Buch lesen: «Моя територія «А»»

В актовому залі Будинку вчителя пахло фанерою. Так пахнуть крісла з підйомними сидушками. По краях сцени темно-бордовими ганчірками звисали важкі запилюжені лаштунки, стеля та стіни були вкриті світло-сірими панелями з гіпсу та ракушняку. З невеликих динаміків лунав гурт «Привокзальна площа», посеред сцени лежала чимала алюмінієва стрем'янка. Зліва від сцени стояли дівчата у кількості чотирьох штук. Усі вони були якісь однакові. Типові стрижки каре, товстезний шар маминої пудри, дешеві лосини. Дівчата перебирали листівки та плакати з автографами, несміливо шушукалися, хтось підспівував «Привокзальній площі». Ще-е, один раз! Ще, ще, ще хоч би ра-аз…

Це був вівторок. Навіть зараз добре пам'ятаю, що це був вівторок. Я зайшов до зали й несміливо огледів обстановку. Мені було дванадцять. Дівчата виглядали старшими за мене років на два-три. Відповідно, було їм по чотирнадцять-п'ятнадцять.

В актовому залі Будинку вчителя пахло фанерою. Так пахнуть крісла з підйомними сидушками. По краях сцени темно-бордовими ганчірками звисали важкі запилюжені лаштунки, стеля та стіни були вкриті світло-сірими панелями з гіпсу та ракушняку. З невеликих динаміків лунав гурт «Привокзальна площа», посеред сцени лежала чимала алюмінієва стрем'янка. Зліва від сцени стояли дівчата у кількості чотирьох штук. Усі вони були якісь однакові. Типові стрижки каре, товстезний шар маминої пудри, дешеві лосини. Дівчата перебирали листівки та плакати з автографами, несміливо шушукалися, хтось підспівував «Привокзальній площі». Ще-е, один раз! Ще, ще, ще хоч би ра-аз…

Це був вівторок. Навіть зараз добре пам'ятаю, що це був вівторок. Я зайшов до зали й несміливо огледів обстановку. Мені було дванадцять. Дівчата виглядали старшими за мене років на два-три. Відповідно, було їм по чотирнадцять-п'ятнадцять.

– Е-е-е, здрасьтє, – тихенько мовив я. – Це тут?

– Що тут? – перепитала одна з напудрених.

– Фан-клуб, – пояснив я.

– А який фан-клуб тобі потрібен?

– А тут їх кілька? – не знати чого запитав я.

– Тобі шо нада? – агресивно запитала мене інша, і я помітив, що вони, дівчата, таки відрізняються одна від одної. Варто лише придивитися. Агресивною виявилася доволі огрядна блудниця постпубертатного віку.

– Фан-клуб «Території-А», – несміливо сказав я і хотів був піти назад, тим більше все це я уявляв трохи інакше.

А уявляв я півтора-два десятки молодих людей. Кольорових, незалежних, модних. Вони всі обов'язково мали слухати «ВуЗВ» та «The Вйо», все мало бути розмальоване різнокольоровими фарбами, завішане плакатами з виконавцями, всі мали танцювати та радіти. Вирішив залишитися – можливо, я чогось не помічаю?

– А чому ви не радієте? – запитав я безглуздість і, усвідомивши сказане, відчув, як вуха мої наливаються червоною фарбою. Гарячою фарбою.

– Чому ми не радіємо? – перепитала висока Геля (я її охрестив чомусь Гелею). – Чому ми не радіємо! Га-га-га! – розсміялася вона, і її підхопили інші.