Щось більше за нас

– За сто та ще й двадцять!.. О! – вийняв він червону хустку, помахав якимсь вузлом на ній і став пильно запихать знов у кишеню з того боку, де сидів Ілько. Ілько подививсь, одвернувсь і почав покволом пить пиво. Через десять хвилин вони були вже щирими приятелями, обнімались, випивали, цілувались і сміялись із благання жінки.

– Мошку, пива! – гукнув Ілько.

– Мошку!.. Пива! – стукнув кулаком Семен і поліз у кишеню за хусткою.

– Та не треба, не треба! – затурбувався Ілько. – Я сам заплатю, я сам… Нехай… нехай…

– Ні!.. Ого!.. Семен Торба не може пива купить… Фю-фю! Ого! Де ж це гроші?.. Ого! Я не можу… Де ж це?..

– Та ти ж у ту кишеню поклав, – промовила жінка.

Семен став шукать і в другій кишені, але й там не було нічого.

– Чи не випали? – поблідши, встала жінка й почала дивитися під стіл, під лави. Встав і Семен, мацаючи по кишенях, встав і Ілько, зазираючи теж і під стіл, і під лаву; сидів тільки кум, навіть крізь сон погикуючи.

– Нема! Ой, Господи! – скрикнула жінка.

Дехто повернувся, коло сусід замовкло, підбіг Мошко.

– Та я ж у цю кишеню поклав, – розумніше трохи промовив Семен і глянув на Ілька, який пильно заглядав під стіл, піднімав пляшки на столі й озиравсь навкруги.

– Це ж оцей витягнув у нього! – обмацавши, обшукавши всього Семена, крикнула жінка й показала на Ілька. Ілько блиснув очима, встав і взяв з столу картуза.

– Ні, господін, підождіть трохи, – схопив його за руку Семен, – я той…

– Іди під три чорти, мурло! Не бачив я твоїх грошей.

У пивній стихло, і коло Семена поставало вже декілька дядьків.

– Люди добрі! – скрикнула жінка. – Ви ж бачили, що вони пили вдвох. Там же всі гроші…

– Ви, Ілько, послушайте, – затурбувався Мошко, – може, єжелі ви взялі… Мінє какоє дєло, нехай мінє за пиво… Я в паліція…

– Та якого вам чорта! – повертаючись іти, крикнув Ілько. – Не бачив я ніяких грошей. У нього їх і не було.

– Брешеш, собачий сину, брешеш! Були! Ти сам бачив їх, цей йолоп тобі ж і показував! – закричала жінка.

– Оддай гроші! – тихо, але виразно промовив Семен.

Ілько здвигнув плечима, всміхнувся, глянув на дядьків, що мовчки і суворо дивились на це, і повернувся.

– Нєт, позвольтє, – викрикнув Мошко й ухвативсь за Ілька, – так нідзя… Дай мінє за пиво… Хає, бігай за паліцейським!

– Оддай гроші! – зробивши кілька ступнів до Ілька, процідив Семен і зціпив зуби.

– Авжеж, оддай… Що ж це!.. – почулось між дядьками.

Ілько сіпнув руку, крутнув Мошком і ступив до дверей.

– Оддай гроші!! – заревів Семен і кинувся на Ілька з піднятим кулаком.

Ілько повернувсь, одхиливсь, як дикий звір наскочив на Семена й повалив його на стіл, зі страшною силою опускаючи кулаки на голову, живіт, груди. Жінка крикнула й кинулась до них, але зараз же одлетіла і впала під стіл, обливаючись кров’ю; посунулись, було, дехто з гурту, але теж деякі полетіли на лави, а деякі самі поховались од страху, глянувши тільки на червоного, страшного, з піною на губах Ілька.

– Повбиваю!! – хрипло крикнув він, блискаючи очима й хапаючи рукою з столу пляшку. Але не встиг він і вимовить, як захитався, махнув рукою й гепнув додолу лицем.

– Тепер бийте його!! – крикнув Мошко, вискакуючи з-за Ілька й держачи його за ноги.

З криком кинулись усі на Ілька, насіли і… піднялись разом із ним.

– Держітє, держітє! Я одберу у його дєньгі!.. Вот оні! – вискакуючи з гурту, крикнув Мошко і помахав червоною хусткою. Жінка з обмазаним кров’ю лицем і синій, побитий Семен зараз же кинулись до нього. Ілько скажено заревів, крутнувсь, когось укусив, когось пацнув, рвонувся і, тягнучи за собою всю валку, вискочив на вулицю.

V

Сумно в Сонгороді восени. Низьке темно-сіре небо; не то ранок, не то вечір цілий день; пронизуватий, холодний вітер; купи пожовклого, мокрого листя і дощик, дощик і дощик. Плачуть під ним вікна, плачуть стріхи, плачуть дерева, тини, коні, плаче навіть картуз звожчика, що, закутавшись, схилився на передку. На вулицях ні душі! Тільки де-не-де перебіжить через дорогу яка-небудь баба, піднявши спідницю на голову, просуне важким ходом балагула та звожчик розіб’є блискучу, сталеву грязюку рівненькою стежкою. Сумно. А ще сумніше в темний, довгий, холодний вечір. Вітер наче сказиться, – то стогне, то плаче, то регіт підніме, то стиха, поволі застука по віконницях запертих, то знов заскиглить, завиє, заплаче й сипне, й сипне дрібненьким дощем. Пусто страшенно, безлюдно, тільки тополі неначе з докором хитають чорними вершечками, мов дивуючись, як таки можна вилазить на вулицю в таку негоду.

Ледве блищить лампочка в камері «слєдственних» Сонгородського «арестного помєщенія». Тхне потом, парашею, махоркою і кислою капустою. Посхилявшись над койкою, прислухаючись іноді до дверей, розмовляючи пошепки, грають у карти рештанти. Чути: «краля зверху!», «сімка хвалить», «запиши хвальону», «вино козир»; іноді пошепки, але виразно прокочується лайка.

По темних кутках сплять.

Щось тихо застукало з вулиці в вікно. Андрій встав, положив карти, прошепотів: «Без мене грайте», – і підійшов до вікна. Якась темна жіноча постать, освічена світлом одного з двох на ціле місто ліхтарів (другий біля поліції), стояла, нахиливши голову.

– Ти, Мотре? – одчиняючи злегка вікно, прошепотів Андрій.

Постать підняла голову, трохи розмотала товсту хустку, й на Андрія глянули великі, глибокі Мотрині очі.

– Я. На!..

Андрій простягнув руку крізь ґрати і взяв невеличкий клуночок.

– Там десяток пиріжків і курка, – додала Мотря.

– Добре… Чого вчора не прийшла?

– Ти сердишся?

– Я питаю, чого вчора не прийшла, – сухо прошепотів Андрій.

– Не можна було.

– Не бреши!

– Ну, от, «не бреши»! Батька не було до півночі, дитина сама, а я оце побігла б до тебе.

– Де ж батько був?

– На «роботі».

– Де?

– Розбили лавку старого Хаїма. Знаєш?

– Знаю. Багато?

– Рублів на п’ятдесят, казали. Ілько насилу вніс лантух.

– А! Он що? Хм… – злісно всміхнувся Андрій. – Там були Ілля Іванович! Ну, тепер я знаю…

Мотря мовчки нахилила голову.

– Може, не пускали Ілля Іванович? Вони ж теж на лінії солом’яного жениха. Чи в проходку з ними ходили? Га?.. Чого ж мовчиш, суко! – грізно прошепотів Андрій. – Похвались же!

Мотря мовчала.

– Говори ж!.. Може, вже рушники подавала?

– Ну, от ще! – підняла голову Мотря і знов нахилилась.

– Гляди, гадино! – зціпив зуби Андрій. – Обдурила, обіщалась сказать правду, тягнеш і досі… гляди, тільки подумаєш вийти за Ілька, – уб’ю. Чуєш? Уб’ю першої ж ночі! Я ніколи на вітер не говорю. Не дури!..

Вітер, що затих на хвилину, мов прислухавшись, засвистів, загудів, засипав густим дощем і трохи не попхнув Мотрі.

– Не змерзла? – помовчавши, буркнув Андрій.

– Ні.

– Що? Та підніми голову, чого нахилилась?

– Не змерзла, – промовила Мотря й несміло подивилась йому в вічі. Замовкли. Чуть було ляпання заяложених карт і дріботіння дощу по вікні. Мотря куталась.

– Не бачила Никодима?

– Бачила.

– Що, не говорив нічого?

– Про тебе?

– Ну, да.

– Лається… Нащо ти його так?.. Бідує страшно.

– А так, паршивому, і треба, хай не задається! Думає, як надзиратель, то й цяця велика! – зі злістю прошепотів Андрій.

– Він каже, що зовсім і не хотів тебе лаять.

– Бреше, гад! Ти знаєш, як усе це було?

– Та говорив він щось… Розкажи ти… Знаю, що через тебе…

– От нехай не задається і знає, кого зачіпає!

– Як же це вийшло?

– Так він каже, що й не лаяв?

– І не думав, каже.

– Гм… Іш, мурло прокляте!

– А лаяв?

– Та того мало, а ще хотів штовхаться. Я, бач, не дав йому раз горілки, що ти мені передала. Так образились… І ото причепився до мене, щоб у кáмору йшов. «Ще рано, – кажу, – не піду!» – «Ну, не розказувать!» Я й вилаяв його… Він зо всієї сили трах у груди мене… Хотів я його задушить там же, та здержався, тільки сказав: «Гляди, Никодиме, це дурно не минеться тобі. Знай, кого бить!» – «Плювать, – каже, – я на тебе хотів і хочу. Страшний вовк у лісі, а в тенетах – тьху!» Ну добре, нехай так, – побачимо. Пройшло, мабуть, з тиждень. Я з ним наче помиривсь, випивав по-приятельськи, одним словом… ну, помирились, наче того й не було. А ото в той понеділок кажу йому: «Попроси смотрителя, щоб пустив мене з тобою в цилюрню, – мене тут пускають, – поставлю, кажу, півкварти». Попросив він: пішли. Прийшли до Васьки, знаєш? Я тому зараз морг! Той туди-сюди, і поки мене постригли, Никодим уже був п’яний, як свиня… Тільки й розуму, що дивиться. Кинув я його, прийшов до смотрителя та й кажу: «Так і так, ваше благородіє, надзиратель Никодим водив у цилюрню, напився п’яний і не спольняєт своєй служби. Я мог би утекти»… Той, звісно, перелякався, дякує мені та зараз за Никодима – і прогнав… Не задавайся і знай, з ким діло маєш!

– І ти не втік? – похопилась Мотря. – Ото! Чого ж ти?

– Тікать не треба.

– Як?

– А так: якби я втік, його не вигнали б зі служби, бо він сказав би, що я чи побіг, чи як-небудь… А так – я сам прийшов без нього, тут уже оправдання нема… Нехай тепер без заробітку поскаче…

– Діти ж маленькі у нього… жінка…

– А друге те, що нема для чого й тікать; все одно оправдають. Це, що я не втік, буде ще одним доказом, що я не винен. Аби то я виманив гроші у того мужика, аби я, значить, був винен, дак хіба б я не втік, коли такий случай підійшов? Га?

– Ну да, але ж…

– «Але ж!» – перебив Андрій. – У суді аби щось представив такого, як це, то й оправдають.

– А як засудять?

– Плювать я на них хочу! Хто докаже, що то я був? Мало, що такий і такий! Ти прямо докажи, що бачив, як я був з ним і гроші брав. А може, хто схожий зі мною?.. А ще ж ти будеш говорить, що я в тебе був тоді, та й ґерехт.

– А як Ілько покаже, що тебе не було… Він тепер ненавидить тебе, то, може…

– Хм… як зробився женихом, так і ненавидіть став, – саркастично всміхнувся Андрій. – Ну, так я ж його не боюсь.

– Як? А як він скаже, що він був у мене весь час і не бачив тебе… А його у мене бачила Хведора, – нахиливши голову, тихше додала Мотря.

– Хм… милувались… І все-таки плювать! Аби ти показала. А хіба я повинен перед ним сидіть? Скажеш, що п’яний спав цілий день у повітці. От і все… Та його й питать не будуть, а сам не напроситься – побоїться мене… Він тоді саме, як моє діло буде розбираться, буде тут. Перекажеш йому, що через тиждень він уже буде тут. Той подав на нього… буде одвічать за «буйство і покушеніє на грабіж». Смотритель казав…

– Через тиждень? – перепитала Мотря.

– А що, тобі жаль? Так чого ж? – просю ж тебе: украдь хоч у цієї Хведори курку, піймайся нарочито, полайся – і посадять… І не будеш розлучаться з ним… А то ж жаль…

Мотря промовчала.

– …Та що похилилась?.. Говори ж щось, якого ж чорта прийшла!

– Скучила! – піднявши голову, привітно дивлячись на нього, прошепотіла Мотря.

– І за Ільком скучиш?

Мотря почала кутаться:

– А ще довго до суда тобі?

– Та ти зуби не заговорюй, – мимоволі всміхнувся Андрій, – а говори те, що питають.

– Та я не чула зовсім, що ти говорив.

– Ех! Не чула…

– Холодно, Андрію, вся змокла… Я вже піду…

– Убирайся к чорту, чого ж стоїш?

– Ну, то я зостанусь, – ти сердишся…

– Іди, йди…

– Ну, ти сердишся… Скажи, що не сердишся…

– Та йди, простудишся. Прощай.

– Прощай. А завтра прийти?

– Як хочеш, – зачиняючи вікно, сухо відповів Андрій і, наче зачепившись, возивсь коло защіпки.

– Я прийду.

– Приходь, – байдуже муркнув він і защіпнув вікно.

Мотря ще трохи постояла, подивилась на вікно, зітхнула і, щільніше закутавшись, тихо пішла в темний, глухий перевулок.

І дійсно, через тиждень Ілько вже сидів у камері «срочних» між штундарями, посадовленими за збірки, дрібними злодіями і «буянами». Зараз же він звелів всім поділиться грішми, побив одного, що хотів з ним змагатися, посидів три дні в карцері, але, вернувшись, повитягав уночі гаманці у багатих, поділив рівно на всіх і напоїв усю камеру квартою «монопольки», яку невідомо де роздобув. Дозорці, та й сам смотритель навіть наче нічого не бачили, не бажаючи через якийсь час мати собі страшного ворога на волі.

А ще через тиждень вводили в ворота Мотрю, закутану, з дитиною на руках, трохи бліду, але через це ще кращу. У той саме час Андрій сидів на призьбі. Побачивши її, він спершу зблід, потім почервонів, знов зблід і, не міняючи пози, з ненавистю буркнув, як вона порівнялася з ним, весело посміхаючись до нього:

– У! Паскудо!.. Мовчала! Прибігла таки за Ільком!

– Ба за тобою! – радісно дивлячись на нього й, наче чекаючи сього питання, жваво відповіла Мотря. Але Андрій вилаявся, зціпив зуби, одвернувсь, пішов у камеру й п’ять день не показувавсь. А як виходив на хвилину – до Мотрі не заговорював; коли вона, винувато, благаючи його, зачіпала, він тільки лаявся зневажливо й наче недобачав її. Мотря зблідла, схудла, благала його через сторожів, простоювала цілими вечорами під вікном його камери, а з Ільком і не говорила, навіть раз вирвалась і плюнула, як той хотів обнять її. Андрій змилувався – і звеселіла Мотря: заспівала, засміялась, обцілувала Іваська і на другий день уже жартувала і сміялась до Ілька. Знов змінивсь Андрій, але вже не ховавсь у камері, не тікав од розмов із Мотрею, тільки говорив із нею так холодно, так якось по-чужому, дививсь на неї так чудно, що Мотрі з ним було й важко, й ніяково, а на самоті якось пусто, нудно і сумно, до смерти сумно. Знов почались благання, знов Ілько остогид; знов осміхнувсь «по-рідному» Андрій – й знов звеселіла Мотря, тільки вже при Андрієві розмовляла з Ільком без сміху, без жартів; без Андрія ж пильнувала, щоб усе знали тільки вона та Ілько. Ілько ж хоча й всміхавсь до Андрія і сам заговорював до нього – при Мотрі махав кулаками… і щиро задавався.

Видався теплий, ясний день, один із тих днів, коли літо наче виривається з мокрих, холодних обіймів осені, спішить попрощатися з людьми, всміхнуться тепло-ласкаво востаннє й покориться долі. Сонце гріло-пекло, грало в калюжах, що займали трохи не півдвора, жваво цвірінькали горобці, тріпались кури, лазила по дворі свиня з поросятами, тільки оголені дерева якось сумно виставляли з саду голі свої віти та тужливо хитали вершечками. З камер повисипали арештанти, порозсідались біля дверей, повиносили койки з тоненькими сінниками, порозвішували мокрі спідниці, сорочки, онучі; дехто стиха заводив пісні, дехто борюкався, а дехто прямо сидів, грівся і смаковито хмуривсь на сонце. Навіть Степан, старший дозорець, – «соціяліст», як звав товариш його Гаврило за те, що той не постив у Петрівку, їв у неділю до дзвону, не хотів читать ані букви з Біблії й не любив багато балакать, – навіть Степан виліз із темної сторожки, сів на коридорі, надів окуляри і став читать «Путешествіе по реке Оранжевой і ея притокам», що вже років зо три, як він його почав читать. Біля тину, проти сонця, на койці сидів старий Дем’ян, ватажок штундарів, з симпатичним лицем і добрими очима дідочка. Поруч сиділи «брати» його, себто одної з ним віри дядьки, – один рудий, бородатий, огрядний; другий носатий, чорний і худий. Проти них, на другій койці, сидів Гаврило, «челаєк з понятієм» – високий, худий і тонкий, схожий, як сам про себе не без гордощів казав, на святого Антонія, чудотворця Печерського. Гаврило не пропускав ні одної церковної служби, харчувався самою цибулею й житнім хлібом і в розмові закидав «по-вченому». Біля Гаврила, примостившись на цеглинах, писав на койці листа худенький чоловік, старанно виводячи букви, поводячи за рукою кінчиком висунутого язика і через кожні три хвилини повертаючись до Гаврила за порадою. Далі, ступнів на три, на голоблях тачки сиділа Мотря, а на самій тачці, пацаючи ногами і вставляючи іноді й своє до балачки, прибраний і веселий Ілько.

Зайшла релігійна суперечка. Дем’ян говорив спокійно, навіть весело. Гаврило іронічно всміхався, худий деколи додавав свого гострого і «з перцем» слова; рудий, добродушно розтягнувши рота в усмішку, однаково пильно слухав і Дем’яна, і Гаврила, і однаково, як видно було, не розумів ні того, ні другого, але самий процес суперечки, очевидячки, йому страшенно подобався. Серед двору, махаючи шапкою, посвистуючи, ганяв смотрительських голубів Андрій, похмуро часами поглядаючи на Ілька й Мотрю.

– Ха-ха-ха! – зареготався Гаврило, одкинувшись назад. – Так по-вашому виходить, що церкви не нада?.. Ето – факт!.. Ха-ха-ха!.. Ну! А де ж, примєром сказать, должни находиться усякиї богослужебниї вещі, ну, сказать, чи чаші усякиї, чи… ну, хоча б і чаша? Де, по-вашому?

– Будлі де, – усміхнувся Дем’ян, – можна і в скриню покласти.

– Ето, значить, там, де штани, сорочки. Ха-ха-ха! Там і воші, і блохи…

– Воші теж од Бога.

– Ну!..

– Хоча чаші перед службою миються перед всіма так, щоб усі бачили. А що роблять ваші попи, ви не знаєте. От що!

– Хто ж то миє? Піп ваш?

– У нас попів нема, а миє той, хто у той раз службу служить.

– Ну, так! Підождіть, – ухопився Гаврило. – Ви говорите, що «той, хто службу служить». А він же має право?

– Має.

– Хто ж йому його дав?

– Ми.

– Ето факт! А ви ж маєте право давать право?

– Таке ж саме, як ваш архиєрей або синод.

– Ха-ха-ха! Іван, Степан, Денис – синод! Ха-ха-ха! Славная препорція!..

– От, Гаврило Петрович, – перебив чоловічок, протягуючи листа, – чи так? Бо той…

Гаврило поважно взяв і став читать:

– «Писмо пущено Мною Марком Гавриловичем к жіні Своїй Параски Михайловні прошу тебе». Ну, ето я вже читав… «що Марко будь тоби Масло»… ето вже… Ага, отцеда! «Я Марко Гаврилович Прошу вашой милости ви виказуєте що я вам масло приніс а я нікакого масла ни виділ і ни знаю і ни бачив і ни чув. А ви як находите на сібе притенцію то дасте 5 рублей і будете одвічать сильно строго як ни бачили острога то побачите»…

– А я так говорю, – почав тихо Дем’ян, як чоловік знов висунув язика, нахилив голову набік і став виводить букви, – бідному чоловікові й копійка багато значить. Ви візьміть те: чи в тебе родиться, чи помре, чи свято яке, чи штось такоє, – уже плати. Плати попові, бо – гріх.

– А в писанії що сказано? – поважно і навіть строго перебив Гаврило: «Шедше убо научіть усі язики, крестяще їх во імня Отца і Сина і Св. Духа, амінь». Га? То какой факт? То, значить, що сам Ісус Христос постановив, щоб були священики. А ви ж тільки Євангеллю вірите, – це ж по Євангеллю…

– Та не сказано, щоб за те вони і з живого і з мертвого шкуру дерли, – вставив худий, не зводячи очей з Гаврила.

Рудий добродушно засміявся:

– Вони й не деруть, а беруть те, що дають.

– Та ви Гаврила хлібом не корміть, а попів не чіпайте! – крикнув сміючись Ілько.

Гаврило хитнув головою і зневажливо, але так, щоб не бачив і не чув Ілько, скрививши губи, пробубонів:

– Дурний піп, дурна його й молитва!

Помовчали.

– Не даром кажуть, – почав, зітхнувши, Дем’ян, – «чиї ворота минеш, а попових не минеш»… Деруть вони з вас, як сами хотять.

– Ану, Гаврило Петрович, прочитайте далі, – протягнув знов листа чоловічок. Гаврило хотів щось сказать Дем’янові, але тільки махнув рукою і взяв листа.

– «…и… то побачите…» – промимрив він, шукаючи нового. – Ага!.. «І прошу вашої милости ни радійте моєму гору»… «Как Господь дасть міні благодать то якось воно буде. Міні Господь поможить нещасному то якось воно буде а я Марко Гаврилович і так нікода сльози не висихають у мене і прошу вашої милости не оставте моїй прозьби із тим досвіданіє остаюсь жив тольки здоровя у мене плохо потому што досадую. Ну все байдуже якось воно буде. Пісмо писав Марко Гаврилович звиніте…»

– Вони усе, значить, мені маслом дорікають, – пояснив чоловік, – а я того масла, так от не гріх заприсягнутися, і не бачив, яке воно на вид…

Андрій вилаявся на весь двір. Всі повернулись, – жовто-рябий, трубохвостий голуб, не вважаючи на Андріїв свист, ляскання в долоні, ніяк не хотів підніматься вгору до гурту і все перелітав то з хліва на льох, то з льоху на хлів.

– Підожди ж! – злісно просичав Андрій, підкрадаючись до льоху, де сів жовто-рябий. – Політаєш!

– Параска каже: «Признайсь, тобі легше буде». А в чому я буду признаваться? Я того масла…

– От ви говорите, – перебив чоловіка Дем’ян, – гріх окони палить… А я на це можу сказать…

Жовто-рябий, нічого не гадаючи, повернувся хвостом до краю і став чепуриться. Мотря й Ілько пильно стежили за Андрієм, який, то присідаючи, то ледве ступаючи, наближався до льоху. Ось він уже біля дверей, ось загляда на голуба, ось… піймав!

– Та не бий!! – крикнула Мотря.

Андрій навіть не підняв голови і став злорадно бить по ногах, по крилах, по голові переляканого жовто-рябого.

– Та пусти, не муч! – крикнув Ілько.

Наміряючись уже пустить, Андрій по цих словах мовчки злісно глянув на Ілька, всміхнувся і, схопивши ніжку жовто-рябого, крутнув. Почувся легенький хруск, голуб несамовито забився й затріпався, – Андрій зламав йому ніжку. Цей хруск, розкритий умить рот жовто-рябого, безсиле його тріпання – все це наче морозом пройняло Ількові тіло.

– Пусти! – рявкнув він і кинувсь до Андрія.

Мотря зблідла, схопилась і побігла до них. Штунда й Гаврило змовкли і, не знаючи в чому річ, стали дивитись в їх бік.

– Пусти, не муч!.. – глухо прохрипів червоний, з піною на губах, важко дихаючи, Ілько.

– А тобі яке діло?! – блідий, аж жовтий, з синіми губами глянув на нього ненависно Андрій, не випускаючи голуба.

– Та чого ти присікався до нього? – сухо промовила Мотря. – Випустить!.. Який сердобольний!..

– А! Так ти за Андрія! – блиснув на неї очима Ілько і ступив до Андрія: – Пусти, говорю!

Андрій мовчки, дрижачою рукою став щось шукать у кишені.

– Плювать мені на твій ніж! Не пустиш?!!

Андрій важко дихав, з презирством усміхався й мовчки копався в кишені, не випускаючи голуба.

– Так от же! – розмахнувся Ілько, і, не сподіваючись цього, не вспівши пригнуться, Андрій спіткнувся, зачепивсь і впав, випустивши голуба.

– Ах, ти ж! – тільки скрикнула Мотря і, як вовчиця, в’їлась зубами Ількові в руку; але зараз же почула, як щось важке ударило її в перенісся; в голові страшенно зашуміло, мигнув у очах жовтий тин, і, хитаючись, вона впала додолу.

– Стережись, Ільку!!! – вмить пронеслось по дворі з десяток несамовитих, переляканих голосів. Ілько здригнувсь, хотів повернуться до Андрія і, крикнувши якось «у-е», скрививсь, схиливсь і, скоцюрбившись, упав рядом із Мотрею. Кров виразною червоною стьожкою полилась з розпоротого живота, полилась по колінах, по чоботях і стала всмоктуваться в білий сухий пісок.

Пройшов рік. Ілько хутко після того видужав, одбув строк, вийшов з буцегарні, ще гірше запив, загуляв, піймавсь на «роботі» й попав у губернію в тюрму, звідкіль уже не вертавсь. А Мотря з батьком, з сином, зі старою матір’ю Андрія, спродавши свою й Андрієву хату і ґрунт, зараз же, як повезли Андрія в тюрму, поїхала за ним, повінчалась, і всі виїхали «на поселення», куди присудили Андрія за «покушеніє на убійство».

1901