасти знову царство¹⁹. Зрештою, народи мали обряди і церемонії, завдяки яким вони були приємні Богові. Але я пропускаю це, бо для моєї мети досить вказівки, що обрання юдеїв стосувалося не чогось іншого, як тимчасового тілесного щастя і свободи, іншими словами – I царства, способу і засобів, якими вони досягли його; а отже, і законів, оскільки вони були необхідними для утвердження того окремого царства, і, нарешті, способу, в який вони були відкриті. У всьому ж іншому, і в тому, що складає істинне щастя людини, вони були рівні з іншими народами.

Отож коли в Письмі («Повторення Закону», 4:7) говориться, що ні до одного народу боги не є такими близькими, як близький Бог до юдеїв, то це треба розуміти тільки стосовно держави і тільки стосовно того часу, коли у них сталося стільки чудес тощо. Бо щодо розуму і доброчестя, тобто стосовно блаженства, Бог, як ми вже сказали і показали на підставі самого розуму, до всіх [народів] милостивий. Це ж і з самого Письма досить очевидно. Бо Псалмоспівець говорить у Псалмі 145 (вірш 18): «Господь близький до всіх, хто взиває до нього, хто правдою кличе його!» Так само в тому ж Псалмі (вірш 9): «Господь добрий до всіх, а його милосердя – на всі його творива!» У Псалмі 33, вірш 15, ясно мовиться, що Бог усім дав один і той же розум, в таких ось словах: «Хто створив серце кожного з них», – бо гебреї вважали серце за осідок душі й розуму, що, гадаю, всім досить відомо. Потім із Йова (29:28) стає зрозуміло, що Бог приписав усьому людському родові такий Закон: шанувати Бога і утримуватися від лихих справ або чинити добрі. І тому Йов, хоча й поганин (gentilis), був Богові любіший за всіх, бо він усіх переважав благочестям і побожністю.

Нарешті, з «Книги пророка Йони» (4:2) вельми ясно видно, що Бог не тільки до юдеїв, але й до всіх милостивий, співчутливий, великодушний, сповнений прихильності і жалкує з приводу зла (poenitentem mali esse). Адже Йона говорить: «Тому я перед тим утік до Тарсісу, бо я знав (саме зі слів Мойсея, «Вихід», 34:6), що ти Бог милостивий та милосердий» тощо, і тому вибачиш ніневітянам-поганам. Отож робимо висновок (оскільки Бог до всіх рівно милостивий, а гебреїбули обрані тільки щодо суспільства й держави), що всякий юдей, сам по собі, поза суспільством і державою, не має жодного дару Божого більше, ніж інші, і між ним і поганином нема жодної відмінності. Тому, якщо справедливо, що Бог до всіх однаково прихильний, милостивий тощо й обов’язок пророка полягав не так у навчанні законів, властивих вітчизні, як у навчанні істинного доброчинства і в нагадуванні про нього людям, то нема сумніву, що всі народи мали пророків і що пророчий дар був властивий не тільки юдеям. І справді, як світська (profana), так і священна історія свідчить про це. Щоправда, із священної історії Старого Заповіту не видно, що інші народи мали стільки пророків, як гебреї. Навпаки, видно, що ні одного поганського (gentilem) пророка Бог не посилав спеціально до [інших] народів, однак це не має значення, бо гебреї писали тільки про свої справи, а не про справи інших народів (gentium).

Отож достатньо того, що в Старому Заповіті ми знаходимо, що погани (homines gentiles) і необрізані, як Ной, Енох, Авімелех, Валаам та інші, пророкували, що Бог посилав гебрейських пророків не тільки до свого, але й до багатьох інших народів. Адже Єзекіїль пророчив усім тоді відомим народам. Більше того, Овдій, наскільки ми знаємо, був провісником тільки для ідумеян, а Йона – головним чином для ніневітян. Ісая оплакує і провіщає біди не тільки юдеїв, відродження не тільки їхнє, але також і інших народів. Адже він говорить (16:9): «Тому-то плачем буду оплакувати Язера», а в главі 19 спершу провіщає єгиптянам біди, а потім їхнє відродження (19:19, 20, 21, 25), а саме: що Бог пошле їм Спасителя, який визволить їх; що Бог їм стане відомим; і що, нарешті, єгиптяни вшанують Бога жертвами і дарами. А насамкінець називає цей народ (natio) благословенним єгипетським народом (populum) Божим. Все це воістину вельми гідне того, щоб бути відзначеним. Єремія, нарешті, називається пророком не лише гебрейського народу, але народів узагалі (1:5). Він, провіщаючи біди народам, також оплакує їх і провіщає їхнє відродження. У главі 48:31 він говорить про моавитян: «Ридаю тому над Моавом, і кричу за Моавом усім». І у вірші 36: «Тому стогне серце моє за Моавом, немов та сопілка». І, нарешті, провіщає їхнє відродження, рівно як і відродження єгиптян, амонітян і еламітів. Тому безумовно, що й інші народи, подібно до юдеїв, мали своїх пророків, які провіщали їм та юдеям.

Але хоч Письмо згадує тільки про одного Валаама, якому були відкриті майбутні справи юдеїв та інших народів, однак не треба думати, що Валаам пророкував у тому єдиному випадку. Адже з самої розповіді вельми ясно видно, що він задовго до цього уславився пророцтвами та іншими божественними дарами. Бо Балак, віддаючи наказ привести його до себе, говорить («Числа», 22:6): «Бо знаю, що кого ти поблагословиш, той благословенний, а кого проклянеш, – проклятий». Значить, він мав ту саму благодать, якою Бог щедро обдарував Авраама («Буття», 12:3). Потім Валаам, як звиклий до пророцтв, відповідає посланим, щоб вони лишилися у нього, доки йому не відкриється воля Божа. Коли він провіщав, тобто коли він правдиво тлумачив думку Бога, він зазвичай говорив про себе так: «Мова (dictus) того, хто слухається Божих слів і знає думку Всевишнього, хто бачить видіння Всемогутнього, що падає він, але очі відкриті йому».

Нарешті, благословивши гебреїв за наказом Бога (як і зазвичай це робив), він починає пророчити іншим народам і провіщати їхнє майбутнє. Все те цілком достатньо показує, що він завжди був пророком або дуже часто провіщав і що він (це особливо треба завважити) володів тим, що особливо робило пророків упевненими в правдивості пророцтва, тобто духом, схильним лише до справедливості і добра. Бо він благословляв не того, кого сам хотів, і проклинав не того, кого хотів, як думав Балак, а лише тих, кого Бог хотів благословити чи проклясти. Тому він відповів Балаку: «Якщо Балак дасть мені повний свій дім срібла та золота, то й тоді я не зможу переступити наказу Господа Бога мого, щоб зробити річ малу чи річ велику… Я пізнаю, що ще Господь буде говорити мені».

Що ж стосується того, що Бог розгнівався на нього, доки він був у дорозі, то це трапилося і з Мойсеєм у той час, як він, за дорученням Бога, вирушав до Єгипту («Вихід», 4:24). А що він брав срібло за пророкування, то це і Самуїл робив («І книга Самуїлова», 9:7, 8). І якщо він у чомусь прогрішив (про це дивись «II послання Петра», 2:15, 26 і «Послання апостола Юди», 11), то ніхто не буває настільки праведним, щоб завжди добре чинити і ніколи не грішити («Еклезіаст», 7:20). І, звичайно, клопотання його завжди повинні були мати велике значення у Бога, а його сила проклинати, безумовно, була дуже великою, оскільки в Письмі, щоб засвідчити велике милосердя Боже до ізраїльтян, багато разів згадується, що Бог не захотів послухати Валаама і що він прокляття обернув на благословення («Повторення Закону», 23:6; «Книга Ісуса Навина», 24:10; «Книга Неємії», 13:2). Тому, без сумніву, він був вельми приємний Богові, бо промови і прокляття нечестивих Бога щонайменше турбують. Таким чином, оскільки він був справжнім пророком, хоч Ісус Навин і називає його віщуном (divinus) або ворожбитом (augur) (13:22), однак немає сумніву, що це ім’я приймається і в позитивному значенні, і що ті, кого погани (gentiles) зазвичай називають віщунами й ворожбитами, були правдивими пророками, а ті, яких Письмо часто звинувачує і засуджує, були псевдовіщунами, які обманювали поган, подібно до того як неправдиві пророки обманювали юдеїв. Це й з інших місць Письма досить ясно видно. Тому ми робимо висновок, що пророчий дар не був властивий виключно юдеям, але був притаманний усім народам. Фарисеї, проте, навпаки, гаряче стверджують, що цей божественний дар був виключно властивий тільки їхньому народові, решта ж народів пророкували майбутнє задяки не знаю вже якій диявольській силі (чого тільки, зрештою, не вигадає марновірство).