Iсторiя повсякдення. Київ. Початок ХХ століття

Керування містом

Невидимий, але життєво важливий елемент міського повсякдення – система керування містом. Які повноваження мав міський голова? На що впливала міська управа? Що могла рекомендувати й що вчинити міська дума? Яким був рівень корупції? Яким чином розв’язували стратегічні для міста завдання – як-от прокладення каналізації чи вибір підрядника на будівництво міської електростанції? В цьому розділі ми спробуємо прояснити хоч би деякі з цих питань.

Система міського самоврядування

Ліберальні реформи Олександра ІІ принесли зміни і в систему міського самоврядування. Тепер найбагатші та привілейовані жителі міської громади обирали гласних (депутатів), а ті вже обирали міського голову. В містах завирувало політичне життя.

Згідно з міською реформою 1870 року було сформовано систему міського самоврядування (рис. 2)^[10].

Рис. 2. Система міського самоврядування за міською реформою 1870 року

Починати, як ми бачимо, варто з виборів. Їх процедура до міської думи гласних (депутатів) регламентувалася положеннями 1870-го й 1892 років. Вона передбачала укладання списків виборців, розподілення їх на категорії, визначення часу та місць виборчих зібрань. Слід зазначити, що право голосу мала абсолютна меншість жителів міста – зареєстровані власники майна, вартість якого мала сягати певної суми. Ну й, звісно, права голосу не мали жінки. Обмежена версія міського самоврядування, а втім, і це було для імперської влади величезною поступкою.

У виборчу скриньку вкидали кульки за чи проти, після чого підраховували голоси. Наступним етапом було схвалення осіб у званні гласних на основі більшості поданих кульок. Після остаточного схвалення губернатором переліку обраних депутатів, на урочистому першому засіданні Київської міської думи новообрані гласні складали присягу на вірність імператорові. Вибори до міської думи ставали механізмом формування команди міських управлінців.

Міська влада Києва складалась із двох гілок – розпорядчої (що видає розпорядження – віддалений аналог законодавчої гілки) та виконавчої. Розпорядчий орган – міська дума, її обирали, і виконавчий – управу. Київська міська дума була створена 23 лютого 1871 року. І думу, і управу очолював міський голова, а в разі його відсутності – його заступник, «товариш» міського голови. В залі засідань думи брали участь її гласні, а їх хід протоколював міський секретар. Виконавчий орган думи, управа, складалася з постійних її членів, а також постійних і виконавчих (тимчасових) комісій, у які наймалися фахівці й робочі. Крім них до її складу входили міські землемір й архітектор.

Були також кілька загальнодержавних органів, які контролювали та регламентували рішення й частково діяльність міської думи та управи. Насамперед – це губернське в земських і міських справах присутствіє, яке розглядало всі скарги й правопорушення. Губернатор і генерал-губернатор були вищими інстанціями, які могли запросити у міської влади звіти, ревізувати її діяльність або ж змусити виконати державні потреби, пов’язані, наприклад, із забезпеченням військ, що дислокувалися у Києві. Понад те, губернатор мав право ініціювати засідання думи та виносити на розгляд гласних власні пропозиції. Подекуди контроль за діяльністю київського міського самоврядування здійснював міністр внутрішніх справ. Утім, дума не боялась і доволі часто оскаржувала невигідні їй рішення, сперечалася з губернатором і посилала свої постанови на розгляд у вищі інстанції (Сенат), а іноді навіть вигравала спори.

Загальна схема київського самоврядування протягом другої половини XIX ст. лишалася незмінною. Проте у XX ст. місто ввійшло з новою версією міського положення – закону, що регулював самоврядування міст. Нова версія від 1892 року мала на меті ліквідувати недоліки попереднього шляхом поліпшення складу виборців. Утім, поліпшення з боку Петербурга було доволі своєрідним. Доступ до влади змогли отримати квартиронаймачі, а не тільки власники нерухомості. І в цьому ніби був позитив, але водночас було також підвищено розмір майнового цензу (не менше як 1500 рублів для Києва). Запроваджувались обмеження щодо нехристиян – тепер їх могла бути всього п’ята частина від кількості обраних гласних (замість третини). Тобто поліпшення означало насправді звуження кола тих, хто мав доступ до права обирати й бути обраним до складу міської влади. Тож якщо до 1892 року 3 % киян мали право голосу, то виборців на початку XX ст. у Києві стало менше за 1 %^[11].

Загальна ідея ж нової версії міського самоврядування полягала в посиленні державного регулювання виборчого права та ролі держави в міському самоврядуванні, посиленні контролю державних органів за використанням міських коштів. Натомість посилювалася відповідальність міської влади за соціальну політику в місті^[12].

Кількість гласних у думі визначалася пропорційно до кількості виборців у кожній дільниці (адміністративно-територіальному районі) міста. А оскільки виборці були фактично найбагатшими киянами, то логічно, що найбільше гласних могли обрати від Старокиївської дільниці – 20, 15 – від Либідської, 12 – Лук’янівської, Подільської – 9, Плоської – 8, Палацової та Бульварної – по 6, Печерської – 4 (станом на 1902 рік). Слід також зазначити, що активність цих найбагатших киян у справі вибору міської влади не вражала – на 1910 рік становила 58,5 %^[13].

Київська міська дума уміла мобілізовувати інтелектуальні та фінансові ресурси для вирішення потреб міста. Її метою було сприяти перетворенню Києва з провінційного губернського в модерне місто з розвинутою інфраструктурою та соціальними послугами. Одночасно самоврядуванню доводилося долати цілу купу вічних проблем – брак професійних управлінців, корупцію, надмірну опіку держави.

Утім, брак кадрів київська міська влада навчилася долати шляхом аутсорсу та використання інституту комісій. У ці комісії, створювані за потреби, запрошували фахівців, експертів у галузі містобудування, охорони здоров’я, транспорту, до яких особисто звертався міський голова і які вивчали доручене питання й пропонували найкращі шляхи його реалізації. Їх роботу зазвичай очолювали члени управи. При Київській думі діяло по кільканадцять комісій одночасно. Водогінна комісія працювала над упорядкуванням водопостачання киян, будівельна – пропонувала, яким чином ураховувати ландшафт, забудовуючи його прибутковими будинками, правова – забезпечувала дотримання міського законодавства, цінова – контролювала ціни на продукти, фінансова – вишукувала кошти для міських заходів і проєктів т. д., і т. д.

Важливо, що з часом кияни ставали все активнішими в міському самоврядуванні. З’являлося розуміння того, як функціонує міська влада та яким чином на неї можна впливати. Наприклад, жителі кварталу чи вулиці обирали вуличних уповноважених, і ті вже скаржилися до органів міської влади, губернатора, а то й до генерал-губернатора. Наприклад, домовласники Кожум’яцької вулиці Києва 1902 року клопоталися про запровадження другого поліцейського поста, бо їх район переповнений був чорноробами, а ті після роботи й пиятик улаштовували бійки.

Міська дума

Київська міська дума була віддаленим аналогом сучасної київської міської ради. На початку XX ст. дума скликалася на засідання до семи разів на місяць. Слід зазначити, що гласні не отримували за свою роботу винагороди, тому не завжди мали час і натхнення відвідувати засідання міської думи, які тим більше не були обов’язковими. Вони тривали по кілька годин, і, почавшись о 19:00, могли затягнутись до 23:00 години. Тож часто міський голова змушений був розшукувати гласних і запрошувати їх на засідання, аби зібрати бодай кворум – третину обраних депутатів (тобто 24 з 72). У разі відсутності потрібної кількості гласних засідання переносили й наступного разу відкривали за будь-якої наявної кількості^[14].

Міська управа

Міська управа мала п’ять постійних відділів – фінансовий, земельний, розпорядчий, будівельний і воєнно-квартирний. Була також ціла низка тимчасових відділів.

Відділи міської управи можна розділити за такими критеріями:

• забезпечення життєдіяльності міста Києва (садівничий, базарний, освітлювальний, житловий, водопровідний та ін. відділи);

• організація праці службовців Київської міської Думи та Управи (розпорядчий, фінансовий, секретаріат, відділ охорони праці, рахунковий, концесійний відділи);

• ведення загального діловодства органів міського самоврядування (секретарський відділ).

Усі члени управи, канцеляристи, секретарі й наймані техніки були прямо підпорядковані міському голові. Розпорядчий, розрахунковий і секретарський відділи складали звіти думі та губернатору. Взаємодія міського самоврядування і губернатора здійснювалася саме через управу, а тому її роль суттєво зросла.

З 1889 року в Києві існував навіть аналог сучасного довідкового бюро. Це адресний стіл. До його функцій входило:

• ведення списків жителів міста Києва старших за 14 років;

• безкоштовне надання всім органам влади й посадовим особам за їх вимогою відомостей про місце проживання в місті Києві осіб, які перебувають у розшуку, а в разі відсутності – про час їх вибуття з міста;

• надання платних довідок такого самого характеру всім особам, які їх потребували. Видача приватним особам довідок з адресного столу відбувалася щодня в приймальні години. На випадок виникнення екстреної ситуації в адресному столі працював черговий, який видавав потрібні довідки. Довідки не були безкоштовними – за видачу стягувалася плата 5 копійок.

Міські голови

Особа міського голови багато важила для ефективності самоврядування. А надто в Києві. Потрібно було вміти знайти баланс між міською думою, цивільним губернатором і генерал-губернатором. Нелегка справа. Тут потрібна була людина авторитетна, досвідчена, розумна. Київські мери початку XX ст. по-різному справлялись, але всі вони варті бодай побіжної згадки.

Важливо розуміти, що на зламі XIX–XX ст. на посади міських голів і гласних почали обирати активних міських діячів, із вищою освітою, було серед них багато таких, які досягли поважного соціального статусу не завдяки походженню, а завдяки власній праці. Їхня мета полягала в розвитку й покращенні життя в Києві, в цьому вони вбачали свою місію, нехай як пафосно це звучить.

У дореволюційній частині XX ст. Київ очолювали всього двоє: Василь Проценко – у 1900–1906 рр. та Іполит Дьяков – у 1906–1916 рр.

Василь Проценко (1844–1917?) – київський міський голова у 1900–1906 рр. Походив з дворянського роду, оскільки його батько був церковним настоятелем, отримав частково духовну освіту – закінчив семінарію. Після – медичний факультет Київського університету (1870). Мав ступінь доктора медицини і був успішним приватним лікарем-практиком. Від 1887 року обирався гласним міської думи. Був обраний міським головою у листопаді 1900 року, після смерті Степана Сольського (про нього – трохи нижче). Під час його головування в міській думі закономірно утворилася група так званих «проценківців» – його прихильників. Пропрацювавши на посаді 5,5 року, відмовившись переобиратися як на посаду гласного, так і міського голови, перейшов на інший рівень роботи – Василь Проценко обрався членом Державної думи III скликання від міста Києва (1907–1912). Після завершення депутатської каденції залишився жити в Петербурзі. Втім, бував і в Києві. Зокрема, щоб заснувати Київський клуб російських націоналістів. У 1913–1917 рр. був на службі у відомстві доброчинних закладів імператриці Марії. Як склалася доля Василя Проценка після повалення російської монархії – невідомо. Був нагороджений кількома орденами та медалями.

Василь Проценко

Василь Проценко запам’ятався містянам не так своїм мерством, як корупційним скандалом. На зламі століть було розпочато й закінчено будівництво міської гавані, яка містилася в гирлі річок Прип’яті, Сож, Десни й Тетерева, де вони впадали в Дніпро. Місто витратило 300 тис. рублів на цей проєкт, але могли й заощадити. Кошторис був значно завищений через нібито привласнені майбутнім головою думи В. М. Проценком 100 тис. рублів, тому будівництво гавані журналісти через відому світову аферу прозвали «Києво-Подільською Панамою». Ревізія підтвердила нецільове використання коштів – штучно збільшувалася площа робіт, некоректно проводилися розрахунки підвезення каменю та вивезення землі. Однак висновок ревізійної комісії переглядали 1910 року, і юридична комісія визнала тільки, що проєкт будівництва гавані та контракт з Округом шляхів сполучення було укладено непрофесійно та не вигідно для міста. В будь-якому разі чутки не спричинили жодних втрат для Василя Проценка.

Після обрання Василя Проценка міським головою в управлінні почали наростати проблеми, комунікація між групами впливу в місті погіршилася. Міський голова виявився конфліктним, негнучким, йому бракувало лідерських якостей і стратегічного бачення перспектив розвитку міста.

На заміну недалекоглядному корупціонеру з дипломом лікаря міським головою Києва було обрано голову групи «прогресистів» у Київській міській думі – Іполита Дьякова (1865–1934). Він був міським головою десять років – від 1906-го до 1916 року.

Народився майбутній київський очільник у Черкасах в родині чиновника. Навчався в Першій київській гімназії, далі – на фізико-математичному факультеті Київського університету Святого Володимира. Служив чиновником при різних відомствах (зокрема, при Управлінні кіннозаводства).

Іполит Дьяков

У 1895 році був уповноваженим Головного управління державного конярства з організації російської етнографічної виставки в Парижі, 1900 року працював над підготовкою імперської експозиції на Світовій виставці, за що французький уряд нагородив його кавалерським хрестом ордена Почесного Легіону. Від 1900 року Дьяков оселився в Києві. Від 1902-го обирався гласним Київської міської думи.

За переконаннями Іполит Дьяков був центристом. Його стиль керування був однозначно ефективнішим за стиль попередника – і це було видно не тільки по міських справах. За його ініціативи відкрився Комерційний інститут, успішно пройшла Всеросійська промислова виставка, Перша спортивна олімпіада в імперії та Перший всеросійський з’їзд представників міст із питань покращення міських фінансів.

Міський голова був також спортсмен-аматор, автомобіліст. Дьяков був заможною людиною, в родинній власності було кілька будинків у центрі міста й один розкішний «Гранд-Готель» на Хрещатику.

Знову очолив міську управу Іполит Дьяков за часів правління гетьмана Павла Скоропадського в жовтні-грудні 1918 року. Емігрував з України, не сприйнявши революційних хаотичних змін. Помер 1934 року в Берліні.

Стратегії київської лояльності: почесне громадянство

Звання почесного громадянина міста в Російській імперії належало до не надто поширених, але вельми почесних нагород. Також це був інструмент для міської влади – кому віддячити, а перед ким запобігти й зайвий раз продемонструвати лояльність. Найчастіше серед нагороджених були губернатори, генерал-губернатори, члени родини Романових й ін. Однак були також і відомі благодійники, заслужені міські голови.

Звання почесного громадянина міста надавалося за результатами клопотання міської думи й символізувало «виняткову форму вираження вдячності й подяки громади за діяльність на користь міста, а також данина поваги до людей, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною». Отримати звання міг як підданий імператора, так й іноземець, особа з будь-якого соціального стану, якщо її заслуги перед містом визнавались достатніми для цього. Поодинокість випадків надання статусу почесного громадянина призводила до того, що уніфікованої термінології, термінів і критеріїв надання так і не виробили.

Право подавати кандидатури на звання почесного громадянина міста мали гласні (депутати) міських дум. На засіданні думи кандидатуру обговорювали представники власне думи, громадськості, міг виступити й губернатор. Далі голосування визначало, чи підтримує місто кандидата на шляху до отримання почесного громадянства. Проте міська дума та позитивний результат її голосування були тільки першим колом бюрократії, яке мало пройти рішення про присвоєння комусь звання почесного громадянина міста. Далі папери через руки міського голови потрапляли в канцелярію губернатора, який доповідав про подання міської думи особисто міністру внутрішніх справ, долучаючи до суті справи свій висновок. Останній додавав цю інформацію в доповідь для імператора, який мав особисто погодити надання звання почесного громадянина міста. Тільки тоді обраний кандидат міг отримати документ про присвоєння звання. Чітких строків тривалості бюрократичної процедури не було, бо занадто багато кілометрів і кабінетів мали пройти відповідні папери.

Ми не знаємо, яким чином діяла міська дума у разі негативного результату для справи, але позитивне завершення давало привід для урочистого засідання, де оголошували рішення імператора та вручали винуватцю події відповідні атрибути звання почесного громадянина міста. Немає також даних, якими були ці атрибути в різних містах, проте відомо, що один із перших почесних громадян Києва, міський голова Павло Демідов князь Сан-Донато, 1874 року отримав диплом, за який управа сплатила 150 рублів сріблом.

У Києві статус почесного громадянина міста за період із 1863-го по 1917 роки отримали чотирнадцять осіб. З них на початку XX ст. нагороджених було всього двоє – Степан Сольський і Петро Столипін. Перший був міським головою, другий – прем’єр-міністром імперії. Всі вони вписувалися в загальну модель – продемонструвати лояльність та/або віддячити.

Степан Сольський

Степан Сольський, київський міський голова, став почесним громадянином у перший рік XX ст. й останні місяці свого життя. Степан Сольський – безумовний виняток у списку нагороджених званням почесного громадянина Києва. Богослов, заслужений професор Київської духовної академії, людина небагата й надзвичайно скромна, а водночас – київський міський голова з 1887-го по 1900 рік, який загалом пропрацював у міському самоврядуванні довгі 30 років і завжди мав довіру киян і незаперечний авторитет. М’який Степан Сольський зажив слави чесного, толерантного, працелюбного та ліберального очільника міста. Навіть прізвисько «Уважай Уважаїч», яке Сольському дали міські газетярі, було геть необразливим. Навпаки – воно наголошувало на його незмінній ввічливості та спокійності. Відомий він був як людина прогресивних поглядів, завжди бачив можливості для впровадження тих чи інших технічних інновацій у справі облаштування міста, не шкодував часу й сил на доброустрій Києва.

За його каденцію в місті збудували першу електростанцію (1890), розпочали будівництво Політехнічного інституту та нової Опери, спорудили знаменитий театр «Соловцов» (нині – Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка), також закінчили опорядження Володимирського собору (1896), відкрили пам’ятники Богдану Хмельницькому (1888) й імператору Миколі І (1896). Степан Сольський сприяв створенню можливостей для реалізації таких потужних інфраструктурних проєктів, як міська каналізація, гавань, телефонний зв’язок (1886) і трамвайне сполучення (1892). Науково-промисловий і художній музей також був збудований за часів перебування професора на посаді міського голови (1897–1899).

Показово, що професор Сольський намагався тримати баланс між забудовою міста багатоповерховими прибутковими будинками та створенням зон відпочинку – скверів і парків, прикрашених фонтанами. У 1889–1895 рр. спеціальна садова комісія міської думи розробила проєкт озеленення Києва, згідно з яким на вулицях висадили каштани. З часом їм судилося стати символом міста, тож виходить, що професора Київської духовної академії Степана Сольського можна вважати одним з авторів міської символіки нинішньої столиці України. На посаді міського голови Степан Сольський опікувався проблемами функціонування лікарень, притулків й інших об’єктів соціальної інфраструктури міста. Як викладач Київської духовної академії він розумів важливість розвитку освіти. Можливо, саме тому за його головування міська влада значну частину бюджету витрачала на підтримання освітніх і культурних закладів. Наприклад, у 1900 році фінансування від міста отримували 49 училищ, вечірні курси грамотності для дорослих, безкоштовна читальня, Товариство грамотності й навіть кілька дитячих садочків.

У лютому 1900 року міська дума ухвалила рішення подати його кандидатуру на отримання звання почесного громадянина Києва. Тут слід зазначити, що багаторічний мер, за характеристикою київського журналіста Сергія Ярона, був «Дуже доброї душі людина і один з найчесніших громадських діячів: про кожну непродуктивно витрачену міську копійку він тужив більше, ніж про власну» і колись мав необережність, звертаючись до депутатів, сказати: «Ви, гласні, хочете вигод лише для багатих, треба ж подумати і про бідних!» Цією фразою він зажив собі досить багато ворогів, проте подання про присвоєння йому почесного громадянства з формулюванням «…в продовження багаторічної, безперервної та благотворної його діяльності в міському громадському управлінні» підтримали 60 гласних»^[15].

Помер професор Сольський раптово, від серцевого нападу, 7 листопада 1900 року. За два роки по смерті професора за проєктом архітектора Едуарда Братмана над похованням було зведено склеп у вигляді кам’яної башти в три поверхи з написом: «Киевскому городскому голове – Степану Михайловичу Сольскому от Киевского городского общественного управления. 27.ХІІ.1835–7.ХІ.1900». Нині останній притулок Степана Сольського, його дружини та сина слугує каплицею, це пам’ятка історії «Родинний склеп Сольських», яка охороняється законом України.

Останнім нагородженим званням почесного громадянина Києва став прем’єр-міністр Російської імперії, одна з найсуперечливіших постатей європейської історії початку XX ст. – Петро Столипін. Звання фактично посмертно було надане людині, яка за життя не мала до міста жодного відношення, а повна процедура нагородження тривала буквально тиждень. І це до того, що багато хто чекав на рішення роками. За цей тиждень повсякденний ритм життя міста був збитий, топновина не сходила ані з вуст перехожих, ані зі шпальт газет.

Цілком очевидно, що інтереси Києва як українського міста не були пріоритетом діяльності Столипіна, натомість у фокусі опинились інтереси імперського центру. Так, у березні 1911 року уряд, який він очолював, заборонив відзначення 50-ї річниці від дня смерті Тараса Шевченка. А у вересні під час фатального візиту до Києва прем’єр заявив, що допоки він живий, пам’ятника поету в «матери городов русских» не буде, тоді й одночасно ще й надав словесну підтримку київським чорносотенним організаціям

Візит до Києва Миколи ІІ з родиною та свитою, серед якої був Столипін, розпочався наприкінці серпня 1911 року. Приводи були цілком гідні – святкування річниці звільнення селянства та відкриття пам’ятника Олександру ІІ на Царській площі. Ймовірно, очільники міста, губернії та генерал-губернаторства прагнули провести аналогію між фундаментальними зрушеннями на селі початку 1860-х років і початку 1910-х, які стали результатом аграрної реформи, проведеної Петром Столипіним.

Увечері 1 вересня 1911 року імператор Микола ІІ із почтом і кількома міністрами, зокрема й Петром Столипіним, був присутнім на виставі «Казка про царя Салтана» М. Римського-Корсакова у київському оперному театрі (нині – Національна опера України імені Т. Г. Шевченка). В антракті до прем’єра наблизився анархіст, член бойової організації партії соціалістів-революціонерів і секретний співробітник Київського охоронного відділення, син київського мільйонера Дмитро Богров, і двічі вистрілив із браунінга. Перша куля влучила Столипіну в руку, друга, відскочивши від орденського хреста св. Володимира, – у живіт. Поранений Столипін перехрестив імператора, присів у крісло і промовив: «Счастлив умереть за царя». Прем’єра доправили до Хірургічної лікарні доктора медицини І. С. Маковського на Маловолодимирській вулиці (нині – вулиця Олеся Гончара, 33б) – одну з найпрестижніших лікарень Києва.

Стрілянина в театрі сколихнула місто. У Володимирському соборі відслужили урочистий молебень за одужання пораненого, стан здоров’я Столипіна не сходив з інформаційного порядку денного, двічі на день газети публікували відповідні бюлетені. Проте ані найсучасніші досягнення медицини, ані молитви не змогли врятувати політика – його рани виявилися несумісними з життям. За п’ять днів, увечері 5 вересня, поранений Петро Столипін помер.

Згодом убивцю судили та стратили. Швидкість слідства й поспішність у виконанні вироку вже тоді навела декого на думку про причетність влади до гучного політичного вбивства, суперечки щодо цього не вщухають навіть тепер.

План київського міського театру. Хрестиком позначено місце, де стояв П. А. Столипін у момент пострілу (Весь Киев. – 1911. – С. 947)

Під впливом замаху, коли (поки) прем’єр був ще живий, у депутатів Київської міської думи виникла ідея нагородити голову Ради міністрів, гофмейстера (керуючого монаршим двором) Петра Столипіна званням почесного громадянина Києва. Наступного після трагедії в опері дня відбулось екстрене засідання думи, на якому, вочевидь, й було ухвалено відповідне рішення. Вже 3 вересня міський голова Іполит Дьяков за процедурою направив київському губернатору Олексію Гірсу прохання клопотатися про подальше просування справи.

Вочевидь, тут відбувся прояв звичаю надавати звання почесного громадянина представнику вищих урядових кіл як вияв лояльності, до того ж міській думі ні до чого був негативний імідж Києва як міста, де можуть ставати такі прикрі випадки, як політичні вбивства. Тим доречнішим виявився поспіх в ухваленні рішення, коли прем’єр помер – тут уже був мотив вшанування та визнання заслуг високопосадовця, якого вбили з політичних мотивів. На додачу до надання звання почесного громадянина вулиця, на якій розташовувалася клініка, де прем’єр пішов із життя, була перейменована на Столипінську.

Дев’ятого вересня Столипіна поховали, тексти жалобних телеграм заповнили телеграфні стрічки та приймальні високих кабінетів, у скорботних адресах Петро Столипін серед інших його титулів і чинів уже йменувався почесним громадянином міста Києва. Вочевидь, на швидкість ухвалення рішення вплинула і сама трагедія, і контекст загальної скорботи, байдуже – вдаваної чи щирої, яка охопила Київ та імперію.

Згідно з побажанням, висловленим у заповіті: «Я хочу быть погребенным там, где меня убьют» – Петра Столипіна було поховано в Києві, біля стін Трапезної церкви на території Києво-Печерської лаври. На панахиді були присутні члени уряду та парламенту, представники армії та флоту, всіх цивільних відомств, а також пересічні кияни. Надгробок існує в Лаврі й нині, часом його навіть прикрашають квіти.

Дуже швидко по смерті політика, вочевидь, під час організації похорону та в процесі клопотань про надання звання почесного громадянина міста Києва, виникла ідея спорудити йому пам’ятник. Тогочасний процес збирання коштів був повільніший за сучасний, але, попри це, потрібну суму зібрали швидко. До другої річниці смерті Петра Столипіна, 6 вересня 1913 року, монумент було відкрито перед Київською міською думою на Хрещатику. Щоправда, простояв він усього три з половиною роки: 16 березня 1917 року учасники української демонстрації організували імпровізований судовий процес, у результаті якого проголосили вирок Петру Столипіну, і на очах багатотисячної юрби скинули пам’ятник, а згодом його було переплавлено.

Міський бюджет

Одна з ключових можливостей, створених реформою міського самоврядування, була можливість заробляти й самостійно укладати бюджет. Це давало містам у руки інструменти фінансової незалежності. Міська влада формувала бюджет міста щорічно. Фінансова комісія міської управи складала розпис – проєкт витрат і потенційних надходжень, а на засіданні думи вже схвалювався остаточний бюджет. Головною вимогою було дотримання балансу й уникнення дефіциту. Основні статті прибутків складалися зі зборів, мит, податків й орендної плати, а витрати – з обов’язкових державних, на утримання міської нерухомості та власності, доброустрою, санітарії та освітньо-культурної сфери. Після кожного року діяльності думи управа готувала фінансовий звіт, у якому відбивався реальний стан речей й окреслювалося позитивне чи негативне сальдо – різниця між прибутками та витратами. Тепер трохи детальніше про міські фінанси на початку XX ст.

Прибутки міста. Закон про міське самоврядування встановлював стійке джерело наповнення – оцінювальний збір не більше за 10 % чистого прибутку з нерухомості. Інші надходження з’явилися в процесі діяльності міської управи. Скарбницю міста наповнювали кошти з надання в оренду або продажів міського майна (землі та приміщень) і від зборів із документів на право торгівлі й заняття промислами. Окремо йшлося про збір із власників трактирів, постоялих дворів, квартиронаймачів, з утримувачів коней, екіпажів і т. п. Будь-який місцевий збір чи мито дума могла запровадити за умови схвалення його міністром внутрішніх справ.

Оцінювальний збір був важливим елементом міського політичного життя, постійним каменем спотикання між думою, управою та, власне, платниками цього збору. У Києві він з’ясовувався оцінювальною комісією після огляду нерухомого майна. Зазвичай розмір збору був не більше як 10 % чистого прибутку від нерухомого майна або 1 % його вартості. Протягом одного місяця після оголошення розміру стягнення його можна було оскаржити. І навіть найбагатші кияни не соромилися цього робити. Навіть щедрий на різноманітні доброчинні пожертви Лазар Бродський сперечався з міською владою. Його майно було оцінено в 50 400 рублів, з яких він мав сплатити 1164 рублів збору. Та навіть потужні й безумовно прибуткові державні підприємства на кшталт Південно-Західної залізниці робили те саме. Управління Південно-Західної залізниці скаржилося на завищену оцінку валового доходу від будинку, яка була визначена у 110 тис. рублів. Відповідно, управління мало сплатити до 2 тис. рублів збору. І – дивно, еге ж? – ця скарга була визнана справедливою, й комісія думи переглянула її й зменшила оцінку нерухомості до 80 тис. рублів. Зазвичай, подаючи скаргу, можна було не розраховувати на її позитивне вирішення, адже вони розглядалися тими самими членами комісії, які не були зацікавлені в переоцінюванні нерухомості. Хіба що знаходили нові потужні аргументи, як це сталося із залізницею. Цей прояв корупції на користь потужної компанії був свідченням загальної тенденції – маніпуляції з міським оцінювальним збором були постійним явищем. І це стало навіть як одне з важливих питань на порядку денному Першого всеросійського з’їзду діячів із міського доброустрою в Одесі в 1910 році.