Магеллан. Амеріґо (збірник)

Тому-то смерть Енріке означала лише останній короткий перепочинок перед вирішальним стрибком. Щойно зійшов на трон діяльний король Жуан II, як почався злет, що перевершив усі сподівання. Жалюгідні черепашачі кроки змінилися нараз стрімким бігом, стрибками лева. Якщо ще вчора грандіозним досягненням вважалося, що за дванадцять років плавання було пройдено небагато миль до мису Боядор і що по дванадцяти літах повільного просування мореплавці благополучно дісталися Зеленого мису, то тепер стрибок на сто, п’ятсот миль уже не видається чимось незвичайним. Можливо, тільки наше покоління, на очах якого завойовується повітряний простір, ми, хто так само нестримно радів, коли аероплан, злетівши над Марсовим полем, перший час міг протриматися у повітрі всього три, п’ять, десять кілометрів, а десятьма роками пізніше уже бачили перельоти через материки й океани, – лише ми, мабуть, здатні повною мірою осягти ту гарячу підтримку, той хвилюючий тріумф, яким уся Європа супроводжувала несподіване проникнення Португалії у незвідану далечінь. 1471 року досягнуто екватора, у 1484 році Дьогу Кан висаджується аж біля гирла Конго і, нарешті, в 1486 році збувається пророча мрія Енріке: португальський моряк Бартоломеу Діаш досягає південного краю Африки, мису Доброї Надії, який він спершу, через шалені шторми, нарікає «Cabo Tormentoso» – «мисом Бур». Але хоча ураганний вітер шматує вітрила і розколює щоглу, відважний конкістадор рішуче просувається далі. Він уже досяг східного узбережжя Африки, звідки мусульманські лоцмани могли б легко довести його до Індії, та матроси зчинили бунт і заявили: на цей раз вистачить. З розбитим серцем Бартоломеу Діаш змушений повернути назад, не з власної вини позбавлений слави бути першим європейцем, що проклав морський шлях до Індії; пізніше іншого португальця, Васко да Гаму, за цей героїчний подвиг буде оспівано у безсмертній поемі Камоенса. Як завжди, першовідкривача, трагічного фундатора забуто задля більш удачливого завершувача.

І все ж вирішальну справу зроблено! Вперше остаточно визначено географічні обриси Африки, вперше всупереч Птолемею показано й доведено, що вільний морський шлях в Індію можливий. Через багато років після смерті свого учителя заповітну мрію Енріке здійснили його учні й наступники.

З подивом і заздрістю увесь світ звертає тепер погляди до цього невеликого, малопомітного племені мореплавців, що забилося у крайній куточок Європи. Поки великі держави – Франція, Німеччина, Італія – нищили одна одну в безглуздих війнах, Португалія, ця Попелюшка Європи, тисячоразово розширила свої володіння, і вже ніякими зусиллями її не наздогнати. За одну мить Португалія стала першою морською державою світу. Досягнення її моряків закріпили за нею не лише нові провінції, але й цілі материки. Мине ще одне десятиліття – і ця найменша з усіх європейських націй претендуватиме на володіння землями, більшими за всі території Римської імперії в період її найбільшої могутності.

Зрозуміло, що втілення в життя таких надмірних імперських амбіцій мало дуже швидко виснажити сили Португалії. Навіть дитині було б ясно, що така маленька країна, яка загалом налічує якихось півтора мільйона жителів, не зможе довго утримувати в своїх руках усю Африку, Індію й Бразилію, колонізувати їх, правити ними або хоча б монополізувати торгівлю цих країн і ще менше – захистити їх на віки від зазіхань інших націй. Крапля олії не може заспокоїти нуртуюче море; країна завбільшки з головку шпильки не може навіки підкорити собі країни, більші за неї у сотні тисяч разів. Отже, з погляду здорового глузду, необмежена експансія Португалії – нісенітниця, найнебезпечніший вид донкіхотства. Але героїчне завжди поєднує в собі ірраціональне й антираціональне; завжди, коли людина чи народ береться за завдання, що перевищує його сили, сили ці зростають до небачених розмірів. Мабуть, жодній нації не вдавалося так чудово зібрати докупи свої сили для єдиної звитяжної миті, ніж Португалії наприкінці п’ятнадцятого століття. Не тільки власного Александра і власних аргонавтів в особі Албукерке, Васко да Гами і Магеллана несподівано дала світу ця країна, але й власного Гомера – Камоенса, власного Тита Лівія – Барруша. В одну мить з’являються вчені, будівничі, заповзятливі купці; подібно до Греції за часів Перікла, Англії за владарювання Єлизавети, Франції за Наполеона, так і цей народ на всеосяжному терені здійснює свій потаємний задум і як небувалий подвиг являє його всьому світові. Упродовж однієї незабутньої години всесвітньої історії Португалія була першою нацією Європи, проводиркою людства.

Одначе будь-яке велике діяння окремого народу завжди здійснюється для всіх народів. Усі вони відчувають, що це перше вторгнення у невідомість водночас перевертає усі загальноприйняті досі мірки, поняття, уявлення про віддаленість; тому при всіх дворах, в усіх університетах з гарячковим нетерпінням стежать за останніми новинами з Лісабона. Завдяки якійсь дивовижній прозорливості Європа осягає творчі можливості цього подвигу португальців, що розширив обриси світу, розуміє, що мореплавство й географічні відкриття незабаром перетворять світ набагато рішучіше, ніж усі війни й облогові гармати, що тисячолітня доба середньовіччя закінчилася і розпочинається нова – «новітня епоха», яка буде мислити й творити в інших просторових вимірах. Усвідомлюючи велич цієї історичної миті, флорентійський гуманіст Поліціано, поборник мирного розуму, урочисто складає хвалу Португалії, і в його натхненних словах чується вдячність усієї освіченої Європи: «Вона не тільки полишила далеко позаду Геркулесові Стовпи і приборкала бурхливий океан, але й поновила досі порушену єдність мешканців світу. Які нові можливості й економічні вигоди, яке звеличення знань, яке підтвердження висновків античної науки, що бралися під сумнів і відкидалися, обіцяє це нам! Нові країни, нові моря, нові світи (alii mundi) виринають із віковічного мороку. Португалія відтепер – охоронниця, страж нового світу».

Приголомшлива подія на якийсь час зупиняє грандіозне просування Португалії на схід. Здається, що Нового Світу уже досягнуто, що королю Жуану уже забезпечені корона й усі скарби Індії, бо після того, як португальські моряки обігнули мис Доброї Надії, ніхто уже не може випередити Португалію, і жодна з європейських держав не має права навіть іти слідом за нею цим закріпленим за нею шляхом. Бо ще Енріке Мореплавець завбачливо виклопотав собі папську буллу, за якою усі землі, моря й острови, що будуть відкриті за мисом Боядор, мають належати виключно Португалії, а наступні три папи потвердили цей дивний «дарчий запис», який одним розчерком пера визнав увесь ще невідомий Схід разом з мільйонами його мешканців законним володінням династії Візеу. Отже, Португалії і тільки Португалії заповідано усі нові світи. З такими твердими гарантіями в руках звичайно рідко хто виявляє схильність до ризикованих справ; через те не було нічого дивного чи наївного в тому, як це a posteriori^[11] вважають більшість істориків, що beatus possidens ^[12] король Жуан II не виявив особливої зацікавленості до дещо дивного проекту незнаного генуезця, котрий гаряче вимагав цілого флоту, щоб із заходу дістатися до Індії. Щоправда, мессера Христофора Колумба люб’язно вислуховують у ліссабонському палаці й не відмовляють йому навідріз. Але тут надто добре пам’ятають, що всі попередні експедиції на легендарні острови Антилью і Бразиль, розташовані начебто на захід між Європою та Індією, закінчувалися гіркою невдачею. Та й навіщо ризикувати твердими португальськими дукатами заради досить непевного шляху в Індію, тим паче що внаслідок багатолітніх зусиль вірний шлях уже знайдено, а на судноверф’ях на берегах Тежу день і ніч працюють над створенням великого флоту, який, обігнувши мис Бур, піде прямо до Індії?

Тому, наче камінь, кинутий у вікно, безцеременно увірвалася до лісабонського палацу звістка, що отой хвалькуватий генуезький авантурник справді перетнув під іспанським прапором Oceano tenebroso^[13] і після якихось п’яти тижнів плавання у західному напрямку натрапив на землю. Чудо здійснилося. Отак несподівано збулося містичне пророцтво з «Медеї» Сенеки, яке довгі роки хвилювало душі мореплавців:

 
Venicut annis
Saecula sеvis, quibus Oceanus
vincula rerum laxet et ingens
pateat tellus, Typhisque noves
detelat orbis, nec sit terris
Ultima Thula.
 

Воістину, здається, настали ті «дні, коли через багато віків океан відкриє свою таїну і явиться незвідана земля, коли керманич аргонавтів відкриє нові світи і Фула не буде більше найвіддаленішим краєм землі нашої». Правда, Колумб, новий «керманич аргонавтів», навіть не підозрює, що він відкрив нову частину світу. До кінця своїх днів цей упертий фантазер непохитно вірив у те, що він досяг материка Азії і, тримаючи від своєї «Еспаньоли» курс на захід, міг би через декілька днів висадитися в гирлі Гангу. Але саме цього смертельно боїться Португалія. Бо чим допоможе Португалії папська булла, що віддає їй усі землі, відкриті на східному напрямку, якщо Іспанія коротшим західним шляхом в останню хвилю випередить її і перехопить Індію? Це зведе нанівець плоди п’ятдесятилітньої праці Енріке й сорокалітні зусилля його наступників, Індія буде втрачена для Португалії – і все через відчайдушну акцію клятого генуезця. Якщо Португалія хоче зберегти пальму першості і своє переважне право на Індію, то їй не лишається іншого вибору, як зі зброєю в руках виступити проти нежданого суперника.

На щастя, папа відвертає загрозу. Португалія й Іспанія – наймиліші його серцю діти, це єдині нації, чиї королі ніколи не сміли опиратися його духовному авторитету. Вони воювали з маврами і прогнали невірних; вогнем і мечем викорінюють у своїх державах найменшу єресь, папська інквізиція ніде не має таких ревних поплічників у переслідуванні маврів, маранів і євреїв, як у цих двох країнах. Ні, папа не допустить ворожнечі між своїми улюбленцями. Тому він вирішує всі ще невідкриті країни світу поділити між Іспанією й Португалією, однак не як «сфери впливу», висловлюючись лицемірною мовою сучасної дипломатії, зовсім ні, папа, довго не роздумуючи, дарує обом державам своєю владою намісника Христа всі ще невідомі народи, країни, острови й моря. Він бере земну кулю і, наче яблуко, але не ножем, а буллою від 4 травня 1493 року ріже її навпіл. Лінія розрізу починається за сто легуа (старовинна морська міра довжини) від островів Зеленого Мису. Всі ще не відкриті країни, розташовані на захід від цієї лінії, віднині мають належати улюбленому чаду – Іспанії; розташовані на схід – улюбленому чаду – Португалії. Спершу обоє діток висловлюють згоду і дякують за щедрий дарунок. Але невдовзі Португалія починає відчувати якесь занепокоєння і просить відсунути лінію поділу ще трохи далі на захід. Це прохання задовольнили угодою, укладеною 7 червня 1494 року в Тордесільяс, за цим договором лінію поділу перенесено на двісті сімдесят легуа далі на захід (завдяки чому Португалії пізніше дістанеться не відкрита на той час Бразилія).

Хоч якою гротескною видавалася б на перший погляд великодушність, з якою майже весь світ одним розчерком пера подаровано двом націям без урахування всіх інших, все ж не можна не дивуватися цьому мирному рішенню як одному з рідкісних в історії актів мудрості, коли конфлікт розв’язується не зброєю, а шляхом мирної угоди. Тордесільяський договір на довгі роки, на довгі десятиліття виключив будь-яку можливість колоніальної війни між Іспанією й Португалією, хоча розв’язання питання від самого початку мало тимчасовий характер. Адже коли яблуко розрізають навпіл, то лінія розрізу має виступити й на протилежній, невидимій його частині. Але ж у якій половині знаходяться досі не віднайдені острови дорогоцінних прянощів? На схід від лінії поділу чи, може, на захід, на протилежній півкулі? В половині, що належить Португалії, чи в тій, що відведена Іспанії? Та відповісти на це запитання на той момент не можуть ні папа, ні королі, ані вчені, бо ніхто ще не виміряв окружності Землі, до того ж церква нізащо не погоджується офіційно визнати її кулястість. Але до остаточного владнання суперечок обидві нації матимуть ще чимало клопоту, перш ніж проковтнуть ті гігантські шматки, які їм підкинула доля: маленькій Іспанії – неосяжну Америку, крихітній Португалії – всю Індію й Африку.

Неймовірна удача Колумба спершу викликає в Європі безмежний подив, але небавом любителів відкриттів і пригод охоплює така лихоманка, якої ще не відав наш давній світ. Адже успіх однієї відважної людини живить завзяття й мужність цілого покоління. Кожен, хто в Європі незадоволений своїм станом і своїм становищем, кожен, хто відчуває, що його обійшла доля, й кому нетерпеливиться чекати, – молодші сини, бездіяльні офіцери, позашлюбні діти вельможних панів і темні особи, розшукувані правосуддям, – кожному кортить податися у Новий Світ. Правителі, купці, лихварі докладають усіх зусиль, щоб спорядити якомога більше кораблів; доводиться силою боронитися від авантурників і ландскнехтів, які з ножем у руках вимагають, щоб їх першими переправили в країну золота. Якщо інфант Енріке, щоб набрати на корабель хоча б найменшу кількість матросів, змушений був клопотатися у папи про відпущення гріхів для всіх учасників своїх експедицій, то тепер цілі поселення ринули у гавані, каштани і судновласники вже не можуть дати ради такому напливу охочих. Експедиції ідуть одна за одною, і дійсно, наче раптом спала густа полуда, всюди – на півночі, на півдні, на сході, на заході – з’являються нові острови, нові країни: одні скуті кригою, інші – порослі пальмами; протягом двох-трьох десятиліть кількасот невеличких кораблів, що вийшли з гаваней, з Кадіса, Палоса, Лісабона, відкривають більше невідомих земель, ніж їх відкрило до того все людство за сотні тисяч літ свого існування. Незабутній, незрівнянний календар тієї епохи відкриттів! 1498 року Васко да Гама, «служачи Господу й во благо португальської корони», як з гордістю повідомляє король Маноел, досягає Індії й висаджується в Калікуті, того ж року Кабот, капітан англійської служби, відкриває Ньюфаундленд і тим самим – узбережжя Північної Америки. А наступного року (1499), одночасно, але незалежно один від одного, Пінсон – під іспанським прапором, Кабрал – під португальським відкривають Бразилію; тоді ж саме Гаспар Кортереал, ідучи слідами вікінгів, через п’ятсот років після них ступає на Лабрадор. Так триває й далі, одне відкриття змінює інше. В перші роки нового століття дві португальські експедиції, одну з яких супроводжує Америго Веспуччі, проходять уздовж берегів Південної Америки і спускаються майже аж до Ріо-де-Ла-Плата; в 1506 році португальці відкривають Мадагаскар, в 1507 році – острів Маврикій, в 1509 році досягають Малакки, а в 1511 році беруть її штурмом; таким чином, в їхніх руках опиняється ключ до Малайського архіпелагу. 1512 року Понсе де Леон освоює землі Флориди, 1513 року з висоти Дарієн першому європейцю, Нуньєсу де Бальбоа, відкривається краєвид на Тихий океан. Від тієї миті для людства більше не існує невідомих морів. Протягом короткого відтинку часу – одного століття – морські шляхи, прокладені кораблями європейців, збільшилися в сотні, ні, в тисячі разів. Якщо в 1418 році, ще за життя інфанта Енріке, великий подив викликало вже те, що перші barcas досягли Мадейри, то в 1518 році португальські судна – порівняймо на карті ці обидві відстані – причалюють аж у Кантоні й Японії; згодом подорож до Індії вважатиметься менш ризикованою затією, ніж донедавна ще плавання до мису Боядор. За таких шалених темпів з року в рік, з місяця в місяць міняє свої обриси світ. День і ніч сидять за роботою в майстернях Аугсбурга гравірувальники карт і космографи, не встигаючи виконувати численні замовлення. У них вихоплюють з рук вологі, ще не розфарбовані відбитки. Друкарі не можуть наситити книжковий ринок описами подорожей та глобусами – всім хочеться відомостей про Mundus novus^[14]. Але тільки-но космографи акуратно й точно, згідно з останніми даними, вигравіюють карту світу, як тут же надходять нові повідомлення. Все перевернулося, все потрібно починати спочатку, бо те, що вважалося островом, виявилося частиною материка, що приймали за Індію – новим континентом. Доводиться наносити на карту нові ріки, нові береги, нові гори. Та ба не встигли гравіювальники впоратися з новою картою, як уже треба готувати іншу – виправлену, доповнену, зі змінами. Ніколи, ні до, ні після, не знали географія, космографія, картографія таких шалених, таких запаморочливих, таких переможних темпів розвитку, як у ті п’ятдесят літ, протягом яких уперше, відколи живуть, дихають і мислять люди, були остаточно визначені форма і об’єм Землі, коли людство вперше пізнало круглу планету, на якій воно споконвіку обертається у Всесвіті. І всі ці ні з чим незрівнянні справи звершило лише одне-єдине покоління: ці мореплавці витримали задля майбутніх усі негоди й небезпеки, ці конкістадори проклали всі шляхи, ці герої розв’язали всі – чи майже всі – завдання. І тільки одна справа лишилася ще невирішеною – остання, найпрекрасніша, найважча: на одному й тому ж судні обігнути всю земну кулю і тим самим усупереч усім космологам і богословам минулих літ довести кулястість і виміряти окружність нашої Землі. Ця справа стане заповітною мрією Фернана де Магельянша, що увійшов в історію під ім’ям Магеллан, якому й судилося її здійснити.

Магеллан в Індії
Березень 1505 р. – червень 1512 р

Перші португальські кораблі, що вирушили з гирла Тежу в незвідану далечінь, мали на меті лише географічні відкриття; наступні експедиції ще намагалися зав’язати мирну торгівлю з нововідкритими країнами. Третю флотилію уже було споряджено по-військовому, і, починаючи з 25 березня 1505 року, встановлюється той незмінний триєдиний ритм, що пануватиме впродовж усієї щойно розпочатої колоніальної епохи. Віками повторюватиметься один і той самий процес: спершу засновується факторія, потім – нібито для її захисту – споруджується фортеця. Спочатку іде мирна мінова торгівля з тубільними владарями, згодом, як тільки набереться достатня кількість вояків, – у князьків просто відбирають їхні володіння, а відтак і всі їхні товари. Не мине й десяти років, як захмеліла від перших успіхів Португалія забуде, що первісним її бажанням було ніщо інше, як скромна участь у торгівлі східними прянощами. Але у вдалій грі добрі наміри швидко зникають. Від того дня, як Васко да Гама висаджується в Індії, Португалія відразу ж починає відтісняти від неї інші нації. Ні з ким не рахуючись, вона вважає всю Африку, Індію й Бразилію своїми, що належать лише їй, володіннями. Від Гібралтару до Сингапуру й Китаю відтепер не має права виходити в море жодне чужоземне судно; на половині земної кулі ніхто не має права займатися торгівлею, окрім підданців найменшої країни маленької Європи.

Через це таким величним і є видовище того дня, 25 березня 1505 року, коли перший військовий флот Португалії, який має завоювати цю нову, найбільшу на землі імперію, покидає Лісабонську гавань, видовище, яке можна в історії порівняти хіба що з переправою Александра Великого через Геллеспонт; бо й це завдання видається лише гордовитим наміром, бо й цей флот вирушає у плавання не для того, щоб підкорити Португалії якусь одну країну, якийсь один народ, а цілий світ. Двадцять кораблів з напнутими вітрилами стоять і чекають королівського наказу знятися з якорів. Це вже не маленькі, відкриті барки, як за часів Енріке, а широкі важкі галеони з високими надбудовами на носі й на кормі, могутні вітрильники з трьома і навіть чотирма щоглами і численною командою. Окрім кількох сотень навчених військовій справі матросів, на борту корабля перебуває не менше ніж півтори тисячі воїнів, одягнених у панцери і при повному озброєнні, зо дві сотні гарматників, а ще й теслі і всілякі ремісники, котрі після прибуття до Індії негайно почнуть будувати і споряджати нові кораблі.

З першого погляду кожен мусить зрозуміти, що перед таким гігантським флотом поставлено не менш гігантське завдання – остаточне підкорення Сходу. Адже недарма ж адміралу Франсішку д’Алмейді даровано титул віце-короля Індії, недарма найперший герой і мореплавець Португалії, Васко да Гама, «адмірал морів індійських», власноручно підбирав і випробував спорядження. Безперечно, завдання Алмейди має військовий характер. Алмейда має зруйнувати дотла усі мусульманські торговельні міста Індії й Африки, в усіх опорних пунктах спорудити фортеці і залишити там гарнізони. Йому доручено – тут уперше застосовано провідну ідею майбутньої англійської політики – закріпитися на всіх вихідних і транзитних пунктах, перекрити всі протоки від Гібралтару до Сингапуру і таким чином зачинити ворота перед торговцями інших країн. Далі віце-королю було велено знищити морські сили єгипетського султана та індійських раджів і взяти всі гавані під такий суворий контроль, щоб, починаючи з року тисяча п’ятсот п’ятого від Різдва Христового, жодне судно не під португальським прапором не могло перевезти ні зернини прянощів. Поряд із цим військовим завданням іде рука в руку інше – ідеологічне, релігійне: в усіх завойованих країнах поширювати християнство. Ось чому відплиття цієї військової експедиції супроводжується таким же церемоніалом, що й лаштування до хрестового походу. В соборі король власноручно вручає Франсішку д’Алмейді новий прапор з білого адамашку з витканим на ньому хрестом Господнім, який має переможно замайоріти над поганськими і мусульманськими землями. Опустившись навколішки, адмірал приймає його, а за ним, так само навколішках, тисяча п’ятсот воїнів, висповідавшись та причастившись, присягають на вірність своєму земному владиці, королю португальському, а заодно і небесному владиці, чиє царство вони мають возвеличити в тих заморських краях. Урочистим проводом простують вони потім через усе місто до гавані, прощальний залп гармат, і кораблі величаво спускаються вниз по Тежу й виходять у відкрите море, яке їхньому адміралу належить – від краю до краю – підкорити Португалії.

Поміж тисячі п’ятисот воїнів, котрі з піднятою рукою складають присягу вірності перед вівтарем, стоїть навколішках також двадцятичотирьохлітній юнак, володар невідомого досі імені Фернан де Магельянш. Про його походження ми знаємо тільки те, що він народився близько 1480 року. Але вже саме місце його народження є спірним. Більш пізні хроніки називають містечко Саброза, у провінції Трас-уш-Монтеш, але найновіші дослідження спростовують цю думку, вказуючи на те, що так званий заповіт, з якого було взято це повідомлення, остаточно визнано фальшивим; найвірогіднішим є припущення, що Магеллан народився в Порту. Та й про родину його відомо тільки, що була вона дворянською, щоправда, належала лише до четвертого розряду дворянства – fidalgos de cota de armes. Проте таке походження давало Магеллану право на спадковий герб і доступ до королівського двору. Припускають, що в ранній юності він був пажем королеви Елеонори, з чого, однак, не випливає, що в ті таємничі роки його становище при дворі було хоч скільки-небудь значним. Бо коли двадцятилітній фідальго поступає на флот, він стає звичайним sobresaliente (запасним), одним з півтори тисячі воїнів, котрі живуть, харчуються, сплять в одному кубрику з матросами і юнгами, одним з тих «невідомих воїнів», які тисячами вирушають на цю війну за підкорення світу, тисячами гинуть, а виживає в цій ризикованій авантюрі лише якийсь десяток, і завжди тільки один-єдиний зазнає немеркнучої слави їхнього спільного подвигу.

Під час цього походу Магеллан – один із тисячі п’ятисот рядових, не більше. Дарма шукатимемо його ім’я в літописах індійської війни. Якщо чесно, то не набагато більше можна сказати й про всі ці роки: хіба те, що вони були для майбутнього мореплавця, напевно, незрівнянною школою. Із звичайним sobresaliente особливо не церемоняться. Він мусить виконувати будь-яку роботу: рифити вітрила під час урагану й відкачувати воду; сьогодні брати штурмом місто, а завтра під пекучим сонцем рити пісок на будові фортеці. Мусить тягати паки з товарами на обмін і стояти на вахті у факторіях, битися на воді й на суші; він зобов’язаний вправно володіти лотом і мечем, уміти коритися й повелівати. Але, беручи участь в усьому, він заодно вчиться придивлятись до всього і стає водночас і воїном, і моряком, і купцем, і знавцем людей, країн, моря, сузір’їв. Зрештою, доля дуже рано прилучає цю молоду людину до великих подій, котрі десятки, сотні літ визначатимуть світове значення його нації і змінять карту Землі. Бо після кількох невеликих сутичок, які радше нагадують розбійницькі напади, аніж чесні бої, Магеллан у битві під Каннаноре (16 березня 1506 року) приймає справжнє бойове хрещення.

Ця битва під Каннаноре є вирішальним, поворотним пунктом в історії португальських завоювань. Могутній володар Калікута (сьогоднішньої Калькутти) люб’язно прийняв Васко да Гаму після його першої висадки на берег (1498 р.) і виявив готовність вступити в торговельні зносини з цим невідомим народом. Але невдовзі він зрозумів, що португальці, кілька років по тому повернувшись на більших і краще оснащених суднах, явно прагнуть до верховенства над усією Індією. З жахом бачать індійські й мусульманські купці, яка ненажерлива щука раптом увірвалася в їхню тиху заводь, адже ці чужинці за одним махом підкорили собі усі моря. Від страху перед цими жорстокими піратами жодне судно не наважується вийти з гавані. Торгівля прянощами завмирає, каравани так і не вирушили до Єгипту. Аж до венеціанського Ріальто відчувається, що чиясь тверда рука перерізала сполучення між Сходом і Заходом. Єгипетський султан, утративши доходи від торгового мита, спочатку шле погрози. Він пише папі, що, коли португальці не припинять розбійницького бешкетування у водах Індії, він буде змушений вдатися до репресивних заходів і зруйнує Гріб Господній у Єрусалимі. Але ні папа, ні імператор, ні королі не в змозі приборкати імперські прагнення Португалії. Тож потерпілим не лишається нічого іншого, як об’єднатися і своєчасно оголосити португальцям шах, поки ті ще остаточно не закріпилися в Індії. Напад готує калікутський владика за таємної підтримки єгипетського султана, а можливо, й венеціанців, котрі – золото сильніше за кревні зв’язки – потай посилають у Калікут зброярів і гарматників. Християнському флоту збираються завдати несподіваного нищівного удару.

Але, як це часто буває, цілковите самовладання й енергія якої-небудь другорядної особи на віки визначають хід історії. Щасливий випадок рятує португальців. На той час по світу мандрував хоробрий, привабливий як своєю мужністю, так і щирістю італійський шукач пригод на ймення Лодовіко Вартема. Не жадоба до наживи, не честолюбство ваблять молодого італійця в далекі краї, а цілком природна, непереборна любов до мандрів. Без фальшивого сорому цей природжений бродяга зізнається, що «через свою нетямущість в науках і небажання студіювати книжні премудрості» він вирішив спробувати «особисто і на власні очі оглянути найрізноманітніші місця на землі, відомо ж бо, що розповідь одного очевидця важить більше, ніж усі балачки й чутки». Першим серед невірних відважний Вартема прокрадається в заборонене місто Мекку (його опис Кааби й досі вважається класичним), а потім, після багатьох небезпечних пригод, дістається не лише до Індії, Суматри й Борнео, де до нього, щоправда, уже побував Марко Поло, але й, першим з-поміж європейців (це відіграє неабияку роль у подвигові Магеллана), до омріяних Islas de la especeria^[15]. На зворотному шляху, у Калікуті, переодягнувшись дервішем, Вартема довідується від двох ренегатів-християн про запланований напад калікутського владики. З почуття християнської солідарності він, ризикуючи життям, добувається до португальців і, на щастя, ще вчасно встигає застерегти їх. Коли 16 березня 1506 року двісті калікутських кораблів збираються зненацька напасти на одинадцять кораблів португальців^[16], ті уже чекають на них, готові до бою. Це буде найтяжчий з усіх попередніх боїв віце-короля: не менше ніж вісімдесят убитих і дві сотні поранених (величезна цифра для перших колоніальних воєн) – така плата португальців за свою перемогу, щоправда, перемогу, яка остаточно утвердила їх панування над усім узбережжям Індії.

Поміж двохсот поранених знаходиться й Магеллан; поки що він, як і інші великі люди, чиї імена ще нікому не відомі, одержує лише поранення, а не бойові відзнаки. Спочатку його разом з іншими пораненими переправляють в Африку; там його слід губиться, бо ж кому спаде на думку описувати день за днем плин життя простого sobresaliente? Якийсь час він, очевидно, лишався у Софалі, потім якимось чином, очевидно, як супровідник прянощів, повернувся додому. Цілком імовірно (в цьому пункті думки літописців розходяться), що влітку 1507 року він повернувся до Лісабона на одному судні з Вартемою. Але далекі краї уже заполонили душу мореплавця. Чужою здається йому Португалія, і вся його коротка відпустка перетворюється на нетерпеливе очікування наступної індійської ескадри, яка поверне його на справжню батьківщину – у світ пригод.

Перед цією новою ескадрою, у складі якої Магеллан повертається до Індії, поставлене особливе завдання. Певна річ, славетний попутник Магеллана Лодовіко Вартема доповів при дворі про багатства міста Малакки і дав вичерпну інформацію про «Острови прянощів», яких довго не могли знайти і які він, першим серед європейців і християн, побачив ipsis oculis^[17]. Завдяки його розповідям при португальському дворі переконалися, що підкорення Індії не завершено і що всі її багатства не можна буде захопити доти, доки Португалія не заволодіє скарбницею всіх прянощів – Islas de la especeria. Але для цього потрібно спочатку прибрати до своїх рук ключ, що їх замикає, – Малаккську протоку і місто Малакку (нинішній Сингапур, стратегічне значення якого не могло не привернути уваги англійців). Застосовуючи випробуваний лицемірний метод, португальці, однак, не відразу посилають військову ескадру, а доручають спершу Лопесу де Секейрі з чотирма кораблями обережно підкрастися до Малакки і, замаскувавшись мирним купцем, провести рекогносцировку місцевості.

Без особливих пригод невеличка флотилія досягає Індії у квітні 1509 року. Подорож до Калікута, яку ще років з десять тому розцінювали як небувалий подвиг Васко да Гами і яку прославляли літописці і поети, тепер спроможний здійснити будь-який капітан португальського торговельного флоту. Від Лісабона до Момбаси, від Момбаси до Індії тепер відомий кожен риф, відома кожна затока; вже не потрібні ні лоцмани, ні «майстри астрономії». І лише коли Секейра, вийшовши 19 серпня з Кочинської гавані, бере курс далі на схід, португальські кораблі знову заходять у незвідані моря.