Амазонка. Київ–Соловки (збірник)

І все у них швидко налагодилося і вони були переконані, що завжди жили в Києві і нікуди з нього не виїздили. Невдовзі глава сімейства взяв собі ще одну роботу – почав викладати в Київському політехнічному інституті (через рік він стане професором тієї Політехніки).

У вересні 1918 року Олена почала навчатися в третьому класі приватної Київської жіночої гімназії Олександри Дучинської – то був один з найстаріших навчальних закладів, заснований ще 1878 року педагогом-меценатом Вірою Ващенко-Захарченко. Гімназія містилася в будинку Язева на Бібіковському бульварі (пізніше для неї буде збудований будинок на вулиці Тимофіївській, 7 (тепер – М. Коцюбинського).

У гімназії вивчали закон Божий, російську історію, арифметику, німецьку, французьку й українську мови (з української Оленка мала тоді оцінку «4»).

Мешкали Шовгенови на Шулявці, біля Політехніки, де жили родини професорів. Велись розмови – Оленка уважно їх слухала – про національне відродження, про Українську державу. Не все Оленка розуміла, не всім переймалася, але загалом життя в Києві її захопило, і вона згодом називатиме Київ своїм рідним домом.

«Батьки були українцями, але не виховували своїх дітей по-українськи. Тепер стають батьки активними українцями, але на дітей, у цьому відношенні, не звертають уваги. Діти були заскочені революцією. Універсали, прапори, паради – все нове й небувале, незрозуміле…Старший брат, заполонений стихією української революції, раз глянувши на лави українського війська, що проходило зі співом „Запорозького маршу“, пішов до Української армії. Мати говорила тепер з московським оточенням принципово по-українськи, але з дітьми й далі по-московськи… Олена з молодшим братом обертались між товаришами по школі та забавах в парку Політехніки, але Київ для них був далі „російським“ містом. Не розуміли, в чому тут річ.

Одного дня, коли в Києві була українська влада, стався такий випадок: до дверей помешкання хтось застукав і коли мама відчинила, на порозі з’явилась постать висока, струнка, молода, але з дуже худим і вимученим обличчям. Всім стало ясно, що це один з тих, які повертаються з німецького полону. Він запитав московською мовою: „Тут живуть українці?“ Відповідь – „Так!“ Незнайомий безсило опустився на крісло й почав плакати, крізь сльози оповідаючи:

– Три роки тому це було російське місто, а тепер українське. Я князь Трубецкой. Місяць тому я увійшов на територію Росії, але знаходжу – Україну. Де ж Росія?

Йому було пояснено, що Росія починається на північ від Курська.

Для малої Олени це була перша лекція про українську революцію. За нею прийшла і друга. На парад на честь союзу української армії з денікінцями мати не пустила. Але коли незадовго після музики почулись постріли, всі вибігли на вулицю. Від Хрещатика мчав кіннотник. З пістолею в руці нагнувся над гривою коня, а за ним маяв чорний довгий шлик. На нього сипались питання – що таке? що сталось? – У відповідь він радісно вигукував: „Наконец опять бйом русских!“

Ця радість захопила Олену. Цей казковий лицар став втіленням краси і мрій. Став ідеалом, по якому треба було всіх міряти. І її дорогий батько, і коханий брат серед тих, що тепер б’ють „русских“, хоч і не знала тоді, за що їх властиво бити. Але питання такі недовго мучать дітей. Діти мають більше „уважніших“ справ. В кожному разі й цей казковий лицар говорив по-російськи». (О. Жданович. Олена Теліга: збірник. Видання Українського Золотого Хреста. – Детройт – Нью-Йорк – Париж, 1977. Перевидано заходами видавництва ім. О. Теліги, Фундації ім. О. Ольжича. Київ, 1992).

Українську революцію всі Шовгеніви сприйняли «на ура», піднесено і кинулися у вир боротьби чи не з молодецьким завзяттям. Батько навіть вступив до Центральної Ради, а старший брат пішов до українського війська і зі зброєю в руках захищав незалежність.

Іван Шовгенів з квітня 1918-го по січень 1919 року працював у міністерстві директором департаменту водного і шосового господарства, а потім – товаришем (заступником) голови Вищої технічно-економічної ради. А з травня 1919 року він стає головою меліоративної секції Української академії наук, з квітня 1920-го – комісаром водяних і шосових шляхів України і одночасно працює в Київському політехнічному інституті, спочатку лектором і керівником дипломних проектів, а згодом і професором.

Та подальша доля України склалася нещасливо. У Петербурзі, звідки виїхали Шовгеніви, новий уряд, що його очолили Ленін та Троцький, вирішив Україну на волю не відпускати. А замість Російської імперії, з якої вона вирвалася, запроторити в нову, цього разу вже червону.

Полковник царської армії Муравйов, який перейшов на бік червоних, за дорученням Леніна і Троцького в січні 1918 року очолив похід радянських військ на столицю незалежної України Київ. Це був надзвичайно жорстокий нелюд. Захопивши Київ, учинив там масову різанину мирного населення. (Кожного українця Муравйов оголосив націоналістом і всіх стріляв без суду й слідства, часто за одну лише вишиванку, що її носила людина.) Буде вбитий в липні 1918 року, коли, командуючи Східним фронтом, зробив спробу підняти лівоесерівський заколот.

Муравйов не мав аніяких особливих військових талантів, просто його армія, що її дали йому більшовики для нападу на Київ, мала численну перевагу в силі та ще й отримала підтримку повсталих робітників «Арсеналу», які завдали удару в спину бійцям армії УНР.

Муравйов захоплено рапортував Леніну:

«Сообщаю, дорогой Владимир Ильич, что порядок в Киеве восстановлен, революционная власть в лице Народного Секретариата, прибывшего из Харькова, Совета рабочих и крестьянских депутатов и Военно-революционного комитета работает энергично…»

У своїй доповіді царський полковник на службі в червоних так описував штурм Києва:

«Я приказал артиллерии бить по высотным и богатым дворцам, по церквям и попам… Я сжег большой дом Грушевского, и он на протяжении трех суток пылал ярким пламенем… – Хвастався своїми подвигами: – Мы идем огнем и мечом устанавливать советскую власть. Я занял город, бил по дворцам и церквям, бил, никому не давая пощады. 28 января Дума (Киева) просила перемирия. В ответ я приказал душить их газами. Сотни генералов, а может, и тысячи, были безжалостно убиты… Так мы мстили. Мы могли остановить гнев мести, однако мы не делали этого, потому что наш лозунг – быть беспощадными!»

Муравйов першим у громадянську війну використав отруйні гази, заборонені усіма міжнародними угодами як варварська зброя. Гази й допомогли його армії захопити місто. А увірвавшись у Київ, Муравйов-вішатель на цілий тиждень став його повним володарем, організувавши в місті класовий терор – тільки за тиждень було знищено до трьох тисяч киян. Коли радянський уряд переїхав з Харкова до Києва, то виявив, що Київ завалений трупами мирних жителів, а муравйовці стріляють і вбивають все нових і нових мирних жителів, тож змушений був звернутися до Москви з вимогою негайно забрати Муравйова з України. Це був класичний «вожак бандитів», який виступав з гаслом «единой, неделимой России».

Червоні встановили в захопленому Муравйовим Києві свій терор – всіх, кого запідозрювали у співробітництві чи бодай у симпатіях до УНР, знищували. Іван Шовгенів як урядовець УНР та міністр змушений був разом із старшим сином Андрієм, вояком УНР, спішно залишати Київ. Так спішно, що навіть не зміг зустрітися з дружиною, дочкою та молодшим сином – вони залишалися в охопленому страхом Києві. Без будь-яких перспектив уціліти – червоні винищували членів сімей та дітей урядовців УНР.

Батько, оформивши буцімто відпустку на 28 діб до Вінниці, виїжджав поспіхом, навіть і довідку про ту відпустку не взяв. Втікав не обтяжений речами, сподіваючись, мабуть, невдовзі повернутися. Згодом Олена згадуватиме: «Тато виїхав з Києва… як всі тоді думали, на „два тижні“, отже, залишив маму, мене і Сергія без копійки».

Якийсь час Іван Шовгенів був у Кам’янці-Подільському, а тоді разом з іншими урядовцями був евакуйований до польського міста Тарнова, місця осідку уряду УНР. Там він перебуватиме до квітня 1922 року, займаючи посади товариша міністра шляхів та керуючого цим міністерством, а також міністерством пошт і телеграфів…

Після різних пригод Шовгеніви – батько з сином – дістануться Чехії та оселяться в Подебрадах. Дружина з дочкою та молодшим сином залишалися в Києві, холодному й лихому, чи не два роки. Змушені були продавати речі, аби придбати харчі, хоч їх чи не щодня бракувало, тож жили надголодь – Оленка постійно просила їсти. Але треба було – це вона швидко збагнула, – якось уже самій дбати про шмат хліба. Пізніше в одному з листів вона так писатиме про ті тяжкі часи:

«Я вступила посильним в тій самій Політехніці, де був колись професором мій батько. Тому мій зверхник з особливою насолодою ганяв мене в саму жахливу погоду в найдальші кінці Київа. В літі я сапала і полола цілі довгі, пекучі дні на комуністичних огородах, щоб прогодувати себе, та й додому принести якийсь „пайок“. Як же ж тяжко мені було, Натуся, я була маленька, ще і слабенька, і мені тяжко було „гнати рядки“ наряду з бабами, які були призвичаєні до такої роботи. Доглядачі кричали на мене немилосердно, а я старалася, що є сили, щоб тільки мене не вигнали. Це було декілька верст від Київа, отже, я додому ходила лише в неділю, а цілий тиждень жила там, спала в сараях, на соломі, поміж баб.

Хліб для мене був мрією, бо їли ми лише картоплю і пшоняний куліш. Все це без масла чи сала. Для того щоб роздобути цей хліб чи кавалок сала, я з товаришкою їздила в якесь село, щоб зміняти там рушник чи серветку на ці продукти. Ти знаєш, в ті часи потяги були переповнені, отже, нам часто доводилось, на вітру і морозі, декілька годин висіти на підніжці чи тремтіти на криші ваґона.

Щоб дістати дрова на опал, теж їздили чи ходили в ліс, самі пиляли і рубали, а потім тягнули на своїх плечах чи везли на тачці».

Приватну Київську гімназію Дучинської Оленка так і не закінчила. Нова влада видала указ, яким закривалися всі приватні навчальні заклади, діти мали ходити в державні трудові школи єдиного зразка. Навчання тривало через пень-колоду – то вчителів не вистачало, то десь учні розбігалися голодні й холодні, то ще щось… Найгірше, що взимку не було чим опалювати школи. Оленка простудилася в класі, злягла з надсадним кашлем та високою температурою, якось подолавши пневмонію, була такою слабкою, що в школу більше не ходила. Мати допомагала їй вчитися дома.

Але як би там не було, ніякі побутові труднощі не затьмарили для неї Київ, що його вона потім згадуватиме з радістю і щирою утіхою та захопленням. Вона любила Київ, часто з подругами гуляла в парках над Дніпром, милувалася ним з високих круч, повторюючи безсмертні рядки Гоголя про те, що «редко какая птица долетит до его середины».

Хай і тяжко жилося в Києві без батька аж цілих два роки, «але все ж ці два роки були для мене містерією, чудом життя, незабутньою казкою, – ділилася вона з подругою, – бо що ж значила пригоріла каша, сукня з підшивки і собачий холод в порівнянню з тим, що я перетворювалася з дитини в панну, а тому весь світ ставав для мене іншим!»

Ще пригадувала: «Коли ж кінчалась моя щоденна праця, тоді життя було, мов квітка, що ледве починає розпускатися, а що має тисячі пелюстків. Кожний вірш, образ, захід сонця, кожне миле обличчя і ніжне слово приймала моя душа гостро і здивовано. Весь світ був для мене, а я для всього світу».

Згодом, згадуючи свій «в боях ранений», «трагічний Київ», писатиме у вірші «П’ятнадцята осінь» (їй тоді саме виповнилося п’ятнадцять):

 
І чула я: мої дитячі дні
Тікають швидко, як малі ягнята,
Злітають в діл, ховаються на дні,
А я не хочу бігти й доганяти.
 
 
Немов рослина у яснім вікні,
Яка неждано вигнулась стрільчасто,
Я відчувала стрункість власних ніг
І гнучкість рук, що можуть дати щастя.
 
 
Незнана радість і незнаний сум,
Не розплеснувши, колихнули повінь…
Не буря ще – її далекий шум,
Ще не любов – передчуття любови.
 

Так у холоді, голоді й безнадії Лідія Шовгеніва з дочкою Оленкою та сином Сергійком якось дотягнула до весни 1922 року. І з жахом дізналася, що надійшла її черга, як дружини петлюрівця, відповідати «за злодіяння мужа-петлюрівця». Залишатися далі в Києві було вже вкрай небезпечно. Що з того, що він був у ранзі столиці якоїсь незбагненної для них УРСР – але ж підлягав новій, більшовицькій, владі Кремля. Правда, була сподіванка на краще, що ось-ось, мовляв, все налагодиться, але – не налагодилось. Шовгеніви мали у Вінниці знайомих, до них і вирішили податися за допомогою – чи не посприяють вони якось перейти кордон. Пані Лідія Шовгеніва з дочкою Оленкою та сином Сергієм сіли одного вечора на поїзд, що йшов до Вінниці. З собою мали лише вузлики найнеобхіднішого. В дорозі спершу не пощастило – потрапили на перевірку документів. Тих, у кого не було документів, патрулі зсаджували з поїзда і кудись вели. Ясно, що назад вони вже не повернуться. Зсадили й Шовгенівих. І теж кудись повели (поїзд пішов далі). Трималися. Як усім, так і їм. Не вони перші, не вони останні.

Чим би воно закінчилося, невідомо. Їх вели до якоїсь маленької станційки. Вів юнак у довгій до п’ят шинелі явно з чужого плеча, у великому кашкеті з червоною зіркою, що зсовувався йому на лоба, з довжелезною рушницею з примкнутим багнетом – її хлопцеві теж було не просто тягати з собою, але він, плутаючись у полах шинелі, все ж таки кудись їх вів – поїзд на той час вже, майнувши останнім вагоном, зник у далині.

Недовго думаючи, Лідія зняла з руки годинничок – запримітила, що хлопчина-конвоїр явно з бідняків, швидше всього з глухого села і годинника ніколи не мав (а може, й не бачив) у своєму короткому житті. Коли Лідія тицьнула йому годинник, схопив його, аж затремтів – наче якусь незвичайну блискучу цяцьку. Для нього то був великий скарб.

– Ге-еть! – зашипів. – Щезайте, щоб я вас більше не бачив!

Пані Лідію з дітьми не треба було двічі запрошувати.

Порадившись, куди далі їм прямувати, вирішили замість Вінниці податися до Кам’янця-Подільського – це значно ближче до кордону. І до всього ж там мала бути їхня рідня, хай і двоюрідна.

Територія України в передвоєнний період все ще була поділена між різними державами, а тому з Кам’янця-Подільського, що зовсім недавно був тимчасовою резиденцією уряду УНР, до володінь Польщі та Румунії було рукою подати. Та й кордони ще не пильно охоронялися, серед місцевих селян було чимало таких, які за плату переводили втікачів з Радянської України через кордон у Польщу чи Румунію (а там теж були такі, котрі за все ту ж плату могли переправити втікачів ще далі).

Цим і скористалися Шовгенови – швидко знайшли провідника через радянсько-польський кордон, а вже на тім боці інші провідники доставили їх до Кракова, де в містечку Тарнуві кучкувалися інтерновані українці, більшість тих, хто, як і вони, втік з «підсовєтської України».

(Якось Олена при нагоді розказуватиме друзям, як вона вперше переходила державний кордон:

– Це було десь двадцять третього року, як ми з мамою йшли з Києва до Польщі. Нас переводила якась контрабанда. Ніч. Дощ. Нас дві жінки і здоровенний козарлюга. Мама дала йому п’ять золотих червінців…)

Знайомих у Тарнуві не виявилося, та й Івана Шовгеніва там теж не було – ходили чутки, що колишній міністр УНР перебуває в Чехії у місті Подебради.

Там і справді виявилося чимало інтелігенції з колишньої УНР і першим, хто їх зустрів, був їхній чоловік і батько Іван Шовгенів із сином Андрієм. Зустріч була бурхливою. Іван Шовгенів підхопив на руки Оленку і закружляв з нею, а Лідія з сином Сергієм закрутилися навколо нього.

Нарешті сім’я була в зборі. Глава сімейства наймав у Подебрадах ще й вельми непогане житло – в ньому й поселилися.

Подебради – курортне місто в Чехії в Полабській низовині на березі річки Ельби за 50 км від Праги – нині 30 хвилин їзди автомагістраллю. Знамените Подебрадським замком та своїми мінеральними джерелами.

Назва міста походить від чеських слів, що значать «біля броду». Історичним у житті міста став 1905 рік (а перша згадка про Подебради відноситься до 1224 року), коли місто відвідав німецький поміщик фон Бюлов. За сумісництвом екстрасенс. З допомогою лози він визначив на внутрішьому дворі замку місце досить сильного джерела, що й справді було виявлено на глибині 96,7 м. Так було відкрито мінеральну вуглецеву воду, на основі якої через три роки в Подебрадах почався курортний сезон. А після закінчення Першої світової війни місто почало стрімко перетворюватися на курорт всеєвропейського значення, який з 1926 року вже спеціалізувався на серцево-судинних захворюваннях. Вже тоді місто Подебради стало популярним у Чехії як місто-курорт і невдовзі стало чи не інтернаціональним, а для українських емігрантів Подебради стали своєрідною Меккою, другим Києвом.

У ті роки маленьке курортне містечко Подебради стало одним з осередків культурного життя української еміграції. Про тамтешнє життя пізніше згадуватиме одна з подруг Олени:

«Був серпень 1922 року – Подебради в Чехословаччині. Перша величава українська маніфестація в цьому новому українському осередку, серед чужого нам ще тоді чеського населення. Це було „Свято поневоленої України“ з багатьма алегоричними возами, що проїздили вулицями тоді ще невеликого, але славного купелевого міста Подебрад. На одному з таких возів, що представляв образ багатої і плодовитої України й де центральною постаттю була Україна – гарна висока молодиця, напереді вміщено дві родини: одна представляла українське селянство, а друга – українську інтелігенцію. Мене притягнено до інтелігентської групи, а юна Леночка була вбрана, як молода селянська дівчина».

У Подебрадах життя емігрантів налагодилось відносно швидко і без особливих проблем. Українці там жили дружною сім’єю. Їх було так багато, що іноді на вулицях чи не частіше за чеську мову чулася українська.

Дивно, але за українську мову, якою вона тоді володіла ще не дуже, взялася саме в еміграції. В Подебрадах діяли матуральні курси для молодих українців, хлопців та дівчат, дітей українських емігрантів, які з тих чи тих причин не мали закінченої середньої освіти чи втратили документи про неї, тож не могли поступити до вищу. Курси всього лише за рік навчання і давали таку матуру – свідоцтво про середню освіту. На такі курси восени і поступила Олена.

Спершу було нелегко. Тож Олена все відіклала і взялася за мову своїх батьків та дідів, як урочисто казала, за мовоньку рідного народу мого. Навчання давалося важко, але вирішила подолати будь-які труднощі. Та й друзі допомагали, всі вони були українцями і, на відміну від неї, – «петербуржанки» – вільно володіли рідною мовою. З друзями вона почала в Подебрадах усвідомлювати себе українкою, чим дуже гнівила брата Сергія, який вперто повторював одне й те ж: ми народилися в Росії, виросли на її мові й культурі.

Перше, за що довелося взятися Шовгенівим, і, зокрема, Оленці, коли вони переїхали до Чехії й поселилися в Подебрадах, це була чеська мова.

Жити в Чехії і не знати чеської мови (це в Україні можна все життя прожити і не знати української мови) – нонсенс. Чеську мову в Чехії треба було знати хоча б з поваги до народу, серед якого живеш і який тебе, вигнаного з рідного краю, прихистив.

Ось її свідоцтво (по-тамтешньому матура) про закінчення повного курсу реальної школи на Українських матуральних курсах в місті Подебради, виданому 26 жовтня 1923 року.

Після української мови та історії (оцінка «добре») йде чеська мова.

Оцінка теж «добре».

Звідтоді чеською – на рівні з німецькою, французькою та російською – вона володіла вільно. Закінчуючи українські курси, Олена готувалася до вищої освіти.

«До пана Директора

Українського Вищого Педагогичного

Інстітуту імені Драгоманова

Слухачки Матуральних курсів в Подебрадах

Олени Шовгенової

Прохання

В жовтні місяці я маю надію закінчити матуральні курси в Подебрадах, а після цього хотіла би продовжити свою освіту в Педагогичному Інстітуті; тому маю за шану просити Вас, пане Директоре, приняти мене студенткою дорученого Вам інстітута і призначити мені стипендію.

Олена Шовгенова

14/IX р. 1923».

Прохання задовольнили, і вона стала студенткою історико-літературного відділу (підвідділ української мови і літератури), де професорами були визначні українські діячі.

І почалося студентське життя – безтурботно-щасливе, і кожний день приносив щось нове. Лекції, бібліотеки. Студентський дім у Празі, прогулянки з друзями-однодумцями вулицями Праги. Все було новим, незнаним досі, цікавим. Згодом її подруга, поетеса Галя Мазуренко наче про неї, про Олену Шовгенову, писатиме у вірші «Прага»:

 
По бульвару, по тротуару
Ніженька шовкова,
А за нею, повне жару,
Палєто бронзове.
 
 
На трамваї, в ресторані
Кармінові губи.
Стане-гляне, стане-гляне:
«Чи ж я вам не люба?»
 
 
Парасолька, ручка-диво!
А сама в вітрину
Вся уп’єтеся вліво-вліво,
Просто в креп де шини.
 
 
В’ється душний, кучерявий
Дух нового часу,
А над містом величаво
Повний місяць гасне.
 
 
І проколюють суворо
Небеса голками,
Як докорами, собори
Та церкви рядами.
 

Нелегко було вивчити українську мову на «добре». Згодом про свої перші враження після прибуття до Польщі, а потім і до Чехії вона розповідатиме Уласу Самчуку:

«Мені п’ятнадцять років, я ж народжена в царстві імператора всіх ройсів, вихована на мові Пушкіна і враз, перейшовши границю, опинилася не лише в Польщі, що здавалася мені романом Сенкевича, не лише „в Європі“, але й у абстрактному царстві Петлюри, що говорило „на мові“ і було за „самостійну“. Ви це ледве чи можете зрозуміти…

…Уявіть собі великодержавного, петербурзького, імперіяльного шовініста, який з перших дитячих років звик дивитися на весь простір на схід, захід і південь від Петербурга, як на свою кишенькову власність. І якого не обходять ні ті живі людські істоти, що той простір заповняють, ні ті життьові інтереси, що в тому просторі існують. От така собі Богом дана Русь, у якій всі ті „полячішкі і чухна“ лише „дрянь“, яка кричить, що їй „автономія нужна“…»

Іван Шовгенів швидко став у Подебрадах ректором Української господарської академії – створили там і таку, Оленка стає студенткою матуральних курсів для юнаків і дівчат – українських емігрантів, які не мали закінченої середньої освіти. Через рік вона відносно легко поступить на історико-філологічний відділ Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі, де теж було чимало вихідців з України. У певних районах чеської столиці українська мова лунала частіше, як у Києві. Зрештою, Прага тоді була духовною столицею української еміграції на Заході.

Саме в Чехії, далеко від України, Олена Шовгеніва відчула себе українкою. Чи, може, тому, що опинилася в гущі українських емігрантів, які почувалися в Подебрадах, як у себе вдома. Всі не просто розмовляли українською, всі, як один – таке складалося враження, – були щирими українцями. Чи принаймні згадали, що вони – українці, а отже, за національною традицією мають бути щирими. (Щирий – безкорисливий, чистосердечний, відвертий, правдивий, приємний, гостинний, той, у якого сердечна прихильність до кого-небудь є виявом доброго ставлення.)

Такою щирою українкою відчула себе й Олена Шовгеніва в Чехії, в середовищі української еміграції.

Улас Самчук згадує розповідь Олени про цю мить відсікання себе від чужого, хай блискуче осягнутого і культурно зміцнілого в її свідомості масиву російської мовної «присутності» в мисленні й спілкуванні. «Я не була киянка. І не петроградка, я була петербуржанка. Я там виросла, там училася… ну й, розуміється, насичувалася культурою імперії.

І коли я опинилася в такому ультрафранц-йозефському містечку, в якому люди говорили чомусь праслов’янською мовою, я була приголомшена, що мій батько, відомий і заслужений справжній російський професор Іван Шовгенов, якого чомусь перезвали на Шовгеніва, є не що інше, як ректор школи, яку звуть господарською академією, де викладають „на мові“ і де на стінах висять портрети Петлюри. І знаєте, як це сталося, що я з такого гарячого Савла стала не менш гарячим Павлом? З гордості.

Статися це дуже несподівано і дуже швидко. Це, можливо, була одна секунда… Це було на великому балю в залях Народного дому на Виноградах, що його улаштовував якийсь добродійний комітет російських монархістів під патронатом відомого Карла Крамажа. Я була тоді в товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Невідомо, хто і невідомо з якого приводу почав говорити про нашу мову за всіма відомими „залізяку на пузяку“, „собачій язик“, „мордописня“… Всі з того реготалися… А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знаю чому. І я не витримала: „Ви хами! Та собача мова – моя мова!.. Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!“

Я круто повернулася і, не оглядаючись, вийшла! І більше до них не вернулася. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою. На велике здивування усіх моїх знайомих і всієї господарської академії. Батько й мати з цього раділи, а брати оголосили мене „ревіндикованою“. А вже раз ставши на цю дорогу, я не залишалася на півдорозі. Я йшла далі і далі…»

Повторювала десь чуті нею рядки поета Миколи Вороного, що так запали їй у душу:

 
І сміх, і плач – з одного джерела.
Вони бринять в однім акорді
З глибин таємності Добра і Зла,
Де бережуть їх душі горді.
 
 
І сміх, і плач – се рідні два брати,
Коли від болю серце рветься.
Будь гордим же, не зраджуй серця ти,
Як плаче сміх, як плач сміється.
 

Так у ній, дівчині, народженій в Росії, вихованій на російській мові й російській культурі – а вони, що тут говорити, багатющі – дівчині з Петербурга, проснувся Ілля Муромець, і вона заговорила рідною мовою. І сталося це у Чехії, в Подебрадах, коли Оленці Шовгеновій пішов сімнадцятий.