Одного разу на Дикому Сході

– Кидай гітару! Кидай гітару! – кричав Єрофеєв, коли бігли лісом. Але Чет його не слухав, міцно тримав музичний інструмент, хоча з ним і важко було бігти лісом, а гілки били по струнах, видаючи чудернацькі звуки. Позаду чутно було постріли і крики німців. – Нам ще фронт переходити! Кидай!

Уже вночі плазували полем, на одному краю якого стояли німці, а на другому – російська армія. Єрофеєв тягнув на собі полковника, а Чет – гітару. Іноді полем починав бігати промінь прожектора. Тоді зупинялися, застигали, втискуючись у землю. Чекали, поки прожектор пройде, і повзли далі.

– Пане полковнику, завдання виконане! Дозвольте передати полоненого! – доповіли вже в штабі полковника Шемаханського.

– Ну орли! Змогли! Полковника! – Шемаханський аж підстрибував на місці, коли загледів Четів трофей. – А це що у тебе?

– Гітара.

– Де взяв?

– У німців. Сподобалася. Так грає красиво!

– От, Загорулько! За це я тебе і люблю! Що розумієш ти красу! Молодець! – Полковник підбіг до Чета і міцно його обійняв. – Георгія тобі не поверну, але від покарання звільняю.

– Радий старатися! – тупнув Чет. – Георгія я ще зароблю!

– Ось у цьому я не сумніваюся, – кивнув Шемаханський.

– І заробив же! – це Єрофеєв уже в хаті розповідав про подвиги товариша комісару. Налив собі та Ліберману спирту з фляги. – Аж два Георгія заробив! Один за те, що ми великий наступ німців зупинили. Не просто наступ, а наступ трупів!

– Це як? – здивувався комісар.

– А так. Німці якось навчилися мертвих із землі піднімати і спрямовувати в останній бій. Там треба було спеціальним газом тіла обробляти, вони піднімалися та ішли в атаку.

– Андрію, більше не пий, досить! – строго сказав Ліберман.

– Борю, та я тобі правду кажу! На власні ж очі це бачив! І з нами ж тоді був Іван Карпович Підіпригора.

– Це той сищик?

– Так, найкращий сищик імперії! – закивав радісно Єрофеєв. – Хороший мужик!

– Імперіалістичний поплічник! Він же в охранці київській служив!

– Ну, я теж в імператорській армії служив і царю присягав, але то ж коли було. А Іван Карпович…

– Та хай йому грець, тому сищику. То, кажеш, трупи оживляли? – перепитав комісар, і очі в нього загорілися.

– Так. Десятки тисяч звезли в одне місце з усього фронту, обробили газом і вони посунули вперед. Насправді ці мертві, їх Іван Карпович трупаками називав, то вони так собі солдати. Ходять неквапливо, стріляти прицільно не можуть, наказів не розуміють. Ідуть собі прямо, і все. Але коли їх багато, то не зупинити, бо ж кулі їх не беруть.

– Як не беруть?

– А так! Ти по них з кулемета січеш, а вони сунуть вперед. Кулі через тіло пролітають, і все. Хіба що кулями навпіл перерубаєш, тоді труп упаде. І багнетом його не зупиниш, бо не помічає він твій багнет! Ти його на багнет, а він далі на тебе лізе. Тільки якщо голову відтяти або ноги, так можна було зупинити цих негідників. І ніяк інакше! І нехай би один чи десять, а їх же тисячі, сотні тисяч. У них на дорозі полк був, так змели полк і не помітили! Але ми їх зупинили. Іван Карпович придумав як! Якби не ми, німці б Петроград тоді взяли!

– Ти, Андрію, цим дуже не хвалися. Бо ж чим раніше царська влада війну б програла, тим швидше б революція почалася. А ти, виходить, царя захищав! – докірливо сказав комісар.

– Та, Боря, я ж тоді не знав ані про революцію, ані про комунізм. Просто воював, думав, що за Вітчизну.

– Я розумію, – кивнув Ліберман. – А отой газ, яким німці мерців в атаку піднімали, його не залишилося?

– Ні, Іван Карпович все знищив. І газ, і вчених, які його розробляли, і обладнання все.

– Як знищив? – скривився Ліберман. – Для чого?

– Сказав, що диявольська вигадка і проти Бога злочин, бо мертвим спокій треба давати. Ну, щоб ніхто більше не скористався тим газом, він все і знищив. Його генерали лаяли, до тюрми обіцяли посадити, бо самі ж хотіли проти німців скористатися. Але Іван Карпович не злякався. Так нам і казав, що його лаятимуть, але знищив, бо не можна людям деякі речі в руки давати. Слабка людина і на погане швидка. Так він казав.

– Дурень твій Іван Карпович. Справжній реакційний дурень! – строго сказав Ліберман. – Уявляєш, як би нам нині той газ у нагоді став? Та якщо б ми могли мертвих підняти і в наступ кинути, так одразу б всіх ворогів революції знищили!

– Недобре це якось, мерців з могил піднімати, – засумнівався Єрофеєв.

– Недобре справу революції не захистити. А все, що революції на користь, то добре і дозволено! Ми вже про це з тобою говорили, Андрію!

– Так, говорили, – кивнув комполку.

– А де тепер той Іван Карпович? Треба ним зайнятися.

– Як зайнятися? – здивувався Єрофеєв.

– А так, що арештувати, допитати. Він – хитрий лис, може, таки залишив або зразок газу, або рецепт його виготовлення. Дам телеграму до Москви, нехай розшукують. – Ліберман зробив запис у нотатнику. – А ти продовжуй про Чета того.

– Та що продовжувати. Шибайголова він був страшний! Добре ми воювали, могли і до унтер-офіцера дослужитися, якби не поведінка Четова. Бо завжди встрявав він, куди не треба. Потім мене поранили, я під Петербургом лікувався. А там революція, два роки його не бачив.

– І як знову зустрілися? – спитав Ліберман.

– Та випадково. Я з позицій повертався, без охорони, а тут банда дезертирів наскочила. Вбили б гади! – Єрофеєв аж головою закрутив.

Згадав, як мчав полем, а за ним летів десяток вершників. Єрофеєв стріляв по них з револьвера, кількох збив, але набої закінчилися. Гнав далі, коли під ним убили коня. Комполку вчасно зістрибнув, покотився землею, підвівся, вихопив шаблю і чекав вершників, які стрімко наближалися. Здається, що йому вже було не врятуватися. І він сам це добре розумів, дратувався, що ось так задурно загине від рук якихось босяків, коли стільки ще треба зробити для перемоги революції! Спересердя сік шаблею повітря. Загинути не боявся, але хотів загинути за революцію, а неабияк. Тьху! Прийняти смерть від якихось дезертирів, яким тільки і треба, що чоботи з трупа зняти!

– Нумо наближайтеся! Ось я! – кричав Єрофеєв і різав шаблею повітря. Вершники стишили хід і брали його у кільце. Ні, не будуть вони з ним битися на шаблях, просто пристрелять з безпечної відстані, заберуть зброю, чоботи, перевірять кишені. Вони задоволено посміхалися, бачили, що нікуди він від них не дінеться. Зненацька пролунали постріли, такі влучні, що всі дезертири, один за одним, попадали з коней, наче перестиглі яблука на вітрі. Останній докотився по землі майже до ніг Єрофеєва. Комполку здивовано озирнувся. Побачив на сусідньому горбочку вершника з гвинтівкою. Вершник з’їхав униз.

– Привіт, Андрюхо! – сказав несподіваний рятувальник. Єрофеєв придивився і впізнав Чета.

– Чете, ти! Друже, як ти тут опинився?

– Та повз проїздив. Бачу – вбивають. Придивився – тебе. Дай, думаю, втручуся, хороша ж людина!

– Братуха! – Єрофеєв побіг до Чета, той зістрибнув з коня, обіймалися, цілувалися. – Ну ти вчасно! Думав, що все, гаплик мені! Спікся Андрюха Єрофеєв! І ганебно ж як! Від якихось дезертирів загинути! А тут ти! Ну що, брате, ходімо разом революцію робити! – сказав Єрофеєв і поплескав товариша по плечу.

– Куди? – здивувався Чет.

– Революцію! Воювати за всесвітнє братство! Комунізм! – аж закричав Єрофеєв. – Ходімо! Нам такі бійці ой як потрібні!

– Та ні, в мене хутір, – закрутив головою Чет.

– Який хутір, Чете? Звідки в тебе хутір? – здивувався комполку.

– Та так, пригріла жіночка одна.

– Тьху, жіночка! Тут такі справи робляться, а ти – жіночка! Тут світова революція! Ми історію робимо! Точніше, закінчуємо! Бо як установимо комунізм, то не буде більше історії, а тільки щастя! Суцільне, для всіх щастя! А ти – хутір, хутір! Поїхали зі мною! Революції такі бійці, як ти, конче потрібні! З такими бійцями ми хоч кого переможемо! І ти задніх не пастимеш! Це раніше ти мужик був, ніхто! А тепер ти командиром можеш стати. Я он – комполку! І ти станеш! Бо ж боєць добрий, досвід маєш! – Єрофеєв ще раз обійняв Чета. – Ходімо!

– Та ні.

– Як ні? Чете, ти ж наша людина! Сирота, з селян! Ти ж у перших лавах боротьби мусиш бути! За справедливість і всесвітнє щастя робочих та селян воювати! Революція ж! Рівність, братерство! Дивовижна штука! Поїхали!

– Андрію, та мені і вдома добре. Не хочу.

– Ти, мабуть, не розумієш! Це ж комунізм! Це ж як рай, тільки для трудящих! Це ж для нас! Невже до раю не хочеш?

– Ні. Хіба мені до раю можна? – здивувався Чет. – Я людей вбивав.

– Так то у попівський рай не можна, якщо убивав! А в наш, в комуністичний рай, якщо ти воював за радянську владу, за перемогу революції, за молоду республіку, то навіть краще, що вбивав ворогів! Обов’язково в комуністичний рай потрапиш, де з хлібом сіллю зустрічатиме тебе сама Роза Люксембурґ, славетна революціонерка!

Поки Єрофеєв агітував, Чет збирав у вбитих дезертирів гвинтівки і торби зі здобиччю. І коней збирав, в’язав у ряд. Єрофеєв із сумом на нього подивився.

– Може, таки передумаєш, Чете? Правильна ж справа! Для людей! Для народу! Для тебе і для мене! Хіба можна осторонь бути, коли революція? Це ж раз у житті трапляється! Якщо пощастить! Ходімо з нами, Чете, ходімо!

– Ні. Бувай, Андрюхо. Радий був тебе побачите, але не моя справа оця революція.

Чет застрибнув на коня та поїхав геть.

– Так і не пішов до нас служити! Не зрозумів він революцію, не відчув, – зітхнув Єрофеєв. – Хоча ж кому, як не йому, її відчувати! Сироті селянській! Може, правду кажуть, що то кров у нього панська, заважає революцію серцем відчути.

– Ти ж кажеш, що селянин? – не зрозумів Ліберман.

– Ну воно як, його мати, з селянської родини, покриткою була. Тобто завагітніла без шлюбу. Як ото живіт виріс, її батьки з хати вигнали. Ледь не під тином народжувала, по чужих хатах жила, потім захворіла та померла. Дитину чужі люди підібрали, виростили. Але казали, що батько його – офіцер, дівчину спокусив, а потім покинув. То, може, ота кров панська і не дає Чету відчути революцію? Хоча інший, навпаки, білих би не любив, бо через офіцерика якогось його мати загинула! Мститися б мусив, а він на хуторі засів. Нецікаве йому ані майбутнє світле, ані всесвітня справедливість!

– А як у полку опинився? – спитав Ліберман.

– Та як. Мобілізацію коли проводили, то всіх загрібали, хто міг рушницю тримати. Ну і його. Я сам особисто поїхав, щоб він дурниць не наробив, – пояснив Єрофеєв. Він добре пам’ятав, як все було.

Хату в полі оточили кілька десятків солдатів, які поховалися, хто за деревами, хто за сараєм, і чекали. Єрофеєв під’їхав до воріт, коня там залишив, зайшов у двір. З хати Чет вийшов, при зброї. Єрофеєву соромно було в очі товаришу дивитися, але що комполку міг зробити, коли наказ про загальну мобілізацію?

– Привіт, Чете.

– Привіт, Андрію. Чи в гості приїхав? – спитав Чет і посміхнувся. – І не сам, дивлюся.

– Не в гості, Чете, у справах. Мобілізація в нас. Забираємо тебе до армії.

– Ох, Андрію, наслужився я в армії.

– То царська була армія, а це наша, робітничо-селянська, Червона. Зовсім інша справа.

– Справа інша, а забривають, як і раніше.

– Бо свідомість низька у селян. Для них же комунізм будують, а вони ото поховалися по хатах і знати нічого не хочуть. Доводиться силою заганяти.

– Мене теж силою будеш, Андрію?

– Всіх, Чете, всіх. Дивися, в тебе ж он жінка є, хутір. Або іди служити, або станеш ворогом революції, а з такими розмова коротка, – сказав Єрофеєв.

– Лякаєш, чи що?

– Ні, не лякаю. Розповідаю, що відбувається. Солдати стоять за двором. Не підуть вони звідси доти, поки ти в армію не підеш. Або доти, поки не спалять тут все. Тобі обирати, – каже Єрофеєв і дивиться кудись у бік.

Чет мовчить, для комполку те мовчання неприємне.

– Ти зрозумій, що просто нині момент такий. Революція у небезпеці, і нам тут не можна слабини давати. Маємо бути твердими та суворими. Поставити під штик усіх, хто гвинтівку втримати може. Щоб захищали революцію, яка заради трудящих, заради тебе і мене. Немає іншого шляху. Розумієш? – подивився Єрофеєв на Чета. Той посміхнувся криво. Ще постояли деякий час.

– Ну добре, – сказав Чет. – Як треба, то послужу. Тільки прибери солдат і хутір не чіпай.

– Добре, Чете. Молодець, правильно вирішив, – Єрофеєв наказав солдатам піти. Сам залишився чекати Чета. Того проводжала якась жіночка зі сльозами на очах.

– Так він у полку й опинився. Служив, але вперед не ліз, – продовжив Єрофеєв. – Ото все на возі їздив. Коней він любив, знався на них, а в бій не ліз. Такий же боєць був, а то так, наче візник якийсь. Не впізнавав я його. А тут оце заради чергової панночки скурився! Тьху! Як таким дурнем можна бути?

– То ти її не знаєш, – сказав Ліберман і важко зітхнув.

Сам мав що згадати. Ще у дореволюційні часи прямував він якось центральною вулицею одного волинського міста, куди прибув за завданням партійного керівництва. Був одягнений вбого, а тут назустріч компанія місцевої золотої молоді вискочила. Всі нарядні та модні. Серед них і Міра у супроводі кузена Мікі. Це компанія його товаришів, нащадків найкращих тутешніх родин. Всі сміються, жартують. Ішли до цукерні їсти тістечка та пити каву з лікером. Тут же з собору поруч виходив поліцмейстер міста, біля воріт його чекав екіпаж. Ліберман вийшов з натовпу і попрямував до поліцмейстера. Поспішав, розштовхував перехожих, наблизився, вихопив револьвер і двічі вистрелив. Поліцмейстер впав, зчинився галас. Ліберман швидко пішов геть. Зброю не ховав, то ніхто не насмілювався його зупинити. Зайшов за ріг, там з цукерні вже вискочила золота молодь, жадібна до видовищ. Міра теж. Ліберман швидко крокував і погордливо дивився на цих порожніх людей, що витрачають своє життя бозна на що замість того, щоб боротися за всесвітнє щастя і комунізм. Помітив Міру. Вона посміхнулася йому і зробила знак очима, мовляв, позаду щось відбувається. Стріляти очима навчила її одна подруга в Пітері, яка казала, що навіть з чоловіком у ліжку була. На ходу Ліберман озирнувся. Позаду нікого не було. Тим часом біленька Мірина парасолька, якої він не бачив, встряла йому між ногами. Він перечепився і з розгону гепнувся на землю. Револьвер випав з руки і поцокотів бруківкою. На Лібермана тут же кинулися, схопили, передали поліції, що якраз нагодилася.

– Вона небезпечніша за змію, – сказав Ліберман. У нього був ще один спогад. Зустрічав Міру вже у революційному Петрограді. Прийшов з групою чекістів для експропріації цінностей у одного банкіра. Коли піднімався сходами, то побачив якусь дівчину. Вона видалася знайомою.

– Стій! – кинувся до неї, вона дістала револьвер, натиснула на курок. Убила б, але осічка. Її схопили. Впізнав Міру. У саквояжі, який вона несла, виявили золото і прикраси. А банкіра знайшли сплячим. Щось підсипала йому до чарки. Тоді це видалося Ліберману смішним. – І як же дворянка стала злодійкою? – запитав він її на допиті. Міра мовчала, тільки посміхалася.

Що їй було розповідати про те, як вона, дивом діставшись до Петербурга, дізналася, що батька ще в перші дні революції вбили п’яні матроси, які сплутали його мундир землевпорядника з офіцерським? Чи що мати від цього збожеволіла і її швиденько відправили до божевільні, де вона вмерла за місяць, бо годувати хворих було майже нічим? З квартири їхньої спочатку все винесли сусіди, а потім у їхні дві кімнати в’їхали чужі люди, які почали лаяти Міру, коли вона прийшла. Вони пішла, безпорадно тинялася вулицями, поки випадково не надибала подругу, яка навчила гарненьку дівчину ніколи не голодувати.

– А ти гарна, Міро, ти свіжа, як ранковий сніг, тобі платитимуть великі гроші!

Подруга познайомила із заможними людьми, що успішно ловили рибку в мутній воді заколоту. І закрутилося. Ось той банкір, він забув про все, коли вона прийшла, і не помітив її маневрів з чаркою та снодійним. Вона вийшла з квартири з хорошою здобиччю. Далі її чекав дипломатичний паспорт у шведському посольстві, консул якого був у неї закоханий. Потім пароплав і Європа, де б цінності з валізки не стали зайвими. Але на заваді стали ці чекісти. Звідки і взялися? Вона посміхнулася і закрутила головою. Вона була гарна, оті її світлі кучерики, ніс трохи з горбинкою, тонка шия, гордий, спокійний погляд. Комісар відчував, що збудився, що втратив голову, що хоче її. У нього були жінки. Останнім часом, коли він почав працювати в ЧК, то особливо багато. Та хіба можна було порівняти тих корів, які цілували йому чоботи, благаючи про порятунок своїх контрреволюційних родичів, з цією лялею! Він би назвав її принцесою, але це було б неправильно з класової точки зору. Геть принцес, геть королев! Він зробить з неї свою служницю, покірну та чуттєву!

Він би схибив, неодмінно схибив, якби не побачив книгу Володимира Ілліча Леніна «Матеріалізм та емпіріокритицизм». І це врятувало його. Комісар був над глибокою прірвою, але могутній твір ватажка революції утримав його. Ліберман вчасно схаменувся. Згадав, що він – солдат революції, то не міг дозволити тваринним інстинктам перемогти відданість ідеалам. Він мусив покласти всі свої почуття та бажання на вівтар революції. Всі його дії мусили бути присвячені одному – перемозі революції. І про це він не мусив забувати і на мить. Ця красуня була ворогом, небезпечною контрреволюціонеркою. Колись вона ледь не вбила його, бо після замаху на поліцмейстера Лібермана ледь не повісили. Тепер вона знову хоче знищити його. Така природа ворогів революції. Але він буде сильнішим. Він не піддасться її чарам. Ця жінка – ворог, то не повинна жити. Підхопився, відсахнувся від Міри, як від отруйної змії, вибіг з кабінету, щоб не бачити її очей. Згадав про Одіссея, який наказав прив’язати себе до щогли, щоб убезпечитися від співу сирен. Він убезпечиться ще надійніше. Наказав розстріляти її, як ворога революції. Вона чула наказ і сприйняла його напрочуд спокійно. Не кинулася на коліна, не почала кричати та просити про порятунок. Нічого, наче це не її збиралися розстрілювати. Тільки посміхалася.

– Ти не боїшся смерті? – навіщось спитав Ліберман у коридорі.

Вона засміялася.

– Комісаре, я вже мертва. Мене вбивали не раз. Спочатку, коли дезертири увірвалися в будинок мого дядька, вбили його, всю його родину, узялися за мене. Потім, коли мене схопили солдати по дорозі до Петербурга. Після того я вже нічого не боюся.

Міра згадала, як лежала під деревом. Її руки були прив’язані до стовбура. Одежа зірвана. Час від часу до неї підходили по одному п’яні солдати і злягалися з нею. Вона була непритомна, когось це задовольняло. Кого – ні, той опритомнював її ляпасами. Тоді вона починала смикати руки, зв’язані мотузкою.

– Ну відкрий очі, відкрий! – П’яний дезертир у соболиній шубі нахилився над нею. – Відкрий очі, відкрий, хочу їх бачити! – Плескав її по щоках. Міра опритомніла. Солдат заліз на неї, спустив штани, почав рухатися. Шуба накривала їх обох. Солдат кректав від задоволення. Міра смикала руки. Смикала, смикала і смикала. Нарешті мотузка впала. Руки вільні. Міра не поспішала, лівою рукою ковзала під шубою. Знайшла ремінь з кобурою. Дезертир охав усе гучніше. Потім почав сіпатися, наче його судомило. І тут пролунав постріл. У голову. Дезертир завалився на Міру. Вона ледь зіштовхнула його з себе, підвелася. Ноги не тримали її, вся тремтіла. Намагалася іти, хапалася за гілки і стовбури дерев, щоб утриматися на ногах. З кожним кроком ступала все впевненіше. І наближалася до великого багаття, навколо якого сиділа п’яна солдатня. Потім постріли і крики. Чоловічі.

– Я вже нічого не боюся, – Ліберман відчуває у погляді Міри стільки ненависті, що більше не вагається.

– Розстріляти! Негайно!

Її вивели, посадили в машину, в якій було троє озброєних чекістів, надійних людей, відданих революції. Мусили вивезти за місто, на полігон, де виконувалися вироки. Але машина не доїхала до полігону. Зранку машину знайшли на околиці міста. Машину і тіла двох чекістів. Третій зник разом з Мірою. Його знайшли згодом. Закрутила йому голову, примусила стріляти в товаришів, використала, а потім вбила.

– І цього твого Чета вона вб’є. Бо вона не жінка, вона – гадюка! – Ліберман аж кулаком по столу вдарив.

– Та ну! Баба і є баба, – гмукнув Єрофеєв і взявся за флягу зі спиртом.

– Досить, – зупинив його Ліберман. – Завтра рано виступати. Ми повинні їх випередити.

– Та нікуди не дінуться. Хоча Чет ще той хитрун, – визнав Єрофеєв і зітхнув, дивлячись на флягу зі спиртом. Випив би ще. Бо війна важка справа. І коли лягати спати тверезим, то нізащо не заснеш. Бо все якась маячня ввижатиметься. Кров, тельбухи, трупи. А як спиртику випити, то воно легше спиться. Набагато. Поки комісар укладався, комполку ще зробив потайки кілька ковтків, запив водою і тоді вже пішов спати.