Buch lesen: «Біль і гнів. Книга 1»

Schriftart:

Частина перша

Ніхто ще не знав, що незабаром – війна.

Ніхто й гадки не мав, що мине менше року, і на пошматовану землю впаде перший убитий і перша мати буде битися головою об стіл.

Люди жили повсякденними клопотами; клопоти ці їм здавалися набагато важливішими од тривожних подій у Європі. І якійсь тітці Ганні її зозуляста важила більше, аніж усі міжнародні події разом узяті.

Хоча й сюди, якщо придивитися пильніше, докочувався відгомін далекої поки що війни.

Найрегулярніше про закордонні події дізнавалися з газет.

Надходило їх у Тарасівку аж тридцять три штуки: на два двори по одній. Передплачували б, може, і більше, коли б розносили щодня, а то двічі на тиждень: у четвер і неділю. Іншого листоношу давно б уже без хліба з’їли, бо не тільки ж газети, а й листи, і посилки, а там, гляди, кому й телеграма, щоб стрічали на станції. То той, кого мали стрічати, вже й онучі удома осушить, а телеграма все ще лежить у районі… Тож іншого листоношу давно б уже вигнали, а цього не чіпають: інвалід громадянської. Одна рука по плече одпанахана, друга – по лікоть, іде – рукавами порожніми світить. Цигарку скрутити і то жінку просить. Та ще і в спині два фунти осколків. То як на такого руку підняти?

Савелій Хоменко повернувся в село не одразу. Довго валявся по шпиталях, провонявся всілякими ліками так, що потім і духу їх не переносив, а медиків обходив дев’ятою дорогою. А як виписався, теж не спішив у село: подався у Харків – шукати протези. Хотів повернутись якщо і не з своїми, то хоча б із фабричними, бо людина без рук – не людина, а гірша цурупалка. Такому хіба що торбу на плечі та з ціпком попідтинню.

Але Хоменко був не з таких: помиратиме, а за милостинею руку не простягне. Тож коли йому врешті сказали, що нічим поки що не можуть допомогти – наука ще не доросла, – він тільки буркнув: «І на цьому спасибі», – та й подався світ за очі. Де він бродив, як жив – тарасівці так і не взнали: Савелій про те згадувати не любив, а коли хто цікавився, то сердивсь.

Сімнадцять літ не було чутно Савелія. Люди про нього вже й забули, тим більше що батько-мати померли, а порожню хату забрали в колгосп. Аж у тридцять шостому прокотилася чутка: повернувся Савелій. Та не сам – з жінкою. Вона якась аж на жінку не схожа: як хвойда, обстрижена, та ще й в окулярах.

– А яку б ви хотіли? Хай дякує Богові, що хоч така за нього пішла.

– Як же вона з ним, бідолашна, й живе? Він же й матні сам не розстібне.

– Якось та живе, якщо досі не кинула.

Повернувшись, Хоменко не став домагатися хати: поселилися в бездітної удови Василини. І за якісь кілька днів уся Тарасівка знала, що Хоменкова жіночка таки справді з-за вугла мішком прибита: мало того що окуляри носить, а ще й читає. І днює, й ночує з книжкою.

– І на хвильку книжку не випустить з рук, – розповідала удова, – їсть – і то книжку до носа… От побий мене грім, якщо я брешу!

– То вона, мо’, не нашої і віри?

– А кат її зна!.. Тіки я теперечки уночі замикаюся: ще візьме ножа та приріже…

Однак минав час, а Василина лишалась живою. В селі трохи пригасла цікавість до незвичайної пари, і все менше було охочих пройтися мимо двору та мов ненароком заглянути у вікна. Тим більше, що й Савелій, посидівши щось із тиждень у хаті, прийшов до сільради: давайте роботу.

Там довго чухмарили потилиці, роздумуючи, куди б приткнути каліку. На клуб поставити? Так який із нього буде завідуючий, як він і замка сам не навісить?.. Сторожувати до крамниці? Теж не виходить. Там же який не є, а крам. Ану ж полізуть злодії – що Савелій робитиме? Наставлятиме куксу: «Стій, бо устрелю»?..

Врешті Савелій сам підказав:

– А листоношею?

– Листоношею то мона було б… Тіки ж чи справитесь?

– Та якось уже справлюся.

Отак і став Хоменко листоношею.

Двічі на тиждень, в середу і суботу, до Хоролівки вирушала підвода. На підводі – бідони з вершками з-під сепаратора, попереду – їздовий, а поруч – Савелій із чорною порожньою сумкою через плече. Здадуть вершки, заїдуть на пошту, і вертається Савелій уже з набитою сумкою: і газети, й листи, а то, гляди, й посилка під боком.

На півдорозі до району – невеликий гайок. Їздовий, коли їдуть ще в район, обов’язково туди заверне. Зупинить коней, одкупорить крайній бідон:

– А скуштуємо, що вони сюди наколотили!

Прикладалися по черзі. Пили, скільки могли: дармове ж, не куповане! Савелія спершу канудило, потім звикнув: випивав по літрязі. Морда стала біла, молочна, навіть на шиї, сухій та захарчованій, геть розгладилися зморшки, і чи то од вершків, чи з якоїсь іншої причини жінка Савелія, до цього бездітна, розв’язала враз пупа. По хлопчикові, по хлопчикові, та всіх здорових, нівроку, наче бичків. Ще одне не встигне одмахати в колисці ноженятами, а вже друге до маминої циці дереться.

Однак навіть діти не одірвали її од книжок. З дітьми більше поралася Василина, вона їх і мила, і годувала, вони вже й самі з усім бігли до неї, а не до рідної матері. Бо матір поки од книжок одірвеш, то і в штаненята накладеш. Та ще до тата, якого дуже любили: стрічали всім гуртом ще за двором. Вийде, бувало, Савелій надвір, сяде навпроти сонечка, а вони по ньому, як кошенята.

Повернувшись із району, Савелій розносив пошту наступного дня. Вставав рано-вранці, особливо в неділю. Ще й не світає, а він уже штурхає жінку, щоб помогла одягтися, і, сяк-так поївши, рушає селом. У двори не заходить: в останні роки в Тарасівці появилися собаки якогось заводу скаженого, – всі чорної масті і люті, як тигри. Так і цілять іклами в горло, а якщо не дістануть, то хоч за литку. Тих, смирніших та ласкавіших, перестріляли ще в тридцять п’ятому за наказом Твердохліба: підходимо впритул до соціалізму, а в соціалізмі ні замкам, ні собакам місця немає.

То ж якийсь час у селі було, як на кладовищі. Особливо вночі: вийдеш із хати, а навкруг наче вимерло.

Невдовзі хтось із тарасівців, знудьгувавшись за живим голосом у дворі, дістав сучку: чорну як сажа і таку люту, що й сам попервах боявся підступатися до неї. Від сучки тієї й розповзлася нова порода по всьому селу. Навіть Твердохліб не витримав: привіз якось із району німецьку вівчарку, ростом із добре теля. Ще і вчену: мало газет не читає. Тож тепер, вважайте, біля кожної хати свій сторож, і Хоменко не заходить у двір, а гупає у хвіртку ногою. Гупає і сердито гука:

– Іване!.. Та чи тобі позакладало!..

На поріг виходить заспаний Іван. Чухмарить розхристані груди, позіхає, аж щелепи тріщать, запитує:

– Тобі іншої роботи нема – людей серед ночі полохати? То бригадир щоранку мордує, а це тебе нечиста сила під ворота піднесла!

Ішов через двір, навалювався гарячими грудьми на ворота:

– Що тамечки пишуть?

– Пишуть, щоб ти раніше очі продирав! – сердито Савелій.

– А все ж таки?..

– То вже сам прочитаєш!

Савелій схилявся над сумкою, ловко висмикував зубами газету.

– Коли її в біса й читати? – журився тим часом Іван. – Щоднини так нагарцюєшся – рачки додому прилазиш. Забув уже, коли й жінку обнімав…

– Гріха менше буде.

– Та воно ж якби отой гріх та не був таким солодким, – скалив уже зуби Іван. – Ще ж і в заповідях написано: не согрішиш – не покаєшся. То що – дурні люди їх писали?

Савелій вже одмовчувався. З цим Іваном тільки зв’яжешся – до вечора не одстане. А йому ж усеньке село оббігати. Закривав сумку, йшов далі. А Йван, тримаючи обережно газету, вертався до хати. Клав на покуті, поверх інших: попораємося по хазяйству, отоді й почитаєм.

По обіді брав газети під пахву, виходив на вулицю. Там уже на колодці чекали безгазетні сусіди: смалили махорку, аж дим коромислом. Бо наодинці вроді з таким смаком і не куриться, як у кумпанії. Навіть не дуже охочі до курива й ті не витримували: тяглися до кисетів. То що вже казати про затятих! У яких нігті жовті і вуса мов посипані сіркою. Передерій он уже другу куфайку докурює. Визнає ж лишень кресало, бо від сірника смак зовсім не той, а де кресало, там і вата: на гніт. Він потроху з поли і висмикує: одну куфайку скурив, тепер за другу узявся.

Підійшовши, Іван статечно вітається та й сідає якраз посередині, щоб було одинаково чутно і лівим, і правим. До нього одразу ж тягнуться дружно кисети: вгощайся, з якого захочеш. Та Іван порядок знає, пам’ята, до якого залазив минулої неділі. Неквапом запускає руку до чергового кисета, довго майструє цигарку – набива собі ціну.

Починали найчастіше з погоди. І завжди виходило так, що раніше й погода була, як погода, тепер же чорт його зна й що! Треба дощу, а воно пече, аж шкіра облазить. А посеред жнив дощами періщить. Й обов’язково хтось із старших докине:

– Порозоряли церкви, от воно й одливається.

– Дак Бога ж немає! – кукурікне молодший.

Той, із старших, помовчить, цілячись глузливо примруженим оком.

– А ти там бував?.. Тож сиди і не рипайся…

– А хіба раніш посух не було?

– Були, та не такі.

Скаже, як припечата. І молодшому лишається хіба що знизати плечима та прикусити язика. Бо почнеш сперечатися, неодмінно почуєш:

– І що б воно ото знало! Сиділо б уже та мовчало!

Тож молодший замовкає завбачливо, і так цікаво розпочата розмова гасне, мов вогонь без соломи.

Натомість заводиться інша:

– Не чували: солому скоро даватимуть?

– А тобі спати ні на чому?

– Мені то є, а от корові немає… Жінка вже й голову проїла: діставай солому де хочеш!

– Передай своїй жінці, щоб лаштувала корові перину.

– А то чому?

– Бо розпорядження таке вийшло: хочеш соломи – увесь гній на колгоспне поле одвези.

– А на город?

– А на город, то вже як хоч… То вже хоч з-під себе носи…

– Та що ти його умовляєш? – втручається інший. – Як Твердохліб роз’яснив?.. Тому, хто працює чесно в колгоспі, город зовсім непотрібен. Той із колгоспу все матиме.

– Батькові своєму розкажи! – вже сердиться перший. – Ти багато минулого року огірків із колгоспу приніс? А помідорів, цибулі?..

– Та я хіба що… То Твердохліб так сказав…

А молодший знов не витримує:

– А хіба в колгоспі не можна ті ж огірки сіяти? І помідори, цибулю?

– На голові своїй дурній посій! Я на своєму все літо що захотів, те і вскубнув. Чи на борщ, чи до картоплі… А в колгоспі як поставлять сторожа з пукавкою – принесеш тільки солі в гузні.

– Хо-хо-хо! І солити не треба!

– Смійтесь, смійтесь!.. Ось одберуть городи – будете городину восени тіки й нюхати. На трудодень по цибулині!

– Та хто у вас одрізатиме! Хтось ляпнув, а ви уже в крик.

І ця розмова пригасла. Той, хто питав про солому, не хотів далі й заводитись. Сидів насуплений, смалив люто цигарку. Накуриться, аж очі пожовкнуть. Прийде потім додому – хоч святих із хати винось.

– Та чи тебе, чоловіче, у пеклі смалили?.. Так просмердівсь тютюнищем, що й дихати нічим!

Не скаже нічого. Мовчки посуне за стіл і вже звідти охриплим од курива голосом:

– Сип, що є їсти.

Возитиме ложкою, не помічаючи, що він і їсть. Бо думками – все довкола соломи. І корівчини, якій підстилку хоч із чуприни наскубуй. І того он городу, що поза хатою до левади спускається. Що його за останні роки навчився крізь пальці просіювати. Жодна бур’янина щоб не проклюнулась. Що його і гнійком, і збереженим попелом. Навіть курячим послідом, про який колись порядний хазяїн і слухати не став би. А воно виходить, що й надаремно. Бо там, де отим чортовинням посиплеш, пре, як із води. Гарбузи отакенні, хоч бери та коти!

А теперечки що воно буде? Якщо отой правду сказав та городи одріжуть?

Прикидатиме і так і сяк. Бо якщо колись до городу не навертався з весни аж до осені (весною зорав – та й сади собі, жінко, що тобі в голову збреде, – не город нас годує, а поле); якщо раніше хазяїна і навернути за хату впродовж літа не можна було; якщо колись вважалося, що городина – справа суто жіноча, – то зараз дядько «повернувся лицем до городу», як написала одного разу районна газета. Маючи, звісно, на увазі не передового колгоспника, а відсталого, несвідомого, який не встиг позбутися дрібновласницьких нахилів. І як його, того несвідомого, як його не турили від отієї індивідуальної власності, як не обрізали її та не обкладали податками, він чіплявся за останній клаптик власної земельки з такою затятістю, що і в гонителів його часом опускалися руки. Вони просто не могли зрозуміти, що якомусь Петрові чи Свиридові важить не тільки те, що він збере з городу, а насамперед те, що він хоч тут може відвести знудьговану за непідкомандним господарюванням душу: садити що хочеш, сіяти де хочеш, де тобі самому здається найкраще. І доки там десь кричали про остаточне відмирання дрібновласницьких нахилів, доки писали, що треба зовсім передати присадибні ділянки колгоспам, бо люди, мовляв, самі од них відмовляються, дядько недосипав, недоїдав, а, повернувшись із колгоспного поля, товкся та й товкся на своєму городі…

Докуривши цигарку, Іван брався нарешті за газети. Починав з міжнародних подій. Про те, що діялося під боком, і без газет можна довідатись. А закордон є закордон, то тільки на карті поряд.

Тож читав спершу повідомлення з Берліна, із ставки фюрера. Потім, що пише про те ж саме Париж, а за Парижем і Лондон. Після кожного повідомлення дядьки обов’язково посперечаються: де правда, а де брехня. Одні ставали за німця, інші – за француза чи англійця. Врешті доходили згоди, що брешуть і ті, й ті.

– Ось послухайте, які німець на Англію бонби скидає, – гортав тим часом газету Йван. – Десять тонн одна бонба!

– Десять тонн! Скіки ж це, як на пуди перевести?

– Десять тонн!.. А-яй-яй!

Це – Курочка. Дрібненький, щупленький, гостроносий, ще й чубчик, як гребінь. Й одне око темніше, а друге – світліше. Тому, мабуть, і не дивиться обома відразу, а, голову набік схиливши, блим-блим то одним оком, то другим. І завжди всьому дивується. Що для іншого – річ найбуденніша, для Курочки – Америка. Зустріньте, для прикладу, привітайтесь та запитайте:

«А куди це ви під дощ ідете?»

«Під дощ? Та невже?»

Наче на нього й не капа. Дивиться на вас такими очима, що вже і ви починаєте задирати до неба обличчя: чи й справді йде дощ, чи то вам тільки здалося…

– І то скажіть: десять тонн! – продовжує дивуватися Курочка.

– Це якби на наше село – була б яма під рибу!

– І не кажіть!

– А люди все гинуть… Німці, французи – всі чиєїсь матері діти…

– То вже так…

Замовкнуть. Потягнуться за цигарками, бо не один на війні побував, смерті понюхав. Той на імперіалістичній, той на громадянській, а той на обох, так що знають по чому фунт лиха. Це молодим воно забавка: як побачать гвинтівку, аж трусяться, а старшим – вік би її, зброї тієї, не було!

Іван знову узявся за газету, щоб пошукати, що іще є цікавого, та не встиг:

– А погляньте, хто ото йде!

Всі враз повернули в той бік голови.

Серединою вулиці повагом простувало сільське начальство. Твердохліб – голова правління артілі, Нешерет – голова сільради, директор школи – Колядко. Ішли не в один ряд, хоч вулиця була не вузенька, а журавлиним ключем: Твердохліб – попереду, а обіруч, на корпус позаду, – Нешерет і Колядко. На всіх – хромові чоботи і сині штани-галіфе. Так що, якби присісти та подивитись із низу до пояса, то й не розібрав би, де Твердохліб, де – Нешерет, а де Колядко: три пари блискучих чобіт, три галіфе – мельк-мельк перед очима. Твердохліб ще й у напіввійськовій захисного кольору «сталінці» з твердим, як обруч, коміром, і такого ж кольору картузові, посадженому міцно на голову. Привіз ту обнову минулого року з Києва, з наради колгоспного активу, і тепер зодягає, як їде в район, та хіба що в неділю. Йде попереду, – строгий, прямий, задарма ні на кого й не гляне, – слухає мовчки, що говорять до нього оті, які трохи позаду.

– Куди б це вони?

– А Бог їх знає! Хіба ж вони скажуть!

– Mo’, у сільраду?

– Дак сьогодні ж неділя!

Начальство ж тим часом підходить все ближче. Ось воно зупинилося, привіталося, торкнувшись кашкетів, і дядьки давай піднімати свої: хто понижче, а хто й повище. Кому пекло з чимось до Твердохліба, той рвав так, що й голову заледве не одривав. Курочка ж аж на ноги зірвався. Сяє, мов рідного тата зустрів: сто років не бачились!

– З неділею вас! Посидьте з нами!

Однак Куроччину радість можна було до уваги й не брати: він усім отак замало на шию не вішався. Тож Твердохліб у його бік навіть не глянув, а звернувсь до Івана:

– Газети читаємо?

– А що, мо’, заборонено? – удав, що злякався, Іван Приходько: один тільки він і наважувався отак жартувати з Твердохлібом, називав його вперто Володькою.

– Хто б це вам забороняв! – Твердохліб невдоволено. – Ви завжди щось як ляпнете, то й на голову не налізе.

– Це, Володю, дивлячись на чию, – не поліз за словом у кишеню Іван. – Як на таку розумну, як у тебе, то й справді не налізе, а на мою – в самісінький раз.

Твердохліб лише плечима стенув: що з таким і заводитись! Хотів уже далі рушати, та не такий Приходько, щоб за будь здоров одчепитись!

– Володю, гов, Володю, постій, не тікай!.. То правду люди брешуть, що весь гній з-під корів забиратимуть?

– А ви на тих зборах за що голосували? Руки за що підіймали?

– Та чи я знаю? – набрав зовсім уже дурнуватого виду Іван. – Ти ото як скомандував: підніміть руки угору – я і задер…

– Ви, дядьку, демагогію тут не розводьте! – спалахнув Твердохліб. – Мелете кат його зна що! Раді, що довгого язика маєте?

– От-от! – аж зрадів нібито Приходько. – Про це мені й братуньо весь час нагадує. Укороти, каже, язика, бо він у тебе за всі тини чіпляється. Гляди, щоб хто на нього не наступив та не оддавив…

– Розумну пораду давав, – усміхнувсь Твердохліб.

– Розумну то розумну, тіки й без’язикому жаба цицю дає, – не погодився Приходько. – 3 довгим хоч одбрешешся, а з коротким і кури загребуть…

– Ну, кого-кого, а вас не загребуть, – пожартував Твердохліб. Іще на прощання сказав, що краще газети читати, ніж вигадувати казна-що, на що Курочка радісно вигукнув: аякже, читаємо, вигукнув, щоправда, уже в спини, які віддалялися.

Деякий час дядьки сиділи мовчки: хто цигарку нову лаштував, а хто поліз до кишені за насінням, насмаженим заради неділі. А потім знову загомоніли: про се та про те. Розмовлятимуть отак аж до обіду, поки якесь із дітей, послане матір’ю, підійде бочком та й замре, роздивляючись свої «курчатами» всіяні ноги.

– Тобі, Грицю, чого? – запита його батько.

– Мати казали, щоб ви обідать ішли, – скаже, соромлячись, Гриць.

Отоді й стануть розходитись потихеньку дядьки. Поволеньки, аж неохоче: не встигли посидіти, а півдня уже й збігло. Отак і життя. Крутишся, вертишся, та й не зчуєшся, як і до могили підеш. І куди воно отой час летить? Котиться, мов із гірки…

Дехто попрямує додому, а дехто й на крамницю оком накине. Та й скаже до кума здивовано:

– Ти диви, одчинена! – мов би вона у неділю мала бути зачиненою.

– А таки й справді одчинена! – своєю чергою здивується кум. – Mo’, що привезли?.. Крамнину, альбо й на чоботи…

– А у вас хіба немає чобіт?

– Та катма ж… На халяви доп’яв, а на передки немає. Хоч розіпнись – не дістанеш!

– І куди воно шкіра дівається?.. То, мо’, куме, заглянемо?

– Та мона й заглянути… Чого ж не заглянути, як одчинено.

Зайдуть. Постоять, роздивляючись вивчені на пам’ять полиці. Запитають у крамаря, чи не привіз на передки. Не дуже й засмутяться, коли той відповість, що раз на полицях немає, то не привіз, нащо його й питати!

– Ото, вже й спитати не можна!

– А не можна! Думаєте, не знаю, чого питаєте?

– А чого?

– Кожне про те тільки й дума, що крамар щось під прилавок приховує, своїм з-під поли роздає. Подивилися б краще, що крамареві на базі дають!

– Та ми хіба що… Ми просто так… От кум без чобіт, то ми й поцікавились.

– Ото ж то й воно, що просто так… Один просто так, другий просто так – до вечора й дихати не захочеш!

Куми вже й замовкнуть. Помнуться, потруться та й куплять півлітру. Бо раз уже зайшли та людині голову морочили, то воно якось і незручно з порожніми руками покидати крамницю. Невдобно.

І вже по дорозі додому запитає кум кума:

– І чого б ото крамареві казитися?

– Не було б чого, то й не казився б.

– І то правда.

Отак по одному, по двоє та й розійдуться по хатах. Та й сядуть до столу. Хто із чаркою, а хто й без чарки. Як сів Іван Приходько. Що іншого разу й хильнув би, а сьогодні про чарку й заїкатись боїться: прошпетився перед Федорою. А вона, бісова жінка, ще й доливає за шкіру окропом:

– Кишкунця вже провідував?

І анахтемські діти, що обліпили стіл, хто в кулак, хто в рукав: чмих-чмих із тата дурного.

Не витримав – поліз із-за столу.

– Тату, куди ж ви?

Це – старший, Микола. Вимахав – вищий од тата. Минулої неділі збирався на ярмарок – купувати кабанчика, а Іван його й не пустив: ану ж, привезе не такого як слід. Загодованого або, не доведи Господи, кишкунця. Вирішив їхати сам…

Краще й не їздив би!

– Мамо, а чого тато не обідають?

Це найменший. Не розуміє нічого чи теж із батька кепкує? В людей діти як діти, а ці так і зирять, як би рідного тата на кпини узяти.

– Їжте, не зважайте на тата! – сердито Федора. – Тато за кишкунцем душу сушить.

Іван за картуз та з хати. І вже, вибігаючи в сіни, почув, як найменший спитав:

– Тато до кишкунця побігли?

А горіли б ви із своїм кишкунцем!

І то ж кажіть після цього, що немає нечистої сили на світі! Він же, Іван, можна сказати, на свинях зуби проїв, вік звікував поміж ними. То щоб йому не розібратися, що й до чого. А от же підлізла нечиста сила під руку, ввела в оману! Вибирав кабанчика, з усіх боків обмацував, до реберця добирався до кожного, Христом-Богом міг би заприсягтися: обійдіть увесь ярмарок – не знайдете кращого, а приніс на підводу – сусід і очі витріщив:

– Здоров був, Іване; а нащо тобі кишкунець?

І тут наче полуда спала з Іванових очей: кишкунець! Та такий, що й додивлятись не треба!

Кинувся нещасний Іван шукати дядька, що йому нечисту силу підсунув, а того й слід прохолов. Так і поїхав додому з підкидьком. Вже перед Тарасівкою сусід, який всю дорогу мовчав, повернув до зажуреного Івана вусате обличчя:

– Ото, Іване, як зайдете у двір, то гукніть одразу Миколу: «Оце бачиш, сину, який кишкунець. Пів ярмарку оббігав, поки дістав…»

Іван мов води в рота набрав. Знав: сміятиметься із нього тепер уся Тарасівка. Помре, забудуть, де він і лежатиме, а кишкунця пам’ятатимуть.

І не витримав Іван: добравшись додому, пожбурив анахтемську тварюку в саж, а сам зашився на город, поміж огудиння. Дістав пляшку «Московської», що віз обмити покупку, та й став запечалену душу кропити. Хилив із пляшки, заїдав огірками, слухав, як його на всі боки батькує Федора. Встигла, видать, заглянути до сажу, роздивитись, який подарунок привіз їй Іван. Слухав і скрушно хитав головою: «Ти, Федоро, хоч кричиш… тобі легше, Федоро… А я мовчу… Мовчу, Федоро, мовчу…»

– Тату, йдіть дообідувати!

Микола. Двоє найстарших уже в армії, тепер цього черга підходить: на весну лоба забриють. Стоїть, світить очима: ясними, веселими – вилитий тато. Ще й татів язик: ти йому слово, він тобі – десять.

– Кишкунця вже провідали?

Е, ні, не діждешся, сину, осідлать татуся! Покаталися – годі!

– Провідував, чом не провідати.

– То й що ви з ним робити збираєтесь?

– Як що? – вдає із себе здивованого Йван. – Ти ж в армію йдеш?

– Ну, йду, – не розумів, куди гне тато, син.

– У кавалерію?

– А куди ж!..

– От і вигодуєм тобі жеребця. Осідлаємо, загнуздаємо – прямо в армію на ньому й поскачеш!

– А як не приймуть? – сміється вже й син.

– Приймуть. Отакого рисака та не прийняти! А як ще розкажеш, як на бахчі воював, то й тобі одразу командирські лички нашиють.

Отут синкові й заціпило: одразу перестав скалити зуби. Скривився, мов кислицю розгриз. «Ото так, синку: знатимеш, як з рідного тата кепкувати!» І, зовсім уже розвеселившись, Іван йде дообідувати, а Микола все ще супиться: батькова ущиплива репліка таки допекла його до живого.

А все почалося із того, що якось у село прикотив представник тсоавіахіму. Хоч був іще молодий, та, видать, битий: не став тертись-м’ятись, а рішуче зайшов до сільради:

– Ви – голова?

Петро Нешерет за час свого головування надивився усяких: і привітних, і строгих. Більше строгих, бо на те воно й начальство, щоб страху наганять на підлеглих, і на першій порі одразу ж впадав у тихий мандраж. Хтось навіть чутку пустив: новий голова не встигає сушити підштаники. Та чутка – не правда, не кожній чутці можна вірити, тим більше що й сам Нешерет, коли його якось за чаркою обережно запитали про це, образився і поліз з-за столу:

– Я, натурально, мокрим і в колисці не був! І хто таке вигадує, той підрива мій овторитет і супроти радянської влади!

Твердохліб тоді Нешерета авторитетно підтримав:

– От розшукаємо, хто це воня, подивимось, у кого будуть мокрі підштаники!

Так що, мабуть, те все неправда. Тільки факт лишається фактом: Нешерет спершу таки лякався, та згодом, оговтавшись, розсудив, що не кожного начальства треба боятись. Бо од іншого тільки й страху, що крику. Тож стрічав тепер начальство залежно од того, на чому воно приїжджало.

Якщо райвиконкомівською бричкою чи, не доведи Господи, машиною, тоді не роздумуй: вилітай щодуху назустріч. Коли ж припиля пішака, то не треба й квапитись. Можна й взагалі не вийти з-за столу: показати, що й ми якась шишка на рівному місці…

Цей же хоч і не прикотив на бричці, але й не прийшов пішака: Нешерет у вікно ще роздивився, як він педалі велосипеда накручував. Тому й звівся назустріч і, подавши долоню дощечкою, відповів, що голова – оце він і що товаришеві треба до нього.

Товариш дістав із нагрудної кишені книжечку в червоній оправі, помахав нею в повітрі:

– Я – представник тсоавіахіму.

Що таке тсоавіахім, Нешерет – убийте! – не знав. Слово це означало, певно, якусь із отих установ, які наче навмисне називалися так, що кат їх і вимовить. Виду, однак, не подав – дипломатично мовив:

– Так ви, натурально, звідти… То я вас, товаришу, слухаю.

– Як ви готуєтесь на випадок війни?

Питання застукало Нешерета зненацька. Доки він розгублено кліпав очима, молодик продовжував сипати запитаннями:

– Що ви робитимете в разі нальоту ворожої авіації?.. А хімічної атаки?..

Нешерет навіть гадки не мав, що його село може становити якийсь інтерес для ворожої авіації. Та молоденькому представникові з районної гірки видніше, і Нешерет, так і не знайшовшись, що відповісти, поліз п’ятірнею до потилиці.

Уповноважений тсоавіахіму одразу ж помітив красномовний той жест:

– Отже, до майбутньої війни ваше село не готове?.. Так і запишемо…

Довелося спішно споряджати обід і вже за обідом продовжувати розмову.

– Виправимо!.. Натурально!..

Отак у Тарасівці з’явилася первинна організація тсоавіахіму. Записалася до неї майже вся парубота села, не лише допризовники: пообіцяв-бо той меткий представник і гранати, і гвинтівки, і навіть ручний кулемет з повним комплектом набоїв. Обіцянка, звісно, цяцянка, обіцяного три роки ждуть, тож не дивно, що й тарасівські тсоавіахімівці довгий час ходили з порожніми руками та вивчали з нудьги єдиний плакат, на якому була зображена трьохлінійка зразка 1898 року. Справа, може, так і захрясла б, але представник врешті згадав про обіцяне і прислав на випадок хімічної атаки два протигази.

Протигази одразу ж вдихнули життя в діяльність гуртка: тарасівська парубота дістала дві білі ряднини та й заходилася полохати по темному дівчат. Як виросте з-за тину біла мана, як наставить гумову личину з довгим хоботом, як завиє моторошно – то й душа геть із тіла. І верескне якась Валя чи Галя, так верескне, що й куток весь розбудить, та й дремене світ за очі. А потім її й калачем не заманиш на вулицю.

Однак дівочий той вереск до уваги не брали: дівчат з роду-віку годилося лякати, – підвело тсоавіахімівців інше. Якось підкралися до комірникової хати, прилипли гумовими мордяками до вікна та й постукали в шибку. Комірник, який саме вечеряв, як глянув, так одразу й посинів: удавивсь картоплиною. І його щастя, що вечеряв не сам, а з крамарем: крамар спершу вгатив кулаком по комірниковій дугою випнутій спині, а тоді вже закричав: «Каравул!»

Після цього випадку Нешерет покликав тсоавіахімівців до сільради, добре їх випуштрив, ще й одібрав протигази.

І знову стала дихати на ладан первинна організація. Але цього разу врятував її уже Микола Приходьченко, якому й було доручено очолювати гурток: з’їздив у район і виплакав «тозівку», ще й десять пачок набоїв до неї. І наступного дня, якраз у неділю, здивовані тарасівці проводжали поглядами парубків, які йшли не абияк, а в строю і співали нову, нечувану досі пісню:

                            Возьмем винтовки новые,
                            На них – флажки,
                            И с песнею в стрелковые
                            Пойдем кружки.

І хоч Микола запам’ятав лишень перший куплет, а решту забув по дорозі з району, тарасівська парубота не дуже тим журилася. Вдаривши раз-два ногою, починала спочатку:

                            Возьмем винтовки новые,
                            На них – флажки,
                            И с песнею в стрелковые
                            Пойдем кружки.

Стріляли за селом, у байраці, щоб часом когось не підранити. Коли ж пристрілялись як слід, рушили до могили, що недалеко й була – палицею докинути. Могила висока, розложиста, зверху донизу поросла шовковистою тирсою, в яку як ляжеш – що у воду пірнеш. Парубки й залягли, як годилось військовому людові, та й давай розстрілювати кавуни на колгоспному баштані. Вибирали, який побільший та доспіліший. Як ужарять, то він вибуха, наче бомба: так шмаття червоне й летить! Сторож як вискочив із куреня, то й очі на лоба полізли: лежав же щойно перед очима кавун, цілий-цілісінький, і раптом – гах! – на всі боки…

Довелося Нешеретові одбирати й гвинтівку. Ще й за хуліганство, за попсовані кавуни, за те, що ледь не підстрелили сторожа, налигати тсоавіахімівців до примусових робіт: одним городити паркан довкола сільради, іншим – лагодити місток за селом, що геть прогнив, от-от провалиться.

Попогрівши чуби, тсоавіахімівці вже про дрібнокаліберку й не заїкалися. І згодом Нешерет озброїв нею сторожа біля крамниці, а на поодинокі нагадування з району, – як там у вас оборонна робота? – справно відповідав, що робота «йде натурально» і Тарасівка до бомб та газів готова.

Та незабаром майбутня війна ще раз постукала у вікна Тарасівки.

Цього разу приїхав міліціонер та й вручив Нешеретові пакет із п’ятьма сургучевими печатками. Дістав при цьому прошнурованого зошита, розгорнув, де положено, ткнув залізним нігтем: розпишіться!

Нешерет як розписувався, то й пальці тремтіли. Бо міліціонерові що: міліціонер сів та й поїхав, а Нешеретові лишатися при пакеті. Носити його при собі, як болячку, мацати повсякчасно – не витрусив? не загубив? – бо, не доведи Господи, посієш – суши тоді сухарі та збирайся до «казьонного дому»!