Амазонка. Київ–Соловки (збірник)

Був він на той час автором оповідань і знаної вже трилогії «Волинь» (книги I–III, 1932–1937), головний герой якої – молода українська людина, котра прагне знайти своє місце в житті шляхами національно-культурного й державного становлення. Саме роман «Волинь» приніс 32-річному письменнику майже світову славу. Як стверджуватиме пізніше один з дослідників творчості письменника, «У 30-х роках вживалися певні заходи щодо кандидатування Уласа Самчука на Нобелівську премію за роман „Волинь“ (як і Володимира Винниченка за „Сонячну машину“). Але, на жаль, їхніх імен немає серед нобелівських лауреатів: твори письменників погромленого і пригнобленого народу виявились не конкурентоспроможними не за мірою таланту, а через відсутність перекладів, відповідної реклами».

Ідейним продовженням «Волині» стала повість «Кулак» (1932), в романі «Марія» (1934) письменник відтворив трагедію голоду українського народу на центральних і східноукраїнських землях 1932–1933 років, у романі «Гори говорять» (1934) – показав боротьбу гуцулів з угорцями на Закарпатті.

Для Олени Теліги, яка була на той час авторкою лише низки розпорошених віршів в журналах та кількох рецензій і статей, Улас Самчук був живий класик.

Письменник на той час ще неодружений, хоч і розпочав уже четвертий десяток, вигляд мав вельми симпатичного молодика (час, здається, над ним був невладний), як сам зізнавався, «вельми прудко бігав тоді за жінками». Хоча й мав наречену, котра тоді перебувала в Києві – до неї, переходячи Сян, він і збирався податися, але коли вирушив удвох з Оленою глухими краями до Сяну, то здавалось, вмить забув про свою наречену і про те, що він до неї прямує, а почав виявляти увагу до супутниці – що вдієш, джиґун!

Сян перейшли вбрід – у тім місці, що підказали їм місцеві жителі (серед них були українці, бо поляки здали б їх прикордонній сторожі). Де брели по коліна – піщані намивні мілини, – де по груди, а де – на бистрині – довелося трохи пливти. Ще на польському березі Улас нарізав очерету та рогозу, зв’язав перевесельцями з осоки невеличкий плотик, на нього вони й склали свої речі – Олена вузлик з усім необхідним для жінки (вбрана вона була під селянку, тож вузлик для неї – звична річ), Улас – торбу, в якій, крім усього, знаходилися (як він не без гумору згадував) ще й рукописи його нових «безсмертних шедеврів». Потім вони роздяглися мало не до білизни (Улас, як чемний мужчина, делікатно відвернувся, поки Олена роздягалася, хоча те було зайвим, адже, переходячи річку, треба ж було й поперед себе дивитися), склали одяг на плотик і отак, ойкаючи (себто Олена ойкала, вранці водиця Сяну була досить свіженькою), – побрели на той берег.

Брести довелося чималенько, петляючи сюди й туди, як петляли мілини, де «переправа», як сміялась Олена, відбулася без пригод. За винятком одного випадку, коли Улас…

Скільки брели, Улас весь час намагався не дивитися на свою супутницю, відводив погляд убік, але…

Ні-ні, та й непомітно (так йому здавалося) зиркав на Олену – який чоловік не спокуситься! Бо в Олени було таке струнке і гарне тіло: мармурове, ніжно-звабливе, з округлими жіночими формами. Отож Улас ні-ні, та й зиркав на неї, й аж надто затримував на ній погляд, милуючись її…

Проте стримувався, вдаючи, що йому все байдуже, і він зайнятий лише тим, щоби намацувати хоч якусь твердь під водою.

Але… Задивившись на Олену, таки шугонув з головою у вирву, а випірнувши, замахав руками і ледве вибрався на мілке.

– І як же це я… – бурмотів. – Аж шугонув на глибоке, навіть води наковтався!

– Не треба було задивлятися, Уласе, на чужу жінку! – усміхнулась Олена. – Тим більше, у Києві на вас буцімто чекає наречена?

Улас од тих слів губився: таки правда, задивився на чужу, але ж на таку чарівну…

– Вгадала? – запитала Олена.

– Авжеж, пані Олено, – зніяковів Самчук. – Ви така, що не замилуватися вами, хто би міг…

– От і втрапили у вирву…

– Та заради вас – хоч куди завгодно!

І раптом у прибережжі, голосно закувала зозуля – як на замовлення: ку-ку, ку-ку, ку-ку…

– А давайте порахуємо, скільки вона літечок нам напророкує?

– Це польська зозуля й українцям вона не щедра на літа.

– Чому? Берег вже український, тож і зозулі тут українські. Куди тим лядським зозулям!

І доки вони зодягалися, зозуля все кувала, даруючи їм багато літ…

– Бачите? Слухаєте? Такими щедрими бувають лише українські зозулі…

Ледве помітною стежкою рушили до якогось села неподалік річки.

– Це ж наше село, українське… – наче сама до себе жваво гомоніла Олена. – Тільки б у ньому не було німців, бо відразу ж здогадаються, що ми з того, з польського берега прийшли…

Ще зі спогадів Уласа Самчука про перехід Сяну:

«…На середині вода сягала сливе до пояса, але ми швидко її перебрели. За нами з берега слідкували очі наших друзів, а коли ми вирвалися на другий берег і оглянулись назад, вони помахали нам руками, що все безпечно, і зникли в кущах. Ми також метнулись в кущі і спонтанно кинулись у гарячі, міцні обійми. Наші серця схвильовано билися, наші очі захоплено горіли. Ми ж були на українській землі! На Україні!

Знайти потрібні слова, щоб висловити урочисту схвильованість наших душ, той полум’яний салют, гостре збентеження і пекуче щастя, нема змоги. Ми так розгубилися, що за хвилину забули про небезпеку. Але довкруги було тихо і порожньо. Ми швидко привели себе до порядку і рушили вперед через луг, без стежки, навмання, густою висохлою зеленою травою.

В одному місці ми натрапили на невеликий стовпчик, що ледве визирав з високої трави, з випаленими на ньому літерами СССР і знаком серпа і молота. Тут ми вирішили зупинитися. Було дивно, чудно, незбагненно. Тож це була та, заборонена, заворожена, суворо бережена мертва смуга на планеті, яка ділила світ на дві непримиренні частини. Ми оглядали той дивовижний стовпчик, вдивлялися у безлюдний простір, на обрії якого вздовж річки лежали зруйновані і зарослі бур’янами села. Ми дивувалися, що нам судилося бачити і переживати це своїми очима і своєю душею, без ніяких чужих дозволів, ніяких прохань, ніяких віз.

 
І те, що мрією було роками,
Все обернеться в дійсність і можливість, —
Нам буде сонцем кожний кущ і камінь
У ці хвилини, гострі і щасливі.
 
 
Подумать тільки: наші села й люди,
А завтра прийдемо – до свого міста!
Захоплять владно зголоднілі груди
Своє повітря – тепле та іскристе!
 

О, як це точно, до подробиць, до найглибших тонів було нею наперед вичуте, і яке чудо, що все це так здійснилося! Олена слухала ці свої власні слова, які я їй декламував, і в її очах світилася екстаза».

У першому ж селі Стібному, куди вони зайшли за адресою, що її мали, повсюди виднілися занедбані господарства, де-не-де бачили людей. Ті розповіли про тяжкі недавні роки, коли їх викликали на допити. У селі майже не залишилося молоді – одних вивезли до Сибіру, інших забрали до війська, а хто й сам пішов за Сян – туди, звідки Улас Самчук та Олена Теліга оце щойно прийшли. Вцілілі селяни якось господарювали, аби не померти з голоду.

 
Та звідкись сум зловіщий вітер вишле,
Щоб кинуть серце у крижаний протяг:
Усе нове… І до старої вишні
Не вийде мати радісно напроти… —
 

Це не так давно писала Теліга.

 
Не треба смутку! Зберемось відразу,
Щоб далі йти – дорогою одною.
 

Теліга й Самчук поснідали в місцевого панотця, застерегли його (він бідкався) не шукати ніякої підводи, зібрали свої речі і вирушили вздовж Сяну… А потім були містечка і села – Медики, Мостиські, Щетині, Луцька Воля, Ляшки Гостинцеві, Цвіржа, Солом’янка, Судова Вишня, Довгомостиське… Зупинялися лише перепочити у місцевих священиків та вчителів, підводами, а де й пішки (лише на останньому відрізку дороги трапилася випадкова машина) дісталися до Львова, на вулицю Академічну, 8, де містилася головна квартира ОУН. Там їх зустрів Ольжич та інші знайомі оунівці.

Це було як наслання злих чорних сил, як прокляття, що віками бовваніло-скаженіло на Русі, а потім і в Україні, коли свої йшли на своїх, коли щедро сіялися чвари-розбрати, коли свої орали тугу, сіяли смуток…

 
А застогнав, браття, Київ,
Застогнав тугою,
Чернігів – бідою:
Розлилися в землі Руській,
Розвились жалі,
І тече печаль велика
Серед Руської землі…
 

Ще автор «Слова о полку Ігоревім» з жалем-тугою писав, як князі «Самі на себе крамолу кували, / А погани на Руську землю переможно набігали…»

Про це вже в Україні Кобзар застерігав, щемним криком благав:

 
Любітеся, брати мої,
Украйну любіте,
І за неї, безталанну,
Господа моліте…
 

Ці рядки довелося згадати Олені Телізі у Львові, де вже між своїми почалися чвари-розбрати, коли члени єдиної організації почали ділитися на «наших» і «не наших» і навіть влаштували Олені Телізі та Уласу Самчуку обструкцію, коли вони виступали 23 липня в Спілці українських письменників.

Другодні Олена в листі до Михайла Теліги поділиться своїми враженнями, що чвари не затихають між своїми у Львові, які «роблять з себе мучеників і героїв, а на нас, емігрантів, дивляться, як на втікачів до вигідного життя, – це було просто обурююче».

У націоналістичному русі відбувся розкол – і це в той час, як німці окуповували Україну! Події ті Олена сприйняла як вікову українську трагедію. Як уже згадувалось, у серпні 1941 року в Житомирі було вбито двох провідних членів ОУН і підозра в організації убивства впала на прихильників С. Бандери. Згодом (але вже після війни) вони відмежуються від того вбивства, а тоді над ними була чорна тінь – що й стало причиною появи «Відозви ОУН», головним автором якої була Теліга. Відозва засуджувала братовбивство, наголошувала на необхідності єднання всіх сил заради порятунку скривавленої України. Олена писала про чорний дух руїн, що тяглися ще від княжих міжусобиць, які нищили хребет і мозок української нації, плюндрували її душу.

«Скривавлена Україна потребує великої праці нашого мозку і наших рук, а не спорів і міжусобиць. Тому всі свої змагання, цілу свою енергію ми спрямували на гоєння ран нашої нації й на розбудову українського життя. Ми залишили на боці всі внутрішні спори, всякі полеміки, розуміючи, що на рішаючому відтинку нашого шляху до мети ми мусимо не поглиблювати, а засипати межі, вириті злочинною рукою в середині Організації».

Вона ж іще дев’ять років тому, малюючи в поетичній уяві картину повороту в Україну, сподівалася:

 
Заметемо вогнем любови межі,
Перейдемо убрід бурхливі води,
Щоб взяти повно все, що нам належить,
І злитись знову зі своїм народом.
 

Хоч Олена й поривалася до Києва, але ще тривали бої за Київ, Ольжич радив трохи почекати. Теліга їде до Рівного, куди раніше виїхав Улас Самчук, де навіть встиг там налагодити випуск газети «Волинь». 21 вересня 1941 року на шпальтах «Волині» з’явився вірш О. Теліги «Поворот», пізніше – «Розсипаються мури», «Братерство в народі», «Прапори духа», «Нарозтіж вікна».

Закликала, щоб ідеї інтернаціоналізму – чужій і ворожій – протиставляти націоналістичний світогляд, братерство в народі.

«Коли говоримо про національну спільноту, мусимо її відчувати. Так, як тепер понад усе мусимо відчувати нерозривний зв’язок крови – братерство в народі».

Давній друг і соратник Теліги, Олег Штуль писав:

«Олена Теліга стоїть в розквіті свого таланту. В бурхливі дні сучасного вона віднаходить себе, бо про них вона мріяла. Завжди вона пам’ятала, що там за лісами „неспокійно спить в боях ранений, мій трагічний Київ“, і до нього вона прямує. Слушно писав про неї Дмитро Донцов: „Її скорше звалять будні, аніж повітря нашої апокаліптичної доби, таке їй близьке, таке яскраве й гостре, як її талант“.»

Поетка в першій лаві націоналістичної поезії йде певно до цілі… Шлях її простий і виразний, що виключає всякі комплекси й знає всі труднощі.

Олена Теліга своєю творчою інтуїцією давно цей шлях передбачила у вірші «Поворот»…

Шлях Олени Теліги – це шлях цілої націоналістичної поезії, що розквітла на еміграції і високо тримала там винесені за кордон бойові українські прапори, щоб повернутися з ними для будови нового українського майбутнього…

Перед від’їздом до Києва («Що буде в Києві? Не знаю! І сумно мені, сумно, що ти не ідеш зі мною…») пише чоловікові:

«Любий мій, коханий! Бажаю тобі, як найдорожчого, здоров’я і успіху.

Хай тебе Бог хоронить! Вірю, що ми зустрінемося живі і здорові і заживемо знов разом. Пам’ятай одно: яка я не є, але я тебе рідного дуже і дуже люблю і життя без тебе не уявляю.

Цілую тебе, милий, міцно, міцно! Вітай батька, як будеш писати. Він мені часто сниться… Твоя».

Та ще залишила любому Михайлику вірша на згадку про себе, що його так і назвала:

Чоловікові

 
Не цвітуть на вікні герані —
Сонний символ спокійних буднів.
Ми весь час стоїмо на грані
Невідомих шляхів майбутніх.
І тому, що в своїм полоні
Не тримають нас речі й стіни,
Ні на день в душі не холоне
Молодече бажання чину.
Що нам щастя солодких звичок
У незмінних обіймах дому!
Може, завтра вже нас відкличе
Канонада грізного грому!
І напружений погляд хоче
Відшукати у тьмі глибокій —
Блискавок фанатичні очі,
А не місяця мрійний спокій.
 

Михайлові ближче до душі був отой «місяця мрійний спокій», бо вже й навоювався, і світу сходив чимало – і як вояк, і як фельдшер військовий, тож хотів домашнього затишку з любою дружинонькою, але…

Зітхнув безнадійно: це не для Оленки. Бог послав йому жіночку не для затишної господи, не для сімейних тихих радощів; Бог послав йому амазонку, яка сама спокою не мала й ніколи не матиме і його позбавить затишку.

Вона – вершниця, як і всі амазонки, – войовниця. І в їхній сім’ї, яка дуже далека від затишних ідилій, вона ведуча, а йому тільки й залишається, що покірно слідувати за нею. І якщо їй доведеться померти за Україну, то йому доведеться померти за неї. І це він уже прийняв і з цим уже змирився, розуміючи, що це його доля.

Михайло приїде до неї у Київ трохи згодом – щоб уже більше ніколи з коханою не розлучатися…

Улас Самчук був одним з багатьох зачарованих Оленою. Спільний перехід Сяну зблизив їх, навіть, як казатиме Улас, поріднив їх, і цього він ніколи не забуде.

Але все життя письменник страждатиме, що покинув її і відпустив саму, подавшись на свою Волинь: а раптом він би порятував її у Києві, а раптом…

Цього він не зможе собі пробачити до кінця днів своїх…

Подальша доля Уласа Самчука на Волині складеться не без пригод, часом і ризикованих, часом і смертельних, і тільки велике везіння – чи доля-провидіння – порятують його, і він проживе доволі довге, хоч і на чужині, життя загалом успішного письменника…

Правда, йому трапиться один небезпечний випадок. Перед самим закінченням гімназії юного Уласа Самчука забрали до польського війська, з якого він у 1927 році щасливо дезертирував. Ховаючись від кари, опинився аж у Веймарській Німеччині, де працював у місті Бойтені як наймит в одного поміщика, розвозив по копальнях і гутах залізо. Потім навчався в Бреславському університеті, де зазнайомився з одним німцем на прізвище Герман Блюме. Як вільний слухач, він студіював в університеті Бреславу, там працювала мати Германа Блюме – Германіка фон Лінгейсгайм. Вона звернула увагу на здібного слухача-українця, який прагнув вивчити німецьку мову, пригріла його і навіть надала притулок «обідраному українцю» у своїй оселі й терпляче навчала його німецької мови… (Улас її опанував бездоганно.) І ось через п’ятнадцять років, коли Улас Самчук з похідною групою Організації українських націоналістів вів боротьбу на Волині, агітуючи за незалежну Україну, гестапо почало виловлювати членів ОУН і страчувати їх як ворогів «Великої Німеччини». (Німцям не була потрібна якась там Україна, на її землях вони планували збудувати свій фатерлянд, тож націоналістів знищували.) Потрапив у засідку і Улас Самчук разом з іншими оунівцями. Німці мали знищити і його, але тут втрутився щасливий випадок. Виявилося, що в Рівному на посаді начальника цивільної поліції рейхскомісаріату «Україна» працював не хто інший, як син Германіки фон Лінгейсгайм – Герман Блюме. Користуючись своєю владою, він розпорядився випустити Уласа Самчука з рівненської в’язниці – так Улас врятувався. Після війни жив і працював у Німеччині, був одним із засновників і головою літературної організації МУР, а по переїзді до Канади у 1948 році став засновником Організації українських письменників «Слово». Його ім’я ще за життя його носія стало відоме в країнах Європи та Америки. Один з біографів письменника зазначатиме, що «вражає не те, що на українській землі народився цей винятково сильний творчий талант, а те, що він вижив, не зісох у „волинській тихій стороні“, в абсолютно безпросвітних обставинах».

У повоєнний період Улас Самчук написав роман-хроніку «Юність Василя Шеремета», драму «Шумлять жорна». У незакінченій трилогії «Ост», «Мертвий хутір» і «Темнота» зобразив українську людину та її роль у незвичайних і трагічних умовах підрадянської дійсності. Темою його останніх книг стала боротьба УПА на Волині (роман «Чого не гоїть вогонь») та життя українських емігрантів у Канаді, він видав книги спогадів «П’ять по дванадцятій» та «На білому коні».

Не стане Уласа Самчука в Торонто 9 липня 1987 року. Але й сьогодні його ім’я на слуху. Вийшла дослідницька книга Гаврила Чернихівського «Улас Самчук: сторінки біографії» у 2005 році, яка є першим ґрунтовним дослідженням про «українського Гомера XX століття». Про Уласа Самчука Ігор Фарина написав повість «Пекуча чужина» (2005).

У жовтні 1993 року в селі Тилявка Шумського району Тернопільської області відкрито літературно-меморіальний музей письменника У. Самчука.

У м. Луцьку нещодавно на його честь була перейменована вулиця, раніше знана як вул. К. Цеткін. На ній встановлено пам’ятну дошку.

У м. Рівному діє Літературний музей Уласа Самчука.

Дорогою ревли великі армійські машини, повні солдатів у касках з автоматами на грудях – вони сиділи в кузові на лавах тісно, застиглі, неначе не живі, а якісь ідоли-бовдури, солдати чужої імперії, що сунула завойовувати Україну.

Попереду машин і позаду них повзли, брязкаючи гусеницями, танки. А там, куди вони повзли, вдалині здіймалися бані Софійського собору.

Там був Київ.

А понад дорогою при маленькому базарчику, що стихійно там виник (в окупації всі жили тільки з базару), сиділи бабусі й продавали якусь зелень зі своїх городів і злякано позиркували на машини, що, чадячи димом, проповзали мимо них та їхнього базарчика на Київ – он він, попереду вже видніється.

Крайня бабця в чорній хустці, кістлява й сувора, вигукувала:

– Вгадую долю! По лініях руки! Підходьте, православні, усім вгадаю судьбу – дешево і швидко.

Олена й підійшла до неї, простягла руку.

Бабця схопила руку, крутила туди-сюди її, наче хотіла вивернути, щось бурмотіла, пальчиком поводила по її долоні й зрештою видихнула:

– Не йди, молодичко, туди, куди ти оце йдеш…

– Але мені треба до Києва.

– Ось я й кажу: не йди до Києва, бо там тебе смертонька чекає, – сказала віщунка. – Даруй, що таке пророчу. Але хочу тебе застерегти: не ходи, там тобі судилось умерти.

– А якщо я…

– Дитино, зустрічі тобі зі своєю смертонькою у Києві не уникнути. Це твоя доля. Тож не ходи, коли хочеш ще пожити. Вибери собі іншу долю, добрішу до тебе…

Та Олена пішла. Не могла не піти. Дорогою, що була для неї дорогою в один кінець. Казала собі: хай там хоч що, але в Київ я піду. Бо це – моя доля. Зрештою, відступати пізно. Тільки вперед!

Частина четверта
Бабин Яр

Вгорі – тризуб.

Під ним всього лише один рядок: «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга».

Окупація

19 вересня 1941 року гітлерівці увірвалися в Київ. Почалася багатомісячна ніч фашистської окупації.

Слідом за передовими частинами вермахту в місті з’явилися нацистські чиновники і створили свій воєнно-адміністративний апарат. Містом почав управляти генеральний комісаріат Київського генерального округу і міський комісаріат, які підкорялися рейхскомісаріату на чолі з катом українського народу – Е. Кохом. Розгорнули терористичну роботу фашистські каральні органи – таємна політична поліція (гестапо), таємна польова поліція, оперативні формування, створені для масового знищення населення – «айнзатцгрупи», «зондеркоманди», підрозділи військ СС.

Також були створені допоміжні органи із так званого місцевого самоуправління, що стали придатком окупаційних установ, які мали допомагати фашистам насаджувати «новий порядок». На допомогу гестапо також була створена так звана «українська охоронна поліція» із кримінальних елементів та зрадників Батьківщини.

І посипались на беззахисне населення численні накази та розпорядження, що починалися, як правило, одним словом: «забороняється», а закінчувалися загрозою розстрілу. Заборонялося: ходити вулицями з 18-ї до 5-ї години, був суворо заборонений в’їзд у місто осіб, які в ньому не проживають. Місцевому населенню заборонялося користуватися магазинами та ресторанами, залізницею, електричною енергією і телеграфом. Окупанти поперейменовували на німецький лад всі головні вулиці, площі, кінотеатри міста.

Почалися розстріли. Вже через десять днів після захоплення міста на його околиці, в Бабиному Яру, фашисти розстріляли 52 тисячі киян. Звідтоді зловісна назва «Бабин Яр» стала символом всієї політики окупантів, а найпоширенішим методом знищення населення стало масове взяття заручників.

22 жовтня 1941 року комендант Києва Ебергард оголосив про розстріл 100 заручників, 2 листопада – про розстріл 300, 29 листопада він знову повідомив про страту 400 заручників. І так мало не кожного дня хапали безневинних людей, оголошували їх «заложниками» і відразу ж розстрілювали. У все тому ж таки Бабиному Яру, що став уже традиційним місцем страти. Жорстокі розправи чинили в таборах військовополонених, найбільші з яких – Дарницький і Сирецький, де загинуло до 100 тисяч чоловік. Тисячі й тисячі загинули в таборах смерті на Мишоловці, на вулиці Керосинній.

Вже через три місяці після окупації гітлерівці встановили нормоване постачання хліба. Норма була – менше двохсот грамів на тиждень. Тож і не дивно, що невдовзі, з початком зими, у Києві спалахнув голод. Почалися епідемії хвороб, зокрема спалахнув тиф, дизентерія – від жалюгідного хліба-сурогату, що випікався для населення. Мало не половина мешканців Києва взимку 1942 року – це були інваліди та хворі. В місті ніхто не займався питаннями благоустрою та комунального господарства, водогін, лазні та каналізація не діяли.

Киян грабували й оббирали всі, як хотіли. Особливо німецька солдатня. «Зайшовши до міста, фашисти відразу ж почали нишпорити в квартирах, – згадує очевидець тих подій, якому вдалося пережити окупацію. – Спокою не було ні вдень, ні вночі. Якщо що-небудь подобалось, відразу ж забирали…»

У місті почали діяти 23 німецькі фірми, зокрема – Круппа, Сіменс-Шуккерт, «Ганебек», «Усма», «Асід-Україна» – вони викачували з міста те, що не встигли забрати окупаційні чиновники та німецька солдатня. Пограбування досягло небачених розмірів. Для того щоб вивезти награбоване майно, окупантам знадобилося 495 ешелонів по 50 вагонів кожний. Все, що фашисти не могли вивезти – знищували. Із 1176 підприємств Києва було зруйновано більше 800. Систематично знищувалися житлові будинки, мешканці яких або поповнювали Бабин Яр, або ставали безхатьками.

Після захоплення Києва окупанти впровадили обов’язкову трудову повинність для всього населення віком від 15 до 60 років. З’явилася не знана до того в СРСР біржа праці. Робочий день для тих, кого гітлерівці змушували працювати, тривав 14–16 годин. Заробіток робітників – від 150 до 300 рублів на місяць, а це дорівнювало ринковій вартості 1–2 кг хліба.

З початком окупації людей масово вивозили до Німеччини для роботи на фабриках і заводах, в господарствах бауерів. Загалом за час окупації з Києва було вивезено в примусовому порядку до Німеччини більше 100 тисяч чоловік, значна частина яких там і згинула. І в той же час в місті та його околицях тривали безконечні облави по виловленню людей і відправленню їх у рабство.

Система середньої і вищої освіти у місті була ліквідована. До квітня 1941 року із 150 приміщень міських шкіл 77 прилаштували під казарми, кафешантани для гітлерівських військовослужбовців, військові склади тощо, а 35 приміщень взагалі зруйнували. Гітлерівці пограбували і спалили всі вищі навчальні заклади столиці. Були розграбовані всі музеї, із столиці окупанти вивезли 4 мільйони книг – 200 тисяч з них із бібліотеки АН УРСР. За два роки фашистської окупації населенню Києва довелося зазнати таких лих і бід, яких не знало місто за всю свою багатовікову історію.