Шлях Богомола. Імператор повені

3.2

Волх відчував наближення ворога. Все частіше у Пекичевих снах з’являлась зникла нагірна божниця, все виразнішим ставав зловісний шепіт, який він чув і серед ясного дня. Слів було не розібрати, лише чулося шамкотіння чи то старечого беззубого рота, чи то якоїсь нелюдської порожнини, спроможної до звукових вправ.

Відколи принесли звістку про смерть Нірада та його побратимів, Волх не виходив з капища. Він намагався проникнути у мінливі хитросплетіння Сил, передбачити дії зла і знайти якусь нову нитку, що з’єднала б родовий первень з богами і духами лісового краю. Але нитка не знаходилась. Усі зусилля Пекича зводились нанівець сірим туманом, в якому він блукав кожного разу, коли приймав у себе дух волхвинного гриба. Волх здогадався, що проти нього повстала Сила тих родів, що володіли лісовим краєм до Білого племені. Ця Сила чаїлась не під зорями Серединного світу, а в Нав’ї – у старих могильниках, зогнилих дідухах та у людській крові, пролитій в тутешню землю за незліченні століття.^[23] Кров мстила, забуті кістки опирались чужорідному яснобаченню, глуха-сліпа, але злютована воля мертвих ставала сірою стіною на потойбічних шляхах. А могили предків Білого племені, з яких могла б прийти допомога, залишились на сході. Так далеко, що жодний відзвук з їхньої Нав’ї не досягав лісового краю. Плем’я зрадило предків, і тепер між ним, землею і підземеллям не складалось союзу.

Якби вони жили на своїй землі, то знайти тих зайд, що вбили Нірада і молодих куничів, було б нескладно. Звірі і птахи правили б Волхові за очі, трава і дерева підказували б йому, могутні підземні духи допомогли б оточити ворога жахами та лісовим блудом. Але нині він був безсилим, і сірий туман не давав третьому оку Пекича подивитись на загадкових чорних воїв.

Пек Блудень також закрився від двічі народженого. Той не дивувався. Вдача божка передбачала й не такі примхи. Зрештою, сім обіцяних мирних літ минули. Та й боги чорних плащоносців могли бути могутнішими за Пека. Могли змусити його мовчати.

Єдиний свідок жахливої бійні, що вижив, не зміг повідати про чорних нічого корисного. Досвідчені воїни племені, які обстежили нещасливий берег, також не додали старійшинам і Волхові розуміння. Всі зійшлись на тому, що творяться дивні діла. Нірад з облавою натрапили на ворога випадково. Плащоносці прийшли здалеку, на місцеві городища та засіки не нападали, бою не шукали, хитро уникали вартових і розвідників. Застави їх не зустріли, сліди загубились. Мета їхнього походу залишалась невідомою.

Старійшини довго радились і вирішили, що чорні лише пройшли через лісовий край, прямуючи кудись далі. Волх із цим не погодився, але змовчав, коли Дорош прийшов на капище і повідомив йому висновки ради.

Невтішний Нірадів батько довго сидів у божниці під суворими поглядами ідолів. Усе питав у Волха, чи щасливо злучився дух сина з тими преславними куничами, що відійшли на Хорсові угіддя. Пекич його заспокоював, хоча й не мав у тому певності. Після трьох ганебних спроб пройти сірий туман він уже ні в чому не мав певності.

– Чому всіх вбитих знайшли, й лише наш рід не годен вчинити належної тризни по Нірадові? – бив себе по колінах Дорош. – Чому так, Волоше?

– Твій Нірад уже залишив своє тіло, як метелик залишає пусту оболонку. Дух його вільний й не потребує опіки над мертвою плоттю. Праматір Куна потурбується про родовича.

– Чому ж лише його тіло зникло?

– Такою є воля богів.

– Воля богів… – Дорош хитав головою, немилосердно жужмив боярський ковпак, трусив випускними рукавами, гаптованими золотими сваргами. Не хотів він вертатись до своїх ближніх з такою бадильною відповіддю, не хотів. Що він скаже жінкам дому свого і молодшим синам? Що богам Нірадове тіло потрібніше?

– Незбагненна та воля й примхлива, – не піднімаючи очей на Дороша, тлумачив Пекич. – Те, що нам здається згіршенням, насправді може нас вивільняти від зайвих пут і присяг Серединного світу.

– Яких ще присяг? – не розумів старійшина.

– Тих, що прив’язують нас до минущого.

– Хіба мій Нірад на таке присягав?

– Усі ми присягаємо на таке, якщо хоч раз вклякаємо при вівтарях і требовищах. Якщо визнаємо вищість богів.

Дорош і далі не розумів. Дратувався, що не міг впіймати Волшого погляду, прочитати в очах невисловлене. Не знаходив місця рукам своїм, котрі нищили оксамит, лисячу оторочку й кунячий підбій ковпака.

– А все ж таки, – косував він на дубову Хорсову подобу, що стояла при вратах божниці, – правильно ми вчинили із тими дівками чи ні? Прийняв Заступник жертви?

– Хорс Охоронець радий, – запевнив його Волх, дивлячись на вечірнє сонце, що стояло над західним менгіром капища. Воно було червоно-зловісним, навпіл перекресленим тонкою хмаркою і фарбувало обрій у криваві відтінки.

– Щось ти не договорюєш, – зітхнув Дорош. – А я бачив сон. Нірад мій цієї ночі прийшов до мене з лицем почорнілим і плакав гірко.

– За незнайденою плоттю своєю плакав?

– Про те не згадував. Казав, що погано йому там, що куничі зла наробили і боги тепер не з нами.

– Я відмолю. Й богів умилостивлю.

– А може, офірувати богам Білку, що була Ніраду наложницею? Вона хоча й з чужинок, але молода і солодка тілом…

– Думай, про що кажеш, – нахмарився Пекич. – Людей за людей не жертвують.

– А якщо я принесу Хорсові сім білих кіз?

– Трьох достатньо.

– Трьох за челядника дають. За воєводича більше треба.

– Не треба.

– А якщо Охоронець образиться? Скаже, що відкуповую сина як безрідного драня?

– Хто тут Волх? Я чи ти? – Пекич повільно підвівся й твердо оперся на посох. Дорошеві здалось, що божниця раптово змаліла, що турячі черепи на її стінах оточили жерця тісним рогатим колом. Що у тих черепах замешкало темно-пурпурове світіння.

– Не гнівайся, Волше, – підвівся і невтішний батько. – Хочу, щоби все було за правдивим поконом. За заповітами предків.

– Усе так і буде, боярине. Приведеш перед сходом сонця трьох білих кіз до могитичів. Але мають бути істинно білими, без жодної плями, – жрець зробив паузу. – А ще скажи князеві, щоби відіслав до західної застави кмітливих воїв. У Темній діброві треба подвоїти варту.

– Про щось провідав?

– Неспокійно мені. Убачаю недобрі знамення.

– Скажу, – скупо кивнув Дорош, вийшов за поріг божниці, одягнув і розправив на лисині зібганого ковпака. Зблиснув на вечірньому промені вишитий стеклярусом знак Матері Куни.

– Сірий туман… – бурмотів на самоті Пекич, вглядаючись у криваві сутінки. – Знов отой сірий туман.

Уперше непроникна сірість зустрілась йому одинадцять зим тому, Грибного року. Тоді, разом із небаченим нашестям грибів, до лісового краю прийшло небачене Білим племенем зло. Нічне страхотворисько нападало на людей і кіз, випиваючи з них усю кров. Окрім тваринної сили, володіло воно Силою іншою, що в’язала жертвам м’язи й волю. Старійшини порішили, що звір не тутешній, а є приходьком. Забродою з Нижнього світу. Відповідно, вони віднесли його знешкодження до справ могитичів.

Молодий Пекич, що звався тоді Лобасом, сам визвався загнати звіра до темряви, що його породила. Знайшов у лісі слід потвори, з належними примовляннями вибрав його з ґрунту, відніс до капища і поклав на вівтар Велеса. Навколо сліду він встановив знаки чотирьох стихій: черешневу смолу (знак повітря), запалений каганець (вогонь), чашу з водою та сіль (знак землі). Збудувавши таким чином Храм,^[24] могитич запалив світла й розпочав ритуал. Йому йшлося про встановлення зв’язку з духом звіра. Для цього він сів перед вівтарем, розпрямив спину й прискорив вихід за межі Серединного світу волхвинним грибом. Легко пройшов Бузиновий і Сіро-голубий пороги, уявив себе стрілою, спрямованою на слід звіра. Перетворення на гостре знаряддя нищення відбулось навдивовижу пластично. Могитич кожною клітиною відчув, як його ніс загострюється, як видовжується голова, забуваючи про колишню круглу форму, як заростає рот, витягуються вилиці, очі, вуха, як руки зливаються з дротяним тілом, а ступні розростаються у велетенські пір’їни. У цій стрімкій подобі він націлився на ледь означену присутність звіра. Одночасно навколо нього розквітли скупчення кольорових ліній. Вони блукали, петляли, сходились і розходились, прямуючи до цілі. Могитич пронісся вздовж ліній, летячи туди, де в перспективі молочного кольору виднілось пульсуюче блідо-червоне яйце – вмістилище духу звіра. Воно також відчуло мисливську магію й набрякло тривожним пурпуром.

Воно пульсувало вже поряд, злякане, м’яке і вразливе, коли перед стрілою виник дивний серпанок. Пасмо сірого туману. Ця сірість була особливою. Її колір відрізнявся від молочних, сріблястих та сіро-рожевих просторів іншого виміру. В ній не проглядалось жодного виразного відтінку, звичного для мешканця Серединного світу. Перед могитичем нагло розквітла первісна, досконала, абсолютна сірість, невловима примара сірої тіні, від’єднаної як від світла, так і від темряви. В ній тонуло й зникало все напружене, визначене і спрямоване. Всі лінії згасли, а скупчення світла зникли. Стріла, на яку перетворився Лобас, без жодного спротиву і здригання увійшла до сірого лона, в котрому раптом відкрилась неочікувана глибина. Минали хвилина за хвилиною, стріла долала безмежні відстані, проте сірий туман не закінчувався. Він тривав, тривав, тривав. Він був непроглядним і однорідним, як первісна мла, з якої найперші боги вивели буття трьох світів. У якомусь сенсі, зрозумів пізніше вже не завзятий Лобас, а сподоблений мудрості Волх, сірий туман і був тією первісною млою.

А тоді, уперше зустрівшись з туманом, він втратив упевненість. Відтак загубив напрямок, злякався й заледве зміг повернутись до Сіро-голубого порогу. Від переляку він почав втрачати магічну форму. Тіло знову, крізь біль і зніяковіння всіх членів, набувало людської круглястості. Одночасно воно втратило швидкість і всі спроможності руху, стало мульким, безпорадно зависло у сірій безмірності. Звідкись ззовні, а потім від кінчиків пальців на нього почало наповзати смертельне оніміння. Воно повільно і впевнено повзло до серця, намагаючись вичавити дух могитича з плоті. Вичавити до холодної сірості і розчинити у ній назавжди. Але не встигло. Дружні боги відкрили браму у Серединний світ просто в його серці. Ця рятівна брама пульсувала, злучаючи живе з живим. Перед тим як туман відпустив затерпле тіло Лобаса, могитич почув щось на кшталт тихого невдоволеного шипіння.

Можливо, тодішня пригода в тумані була не тільки поразкою. Адже звір зник і більше не турбував мешканців лісового краю. Але в Лобаса відтоді залишилось відчуття небезпеки, що чатує десь поряд, на відстані ліктя. Після того пам’ятного полювання він не використовував закляття стріли. Навіть тоді, коли став Волхом Білого племені й отримав древні обереги, котрі спадкували начальні жерці від доби Матері Куни. Роки, довгі роки пошуків і роздумів, знадобились Волхові, щоби зрозуміти природу сірого туману.

Недарма, сказав він собі, недарма з пам’яті випірнуло оте полювання на звіра-приходька. Після розмови з Дорошем щось важке й неспокійне лягло на дух двічі народженого. Він обіцяв бояринові умилостивити богів, проте обіцянка ця ховала пустку і неспроможність. А жрець, який не виконує обіцянок, є загрозою для племені не меншою, аніж слабкий князь або немудрі старійшини. Грозова хмара обра5зи огорнула Волха. Таку образу на себе самого й на підступність богів відчуває зрілий муж, коли виявляється безпорадним загасити хіть наложниці, коли даремно мучить свою зрадливу плоть і бачить, як росте й міцніє зневага в очах спраглої дівчини.

Вже догоріли криваві сутінки, вже капище огорнув морок, коли грозова хмара у єстві жерця випустила блискавку-підказку:

«Тітіра!»

3.3

Сім років пригод і мандрів неймовірно ускладнили життєвий досвід Макарія. Він не знайшов дивовижного гриба Калокирика, проте навчився носити штани з лосиної шкіри і підбите хутром взуття, звивати гнізда на деревах, зберігати тілесне здоров’я та глузд у глибинах вологих печер, ставати непомітним серед голого степу і годинами ховатись під водою, дихаючи крізь соломинку. Він опанував мистецтво міжплемінних перемовин, навчився знаходити шлях по зірках, варити юшку з м’яса отруйних змій та спілкуватись півдюжиною дивовижних мов. Уже давно він поховав провідника й тих воїв, котрих дав йому у супутники стратег Леонтій. Він пережив моровицю в Болгарії, напад кочовиків на березі Істру^[25] й почав голити голову. Він одружився на юній дівчині з племені антів, побудував сімейну хижу з очерету й не зміг врятувати дружину від родової пропасниці. Морем він дістався до Херсонесу, викликав смертельну заздрість й ненависть тамтешніх ескулапів, за їхнім доносом потрапив до в’язниці, втік звідти й назавжди залишив землі Імперії.

З купецькою валкою він повернувся на західний берег Великого Степу, пристав до розбійників і врешті-решт домандрував до гірського краю, мешканці якого ще не доросли до розрізнення лікарської справи і ворожбитства. Тому він оголосив себе магом, підтвердив сей чин небуденними вміннями й отримав у власність закинуте городище. Цей подарунок місцевих дідичів не свідчив про їхню щедрість. Давню руїну вважали місцем нечистим, і добрі люди там все одно не селились.

Те, що в старому городищі мешкають ворожі двоногим Сили, Макарій переконався, спробувавши оточити себе гаремом. Три його дружини вигибли за одну зиму. Одна зірвалась з обледенілої стежки, другу забрала швидка й гаряча, наче лісова пожежа, хвороба, третю опанував злий дух і змусив накласти на себе руки. Більше ніхто за мага йти не згодився. Те, що самого чаклуна ворожі Сили не чіпали, горян не дивувало. Всі-бо знали приказку: свій до свого по своє. Макарію довелось визнати: присуд простуватих мешканців гірського краю збігся з думкою про нього, висловленою колись ученим монахом на прізвисько Пекельна Ґуля.

Хворих серед горян не бракувало, і прийшлого чаклуна навідувало немало люду. Макарій нікому не відмовляв і плату брав необтяжливу. Від надміру вільного часу він знайшов собі заняття, достойне справжнього мага, – пошук скарбів і схованок. Досвід підказав колишньому дияконові, що старе городище мусить мати свої таємниці. Він потурбував могили під кутовою вежею і після трьох седмиць розкопок знайшов там глек з монетами та прикрасами.

Серед монет більшість складали різані дирхеми, що їх хазарські купці називали шелюгами, а місцевий люд – резами. Срібляки, вкриті незрозумілим Макарію арабським плетивом, він одразу сховав у колоді з приробленими дерев’яними крилами. Такі видовбані колоди горяни присвячували богу Раглу,^[26] прикрашали пір’ям ремеза^[27] й дуже шанували. Більш цінні знахідки колишній диякон припасував між шкіряними смугами широкого чересу, котрого він не знімав навіть уві сні. Серед цих скарбів були: золотий статер імператора Гераклія, три золоті номісми варварського карбу, коштовна підвіска для гривні і важкий восьмикутний медальйон з електруму.^[28]

Зовнішню поверхню медальйону прикрашали (а може, ускладнювали) опуклі зображення сонця і місяця. Відкритим він перетворювався на складень, на чотирьох пластинах якого розмістили зображення оголеної жінки з широко розведеними руками, два трикутники, перехрещені палиці і лабіринт у вигляді подвійної спіралі.

Макарій знав походження і значення цих знаків.

П’ять років тому у Херсонеській тюрмі, куди його запроторили міські еділи,^[29] колишній диякон зустрів єврейського мудреця. Старого звинуватили у виготовленні магічних причандалів та незаконному ворожінні. Еділи боялись таємних вмінь єврея, тому довго не призначали суду, й врешті-решт вирішили за краще забути про його існування. Одноплемінники чомусь не спішили з викупом (певно, з тих самих міркувань), і мудрець заживо гнив у кам’яному мішку, що за давніх царів слугував водяною цистерною. Коли Макарія кинули до того мішка, єврей вже сильно охляв, майже втратив зір, вкрився коростою й був недалеко від краю спочинку своїх предків. Колишній диякон взявся лікувати виразки на ногах старого, а той, замість плати, ділився з ним знаннями.

Одного разу Макарій запитав його про богиню. Усі варварські племена, котрі він зустрів у своїх мандрах, поклонялись таємничій богині. Її ім’я було під забороною, а до присвячених їй вівтарів могли наближатись лише обрані зі старих жінок. Біля тих вівтарів варвари облаштували землянки або ж печери, куди йшли жінки, як тільки в них починались місячні. Одного разу Макарій спробував розпитати у своєї антської дружини, що саме вона та її посестри роблять у священних схронах. Та подивилась на нього як на навіженого, а потім сказала, що негайно помре і потрапить до лап жорстоких підземних духів, якщо вимовить при чоловікові хоч одне слово про тайни богині. Він запам’ятав вираз її обличчя. На ньому застигли переляк і побожна впертість. Він повірив: ніякі вмовляння й ніякі тортури не змусять жінку поділитись з ним таємницями. І відступився, зачинивши усі небезпечні запитання у найдальшій шухляді своєї цікавості.

Проте смердюча тюремна безвихідь рано чи пізно дістає до засувів усіх зачинених шухляд.

Макарію здалось, що мудрець тільки й чекав на запитання про богиню. Його очі зблиснули, він підвівся зі свого Йового ложа й мовив: «О, Ашем мені свідок! Ця таємниця таки коштувала й тих зусиль, і того золота…» Його розповідь була довгою, насиченою іменами та назвами, й не все з неї запам’яталось. Але головне Макарій поклав карбом на скрижалі розуму свого.

Колись давно, казав мудрець, на землю впала темрява і почалась Велика зима.^[30] Це було безліч часових циклів тому, коли люди ще були дикими й беззахисними перед темрявою і холодом. Біда напала раптово, серед літа, і заскочила зненацька. Цілі племена гинули і зникали під неозорими саванами снігів, а на їхні землі наповзали льодовики, змітаючи дорогою ліси і гори. Навіть вкриті хутром звірі не витримували морозів. Замерзали озера та ріки, і рибу доводилось вирубувати з криги. Люди тікали на південь, а над ними, на буро-брудному небі, замість сонця жевріла червонувата пляма, від якої не линуло ані тепла, ані світла. День мало відрізнявся від ночі. Місяця й зірок взагалі не стало. Жахливі демони вирвались тоді з Нижнього світу, прагнули гарячої крові і заважали людям шукати теплих країв.

Найсильніші з людей дійшли до Дворогої долини. Мудрець вимовив назву долини єврейською мовою «Карнаїм» і сказав, що одне з таємних імен богині – Карна або Кара – походить від тієї назви. А Макарій, у свою чергу, згадав, як у перший весільний день антські жерці підкорочували волосся його майбутній дружині, примовляючи довжелезні закляття й раз у раз повторюючи: «Призначена єси, окарнена єси!».

У Дворогій долині, вів далі мудрець, з-під землі виходили потоки гарячої води. Сили, що їх живило підземне полум’я, успішно протистояли лютим морозам, і щедрість їх не згасала. Там, біля паруючих озер, зібралось багато людей, і попервах їм було що їсти, бо звірі, принаджені теплом, також сходились туди і ставали поживою зголоднілих племен. В озерах водилась риба, і мешканцям долини здалось, що вони врятовані. Вони розпалили вогні, спорудили житла та кумирні і почали відправляти експедиції до найближчих лісів по вмерзлі у кригу і збережені від псування туші великих звірів. Так минали темні дні й ще темніші ночі. Лік часу було втрачено, але за віком дітей люди знали, що від приходу до Карнаїму минуло багато часу. Народжені під гнітом Великої зими ставали дорослими й недовірливо слухали розповіді батьків про сонце, блакитне небо і загиблий теплий світ. Там, у Дворогій долині, богиня втілилась у найкрасивішу дівчину племені людей з рудим волоссям. Пізніше, за цією ознакою, те перше втілення богині назвали ще й Орай (Вогненним).

Богиня устами рудої дівчини сказала людям, що їм суджено залишити Дворогу долину, бо невдовзі закінчиться мерзле м’ясо в лісах, а риби в теплих озерах вимруть. Богиня сказала, що на півдні Небесна пляма гріє втричі сильніше, під нею ростуть деякі рослини. Й що найголовніше, там є вкрите тонкою кригою море, у якому живе безліч риби й та риба не вичерпається аж до закінчення Великої зими.

«Готуйтесь до походу, соліть м’ясо і рибу!» – сказала вустами дівчини Орай. Проте, попередила вона, дорога страшна і довга. На безкрайніх рівнинах дмуть крижані вітри, а демони набули подоби велетенських білих ведмедів, шкіру котрих не пробивають кам’яні сокири. Далеко не всі дійдуть до рятівного моря, попереджала богиня, лише найсильніші та найвитріваліші. Тому казано було старим, хворим і малим дітям залишитись біля гарячих джерел Дворогої.

Частина з тих людей, що зібрались у долині Карнаїм, не повірила рудій дівчині і залишилась перечікувати біду. Ніхто не знає, що сталось з ними, бо через вісім століть Великої зими і Довгої весни, коли люди знов повернулись у Дворогу долину, там не знайшось живих. Лише білі кістяки, вкриті вапняковими та соляними нароснями, лежали в гарячих озерах. А руду вже за життя стали називати Матір’ю Карнаїм. Адже порада богині врятувала тих небагатьох, хто потім дав життя усім народам від Ріфейських гір до Гераклових стовпів.^[31]

Відтак саме у долині Карнаїм було споруджено перший храм Карні Орай, а першими жрицями стали її рудоволосі прапраправнучки. Богиня ж бо обдарувала тіло, у якому замешкала, не лише пророчим натхненням, але й небаченою плодючістю. На березі замерзлого моря руде втілення Карни від найдужчих чоловіків народило вісімнадцять дітей. І досі десь у Карманії, під склепіннями таємних святилищ, продовжується прямий рід Карни, що йде від її найстаршої доньки. З цього роду мудрі правителі Сходу, за прикладом царів Кіра і Дарія, беруть собі дружин-жриць. Рудих, плодючих, посвячених і досконало вродливих.

Через три тисячі років після Довгої весни, коли сонце знову набуло сили, а крига відступила на північ, настала Доба Возів. Наймогутніші племена, що шанували Карну, почали мандрувати світом у пошуках багатих пасовиськ та щедрої ріллі. Вони їхали на возах, у які впрягали волів, а стада червоних і білих корів йшли за возами. Люди Доби Возів будували круглі міста, славили відроджене сонце і велику богиню. Одне з племен зупинилось на берегах великої ріки, що велично несла свої води на південь. Степові береги ріки вкривали високі трави. Плем’я побудувало там кругле місто, де через кілька століть знов народилось тіло, що містило в собі полум’яний і віщий дух Карни.

Дівчину звали Дана, себто «милосердна».

Вона принесла людям Доби Возів нову мудрість. Вона сказала, що нова біда прийде від надміру знань та пошуку нового. За її словом жерці заборонили пошук нового знання та вбивали тих, хто намагався примножувти мудрість через накреслення знаків. Адже Дана сказала їм:

«Допоки слова не перетечуть у креслені і писані знаки, Ворог не знайде дороги до ваших осель».

Люди Доби Возів – легкі на мандри і щасливі у своїй простоті ратаї – зберігали цей завіт, передавали мудрість предків з уст в уста, креслили знаки лише на святкових яйцях і співали пісень на честь Карни-Дани. Але час зупинився для цих племен, військові вміння не розвивались, і коли прийшли завойовники із залізними мечами, сповідники Карни-Дани загинули. Від ратаїв Доби Возів залишились тільки назви рік, у яких все ще живе ім’я другого втілення богині, – Дунай, Дністер, Дніпро, Данаїс (Танаїс або ж Дон).

Завойовники із залізними мечами знали Карну під ім’ям Тари – третього втілення богині. Тара заповіла їм невтомно запліднювати жінок з підкорених народів.

«Діти Сили, – казала Тара, – народжуються від жінок, зґвалтованих на теплих трупах їхніх братів і батьків».

В епоху Карни-Тари народилося багато дітей Сили, і вони примножили зло на землі, розпалили ватри насилля і закликали на землю звитяжного нареченого Тари – Крома.^[32] Від їхнього шлюбу народилось розумне чудовисько, відоме під багатьма іменами. Казали, що саме завдяки Карні-Тарі у Серединний світ прийшли древні боги, колись переможені у великій битві, що відбулась до початку часів на високих зорях. Десь там, де застібає свій пояс Небесний Мисливець.^[33]

Багато хто з посвячених був спокушений цими богами, забув про мудрість, магією здобув владу, залізним жезлом пас народи і зійшов до Нав’я, обтяжений страшними провинами перед Творцем. А той послав людям святих пророків і вчителів, які проповідували милосердя і зупинили криваву повінь, спричинену шаленствами дітей Сили.

Пізніше богиня, яка не втомлювалася втілюватись у тіла юних жриць, отримала безліч нових імен, серед яких були місячні імена Анахіт, Іштар, Беешер та Артеміда. Ці імена не були ані таємними, ані іменами Сили. Призначались вони для вжитку серед профанів, а у жрецьких ритуалах їх не використовували. Зате простий люд полюбив смачні пиріжки-камани, що їх храмові кухарі пекли в ім’я Іштар, та сороміцькі свята кохання, коли і дівчата, і поважні матрони віддавались усім бажаючим в храмах і священних гаях богині. Єврейський народ також вірив у богиню, ханаанейське місячне ім’я якої було Анат. Їй, серед інших божеств, поклонявся цар Соломон, в її ім’я він шлюбився з царицею Савською. Про пиріжки Анат згадував навіть пророк Єремія.^[34] Мудрець довго розповідав Макарію, як праведні царі Іудеї та Ізраїлю боролись з культом Анат, ідол якої стояв у Соломоновому храмі більше трьохсот років.

У ті часи, розповідав мудрець, простим вірним казали, що Карна має три божественні властивості: вона одночасно цнотлива, розпусна і войовнича. Відтак через ці її властивості мудреці, що досягали Йєсоду,^[35] визначили ще одне її ім’я Сили – Матроніт. Назвавши це ім’я, єврей пустився у такі складні пояснення єдності протилежних властивостей богині, що Макарій геть заплутався.

П’ять років по тому, тримаючи в руках медальйон богині, Макарій тяжко зітхнув, згадавши, як помираючий містик плутав грецькі, єврейські та варварські слова, гарячково пояснюючи християнинові цнотливу сутність войовничості. А ще він згадав, що мудрець у своїх чи то мареннях, чи то видіннях називав богиню Триликою, Троякою і Трояною – єдиною у трьох поставах або подобах.

Він намагався досягти точності у визначенні подібності. Вживав для означення постави слово «мішкан», що в перекладі з мови Старого Завіту означає житло і мешкання, та грецьке слово «іпостасіс», яким Соборні Отці позначали відмінні та нерозривні сутності триєдиного християнського Бога. Він згадував багатолику демоницю Ліліт і жіночу суть землі Адамах, доньку-голос Всевишнього Бат-Гол та інші імена, що звучали загрозливо, наче закляття. Він вичерпав останні сили, виголошуючи ці імена, й невдовзі рушив до кращих світів.

Колишній диякон усе ще пробував згадати імена Триликої, коли раптом побачив перед брамою старого городища трьох високих дівчат, одягнених та озброєних, немов Геродотові амазонки. А ще вони були молоді і вродливі, немов три втілення весни, що вийшли з осіннього лісу. Дві з них тягнули до брами третю, скоріш за все, поранену.

Три дівчини. Одна з них з вогненно-рудим волоссям, друга – з бездоганним обличчям казкової принцеси, третя – з войовничо-цнотливим поглядом небесної діви.

Орай.

Дана.

Тара.

«Це знак!» – остуда покотилась хребтом Макарія. Він сховав медальйон, голосно мовив:

– Мегас і Кіріє, ке фавмаста та ерга су!^[36]

Й сміливо рушив назустріч трьом дівам Білого племені.