Царівна Нефрета

У сні бачив Райт Стакена, як стояв на другому кінці вузької кладки над широкою рікою. Райт хотів перейти на другий бік, але бачив перед собою непорушну, мов з каменя різьблену постать, що загороджувала йому дорогу. Він мусив дістатися на той беріг і відчував, що як не вимине Стакена, то пропаде. Коли Стакен не пропустить його добровільно, тоді він мусить шукати іншої дороги. Він перемагає в собі силоміць нехіть і острах, протискається попри холодне тіло Стакена і дістається на другий беріг очищений і зовсім прозорий. Він не може бачити власного тіла, але відчуває його дуже виразно. Крізь Стакена, що виростає перед ним і бовваніє, як будівля, він бачить Мері та якихось незнаних людей поза собою, на покиненому березі. Всі кличуть його, потім сідають до довгого ряду авт і від’їжджають довгою зміюкою.

У робітні Стакена чекають на Райта папіруси. Вони зложені в одному розі стола – все разом: договори, джерела, гімни… Нічого нового. Знову ті самі звіти, інвентарі, рецепти… що далі, далі?

Історії Нефрети тут нема. Чи вона справді так живо зацікавила Стакена? Райт засів неохоче за роботу. Йому важко було зосередити увагу на рукописах, бо його думки блукали все ще над пропащим папірусом.

Стакен не прийшов. Возний поклав якусь коперту на столі директора.

– Чи професор Стакен прийде скоро?

– Пан директор сказали вчора, що сьогодні либонь зовсім не прийдуть.

– Дякую.

Повний пошани голос возного, побожно вимовлювані слова «пан директор» і супровідні рухи мусили викликати настрій пошани для неприявного в тому священному місці.

«Де міг залишитися папірус з Нефретою?» – думав Райт, записуючи те, що відчитував. Тексти були нудні. Стакен буде порпатися в них, як шукач золота у піску. Райт наблизився до Стакенового стола, закиданого паперами і книжками. Перед каламарем – кулею з кришталевого скла – лежало побільшуване скло і старосвітські окуляри. Райт торкнувся розкинених листків, думаючи про те, де міг би запропаститись папірус.

– Добрий день, дорогий докторе. Як праця? – він почув голос Стакена. Очі професора блищали іронічно, його пальці скорчилися.

Стакен перевіряє переклад Райта, що відчуває, як його лице пашить від рум’янців.

– Ви можете, дорогий Райте, трохи з погордою споглядати на ці нудні гімни, але кожний новий папірус пояснює нам таємничий світ, відношення тодішніх людей до Творця. Чи з такого погляду не зовсім байдуже, які були взаємини людей? У гімнах находимо мудрість, якої не можна перевершити. Не в любовних листах, де віддзеркалюються тільки періодичні пориви тілесної жаги, тільки у пристрасній тузі до Вищого прояснюється дух. Приземна жага приковує нас. Чейже ви не вірите, щоб віддих божий, що надихує земну поволоку, засуджену на розклад, міг розбуджувати любовний вогонь? Ми живемо тільки нашими грубими змисловими органами і тільки ними пробуємо збагнути основи гармонії всесвіту…

Ці слова падали, як олив’яні краплі. Пальці барабанили по тафлі стола, мовби вибивали розділові знаки.

Якийсь проклятий тягар на шиї… так начеб на ній спочивали кам’яні кігті Сфінкса. Райт відчув кам’яний погляд Стакена, як зупинився на ньому і на його книжці. Він готов був провалитися під землю, стати невидним, щоб тільки втекти перед цим поглядом. Знаки на папірусі почали тремтіти, видовжуватися, перемінюватися у щось нове.

«Ти боже Єство – одне, єдине, всетворяще. Ти створив усе живе, зі сліз Твоїх очей повстав рід людський, зі слова Твоїх уст – Божество.

Тільки віддих Твоїх уст розворушує моє серце, позичаючи йому вічне життя, що видається мені таємним даром Бога».

Ті рядки, що залишились у пам’яті Райта, звучали, як поклик, звернений до нього. У ньому прокинулось почування, що нагадувало жаль. Бачив у своїй уяві відкритий лист, написаний колись у давній давнині, повний любови і сподівань. Кілько ніжности в ньому, а за нею притаєний докір. Поклик, на який він не вмів відповісти. Райт шукав у своїх споминах: чи не зможе пояснити собі цього настрою. Чи взагалі щось таке можливе? Його рука піднеслася до кишені від камізельки і вийняла недбало зібганий клаптик паперу. Це Мері написала до нього наоспіх: вона була раннім ранком у музею, перед його приходом, не застала його і прохає його зайти безумовно в годині п’ятій. П’ята година тричі підкреслена. Це було неможливе: в годині п’ятій буде чекати на нього його видавець. Він протелефонував Мері, що не зможе прийти.

Ні, не в цьому річ: не ця відмова мучила його тепер.

Стакен читав святошно підтягаючи:

– «Хвала Тобі, Єдиний, Ти єдине джерело всього життя від першого початку, Ти, що хорониш людських дітей. Хвала Тобі, що вічно бачиш, а проте хорониш добро всіх, Аморе, наш Коханий». Чи це гарне, дорогий Райте?

«Бажання, що мене наповняють, те, що порушує твої груди, довір моєму серцю. Стану подібна до мерців, коли мій величний друг не прийде до мене вночі», – ці слова виринули з пам’яті Райта, поглибивши його неспокій і тугу. А Стакен, мовби кидав заклин, прагнучи потвердити загадку, повторяв:

– «Ти Царю всього, та Творче всього живого, ти Всевладний і Володарю всіх володарів, ми молимося до твоєї душі і клякаємо перед Тобою, Ти найвищий з усіх богів».

Стакен перервав, і Райт відвернувся. Стакен сидів з легко відхиленою взад головою і з руками випрямленими, як Сфінкс. Його очі були напівзакриті темними віями, наче чатували. «Якесь чортовиння», – блисло Райтові в голові. Він хотів що-небудь сказати Стакенові, щоб тільки розсіяти цей ворожий чар.

– Яке це гарне, – шептали вогкі уста Стакена.

– Так, це божеське, – сказав Райт проти своєї волі. Але зараз відчув нещирість своїх слів і прокинувся: – Вибачте, пане професоре… Я мушу просити вас дозволити мені відпочити кілька день. Я почуваю себе не зовсім добре.

Райт відчув, що його здоров’я переходить якусь кризу. Щось у його свідомости застрягло і розкололо його думки. Він не мав уже сили зв’язувати в одно минуле і теперішність. Звичайне зацікавлення минулим набрало для нього більше значіння, ніж досі. Теперішність перестала його цікавити: в ній він добачував щораз більше рис осоружних, незрозумілих, нудних. Райт відходив від теперішности щораз глибше в минуле, що прояснюючись набирала зовсім нового змісту. Погляд Стакена, щоб будувати свої думки на дослідах, відступав перед картиною надиханою духовим поривом, що витворювалася не з наукових даних. Вона була ближча до того, що називаємо мистецьким надхненням.

Мері… Оце ніжне, м’яке створіння, так легко вражливе, перемінилося у малу, гострокінчасту, нахабну жіночку. Вона чужа йому, незрозуміла, зовсім нецікавої породи.

Райт написав до Стакена. Він потребує довшої відпустки, ніж гадав раніше: він мусить основно поправити своє здоров’я. Але замість дбати за це здоров’я, він почав порядкувати вирізки з часописів, що множилися на його столі поруч ріжних проспектів з нововиданими книжками. Він діставав теж пропозиції на нові книжки і статті – тепер перо д-ра Райта було реклямою.

Сторінка йшла за сторінкою – росла нова книжка. Райт працював допізна вночі. Він дав себе нести новій течії до вимріяної нової пристані – поза дійсним життям. Течія заколисувала його – він забував непотрібну, пригнітливу буденщину.

Мері застала Райта розсіяного, але не помітила, як він віддалився від реального життя, бо сама занадто була зайнята думками про те, як виглядатиме їх нове спільне мешкання. Він поцілував її без зворушення. Мері трохи хвилювалася і хотіла за щось мститися на будь-кому. На щастя, не на Райті.

Стакен призбирував у музеї на Райтовому столі рукописи, які його асистент мав відчитувати: нероз’яснені загадки гімнів, невпинне змагання давнього духа за пізнання вічної божеської мудрости.

* * *

Прийшло літо зі своєю утомою, що мало настроювала до праці. Райт їздив, як усе, совісно до музею. В автобусі бачив ті самі нудні обличчя, пози і жести, ті самі намазані уста, напудровані носи і незграбні ручки парасоль.

Глибока музейна тиша. Уважливий погляд Стакена. Звичайне місце при вікні. Черга рукописів, що ні трохи не зменшувалась. Стакен уже не дратував його: Райт не відчував його присутности. Він був неминучий, як смерть.

Вони майже не розмовляли один з одним. Коли Райт віддавав свою роботу, навіть не чекав на його оцінку. Він знав, що нема там що виправляти. Все там було ясне. Стакен був зачудований поспіхом праці свого помічника і закривав стіл листками текстів, на яких писав коментарі. Стакен не сказав досі нічого Райтові про свою книжку, яка посунулась уже далеко вперед. Він хотів її назвати «Релігія Єгипту» і покласти на заголовній сторінці поруч свого прізвища теж Райтове. Райт теж не згадав Стакенові нічого про те, що під час своєї короткої відпустки почав книжку «Єгипетська жінка». Він розумів, що такий заголовок для наукової книжки, може, не зовсім підхожий, але читачі зацікавляться такою темою не менше, ніж він сам.

Мері дратувала впертість Райта, який щораз далі відсував намічений плян подорожі. Він вертався до своєї праці з завзяттям навіженого. Мері ображена, що він так мало має для неї часу, поїхала кудись над море. Він приймав досить байдуже до відома щораз-то нові її адреси. На її листівки він відповідав не завсіди і не завсіди так само: часом написав кілька рядків, то знову розписувався широко про свою працю і пізніше шукав цих міркувань надаремне між своїми записками. Він нерадо відбігав своїми думками від своєї праці і йому було тяжко, майже неможливо слідкувати за іншою темою поза тою, в яку пірнув. Райт майже не помітив, на як довго його наречена виїхала, бо взагалі почав затрачувати відчування часу. Він жив у іншому світі, який чудом поміщувався в теперішности. Минуле так обмотало його своїми нитками, що він почував себе тільки випадково заблуканою людиною в мільйоновій столиці у ХХ віці по Христі.

Одного дня Райт звернувся до Стакена:

– Пане професор! Недавно ви дали мені між іншими одно джерело, зовсім неподібне своїм змістом до інших. Я, на жаль, не мав нагоди його переглянути… Чи ви не були б добрі дати мені його, бо я хотів його простудіювати.

Стакен з похиленою головою, мовби хотів проглинути Райтові слова, з виглядом хижацького птаха глянув на нього зизом. Його нігті, як кігті, збирали порозсипувані на столі папери. Він не відповів зараз.

– Я вже знаю, що ви маєте на думці, пане доктор. Той документ, це моя особиста власність, і я маю його у своїй приватній збірці.

– Буду дуже тішитись, коли зможу його оглянути. Сподіваюсь, що ви найдете і серед моїх паперів не менше цікаві речі. У моїй збірці є не один унікат і ви можете з нього користати.

Райт чув про збірку Стакена. Дещо з неї він знав із цитат у його працях. Але тільки невелика частина матеріалу була досі оголошена. Пікок, що імовірно підтримував близький зв’язок зі Стакеном, тільки натякав на них, не описуючи самої збірки, а обмежувався до компліменту, що вона «поважна». Зваживши, що всі нею цікавились, незрозуміла була причина, чому Стакен так її приховує. Тим більше втішився Райт Стакеновими запросинами. Але в останньому часі він так відбився від людей, що не міг на цю пропозицію негайно відповісти. Стакен положив йому руку на плече – на це професор не дозволив собі досі ніколи. Від цього руху всі сумніви Райта розвіялись і він вимовив покірно:

– Дуже тішуся, пане професоре, і прийду, коли вам буде вигідно.

– Нині в десятій увечір. При вході будуть на вас чекати.

Порожньою вулицею, що перерізувала «Кайзералєе», йшов Райт з дивним почуванням. Він прийняв запросини Стакена не з самої цікавости, а відчув спільний зв’язок, духове посвоячення – тепер здалось йому, мовби йшов на любовну зустріч, так багато призбиралось у його серці сподівань. А проте у глибині свідомости якийсь голос шептав йому щось про насильство і про потребу самовизволення. Райт думав про свою книжку і згадав теж нараз Мері, про яку досі забув над своєю книжкою. Нелегко було відчитати числа домів і віднайти дім, де мешкав Стакен. В одному зі садом були відхилені ворота і тільки в одному вікні, що виходило на сад, світилося. Це нагадало йому світло маяка серед моря. «Отже тут мешкає Стакен…» – рішив.

У слабому світлі, що падало згори і відбивалося від стіни, зарисувалися невиразно сходи. На другому закруті сходів на малій стінній дощинці стояла глиняна червона посудина з дзьобом, з якої курився ґніт. На мідяній табличці на дверях надпис: Стакен.

Райт не мав іще часу доторкнутися персня від дзвінка, прикрашеного бронзовою львиною головою, коли двері безшумно відчинилися. Він мав вражіння, мовби вони відскочили самі від якоїсь схованої пружини. Увійшов і, піднісши очі, побачив створіння, що ледве досягало йому до пояса. Був це карлик з надмірно великою головою і старечим пожовтілим, зів’ялим обличчям, викривленим гримасою. «Бог Бес, – подумав Райт, – трохи кривий, у сірому».

Електрична лямпа без тінника, яку внесла ця потвора, освітила людську карикатуру і Райта. Голі стіни з гаками, де висіли плащ і капелюх Стакена. Карлик витягнув дитячу руку, схопив капелюх і палицю, і чекав так довго, поки Райт не положив йому на плечі свій плащ. Увесь обвантажений малюк щез за стіною, де чути було кроки. Перед Райтом виринув Стакен, виповнивши цілі двері у широкому, ясному, старомодному халаті, що робив вражіння священичої ризи.

– Дуже тішусь, що можу вас привітати у себе, – сказав Стакен трохи святошним тоном, простягнувши руку Райтові, який узяв її з пошаною.

Не випускаючи руки гостя, Стакен потягнув його до півтемної кімнати. З сумежних дверей, де сперся карлик, упала світляна смужка на паркетову підлогу. Стакен ішов уперед великими кроками. Те, що побачив перед собою Райт, могло бути музейною збіркою, дарма, що не всі речі мали ту рису доцільности, яку можна віднайти у систематичних колекціях. А проте це не була випадкова безладна збиранина. Все, що тут стояло, мало внутрішній зв’язок і жило спільним життям. Можна було відчути, що Стакен теж живе тим самим життям. Статуї, хоч які ріжні, належали до одної родини. Богиня Бастет з головою лева і павіян Тот – на постументах перед столом, що хоч і нагадував вівтар, а був призначений імовірно до праці – почувалися, як дома. Виглядало так, мовби дзбанки на полицях під стінами належали до буденного вжитку господаря дому.

Зараз при вході можна було оцінити наукову вартість зібраних тут предметів, але увага Райта звернулась на щось інше. Він відчув атмосферу чогось близького, рідного – той настрій, що спливав на нього ще в дитячих роках, від перших починів свідомого життя, коли він мав довкола себе улюблені речі. Музейна збірка була йому близька тільки формально, а тут мав таке вражіння, мовби вернувся до батьківського дому після довшого розстання.

Райт почув знову слова: «Вітаю вас у себе» і зараз після цього ввійшов Стакен з іншим світлом. Він мав на собі вже не старомодний халат, а білий одяг священика. Райт, віддавши своє пальто, капелюх і палицю, наче забув про теперішність.

Обидва сіли на низьких кріслах. У свічниках, напевне з давньої святині, блимали воскові свічки і скапували поволі, сумовито, мовби леденіючи у скапах. Панувала мертва тиша, наче над цими хоромами нависла вічність.

– Ви нагадуєте нашу розмову, – задзвенів Стакеновий голос, – я остерігав вас перед спокусами на шляху вченого, що хоче дістатися до святая святих мудрости, яку скривають минулі віки. Тільки нечисленним удається така спроба. Але все заборонене вабить. Я пробував остерегти вас перед звабною красою старовинних форм життя, бо це перешкоджає у дослідах над їх правдою. Чи ви послухали моєї остороги?

– Ні, – відповів Стакен за Райта. – Я бачив, як ваші думки про минуле обертаються в попіл. Мудрець бачить шлях вічного сонця, а дурень тішиться, коли воно сходить, і сумує, як воно заходить. Безпристрасна вічна мудрість не знає ані суму, ані радости. Вона знає тільки себе сама і годується собою.

Ця поука сказана з глибоким переконанням, але і з фанатизмом вірного, не зробила великого вражіння на Райта; слова, що хотіли накинути йому свою силу – тільки зміцнили його власне переконання про вірну вибрану ним дорогу.

Стакен викладав далі:

– Уже з хвилиною, як ви ввійшли на небезпечну дорогу досліду життєвої форми, ви піддаєтесь їй. Ви стаєте не понад життям, а воно перемагає вас.

У Райті зростало завзяття; він стежив гострим зором за порухом Стакенових уст. «Чи може Стакен колись когось поцілувати?…» – подумав.

Те, що Стакен говорив, було вже в його книжках. Він мав славу знавця єгипетського світогляду. Він був авторитетом у справі гієроґліфів, був подекуди живим представником згаслої правди, оборонцем усіх тих таємничих образів, які більш як 1000 років повторялись як щось неминуче, але для нікого, навіть для жерців – незрозуміле, аж до остаточного упадку Єгипту.

Які бажання може мати цей бездушний чоловік, той сором’язливий фанатик з віями, немов пожовклі листки?

У ньому прокинувся спомин пожадливого погляду. Мері? Ні, ні… Сабіна Гропіюс? Ні, вона зверталася до нього завсіди своїм єгипетським профілем, але ніколи не дивилася на нього. Чиї ж очі це могли бути?

«Ах, я виглянула з-поза дверей, бо мій милий наближається до мене. Заки він надійде, мій зір не може відорватись від землі, моє вухо заслухалось у його кроки. Бо моє кохання для нього – єдине щастя мого серця».

– Так, мій дорогий Райте, ще не запізно. Я розумію, що ви йдете за поривом, але правда повинна стояти вище.

– Пане професор, ви обіцяли мені показати рукопис.

Настала тиша, серед якої було чути тільки шелест паперу, судорожно зібганого в пальцях Стакена.

– Чи така дрібниця може вас справді цікавити?

Стакен піднісся з місця до папірусу, який імовірно вже був приготовив на столі. Підніс його до очей, переглянув, і його уста викривились зневажливо.

Райт мав вражіння, мовби цей лист мав його прізвище на адресі, мовби той, хто писав його, був вороже настроєний до адресата і мовби автора письма видавали в руки його ворога, передаючи цей лист у чужі руки.

– Ви обіцяли мені…

Стакен нахилився, мовби насолоджувався, що вміє так поволі рухатися, і прочитав строфу:

– «Бажання, що наповняють мене, те, що ворушить мої груди, я довіряю своєму серцю…» Що за нісенітниці! – Згорнув поволі папірус і важив його в руках. Райт стримав віддих. – «А що, коли кількатисячолітній поклик розсиплеться у попіл?»

Стакен підніс руку, а Райт простягнув свою, щоб узяти знехтувану ним дорогоцінність. Над долонями, що наче благали, Стакен підніс руку ще вище. Він підніс звиток до світла, полум’я охопило його і заблисло. Райт зірвався на ноги і схопив Стакена за плече. Але вже було запізно: з папірусу, що знявся димом, упали на стіл спопелілі останки. Видко ще було на них поодинокі знаки, як останні судороги покійника, як останнє прощання.

– Чому ви це зробили? – спитав Райт тихо.

– Я не міг би вибачити собі ніколи, якби я чим-небудь підтримав вашу втечу перед правдою.

Він показав на кам’яну посудину, якої покришка була головою шакала:

– Там є попіл. Багато рукописів зустріла така сама доля. Ніхто не зробить мені докору, що те, що повинно було розсипатися у порох з померлими, я не зберіг для живих.

Райт мовчав. Останки папірусу покривали стіл, як листки цвинтарного вінка – нагадували про неповерненність того, що минуло.

– Ви помиляєтесь, пане професор, і я докажу це вам не тут і не тепер, а у своїй книжці.

– Ще нова книжка?

– Так, книжка про радість і про життя. Про те, чого ви не розумієте і чого ніколи не зрозумієте.

– Це ж визов.

– Так, визов, коли хочете.

– Бережіться, Райте.

– Чи це має бути погроза?

– Коли хочете, так.

Карлик ішов попереду з малою нафтовою лямпою. Він довго не міг потрапити ключем до замку. На вулиці стояла закохана пара притулившись, зовсім байдужа до появи Райта, який зупинився добру хвилину, не знаючи в який бік повернути.

Божевільний Стакен!

Коли Райт прийшов другого дня до музею, вже застав Стакена. Він сподівався якихось докорів, але надаремне. Він хотів прохати дозволу, щоб міг відтепер працювати не в робітні Стакена, а в бібліотеці, аж тут Стакен його випередив:

– Я гадаю, пане доктор, що наші приватні розмови не зможуть мати ніякого впливу на виконування ваших обов’язків. Я прошу вас доручену вам роботу докінчити при цьому столі. Я не сумніваюсь, що ви скінчите її так само блискуче, як ви її почали.

Райт уклонився і пішов на своє місце. Приготований матеріял мовби спух за ніч. Стакен приніс зі свого дому нові звитки, які напевне мали на меті розпалити серця всіх тих єгиптольоґів, що належали до однодумців Стакена. Були тут такі рукописи, що їх власник міг би розбагатіти, якби хотів їх продати. Не було сумніву, що поява тих текстів у друку викличе сенсацію.

Стакен мав у своїй мишеловці випробувану приманку. Він стежив як ловець за рухами Райта, що просліджував нові матеріяли.

Тепер він бере папірус, знищений часом. Обережно розвиває його і поволі придивляється його знакам. У цій хвилині він мусить мати певність, що перед ним відкриваються ворота, якими не входив іще ні один сучасник. Це ключ до мудрости. Читати це стільки, що покуштувати овочу знання. Райт поволі вчитується… Далі! обережніше! дивись! зглиби! і будеш сам, як боги!…

Зовсім так само обережно і поволі звиває Райт папірус і складає його на бік поруч інших. Нібито байдуже вибирає між ними, врешті зупиняється на одному звитку, щоб пірнути у працю. Тут усміхнеться і відкладе рукопис, там непомітно пройде мимо скарбів.

* * *

Рідкі листівки Мері були доказом, що вона почувала себе знаменито. Було ясно, що привіти, які вона йому присилала, писала наоспіх десь по ресторанах, разом з привітами до інших. Такі звістки про себе з невідступним «цілую» не промовляли з віддалі досить ніжною мовою. Не було в них сильної туги за нареченим ані бажання повороту. Чому мало б бути? На осінь і так призначили шлюб. Це було певне, навіщо ж хвилюватися?

Книжка Райта посувалася скоро вперед. Він написав до англійських видавців. Його пропозицію, щоб видати книжку спочатку по-англійськи, заки вийде німецьке видання, вони прийняли з неприхованою радістю. Не була це звичайна примха Райта, а маневр, спрямований проти Стакена. Райт знав, що його книжка зустрінеться з найбільшою прихильністю в Англії, де так захоплювалися єгипетськими розкопами останніх років і де їх уважали подекуди національними гордощами. Признання і симпатія для його праці були козирями в його грі.

Англійці не гаяли часу. Оповістки про появу нової книжки разом із голосами критики про попередні праці Райта появилися саме тоді, коли він дописував останні сторінки заповідженого твору.

«Що ви тепер скажете, пане професор Стакен?!»

Стакен не сказав нічого. На другий день він показав Райтові з квасною усмішкою сторінку фахового англійського журналу, де великими буквами стояло:

Нова книжка Роберта Райта!

ЄГИПЕТСЬКА ЖІНКА.

Студія з історії культури.

Багато ілюстроване видання.

Тимчасово приймаємо передплату.

Гостро обтятий ніготь, наче кіготь, ударив при слові «жінка» так сильно у папір, що залишив у ньому рису.

– Жінка? – спитав Стакен з дивним відтінком. – Єгипетська? – і його зів’ялі вії прикрили наполовину його чорні очі. – Коли не помиляюсь, то ви маєте намір женитись, докторе?

– Чи ви маєте, пане професор, сьогодні для мене якусь спеціяльну роботу? – спитав Райт холодно з піднесеною головою, почуваючи, що в ньому підіймається хвиля бунту.

Старече бурмотіння:

– Професорові Стакенові не може бути байдуже те, чим займаються його учні. – Підніс голос і говорив далі: – Доктор Райт є асистентом єгипетського музею в Берліні. Чому ви не додали цього титулу до свого прізвища? На одну хвилиночку, пане доктор…

Райт підійшов ближче. Стакен передав йому коректу одного проспекту:

ІДЕЯ ОСОБИСТОГО БОГА В ЄГИПЕТСЬКІЙ РЕЛІГІЇ.

На підставі невиданих джерел написали

проф. Стакен, директор Музею в Берліні,

і д-р Райт, асистент.

І додав зі своєрідним наголосом:

– Ви помагали мені багато при перекладах. Але ви мусите ще багато вчитися. Ви мусите…

– Дякую вам, пане професор, за честь, але я волів би, щоб ви зчеркнули моє прізвище. Я навіть прошу вас його зчеркнути.

– Цього я не зроблю, пане докторе. Я не можу позбавляти вас того, до чого ви маєте право, навіть якби ви з цього права не хотіли скористати. Вибачте, що я відорвав вас від праці.

«Той старий – нестерпний. Знову насилує мене. Що мене в’яже з ним?» І на ці питання сам відповів собі: «Почування пошани сина, дивний зв’язок, незрозуміла залежність, яка може скінчитися тільки зі смертю одного з нас»…

Райт знову відчував на собі погляд чорних очей, що проверчували йому ззаду череп, якби шукали в його мізку за його думками. Як довго Райт працював над своєю книжкою, він увесь належав до світа, що розкривався перед ним, і всякі буденні прикрощі щезали, не мали до нього доступу. Але тепер, коли закінчив роботу, знову був безборонний. Стакен заволодів його свободою і зв’язав йому у боротьбі руки.

Райт пригадав свого батька Карла Райта, що ще звався Чарльзом. Його батько, навіть живучи в Німеччині, зберіг манери вродженого англійця. У своїй різкости він мав переконання, що ввесь світ існує тільки для нього. Його прадід переселився на початку XIX віку з Англії до Німеччини і переніс усі звичаї бритійського королівства на континент. Він займав чільне становище на маленькому дворі німецького князівства і гордився тим, що був майже всевладним паном у внутрішній і закордонній політиці цієї мініятурної держави. У спадщині від цього англійського емігранта дістав Роберт Райт завзяття і сильну волю протиставлятись усякому насильству. Він піддавався неписаним законам, як джентльмен, володів собою і був стриманий. Така поведінка не дозволяла йому занадто різко зазначувати свої права, чим часто грішили його повнокровні земляки. Він був тої думки, що Стакен не поводиться по-джентльменськи, встряваючи в його життя, але ця думка прийшла до нього запізно, щойно тоді, коли він відчував, що підлягає влізивому впливові Стакена.

* * *

Мері вернулася, не повідомивши нічого про свій поворот. Коли Райт прокинувся вранці, почув її гострий голос:

– Роберте, чи можу ввійти?

«Лізе як освоєна кітка», – подумав Райт.

– Одну хвилину!

Мері сказала йому кілька слів через двері і перейшла до бічної кімнати, звідки долітали її обривчасті слова. Заки Райт устиг одягнутися, вона кликала його знову. Вже засіла перед кавником, як господиня. Він уклонився і поцілував її у простягнену руку. Вона підсунула йому до цілунку чоло й очі. Мері виглядала як після доброго відпочинку, вся загоріла, але трохи зі згрубілими рисами, наче простакувата. Коли він сів поруч неї, прийшло йому на думку, чи з неї не можна б зробити противаги Стакенові.

Ні, він не міг сподіватися від неї помочі. За кілька хвилин вона розніжилась. Навіть почала пробувати видувати кокетливо примхуваті уста. Райт не мав охоти жартувати.

– Що ти робив без мене? – спитала Мері.

«Цим вона досі не поцікавилася у своїх листах», – блимнуло йому в голові.

– Я писав книжку і саме її закінчив.

– Чи ти вже її продав?

«Справжня дочка Ляндсберґа», – подумав.

– Так, англійцям.

Мері заплескала по-дитячому в долоні і почала подрібно випитувати про висоту гонорару, а щойно згодом дуже недбайливо про те, що буде в тій книжці.

– Я буду її читати, – заявила святошно.

Райта почали обсідати дивні думки. Взагалі навіщо йому Мері? Чи вона зможе доповнити його духові потреби? Досі вона не була йому навіть близька, а тепер видалась йому просто чужою в тому світі, де він жив. Чи він шукав жіночої ніжности? Так, але не тої, яку він знайшов, коли, утікаючи від Стакена, попав у її обійми. Тепер він знайшов інший захист у давно минулому світі з його радощами і терпіннями. Його душа жила там більше, ніж його тіло серед буденної метушні.

Ляндсберґ – батько Мері, – що щез на літній час і тільки раз дав знак життя листівкою з якоїсь італійської містини, вернувся до міста і почав пригадувати реченець шлюбу своєї доньки. Він згадував про це щораз частіше і залюбки зупинявся на цій темі. Він говорив чомусь про ремонт свого дому і то так, мовби хотів позбутися з цього дому доньки. Мері зрозуміла це дуже швидко.

Вона сиділа у клюбовому фотелі, закинувши одну ногу на другу і зложивши руки на коліні. Поглянувши бистро на батька, який приглядався попелові на своїй цигарі, вона почала:

– Ти хотів би бути сам. Ти гадаєш, що ніхто не помічає твоїх махінацій. Гадаєш, що я не знаю, чому ти так несподівано почав журитися моїм щастям. А я не вступлюся звідси… – Ляндсберґ перестав дивитись на попіл. – Ага! тепер ти перелякався! Який ти наївний: знай, я не вступлюся, заки не дістану від тебе того, що мені належиться. Пізніше можеш уже робити які хочеш дурниці.

– Чого ти хочеш від мене? – відповів Ляндсберґ непевно-втомленим голосом. Такі розмови з донькою завсіди виводили його з рівноваги.

– Гроші на стіл!

Батько і донька присунули в тій самій хвилині свої фотелі і почали торгуватися. Вони дуже радо йшли на уступки.

Коли дійшли до порозуміння, і Ляндсберґ, підписавши документ, спустив покришку свого американського бюрка, Мері поцілувала батька в чоло, вдоволена своєю перемогою.

На свій лист до Пікока Райт дістав дуже чемну відповідь з ріжними порученнями. Одне з них було дуже цінне: лорд Кернервон займався вже від довгих літ розкопами і мав багатий досвід. Не було сумніву, що дружнє поручення такого світоча науки як Пікок запевнить Райтові якнайприхильніше відношення лорда.

«Я не маю найменшого сумніву, – писав Пікок, – що лорд К., мій добрий приятель, прийде вам з усякою допомогою. Він має точно означений плян і цей плян такий широкий, що охоплює своїм зацікавленням усі нерозв’язані проблеми. Ваш земляк Шенфельд працює разом із лордом на території, яку він йому відступив для дослідів. Кернервон має цілий ряд добре підготовлених і вишколених робітників, яких він може вам частинно відступити, як тільки на це дозволяє сама праця.

Мене дуже живо зацікавив папірус, який попав у ваші руки. А проте ім’я Нефрети, як ви це самі знаєте, мало характеристичне. Воно не рідше, як у нас Мері або у Німеччині Гретхен. «У нас, у вас…» Я тішуся думкою, що в жилах мого молодого, а вже славного товариша, пливе теж англійська кров. Я вірю у вашу провідну зірку.

На підставі фрагментів, які ви встигли запам’ятати і які мені передаєте, Нефрета є напевне донькою королівського достойника, а може, і самого фараона. Може, вона теж ідентична з Нефернефрузе – п’ятою донькою Ехнатона, що вродилася на чотири роки перед смертю свого батька, а потім жила разом зі своєю сестрою Анхесенпаатон, жінкою Тутенхамона. Може вам пощастить завдяки сприятливому припадкові при розкопах знайти її мумію і тексти її поезій. Тоді здобудете славу відкривника найстарших пам’ятників літератури. Якби навіть і не було багато таких джерел, з яких одно щасливою долею попало у ваші руки, то все ж ви могли б на їх підставі знайти доказ, яке ясне натхнення жило в тій єгипетській поетці і які зрозумілі ще тепер для нас спроби поетичного вислову відділені від нас безоднею трьох тисяч років…»