Щось більше за нас

КРАСА І СИЛА

І

Тихо-тихо в Сонгороді. Тихо в ньому, як і дощик січе день і ніч, як і сніг тріщить під ногою, тихо й тоді, як соловейко заливається піснею-коханням по садах, по гаях, по зелених дібровах. А надто тихо в літній робочий день. Тихо на вулицях із плетеними тинами, тихо на головній вулиці з неодмінною поліцією, управою й будинком для арештантів, тихо коло крамниць на базарі, – скрізь тихо. Вийдеш на головну вулицю, що гін на троє тягнеться з одного кінця міста до другого, подивишся праворуч – тихо, пусто й нікого нема; глянеш ліворуч – тин, дерева й нікого нема; куди не глянеш – тихо, пусто, тільки вітер тихенько шелестить та грається листям. Деколи проїде закутаний в сірий балахон урядник з лошам позаду, зжене горобців, що купалися в м’якому, гарячому поросі на шляху, проплентається єврей на біді; пробіжить який-небудь Сірко з реп’яхами в хвості, скачучи на трьох ногах і ховаючи голову по затінках; виткне голову з рову свиня, важко зітхне, хрюкне і знов заховається, – і знову все стихне, знову засне, тільки налякані горобці позлітають з тинів на гарячий порох та вітрець тихенько шепочеться з листям.

Край міста на горі, на самому вигоні, стоїть маленька, старенька хатинка. Біля неї на подвір’ї все пошарпане, поруйноване, – клуня обідрана, хлівець без покрівлі похилився, тин ледве держиться й сама вона теж похилилась, покривилась, облупилась і якось сумно дивиться маленькими віконцями на город. Спитайте кого хочете в Сонгороді, чия то хата, і кожний вам скаже, що та хата Ілька Чубатого, хоч і молодого, але першого злодія на цілий Сонгород, – злодія, котрого сам батько відцурався, а добрі люди десятою вулицею обминають, з котрим мають діло тільки його приятелі – такі ж, як і він, злодії: Андрій Голуб, Марко Чумарченко, дочка Марка – Мотря, декілька голодрабців і весь той люд, що не має в душі Бога й не боїться ні тучі, ні грому. Кожний вам скаже, що Ілько вже сидів у губернії в тюрмі, що мало, як два рази на тиждень сидить він на етапі, що сход збирається його вислати «на поселення», та Ілько на це не вважає: уночі грабує-палить, а вдень або спить, або гуляє.

Сонце стоїть на півдні. Тихо на вулиці. Далеко видніється ціле місто – таке невеличке, що скоріше б можна назвати його великим селом. Широко розляглося воно солом’яними покрівлями, зеленими садками, далекими лугами. Тільки посередині в’ється стежка з залізних покрівель – то крамниці та казенні будинки.

Схилився Ілько на тин і завмер, – ні думок, ні бажань, навіть дихання не почув він в собі, тільки чув, як сонце гріло-пекло в спину, як розливало якісь лінощі по тілі й байдужість до всього. Байдуже дивився він, як піднявся вихор, закрутив соломою, розігнав горобців, попхнув до тину якусь курку, що розіп’яла хвіст, мов віяло; байдуже слухав, як хтось десь за городом гукав: «Явдó-о-о-хо!.. Явдохó-о-о-о!..» Тільки як сонце сховалось за хмару й на вулиці потемнішало, підвівся, зітхнув і пішов до хати… Пройшла ж хмара, виглянуло сонце, – Ілько розлігся на широкій призьбі і знов почув його на собі, знов почув лінощі й байдужість.

– Драстуй, Ільку! – вмить почув він коло себе.

Ілько здригнувся, розплющив очі й підвівся.

– Тю! Злякала, – промовив він, знов лягаючи й закидаючи руки за голову. – Мотря… Думав, хто такий… Драстуй!

– Не пізнав? – підхопила Мотря, якось нервово й швидко зриваючи з голови хустку і пригладжуючи тремтячою рукою чорне, як сажа, волосся, що висмикувалось на всі боки. – Давно бачились: як у горосі, так і досі!

– Аж здригнувся, – позіхаючи промовив Ілько.

– Так злякала? Ха-ха-ха! Хіба й злодії вміють лякаться? Ото!

Ілько здивовано подивився на неї.

– Чого дивишся? Не пізнав, може, ще й досі? Я – Мотря, Мотря, Мотря! Твоя полюбовниця… ха-ха-ха! Чудно, правда?.. Ну й душно!.. Та чого дивишся? Не бачив? Може, поцілуєш? Ха-ха-ха! А Андрій за це мене ще буде бить… Він мене тільки що знов бив… Диви, о… Синяк уже набіг… А ти поцілуй! Ти ж теж полюбовник, ха-ха-ха! Один б’є, а другий цілує. Ось він зараз прийде сюди, а я на злість йому прибігла до тебе… Ти, може, думаєш, що я тебе люблю. Пхі! Я його люблю, а тебе ні!..

– Слухай, – підвівшись, поважно промовив Ілько, – ти, їй-богу, здуріла.

– Ха-ха-ха-ха!..

– Може, випила?

– Авжеж, випила! А то ж як! Полюбовники п’ють, а полюбовниці то й не можна?! Ха-ха-ха! Дурний ти!.. Ну й душно! Чи й тобі душно?.. Та… я й забула, що ти, як кавун на сонці…

Мотря махнула на себе хусткою, сіла на призьбі й задумалась. Ілько, пильно слідкуючи за нею, проти волі задивився на красу її, що тепер ще якось виразніше виявлялась на сірому тлі стіни, – на ту красу, що не б’є в вічі, що на перший погляд ледве примітна, а тільки в неї вдивившися, можна впитися і очима, і серцем, і всею істотою. То була краса, що викохується тільки на Україні, але не така, як малюють деякі з наших письменників. Не було в неї ні «губок, як пуп’янок, червоних, як добре намисто», ні «підборіддя, як горішок», ні «щік, як повная рожа», і сама вона не «вилискувалась, як маківка на городі». Чорна, без блиску, товста коса; невисокий, трохи випнутий лоб; ніс тонкий, рівний, з живими ніздрями; свіжі, наче дитячі, губи, що якось мило загинались на кінцях; легка смага на матових, наче мармурових, щоках і великі, надзвичайно великі, з довгими віями, темно-сірі очі, з яких, коли дивишся, здавалось, наче лилося тихе м’яке, ласкаве світло.

– Та-а-к… – протягнув Ілько, не зводячи з неї очей і прислухаючись, як у грудях у його щось то захолоне, то зомліє з одного погляду в її очі.

– Га? – мов прокинулась Мотря. – Що ти кажеш?

– Нічого… Чого ти така? Та й гарна ж, їй-богу! – перебив себе Ілько.

– Хіба гарна? – підхопила Мотря. – Дуже? Га? Ти б, правда, не вдарив би, пожалів? Ха-ха-ха! Та куди тобі! Ще б я тебе набила, якби схотіла. Ти тільки євреїв і вмієш бить. А здоровий!..

– Ану, дай зацідю: побачиш, чи вмію!

– Ну да, «дай»! А крикни на тебе – то й сховаєш хвоста… Хіба ти посмієш? От Андрій… диви… о! о!.. ось! – розстібнувши кохточку, не соромлячись, наче поспішаючи куди, показала вона чотири круглих синяки. – Це так ухопив рукою!

– Ого! – засміявся Ілько. – Ану, підожди… та стій, я подивлюсь.

– Ет! Одчепись! – одіпхнула вона його руку й закрилась.

– Та за віщо ж то? – роблено позіхнув Ілько. – Може, і йому руку одпихала? За це стóїть!

– Стóїть? – піднялась Мотря і трохи одкинулась високим тонким станом назад. – Стóїть, говориш?

– Та чого ж? Аби й від мене була у тебе дитина, то й я бив би, якби одпихала. Не задавайся!

– Не задавайся? – дивлячись пильно на нього, перепитала Мотря.

– Атож! Зв’язалась і мовчи!

– Мовчи?

– А мовчи, бо й не те ще буде!

– Буде!

– Тю! Та ти здуріла!.. Та чого так дивишся на мене? Не бачила?

Мотря всміхнулась, накинула хустку на голову і, роздивляючись на Ілька, промовила:

– Бачила… пхі… такого добра!.. Дивлюсь на тебе, що ти такий дурний і… гарний. Ха-ха-ха!

– А хіба поганий? Гидший за Андрія б то?

– За Андрія? О, ні-ні!.. Е, якби Андрій такий, як ти. Якби Андрієві ці кучері, ці брови, очі – одно слово, якби був твоєї краси! А все-таки я люблю Андрія. Не віриш?.. Усміхаєшся?

– Ні, чого ж, на здоров’я…

– Ану вас к чорту! Ти краще знаєш що? – знову змінила вона тон. – Заховай мене де-небудь. Їй-богу! А то він зараз прийде сюди й побачить… Заховай, Ільку!..

– Та хай бачить. Хіба це первина чи що, що ти в мене? – знехотя підвівся Ілько. – Куди ж тебе заховать? – повів він очима навкруги. – Нема де… Хіба в хаті?

– Не треба! – махнула рукою Мотря і, щось надумавши, побігла до воріт. – Ще нема! – вернувшись, промовила вона. – А буде, зараз буде! О, то – сатана, хитра тварюка!.. А що він тобі говорить про мене?

– Нічого не говорить.

– Як «нічого»! Щось же та говорить?

– Нічого, мовчить усе.

– О, потаєнний чорт! Куди тобі!.. Плохий ти проти нього… Він зараз прийде. Все одно дознався б, що я тут. Ну, та нехай бачить! Дитину вб’є? Хай убиває… Клопіт!.. Менше мороки!..

– Та за віщо ж він сьогодні бив тебе? – позіхнув Ілько, знов сідаючи на призьбі.

– За що? – перепитала Мотря, пильно дивлячись на нього. – Сказать?.. За те, що була у тебе вчора, за те, що задивляюсь на тебе, за те, що цілую і його, і тебе! За те, що од нього біжу до тебе!

Ілько всміхнувся.

– Правда, гидка я? Як сàма послідня?.. Ото! Нехай!..

– Та чого він з тобою не одружиться? – поважно промовив Ілько.

– Бо я не хочу!

– І до мене б тоді не ходила б, і не бив би. Чи ходила б? Га?

– Ну, то вже дулю з’їв би! – гордо блиснула очима Мотря. – То вже чорта пухлого!

– Хіба?.. Хм… а мені здається, що ходила б.

– Ну, то побачили б! – кинула вона.

– А якби Андрія піймали й засадили в тюрму?

– То до тебе, думаєш, побігла б?.. А хіба не бігаю? Ха-ха-ха! Слухай, ти заховай мене, їй-богу, – він уб’є мене… Заховай, голубе, заховай! Він зараз прийде! – і, оглядаючись навкруги, Мотря нервово потягнула Ілька за руку з призьби.

– Та не вб’є, одчепись!.. Заступлюся.

– Хто? Ти? – пустивши його руку, зареготала Мотря. – Проти Андрія? Ой, Господи!

– Тобто не подужаю? – всміхаючись потягся Ілько і, вирівнявши могутній, рівний, високий стан, глянув на себе згори. – Не подужаю? Я?

– Та… подужаєш, та що з того? Він тебе одними словами… Та ні! Ти й руки не смітимеш піднять на нього. Він тільки подивиться на тебе, то ти й присядеш.

– Я? – знов задоволено всміхаючись, повів Ілько очима від чобіт до грудей. – Я присяду? Хіба буду нижчий від нього? А подивись!

Ілько провів рукою по темних шовкових вусах, підняв гарну свою голову, трохи прищурив чорні, оксамитні очі, виставив уперед високі, дужі груди і всміхнувся. Мотря знехотя подивилась, зараз же одвернулась і буркнула:

– Та тільки й того, що гарний та здоровий!

– А мало хіба?

– Та… – і не договорила.

– А мало хіба? Га? – нахиляючись до неї і стиха обіймаючи, прошепотів Ілько.

– Одчепись, побачать… – безсило одпихаючи, задивляючись у темні, глибокі очі його, ледве вимовила вона.

– Правда ж, доволі? Правда, не мало? – пригортаючи і щільніше притуляючись, ледве чутно говорив він.

– Доволі? – скинула вона очима на нього. – Доволі? Ой, ні-ні!..

– А що ж тобі?

– Що?.. Що?.. А хто його зна… Ой, не тули так – побачать…

– Який чорт! Тепер і собаки на вулиці нема. А то ходім у хату… Га?

– Ні-ні, не треба. Так краще… Ти тепер такий хороший… Стій, я подивлюсь… Знаєш, як я дивлюсь на тебе, мені якось робиться… якось… ну, як би тобі сказать… весело. Прямо якось весело, як я дивлюсь на тебе!..

Ілько мовчав і почував, як молоде, гнучке її тіло тремтіло під його рукою, що лежала на стані, як тепло цього тіла переходило на нього; як з кожним обіймом, з кожним поглядом в її очі, що любували з нього, серце його все більш замирало і стукало до болю в грудях…

– Підожди, я тобі розправлю вуса… стій… отак. Ой, не тули так – і так душно. Ну тебе, я раз у раз тільки розпаскуджуюсь коло тебе… Нема того, щоб тихо та любо посидіть… Он який уже! Пусти! Хоч і гарний, а пусти… Чуєш?.. Ну, що ж мовчиш? Пусти!

І, важко дихаючи, розчервонівшись, схопилась вона і стала коло Ілька, котрий похмурився і дивився кудись на вулицю. «Чортова дівка, – подумалось йому, – поки не дивишся на неї – липне; сам почнеш липнуть – одлипа».

– Та й чудні ви, баби! – усміхаючись, вимовив він.

– Чого так? – трохи здивувавшись, спитала Мотря.

– Та того: поки з вами, як із собакою, поти й хороші, став запанібрата – собакою зробишся…

– Хм… А ти женись, то раз у раз хороші будуть, – тихо кинула Мотря і вдумливо подивилась на нього.

Ілько нічого не відповів, тільки подивився на неї й одвернувся.

– А справді: слухай, одружився б ти зо мною? – якось жваво запитала вона і зараз же, поспішаючись, додала – Тільки не думай, що я справді хочу, – я тільки питаю.

– Про всякий, значиться, случай? – усміхнувся Ілько.

– Та то… вже.

– Чи оженився б я з тобою? – протягнув він і, пильно вдумавшись, подививсь на неї. І за цим поглядом, від думки самої про шлюб із нею, він почув, як чогось очі її зробились не такими вже гарними; як груди, коса, стан, губи, ніс стали зразу такими знайомими, самими звичайними; як весь вплив краси її кудись зник і замість його стала якась ніяковість і навіть нудьга.

– Хто його зна… – ніяково всміхнувся він і, удаючи з себе веселого, додав – А хто ж тоді злодійствувать буде? Вже треба тоді покинуть гульню?

– Так не оженився б?

– Та навіщо тобі знать?

– Ну, я хочу!.. Не оженився б? Ну, говори!

– Комедія! Ну… не оженився б… Та навіщо тобі виходить заміж? Хіба так погано?

– Я так, хотіла тільки довідатись, – сухо кинула Мотря й задумалась.

Ілько помовчав і тихо ліг на призьбі.

– Тільки ти не думай, що я набиваюсь абощо! – стрепенувшись, засміялась Мотря. – Може, не вийшла б за тебе, якби й хотів. Я так тільки… Стій, стій, – перебила вона себе і стала прислухатись. Вулицею, видко, наближався хтось, співаючи.

– Їй-богу, Андрій! – зблідла Мотря і нервово усміхнулась. – О, хитрий чорт! Наче він так собі… Ну, і я заспіваю… Нехай! Пхі!..

 
Ой, не ходи, козаче, до мене,
Буде слава на тебе й на мене… –
 

взяла вона м’яким, грудним сопрано, і сумні згуки чуло рознеслись по кутку й обізвались між високими вербами городів. Чоловічий голос зараз же змовк, і через декілька хвилин коло воріт показався середнього зросту парубок років тридцяти, в клітчатих, вузьких навипуск штанях, в такім же самім піджаці, в картузі, які носять ляшки-прикажчики по економіях, і в черевиках на таких рипах, що їх було чути ще тоді, як самого хазяїна їх ще і в вічі не видати.

– Я ж казала, що Андрій, – прошепотіла Мотря і, наче не примічаючи його, весело і швидко заговорила до Ілька, котрий підвівся й, закриваючи очі від сонця, ласкаво й привітно всміхався до Андрія. А Андрій, знявши картуза, витирав червоненькою хусткою білий-білий високий лоб, обведений сизою смугою від картуза, веснянкувате, з широкими вилицями, лице, з червоними плямами там, де у інших смага буває; протирав від пороху маленькі, сіренькі, з білими віями очі, які бувають у молодих білих поросят; протирав руді, короткі, кудлаті вуса. І роблячи це все повагом, не поспішаючи, й собі весело-привітно посміхавсь і наближався до них.

– А! І Андрій сюди! – наче тільки що побачивши його, повернулась Мотря і весело заговорила до нього:

– А я оце йшла до тітки та й зайшла, знаєш, сюди…

– Драстуй, Ільку! – перебив її Андрій. – Грієшся все на сонечку? Ах ти ж, лодарю! А ввечорі…

І не договорив: порівнявшись із Мотрею, вмить зупинився, блиснув очима, замахнувся кулаком, – і Мотря, скрикнувши, захиталась, закрилась руками і звалилась, як сніп. Як дикий звір накинувся він на неї й почав топтати її ногами, бити передками черевиків у боки, в спину, в живіт, шарпаючи за коси, з піною на губах, з якимсь хриплим ревом примовляючи:

– А-а-а-е-е… Смієшся! А! Смієшся ще… Е-е! Тікать?.. От!.. От!.. Е!

А Мотря, закривши щільно руками лице, зігнувшись якось на бік, тільки здригувалась, посовувалась під ударами й не плакала, не кричала, навіть не застогнала й разу.

– Та що ти, Андрію! Тю! Та годі, здурів! – схаменувся сторопілий Ілько. – Уб’єш же! Годі! – і потягнув за руку.

– Ільку! Не в своє діло не мішайсь! – прохрипів Андрій, зупинившись і повернувшись до Ілька. – Заступників не треба!

Розпатлана, зі збитою набік хусткою, з синіми губами, з темно-червоною плямою на лівій щоці, з пилом і сміттям, що поналипали на другій, розхристана, важко дихаючи, встала Мотря й жадно впилася очима в Ілька.

– Та вб’єш!.. Хіба ж можна так? – одступив трохи Ілько.

– Не твоє діло!

– Та про мене! – здвигнув Ілько плечима, нахиляючи голову набік і махнувши рукою. – Вб’єш – сам одвічать будеш…

Мотря вмить зареготалась.

– Заступивсь, заступивсь! – і, схопившись, підбігла до Ілька. – Так ось же тобі, тьху! тьху! тьху! у саму твою гарну морду! Тьху на тебе! «Я заступлюсь!» – каже. Ха-ха-ха! Ти?! Проти його?! У, паршивий, нікчемний! Тьху! Ось тобі, о, нà!

– Ну, ти… – одхиляючись од її дуль, муркнув Ілько, – бо як дам…

– Ти? Даси? Ану, спробуй, ану, ану ж, ну! Чого ти? На ще, на! Бий же! Тьху на тебе! Тьху у самі твої гарні очі!.. У, паршивий! А ти, сатано руда, не посміхайсь, не задавайся! Ти думаєш, я не знаю твоїх думок? Знаю, знаю. Тільки ти не задавайся. Я йому плюю в морду, – і піду до нього, й буду ходить, на зло тобі буду ходить, бо він – гарний, а ти – рудий! І ось вам обом, прокляті, ось! – і, тикнувши з ненавистю дві дулі, блиснула очима, насунула хустку й швидко пішла з двору.

– Скажена баба, їй-богу! – ніяково всміхаючись, мовив Ілько, сідаючи на призьбу.

Андрій мовчки всміхнувся, підняв із землі соломинку й сів поруч. Навкруги після галасу зробилось наче ще тихіше, тільки десь далеко-далеко гавкали собаки та вітер злегка шелестів соломою.

– Підеш завтра на ярмарок? – помовчавши трохи, спитав Ілько.

– Небезпремінно. А ти? – підвів голову Андрій.

– Та хто його зна…

– Гайда вдвох!

– Чого?

– Поможеш мені.

– Та у тебе ж Остап є.

– Та ну його к бісу, самого Остапа: він або спить, або п’є… Та й чорт його зна, де його шукать. Гайда ти… Га?

– Та хто його зна… Їй-богу… – зам’явся Ілько.

– «Та хто його зна!» А що ж ти завтра робитимеш? Коли ж і заробить, як не завтра? Та й робота ж яка: підійшов до того, кого покажу, розпитався, назвавсь родичем і пішов з ним у пивну… Хе-хе-хе! Робота! А в кишені вже й є десятка… Га? А ще розумний хлопець!

– Та я розумію, чого ж! – образившись трохи, промовив Ілько. – Що ж тут не розуміти? Звісно, можна заробить. Але… не люблю я ходи-и-ть, та говори-и-ть, та піддурювать. По-моєму: побачив, узяв та й герехт!.. Або як що – в морду, в ухо…

– А потім побачили, взяли – і в тюрму. Так?

– Ну…

– От тó то ж бо й є, що «ну»! А тут, брат, прийшов, побалакав, зробився родичем і йди в пивну… і не одвічаєш!

– Та воно так, – згодився Ілько, – коли ж… Ну, а як він не повірить і не захоче одійти од воза?

– Ну, як-таки не повірить? Повірить! Мурло дурне, зрадіє…

– Ну да, зрадіє… А як його з ним балакать?

– Прямо говори, що знав його батька, брата, чи що… Приплети сюди свого діда, бабу…

– Та хто його зна… Ні, їй-богу, Андрію, я не можу. Що друге, знаєш, я можу… Хіба ж я коли одказував? Чи підпалить єврея – палив; чи розбить кого – бив. А це, приставляться… Не можу!

– Скажи, що не хочеш, – усміхнувся Андрій.

– Ну, от ще!

Змовкли.

– Чого то вчора до тебе батько твій приходив? – трохи згодом промовив Андрій.

– Та звісно чого! – засміявся Ілько. – Умовляти, щоб я кинув гулять та за роботу взявся.

– Ну?

– Ну, а я йому сказав, що тоді буду робить, як буде робить Клейтух, Тартаковський і всі багачі.

– А він?

– «Так вони, каже, не грабують». – «І я, кажу, не грабую». – «Брешеш, каже! Ти, каже, тим і живеш!» – «Ба ні, кажу, як на те пішло, то вони саме і грабують, бо деруть і з слабого, і з бідного – а я з бідного не деру»…

– Бо чорт ма чого драть! – хитро підморгнувши, всміхнувся Андрій.

– Ну да! – зареготався Ілько, – на чортà мороку зачіпать із бідним, як на багатому можна поїхать?..

– Хоча бідного все-таки жаль…

– Та ну да, жаль! – підхопив Ілько й подивився пильно на Андрія. – Звісно, бідний щó? Зараз заплаче…

– Ну, а батько ж що?

– Та що? «За це, каже, на тім світі з тебе будуть шкуру драть». Еге, кажу, до того світу далеко, а як другі тут деруть, то чого ж я не можу з них подрать?

– А він що?

– Плюнув та й пішов додому.

– Ну да, – почав Андрій, – то все, бачиш, так. Коли ж одне… Багачі, бач, як деруть, то хоч не б’ють. А ти ще й б’єш.

– Ну, що там! Ударю раз, два…

– Ого! Добре раз, два, – засміявся Андрій, – а як тому ковбасникові щелепи звернув?

– А чого ліз? – зареготався Ілько. – Я йому…

– Бач, якби ти робив так, як я, – перебив Андрій, – не бив, не заводився, а тихо та любо, то й було б, що ти й не грабуєш…

– Ну да, – муркнув Ілько.

– А то ти і змалечку усе б’єшся. І тобі достається. Пам’ятаєш, як раз трохи не вбили на базарі? Якби не я, то й убили б, мабуть.

– То коло Хаїмовського?

– Еге ж.

– Ну, так їх же було з тридцятеро, а я сам.

– Та то все одно, а вбили б.

– А вбили б, гаспиди! – зареготавсь Ілько. – Якби не підскочив ти – убили б!

– А як хлопцями ще били, – підхопив Андрій, – то раз у раз же я тебе визволяв, бо то з тим, то з другим заведешся. Та й у школі…

– А як на ставку? Єврейчики? Та й у школі… А як із школи з тобою тікали, пам’ятаєш? Ти, бувало, ховав книжки біля Ривки у бур’ян. А знаєш, тоді якось веселіше було, – оживився Ілько. – Бувало, пам’ятаєш, цілий день на річці… товариші…

– Хм!.. – гірко всміхнувся Андрій. – То правда, що тоді тільки й товариші, як самому біда… А тепер як допомогти тому самому товаришеві, то й нема. Ех!..

– Та чудний ти, їй-богу, Андрію! – винувато глянув Ілько. – Хіба ж я не хочу?

– Та ну да, не хочеш! Тут же нічого важкого нема.

– То тільки, говориш, підговорити у пивну?

– Більше нічого! Там вже я сам із Гришкою!

– Та я піду… А десятка ж буде?

– Як удачна робота буде, то й дві дам!

– Ну?!

– Їй-богу! Так обіцяєш?

– Обіцяю.

– Їй-богу?

– Їй-богу.

– Ну, гляди ж! – устав Андрій.

– О! Куди ж ти? Посидь ще, побалакаєм. Усе згадалось… – встав і Ілько, кисло витягнувши лице.

– Ні, ніколи… Треба ще… Так не обманеш?

– Та вже сказав… Та посидь, поговорили б…

– Ну, гляди! Прощай!

«А все-таки до Остапа треба зайти, приготовить про всякий случай», – виходячи з двору, подумав Андрій і тихо пішов вулицею, що спускалась у яр, потім ішла на другу гору і пропадала між хатами.

На самому дні яру, біля криниці з великим журавлем, обсаджена навкруги садком, стояла хата Маркá Чумарченка, батька Мотриного, удівця-звожчика, гіркого п’яниці, приятеля Ількового й Андрієвого. Порівнявшись із хатою, Андрій спинився і глянув через тин. На призьбі сиділа Мотря, склавши руки й дивлячись замислено кудись убік. Андрій постояв трохи, подумав, криво-ніяково всміхнувся і став перелазити через тин. Почувши шарудіння, Мотря повернула голову, пошукала очима і, забачивши Андрія, похмурилась і одвернулась.

– Болить і досі? – тихо спитав Андрій, сідаючи біля неї й беручи за лікоть. Мотря, не повертаючи голови, шарпнула руку і знов склала на коліна.

– Дуже болить? – ще тихше спитав Андрій. І в тихому цьому питанні, наче в розбитому голосі, було стільки теплої ласки, стільки благання й жалю винуватого, що у Мотрі наче мороз пройшов по тілу, а серце здавилось страшним до муки жалем до Андрія, до себе, до своєї щоки, що й досі ще палала, до побитих рук, ніг, до всього свого понівеченого життя. І Андрій почув, як та рука, що перше пручалась, задрижала в його руці, побачив, як великі її очі налились слізьми, як губи якось по-дитячому скривились і затремтіло підборіддя. Андрій похолов, завмер. Ці очі, що налилися слізьми, ці горді губи, що скривились по-дитячому, це уривчасте хлипання, це тремтіння тіла, це тяжке ридання Мотрі, – тої Мотрі, що тільки злісно-весело сміялась раз у раз на всі його бійки та гордо всміхалась на всі його скажені речі, в котрої він ніколи не бачив і не думав побачити цих сліз, цих скривлених губ, – це все було так несподівано, так дивно, так невимовно-чудно, пронизало його таким гострим болем жалощів, що спершу він нічого не міг вимовити, тільки, якось піднявши брови, зблідши, ніяково скрививши губи в усмішку, силкувався підняти її голову, одтулити од лиця її руки, заспокоїти, потішити. І вже як ридання стали стихати, а руки перестали давити його шию, він зміг пробурмотіти:

– От!.. Хм! Ти диви… От нещастя… Ну, буде, ну, годі… Ото! Та Бог з тобою… Ото! Ну, годі ж… Ото! Ти диви…

І тільки, як Мотря між хлипанням вимовила: «Тільки… не кидай… мене…», заговорив розумно і з таким запалом невимовної любови, з такою силою чуття, що Мотря зараз же стихла, підняла голову й очима, на яких блищали ще сльози, радісно, з любов’ю дивилась на нього. Андрій змовк. Мотря нахилила голову й задумалась.

На вулиці помалу прокидалось життя: заревла череда, замекали вівці, заляскали батогами пастухи, заторохкотіли потроху вози, заскрипів журавель біля криниці, задимились димарі, почулися пісні.

– Андрію! – тихо промовила Мотря, не піднімаючи голови. Андрій одвів свій погляд од червоних останніх променів сонця й мовчки повернув до неї голову.

– Засилай старостів, – ще тихіше додала Мотря й ще нижче нахилила голову.

– Як? Що? – не ймучи своїм ушам віри, скрикнув Андрій. – Ти кажеш, щоб я засилав до тебе старостів? А ти ж… Та брешеш!

– Їй-богу. Годі вже… не можу…

Андрій одхилився трохи, підняв її голову й пильно подивився їй у вічі.

– Ні, здається, не бреше… Правда?

– Правда, Андрію! – всміхнулася Мотря. – Їй-богу, правда. Оця бійка, сварка… дитина… Годі вже… засилай старостів…

– І Ілька кинеш? – здержуючись і трохи тихіше запитав він.

Мотря криво всміхнулась і, нахилившись, мовчки хитнула головою.

– Зовсім? Не підеш ніколи?

Мотря легше хитнула.

– Ніколи не поцілуєш, ніколи не даси йому й руки до себе простягнуть? Ніколи?

Мотря тільки мовчала.

– Ілька?.. Подумай: ти й торік це ж саме говорила й на другий же день побігла… Подумай, одумайся… Я ж і тепер скажу: не бить буду, а вб’ю, як побіжиш жінкою!

– Знаєш що, Андрію, – ніяково всміхаючись, не дивлячись на нього, підняла голову Мотря, – я… ще… подумаю. Я скажу вже потім… Ну, в четвер скажу…

– Ага! – з злістю муркнув Андрій. – Я так і знав. Ух, ти, хвойда проклята! – зі зневагою, з ненавистю кинув він і, одіпхнувши її руку, що лежала на коліні в нього, насунув картуза і встав.

– Підожди! – зблідла Мотря. – Куди ж ти? Я ж не сказала, що не піду за тебе…

– Так скажеш все одно. Прощай!..

– Ні-ні, підожди… Я ж… ти ж… Ти ж сам говориш «подумай». Я піду за тебе, я подумаю. Ти ж… я ж тобі ніколи нічого не казала, як ти позаторік не хотів брать мене, як я хотіла. Я ж мовчала…

– Бо не любила!

– Як не любила? А як же? – здивувалась Мотря.

– Так прямо…

– І дитина тільки так? – глухо, нахмурившись, запитала вона.

– І дитина…

– І в тюрму до тебе бігала щодня тільки так?

Андрій махнув рукою, але не сказав нічого.

– І кулаки твої два роки зношу тільки так? Чого ж мовчиш? На якого ж чорта ти мені, рудий, здався, як я могла кращих знайти? Га?.. Ух, ти!..

– А хіба не знайшла? А Ілько? Ще задається… Прощай! – зненависно виговорив він за одним духом і, повернувшись, швидко підійшов до тину, переліз і пішов улицею.

– А в четвер прибіжиш! – навздогінці кинула, сміючись, Мотря.

– Не діждеш, гадино!

– Ой, прибіжиш!

Андрій гидко на всю вулицю, незважаючи на людей, вилаявсь до Мотрі.

– Прибіжиш, прибіжиш, бо в четвер усю правду скажу! – почувся ще раз голос Мотрі і за ним якийсь нервовий голосний її сміх.

Андрій ще раз вилаявсь і швидше пішов од хати, від якої навмисне голосно, якось нервово почулось:

 
А я слави тої не боюся,
З ким люблюся – не наговорюся.
 

II

Прокинувся Сонгород. Ярмарок. На вулицях стоїть туман пилу; торохкотять вози з прив’язаними до них кіньми, волами, коровами, телятами; літає солома, шерсть; «дядьки», поспускавши з полудрабків ноги, по три, по чотири, а то й цілими купами поспішають до базару. А на базарі галас, регіт, рев, викрикування, закликання, гукання; ряди возів, ряди перекупок, жидів, кацапів, ряди шатрів з хустками, намистами, кожухами, ряди з рибою, ряди з паляницями, ряди з дьогтем, салом, сіллю. І туман пилу по всьому.

Тихий, спокійний, навіть флегматичний український ярмарок. Нема в ньому ні зайвої турботи, ні зайвого крику, ні зайвої біганини: мирно, спокійно, – і легкий кольор флегми на всьому. Тільки коло жидів, бублейниць та циган і почуєш несамовиті крики, безсоромну брехню, тільки коло них побачиш бійку, іноді кров і раз у раз поліцію.

– Бублички! Бублички гарячі! На салі, на маслі, на всім продовольстві! П’ять копійок за три пари, сім – десяток! Добирайте, дядьки, молодиці, гарненькі дівчатка!

І підійде дядько з батогом у руках, уважно обдивиться бублики, калачі, паляниці, спитає почому, подумає трохи, поторкає обережно пальцем і мовчки одійде собі.

– Куди ж ви, дядечку? Паляниці ж, як сахар. Десять копійок, дядю! Ну, за дев’ять оддам!

– Знаєм ваш сахар! – бовкне собі під ніс «дядько» і так само піде далі, проштовхуючись, роздивляючись, обмацуючи й одходячи.

– Ах, какиї ви стали скупиї! – докірливо хитає головою молодий єврейчик засмаленій, товстопикій дівці, що роздивлялась на червону з зеленими квітками хустку. – Самая петербурзькая матерія!.. По самой первой моді!.. Ах, скупиї, баришня… Ето не харашо!

– Дам трийцять п’ять! – підніма голову дівка, не випускаючи хустки.

– Менше, как шезьдесят, накажі мінє Господь, не можна!.. Вам какіх ниток?.. Какиї ви скупиї! Такая багатая і красивая баришня і тілько трийцять п’ять… Здачі? Суре, ґіб їм здачі… Нєту?.. Вот я чічас дам здачі, одну минуточку… Єслі ви хотітє купить етот платок, я вам для вас можу оддать за 50 копєйок… По знакомству…

Мовчки, довго роздивляючись, стоїть дівка біля хустки й, нарешті, розв’язує край своєї хусточки, виймає гроші, довго лічить їх, оддає єврейчикові, пильно-обережно склада хустку й одходить тихо, спокійно, задоволено.

А ще тихше, ще спокійніше ярмаркують на воловій та кінській.

Веде пару сіреньких, невеличких бичків худенький, маленький, трохи сивенький «дядечко», з одною випущеною штаниною і з полотняною латкою на коліні, в брилі, з таким носом, що, здавалося, цей дядечко ще змалечку не цурався чарочки.

– Що за бички, синій ніс?

Мовчок, тільки суворий погляд з-під сивеньких брів і сердите «гей»…

– Дядьку! Земляк з буряковим нюхачем! Що за бички дам?

– Зашмаруй наперед ряботиння, – одмовляє синій ніс, – а тоді й питайся про бичків: полякаються! – І, задоволено всміхаючись, прямує собі далі й так само скрізь розмовляє, задоволено посміхається й ходить доти, поки жінка одніме воли, продасть їх кумові й тим самим одбере у його спроможність ходити, перекидатися гострими словами, і тим самим одбере всю мету його ярмаркування.

А сонце пече, розлива по тілі якусь млявість; пахтить кінським гноєм, молодими огірками, житнім хлібом, таранею, дьогтем. У довгій вузькій улиці возів, затовпленій кіньми, волами, людьми, чути регіт, сварку, торгування; на возах, завалених лантухами, сіном, свіжою травою, свитками, голосно перегукуються молодиці, дівчата, невеличкі хлопчики; на вигоні плаца, підгукуючи, підкидаючи ліктями, хлопчики силкуються вдати з себе шмулів, буланих, кацапів тощо; коло річки, вибрикуючи, похнюпившись, весело іржучи, товпляться коні, корови, воли.

Але торг провадиться повагом, де-не-де зі смішком, з тонкою іронією, з коментаріями до товару; торгуються без видирання очей, без дикого запалу, без хитрощів, але з тонким підходом. Надходить поважний дядько в новій свиті, в картузі, з маленькими очима під густими бровами, з тонкими губами й невеличким ряботинням по худому лиці, підступає він до купки, що стоїть, поспиравшись на коней і розмовляючи тихо та мирно. Навкруги, звичайно, коні, люди; всі товпляться, штовхаються, пролазять між кіньми, перегукуються, регочуть. Дядько розводить дві спини коней, просовується і, потягнувши злегка за картуз, промовляє: