Iсторiя повсякдення. Київ. Початок ХХ століття

Утім, були й протилежні варіанти – коли майновий ценз для виборців виріс до 1500 рублів, знайшлися невдоволені тим, що втратили виборче право. Тож почався потік скарг на заниження вартості майна, але в них було мало шансів на позитивне вирішення. Міський голова Степан Сольський мав чітку позицію – штучне завищення оцінки майна сприяло б зростанню серед виборців дрібних власників, які не розуміли справжніх інтересів громади, але натомість могли б створити підґрунтя для маніпуляцій голосом і позицією дрібніших власників.

Завдяки активній забудові Києва на початку XX ст. надходження від оцінювального збору до бюджету значно зросли, і вже 1913-го його питома вага становила 17,3 %, тоді як у Москві – 14,7 %, у містах Лівобережної України – 9,8 %. Непоганий показник, як бачимо.

Друга категорія прибутків до міської скарбниці складалася зі зборів і мит. Наприклад, акцизний збір із кошерних предметів стягувався з підприємців-євреїв. Щорічно він зростав з умовою, що міська влада витрачатиме частину коштів на потреби єврейської громади Києва – утримання лікарні, кладовища, на виплату рабину, сиротам тощо.

Наступну групу становлять надходження від трактирного промислу, торгових закладів і промислових свідоцтв і патентів. Оскільки економіка міста зростала, то природно, що ця категорія прибутків зростала також. Найбільший приріст мали збори з трактирного промислу. Дума щорічно встановлювала їх розмір, коригуючи розцінки відповідно до зміни їхньої кількості та місця розташування.

Проте збільшилися надходження і від зборів із промислових свідоцтв – їх сплачували підприємці. Згідно з постановами міської думи, заклади промисловості та торгівлі сплачували від 10 до 15 % з прибутків залежно від потужності/розміру валу.

Особливим джерелом надходжень були прибутки від підприємств, які місто здавало в концесію. Суть справи полягала в договорі між міською владою та підприємцем, згідно з яким перша сторона надавала право діяльності й створювала певні умови (виділення землі та приміщень), а друга – щорічно віддавала в міську казну певний відсоток чистого прибутку. Загалом це була взаємовигідна співпраця, адже самотужки міська влада Києва навряд чи подужала б такі потужні інфраструктурні проєкти, як електричний трамвай чи система електричного освітлення вулиць, каналізація чи водогін. Спершу концесійні підприємства не були зобов’язувані відраховувати частину прибутків до міського бюджету. Однак на початку XX ст. ситуація змінилася – наприклад, з електричним товариством «Уніон» було укладено угоду (1899), за якою місто отримувало від 5 до 8 % його прибутку. Мабуть, міська влада найняла геніальних медіаторів – умовити компанію платити бодай один відсоток від прибутків, якщо раніше вона цього не робила, – безумовний успіх. Другим підприємством, що сплачувало місту кошти, було Товариство київської міської залізниці. Воно погодилося платити в міську казну 1,5–3 % свого прибутку. Втім, на початку XX ст. почався рух за викуп концесій у міську власність. Власне, це прямо рекомендувалося міністерством внутрішніх справ. Так було вирішено викупати в міську власність трамвай і каналізацію. Успішної реалізації цих рішень місто так і не дочекалося.

Практично незамінним, хоч і невеликим щодо відсотків, джерелом прибутків були також кошти від торгових мит, які стягувалися за ввезення та вивезення товарів через київські склади, дніпровські пристані й залізничний вокзал. Стабільні надходження також приносив візницький збір – міська влада брала з візників плату за користування площами, майданами та вулицями.

На початку XX ст. з’явилися нові види зборів. Їх запроваджували на якусь чітко визначену мету. Наприклад, для покращення медичного забезпечення місто запровадило лікарняний збір (1904), згідно з яким кожен містянин сплачував один рубль. І не обтяжлива сума для однієї людини, але відчутна в масштабах міста. Так само новим був попудний збір із міжміської залізниці, який використовувався на її обслуговування. Втім, міністерство внутрішніх справ дозволило користуватися ним тільки з 1910 року та й то за умови, що в думи на ці роботи бракувало б власних коштів. Насправді ж надходження від попудного збору поступили в міську скарбницю тільки в останніх два роки перед Першою світовою війною і принесли немалі кошти: 1913 року – 112,4 тис. рублів і 1914-го – 95,4 тис. рублів.

Утім, коштів, як завжди, вистачало не всім і не на все. Загальною практикою було залучати державні позики. Більшість позик витрачали на державні витрати, зокрема, на військові, що породжувало заборгованість. І хоча Київська міська дума теж залучала позики, за розміром боргу, що припадав на одного мешканця, Київ мав найменші показники не лише серед міст Російської імперії, а і Європи (станом на 1912 рік).

Видатки міста. Київ був модерним містом, що розвивалось, і його розвиток потребував постійних інвестицій – у транспортну, соціальну, комунальну інфраструктури. Чи вдавалось усе зароблене витратити суто на міські потреби? Вочевидь – ні.

У першому рядку витратної частини бюджету стояло те, за що відповідав київський цивільний губернатор, але до чого власне місто мало віддалене відношення – утримання державних установ, поліції та розквартирування військ. Це належало до державних обов’язкових витрат. Наприклад, місто змушене було зі своїх коштів приплачувати до казенних квартирних окладів. У Києві діяли напіввійськові порядки, адже в мирний час місто за свій кошт утримувало більше ніж 20 штабів, корпусів, полків, батальйонів, дивізіонів й окремих рот, команд, управлінь, канцелярій, обозів і лазаретів. Під час революції, у вересні та листопаді 1905 року, дума виділила кошти на мобілізацію військ у сумі 31,202 тис. рублів, ухвалила постанову – доручити управі і далі витрачати з міських коштів на чай нижнім чинам, що перебували в нарядах, охороняючи місто вночі. Безперечно, це все був часом непомірний фінансовий тягар для київського бюджету. Наприклад, за роки діяльності думи витрати на розквартирування військ зросли в 16,6 раза. Тож місто регулярно вдавалося до державних позик під ці статті витрат.

До обов’язкових витрат належала й сплата боргів – тобто відсотків за залученими кредитами. І це теж була доволі серйозна стаття витрат: на 1912 рік – 16,3 % міських видатків. А загалом обов’язкові витрати становили третину міського бюджету.

Наступний щабель за витратами – утримання міського управління та суду. На початку XX ст. ця стаття витрат тільки зростала. Це було спричинено збільшенням штату й сфер діяльності управи: на канцелярію (135 тис. рублів), утримання архітекторів й інженерів (30 тис. рублів), друкарні (27 тис.), виплату міських пенсій (20,5 тис.), оплату торгової депутації і поліції (17 тис.) та оренда приміщень для управління (16 тис. рублів)^[16].

Освітньо-культурні витрати міста були ще однією важливою категорією в бюджеті (освіта, громадська опіка, медична частина). Далі – господарські витрати. На першому місці тут були утримання міської нерухомості, спорудження й експлуатація скотобійні, міської електростанції, залізниці, будівель, ломбарду, телефону, аптеки тощо.

Важливою іміджевою витратою був доброустрій – від брукування вулиць до їх освітлення. Закономірно, що в цьому питанні міська влада йшла від центра до околиць, доволі часто до них так і не доходячи. Найбільші витрати спрямовували на облаштування Хрещатика, який обходився місту в 3,5 тис. рублів щороку. Втім, ці витрати, ймовірно, добре поверталися, адже Хрещатик, по суті, був вітриною міста.

Детальніше про витрати київської міської думи та питому вагу кожної статті наведено на рис. 3.

Рис. 3. Статті витрат міського бюджету, %

Огляд київських міських фінансів на початку XX ст. завершимо відповіддю на ключове запитання: дефіцит чи профіцит? І – дефіцит був постійним супутником міських фінансів. Таблиця, наведена нижче, проілюструє – міський борг не мав особливої тенденції до зменшення.

* * *

Реформа міського самоврядування, реалізована в 1870-х роках, була однією з найфундаментальніших у комплексі реформ 1860–1870-х років. По суті, це був шлях до громадянського суспільства. Втім, імперія так і не змогла остаточно відпустити міста у вільне плавання. Був контроль, бажання вирішити коштом міст загальнодержавні проблеми – легально чи не дуже. А поза тим, надзвичайно багато було зроблено на користь Києва – завдяки чи всупереч.

Межі міста. Соціальна топографія. Розвиток забудови

Кінець XIX та початок XX ст. – час інтенсивного зростання та змін у Києві. Історична столиця зазнала небаченого економічного розвитку. Київ став столицею для цукрової промисловості, фінансовим центром кількох губерній. Місто змінилося з неординарного, але все-таки невеликого центру губернії на величезне для України місто з новими економічними можливостями – розросталося, змінювалися його фізичні межі. Змінювалося також і їх наповнення – з’являлися нові й переформатовувалися старі вулиці та райони, місто росло вгору.

Межі міста

Ключова тенденція просторового розвитку Києва початку XX ст. – розширення та розсування кордонів.

Київ на межі XIX та XX ст. був заселений досить нерівномірно. Найщільніша забудова припадала на житлові квартали центра (Бульварна – 95,8 %, Старокиївська – 77 %, та Подільська – 71 % частини).

Важливою тенденцією просторового розвитку стало входження передмість до складу міста. Слід назвати кілька чинників, що впливали та визначали цей процес:

• Економічні зміни та розвиток передмість. У них формувались окремі промислові кластери. Таким кластером стала, наприклад, Деміївка, з її пивоварним заводом і кондитерською фабрикою. Пиво на Деміївці вже давно не варять, а от кондитерська фабрика функціонує й досі;

• Приріст населення – мігранти із сіл осідали саме в передмістях, адже там було дешевше знайти житло й почати життя, яке мало більше спільного із селом, ніж із містом – ведення присадибного господарства було звичною справою;

• Інфраструктура, що сполучала віддалені райони з промисловими районами (залізниця, трамвай), була доволі розвиненою;

• Соціальні зміни. Представники нової соціальної групи – робітництва – заселяли такі нові райони, як Солом’янка, Шулявка чи Деміївка. Це було близько до місця роботи, та й середовище було звичним.

Зрозуміло, що околиці почали заселятися стихійно. Так само стихійно формувались їх зв’язки з Києвом. Рівень упорядкування простору, санітарії, безпеки там був нижчим, ніж у місті. Околиці були одночасно і загрозою, і ресурсом. Тож київська міська влада так чи інакше, а мала звернути увагу на проблему. Цікавили міських урядовців насамперед питання безпеки, санітарного стану та збільшення податкової бази для міського бюджету. В міській думі ж більшість дебатів розгорталася довкола незадовільного санітарного стану передмість і загрози поширення епідемій з околиць у центр, а також скупчення осіб без певного місця проживання, «порушників спокою», кримінальних елементів, стихійного виникнення житлових поселень на неконтрольованих околицях.

У 1888 році ухвалено новий план забудови Києва, за яким його територія розширювалася вздовж Брест-Литовського шосе. Частина села Шулявки, так звана права чи міська Шулявка, у 1892-му була введена до зони забудови міста. Тисяча дев’ятсот десятого року аналогічне рішення було ухвалено щодо Солом’янки, Батиєвої гори, Протасового та Кучминого Яру, в 1914-му – лівої частини Шулявки, селища Караваєві дачі, території Політехнічного інституту та цвинтаря Шулявської церкви. У 1904 році територія міста дорівнювала 64,3 км². Напередодні Першої світової війни Київ за розмірами забудованої території був третім містом в імперії. Водночас місто було доволі зеленим, адже під парками було 27,5 % його території.

Більшість передмість було долучено до території Києва рішенням міської влади. Проте крім цього була ще й воля жителів самих цих районів. Непоодинокими були випадки незгоди мешканців навколишніх сіл переходити під міське керування. Наприклад, жителі Деміївки відмовилися від пропозиції про приєднання до Києва у 1911 році. Хоча це приєднання було логічним – Деміївка була близьким передмістям і на той момент навіть сполучалась із Києвом трамвайною лінією (споруджена в 1908–1911 рр. Давидом Марголіним, до цього сюжету ми ще повернемося). Так само було і зі Святошином – питання про приєднання постало в 1911-му та 1913 роках. Мешканці Святошина наполягали на особливих умовах приєднання та навіть надання Святошину статусу курортного міста. Деміївська епопея була завершена тільки у 1918 році. Святошин було введено до складу Києва ще на рік пізніше – в 1919-му^[17].

Чудовою ілюстрацією розростання міста на зламі століть можуть бути статистичні дані, зібрані на міських київських переписах 1874-го та 1919 рр. Рівень грамотності в кожному з районів ілюструє їх ієрархію, а збільшення кількості – розростання Києва.

Кількість населення та рівень грамотності, 1874 рік^[18]

Однак проблема варварської та неспланованої, а отже, не завжди комфортної й раціональної забудови була актуальною й у ті часи. Жителі Шулявки в листі до губернатора (1910) писали: «Шулявщина забудувалась вельми швидко, але без будь-якого плану; немає правильних вулиць та провулків, що дуже небезпечно з огляду на пожежі та санітарію. Жителі потерпають від водяного голоду, бо наявні криниці дають гнилу воду, а громадських криниць та водоводів немає. Нестача води, а також бруд та занедбаність вулиць за скупченням населення викликають епідемічні захворювання, вулиці Шулявки позбавлені світла»^[19].

Кількість населення та рівень грамотності, 1919 рік^[20]

Отже, на початку XX ст. новими районами міста стали Деміївка, Солом’янка, Либідська, Шулявка, Куренівка, Чоколівка. Це були робочі квартали із заводами та помешканнями для їх працівників. Сьогодні важко уявити Київ без них, в багатьох із цих районів міста вже є метро, і їх навіть уважають центром, а ще трохи більше як сто років тому їх і містом не вважали. Околиці стали своєрідним пограниччям між містом і селом – там запросто можна було побачити городи, домашню худобу на випасі чи сінокоси.

Соціальна топографія

Рубіж XIX–XX ст. приніс місту ще й зміни в соціальній топографії. З розростанням міста стало очевидним, як райони відрізняються за складом мешканців, доброустроєм, безпекою. Фундукліївський, Старокиївський, Дворцовий, Троїцький, Печерський або Липки (назви частин міста, а не адміністративних районів) і вулиці навколо університету були серед елітних частин міста. Тож підприємці вважали за краще жити в Печерському, Фундукліївському та Троїцькому районах, бо вони були недалеко від залізничного вокзалу, а також до Хрещатика та довколишніх вулиць, де був центр комерційного життя. Елітарність цих районів ілюструє ціна на землю. Середня вартість садибного місця (ділянки під забудову) на Старокиївській чи Подільській частині сягала 65 рублів за квадратний метр. Хрещатик і сусідні вулиці були ще дорожчими – квадратний метр землі сягав 180 рублів.

З’являлися нові вулиці для нових завдань, або ж вони перебирали вже звичні функції у старих локацій. Основні зміни, на які наразився Київ, – створення нового економічного центру та занепад старого (йдеться про Поділ – центр Контрактового ярмарку)^[21].

Особливих змін зазнав Хрещатик. У 1870–1880-х роках були зведені кам’яні двоповерхові будинки для банків, готелів, магазинів, друкарень і ресторанів. У 1871 році тут був побудований будинок міської ради. Хрещатик стає головною вулицею міста. Пізніше вулицю було подовжено до Бессарабської площі, де 1912 року було збудовано критий ринок. Так вулиця набула довершеного вигляду та функціоналу.

Ще один новий центр ділового життя за кілька десятиліть до початку XX ст. сформувався біля залізничного вокзалу. Його побудували у 1870 році, і за якийсь час біля нього виріс цілий район. Нові вулиці навколо станції були забудовані готелями, офісами, орендованими будинками. Багато з них збереглися й до нині. Наприклад, саме на зламі ХІХ – ХХ ст. почав працювати ЮРОТАТ – Южно-Русское общество торговли аптечными товарами. Будівлю звели у 1898–1899 рр. Це була власність аптекаря Адольфа Марцинчика – одного з найкращих фармацевтів у місті, який відкрив лабораторію для створення нових ліків і мав аптеку на Хрещатику. З часом його фірма перетворилася на Південно-російську асоціацію торгівлі фармацевтичними товарами. У 1896 році вогонь знищив його аптеку по вул. Хрещатик, тож фірма переїхала на вул. Саксаганського і через два роки нова будівля з магазинами й офісами була готова відкрити свої двері споживачам. Її прикрашали барельєфи зі сценами лікування та давніх лікарів.

Обидві будівлі – міської ради та вокзалу – як би окреслили два центри міського життя: залізниця – як ворота до великої економіки, а Хрещатик – як місце для нової муніципалізації та комерційного процвітання.

Інститутська вулиця також стала прикладом просторових змін. На вулиці з’явилося Київське міське кредитне товариство, будинок Київської фондової біржі, зведений архітектором П. Шлієром у стилі пізнього Відродження. І це була справжня вулиця банків. У 1913 році тут розташовувалися Санкт-Петербурзький міжнародний комерційний банк, консульства Бельгії, Іспанії та Португалії, будується Київське відділення Державного банку, яке й досі прикрашає вулицю. Інститутська та Хрещатик стали центрами нового ділового життя – не ярмаркових контрактів, а фінансових ринків і великих інвестицій.

Отже, ключовий комерційний район Києва переїхав на Хрещатик і сусідні вулиці. Що сталося з Подолом? Він став центром борошномельної промисловості. Нові потужні вальцеві млини змінили київський Поділ. Серед цих будівель маємо згадати – велику чотириповерхову фабрику М. Хрякова на розі вулиць Новокостянтинівської та Оленівської. Найбільшим був млин Л. Бродського на Поштовій площі, збудований наприкінці ХIХ ст. Багатоповерхові млини й офіси кардинально змінили зовнішній вигляд малоповерхового Подолу.

Ще один поштовх для розвитку забудови дало скасування в 1909 році еспланадних правил – вони регламентували цивільну забудову довкола Київської фортеці. Боротьба навколо них тривала не один десяток років. Політичні та військові виклики в 1840-х роках змусили імперський уряд будувати нову фортецю в Києві. Російська імперія (точніше цар Микола I) хотіла встановити правопорядок у Європі та у власній імперії після польського повстання 1830–1831 рр. Нова Печерська фортеця, будівництво якої почалося в 1831 році й закінчилося в 1860-му, була монстром, та ще й непотрібним. Її ніколи не використовували за призначенням. І вона закономірно гальмувала розвиток міста. Фортеця окупувала центральну частину, була автономною одиницею в ній і не мала жодних зобов’язань перед містом. Комендант на свій розсуд міг надати на території фортеці земельні ділянки для садів, будівель тощо, які зводилися без планів. Будуватися довкола фортеці було заборонено. Зрозуміло, що ця частина міста розвивалася не синхронно з іншими. Територія Печерської дільниці зоставалася малозаселеною (у 1919 році тільки 1,19 % киян обирали жити поряд із фортецею, а це було в 7–8 разів менше, ніж на Татарці та Лук’янівці) та невпорядкованою^[22].

Панорама промислової частини Подолу. Можна помітити споруду млина Лазаря Бродського. З фондів ДНАББ імені В. Г. Заболотного

 

На зламі XIX–XX ст. у Києві сформувалося кілька промислових районів. Вони виникли фактично стихійно, без особливого стратегічного планування. Логічно, що один із них виник поблизу залізниці – близько до логістичного хабу. Інші формувалися поблизу околиць Києва – таких як Шулявка, Деміївка, селищ-супутників Дарниці, Микільської та Передміської слобідок. Тут був простір для будівництва потужних промислових підприємств із кількома сотнями, а то й тисячами зайнятих. Ну і, власне, були можливості знайти цих зайнятих – адже тут, де житло було дешевше, на перших порах оселялися приїжджі.

Уздовж залізниці, біля перетину Брест-Литовського і Кадетського шосе (нині це частина Солом’янки), було влаштовано головні майстерні Південно-Західної залізниці та житло для їх працівників. Таким чином, сформувалася Залізнична колонія, з власною соціально-побутовою та транспортною інфраструктурою (район сполучався з містом трамвайною колією). Архітектор Олексій Кобєлєв на початку XX ст. впорядкував район. Рештки колишньої Залізничної колії досі видно на вулицях архітектора Кобєлєва та на Стадіонному провулку. Проте Залізнична колонія – тільки один із трьох центрів, які сформувалися на цій території. Поблизу вокзалу на розі вулиць Жилянської та Степанівської (нині – вул. Старовокзальна) наприкінці XIX ст. розміщувався Південно-Російський машинобудівний завод, тютюнові фабрики «С. Коген» і «Брати Коген». Також неподалік залізниці, там де нині станція метро «Шулявська», було збудовано «Київський машинобудівний завод «Гретера, Криванєка и Ко»^[23].

Північний напрямок від Подолу до Оболоні – тут на зламі ХІХ – ХХ ст. почала формуватися одна з найстаріших промислових зон Києва – Подільсько-Куренівська. Територія вздовж Дніпра практично не мала обмежень з боку промислової забудови. У 1897–1899 рр. була збудована київська гавань імені Миколи ІІ. За 10 років гавань сполучили залізничною гілкою з основною магістраллю. Це утворило новий транспортний хаб і ще більше посприяло формуванню спеціалізованої промислової зони, яка видима дотепер^[24].

Спершу приміська, а згодом і міська слобода Деміївка стала потужним центром харчової промисловості – тут був пивоварний завод Шульців, Деміївський цукровий завод, кондитерська фабрика «Валентин Єфімов» (нині – фабрика концерну «Рошен»). Трохи вибивається з тренду патронний завод, утім, його побудували вже за часів війни. У 1908–1910 рр. Давид Марголін інвестував у прокладення сюди трамвайної колії. Трамвай не зберігся, а от будівлі колишньої броварні та кондитерської фабрики стоять і досі^[25].

Лівий берег Дніпра завдяки розвитку пароплавства та залізниці також долучається в київську орбіту. На початку XX ст. в районі Дарниці будують залізничну станцію та вагонобудівний завод. Закономірно, що поруч виростає робітниче селище. Сполучення з містом було трамвайним. У 1902–1906 рр. замість цих мостів через Русанівську протоку було споруджено двопрогінний металевий міст^[26].

З 1870-х років почалася промислова забудова нових вулиць – Копилівської та Сирецької. Тобто почалося формування району промислового Подолу. Додатковим бонусом для цієї території стали Троїцький трамвайний парк, залізниця та товарна станція «Петрівка»^[27].

Комерційний простір міста

Одна з ключових змін, яку пережив Київ наприкінці XIX ст. і яка остаточно сформувалася на початку ХХ ст., – формування комерційного простору міста.

Під цим терміном ми розуміємо «комерційні приміщення» – банки, магазини, адміністративні будівлі корпорацій / страхові компанії тощо, готелі й клуби. Можна також говорити про два виміри комерційного простору. Перший із них стосується взаємодії підприємців (банки, адміністративні будівлі корпорацій / страхові компанії тощо, біржі, готелі та клуби). Другий – це простір взаємодії підприємців та їх клієнтів (магазини, пасажі).

Готелі

Наприкінці XIX ст. до Києва щороку приїжджало майже мільйон гостей. Закономірно, це веде до зростання готельного бізнесу та й самих готельних споруд. На початку XX ст. в Києві їх було близько 90–100. Близько шести готелів було розташовано тільки по вул. Хрещатик. Не менше було й на сусідніх вулицях.

Готель Continental на вул. Хрещатик уважався найкращим у місті. Неоренесансний стиль з елементами мавританського стилю формує вигляд готелю Palais Royal (межа XIX–XX ст., архітектор А. Краус, вул. Басейна, 1/2). Готелі створили простір для ведення бізнесу, і вони самі були справді вигідним бізнесом. Детальніше про готелі буде в розділі, присвяченому київському туризму.

Банки

Банківські офіси та відділення банківських будинків розташовувалися на Хрещатику та в прилеглому кварталі. Ще однією локацією для банків була вул. Володимирська.

Одна з головних будівель, що до нині є банком, – Державний банк, збудований у 1902–1905 рр. на вул. Інститутській. Автором проєкту був Олександр Кобелєв. У серпні 1902 року розпочалося будівництво. Через три роки київське відділення Державного банку запрацювало. В оздобленні було використано елементи флорентійського ренесансу в поєднанні з готикою. Спостерігачі звернули увагу на корисність і комфортність планування будівлі та високий рівень її технологічної інфраструктури. Наприклад, була навіть система вентиляції, яка забезпечила приміщення свіжим повітрям із трояндового квітника у дворі. Прикраси будівлі символізували економічне процвітання. Краї головного фасаду акцентовано плетеними колонами з декоративними вежами, підтримуваними великими скульптурами грифонів (в античній міфології їх уважали берегинями золотих копалень). На фасаді збереглися рельєфний герб Київської, Волинської та Подільської губерній і чотири емблеми, на яких зображено різні сфери діяльності, що потребували банківського кредиту: торгівлі (рука Меркурія), промисловості (зубчасте колесо та символи машинобудування), сільського господарства (снопи кукурудзи) й транспорту (якір, колесо, крила). Ключове місце в об’ємно-планувальному рішенні будинку належить операційній залі з балконом по периметру. По периметру, в просторах між арковими вікнами, збереглися картуші із символами людської діяльності. Найцікавішими є алегоричні барельєфи Меркурія, Вулкана (Гефест), Церери (Деметра), Мінерви (Афіни Паллади). Нині у цій будівлі Національний банк України.

Це унікальний приклад, адже загалом банківські будівлі були комплексами, побудованими за одним принципом. На вулиці був фронт-офіс для службових приміщень, посередині – операційна, а в задній частині двору розташовувався житловий квартал із квартирами для працівників банку. На Хрещатику збереглося кілька банків: зокрема, філії Петербурзького міжнародного та Волго-Камського комерційних банків. Під такими самими номерами, як і раніше, вони все ще прикрашають головну вулицю Києва.

Ще одне місце для банків було на Володимирській вулиці. Той самий архітектор – Олександр Кобелєв у 1910–1911 рр. збудував будинок для київського відділення Селянських і дворянських земельних банків. В оздобленні використано слов’янські та візантійські елементи, оскільки це близько до Верхнього міста – серця Старої Русі – Києва. У радянські часи тут була центральна телеграфна станція.

Адміністративні будівлі корпорацій / страхових компаній

Будинок Першої російської страхової компанії у 1902–1903 рр. збудував архітектор Владислав Городецький. Він надбудував два поверхи на вже наявну будівлю і шпиль. Кияни назвали це будинком лицаря. Компанії Insuranse належала невелика кількість кімнат, майже вся будівля була здана в оренду. На першому поверсі було модне кафе.

Ця та інші подібні за функціоналом будівлі були важливими для економічного функціонування, бо створювали простір для обміну знаннями й досвідом для підприємців.

Київ створив ідеальну перспективу розширення комерційного простору, відкритого для підприємців поза національністю. Проте це твердження справедливе тільки наприкінці XIX – на початку XX ст.: 1910-ті роки стали часом росту шовінізму та націоналізму.

Будівельний бізнес і ринок оренди житла

Будувати в місті, що швидко зростає, – завжди вигідно. Не бракує ані вільних земель, ані замовників, ані орендарів, ані підрядників, ані матеріалів. У Києві початку XX ст. все це було в наявності. Будівництво стає бізнесом, і прибутковим. Розвитку будівельного бізнесу також посприяла визначеність у цінах – після стрімкого зростання в останні роки XIX ст. вартість землі, нарешті, встановилася відповідно до престижу району.

В останній третині XIX ст. Київ переживає перший будівельний бум. З’являється новий тип будинків – прибуткові будинки. Їх називали так завдяки їхньому комерційному використанню – квартири на верхніх поверхах здавали в оренду, а перші поверхи були призначені для офісів, магазинів і кафе.

Прибутковий будинок виник ще наприкінці XVIII ст., а в Києві – ще у 1840-х рр., але друга половина XIX – початок XX ст. – направду його зоряний час. У Берліні, Відні, Варшаві на початку XX ст. будівлями цього типу було забудовано цілі вулиці. В Києві прибуткові будинки споруджували переважно в Старокиївській, Бульварній і Подільській дільницях – прямі прості вулиці нових можливостей, повні купців, студентів і покупців. Це був простір магазинів, квартир, офісів, концентрація перспектив. Кожен дім був фактично окремим бізнес-проєктом.

Інвестувати в будівництво прибуткових будинків стає вигідно. Чому ж?

Квартирне питання псує життя жителям багатьох міст – не тільки Москви Булгакова. Населення Києва стрімко зростало (середньорічний приріст на початку XX ст. – 6 %, тоді як у Харкові – 3 %, а в столицях імперії – 4–5 %)^[28], тож питання житла було гострим для значної частини і киян, і корінних, і новоприбулих. Ціни на квартири зросли. На проблему реагували в пресі. Газета «Киевлянин» 1900 року писала: «Будівельна лихоманка цього року не поступається попередній. В будівельний відділ міської управи щоденно надходять клопотання про отримання дозволу на зведення нових будівель… Домовласники руйнують одно- і навіть двоповерхові споруди, щоб на їх місці поставити багатоповерхові громадини – п’ятиповерхові будинки. Ціни на садибні ділянки високі»^[29]. Отже, будівництво житлових і торгових площ – пріоритет для забудовників початку XX ст., адже попит не зменшувався.

Вирішальну роль у фінансуванні першого будівельного буму 1890-х рр. відігравало іпотечне кредитування. Банки охоче давали кредити для фінансування проєктів під 7–8 % річних, що за доходу від подальшої оренди нерухомості 10 % (а часто й більше) було вигідним і для банків, і для позичальників. Архітектура стала до певної міри бізнесом, і тому такі видатні архітектори, як Владислав Городецький, Георгій Шлейфер чи Павло Альошин були заможними людьми.

Одними з найвідоміших кредиторів були «Київське міське товариство взаємного кредиту» і «Міське кредитне товариство». У 1897–1913 рр. головою правління останнього був відомий архітектор і підприємець Георгій Шлейфер. У «Міському кредитному товаристві» за надання будівельного кредиту як заставу брали земельні ділянки, на яких планувалося будівництво «прибуткових будинків», або незавершені споруди. Зазвичай щороку видавали 90–100 кредитів, а 1898 року, в розпал будівельного буму, дохід за облігаціями було знижено до 4,5 %, однак, незважаючи на це, «Міське кредитне товариство» видало 204 кредити.