Війни художників

Гущенко демонстративно зміряв старшого лейтенанта Бібікова поглядом. Той, здавалося, за час розмови став нижчим принаймні на голову.

– Передаю слухавку…

Слухавка кричала, лаялася, здавалося, ще трохи – і почне плювати у старшого лейтенанта Бібікова. Раптом Бібіков схопився, кинув телефон і прожогом вибіг у коридор. Очевидно, за наказом телефонної слухавки. Гущенко встав. Розім’яв руки. Потягнувся до хрускоту в суглобах. З посмішкою позирнув на колегу старлея Бібікова. Той кольором і формою щік став схожим на перезрілий томат, відвів очі вбік. Сів за стіл, узяв сигарету з пачки «Метро», запалив. А Гущенко, вже в новому статусі, пройшовся туди-сюди кабінетом, щось мугикаючи під носа.

Коли хвилин за десять засапаний Бібіков повернувся, на нього було страшно дивитися. Обличчя посіріло, очі круглі, рідке русяве волосся, здавалося, стало дибки. На щоках і на лобі – рясні краплі поту.

– Вибачте, – сказав він, не дивлячись на Гущенка, що нахабно, сидячи за його столом, палив його сигарети. – Вибачте, ради бога. Ви вільні. Ось пропуск, – він швидко дістав із сейфа папірець, стоячи, облизуючи пересохлі губи, заповнив і підписав. – Перепрошую. Дуже прошу… Справді, сталося жахливе непорозуміння. Я негайно направлю до вас своїх людей.

– Навіщо? – здивовано запитав Гущенко. У нього був вигляд директора, що слухає виправдання учня, який провинився.

– Щоб прибрали, – Бібіков нависав над ним, догідливо прогнувши спину.

– Вважайте, що я пожартував. Лише нехай тепер тримаються від моєї майстерні подалі, – Гущенко загасив недопалок у попільничці Бібікова, устав, узяв пропуск і вийшов, гримнувши дверима.

– Що за херня, хто він такий, цей художник? – запитав сірий напарник, який увесь цей час мовчки сидів у кутку.

Старший лейтенант Бібіков похитав головою, впав на свого стільця. Витер долонею спітніле чоло.

– Я запевнив Фітіна, що ми його пальцем не торкнули. І все одно він кричав, тупотів ногами і пригрозив, що коли про це дізнається Меркулов, то я піду топтати зону.

– Твою мать, що за хрєнь, чому за нього заступилося ІНО?!

Вони перезирнулися. Всі в НКВС знали, що працівники ІНО на особливому рахунку, і що дорогу їм краще не переходити. Руки відірвуть. Разом з головою.

– Я про це нічого не знаю і не хочу знати, – пробелькотів старший лейтенант Бібіков. Узяв останню цигарку з пачки, але так і не зміг припалити. Руки в нього тремтіли.

20 березня 1940 року, 16 год. 05 хв
Москва

Микола Гущенко йшов додому ніби в прострації. На хвилину зупинився перед дверима свого будинку. У скронях пульсувала думка про те, як дивом уникнув загибелі. Бравада, що опанувала його в кабінеті слідчого, ніби випарувалася. Всю дорогу додому його трусило, наче в лихоманці. Від цигарки Бібікова трохи нудило. Раніше він ніколи не палив. Якби його затримання було узгоджене з Фітіним, він міг уже більше ніколи не повернутися додому. Його родину, як сім’ю ворога народу, щонайменше вислали б кудись до Якутії, за гіршим варіантом розвитку події – заарештували і відправили б у табори. До тієї ж таки Якутії. Ось тобі і рідна Країна Рад! Ось і подяка за дві сотні зразків нової зброї! Хоча, чим ти невдоволений? Дякуй Богу, що живий. Що повернувся додому майже неушкоджений. Старший лейтенант не встиг поцілити його «глянцевим» чоботом у печінку або в інші життєво важливі органи. Можна сказати – пощастило. Лише не стихає біль у спині. Розповісти дружині? Ні, вона втратить голову від хвилювання. Її неспокій передасться маленькому синові. Це все лайно не варте найменшої зморшки на її обличчі! Чи сльозинки сина Шурика. Шкода, що він привіз їх сюди. Певно, краще було б нелегально залишитися в Парижі? Хто знає, де виграєш, де програєш…

Штовхнув двері. З кімнати сусіда слюсаря Гвоздикова долинала лайка господаря і плач його дружини. Щось важке впало, долинув брязкіт посуду. Щодня одне й те ж!

Його кімната зачинена. Дружина, мабуть, пішла в дитсадок за сином. І дяка Богові! Невідомо, чи він зміг би вгамувати свої нерви. А вона б помітила і почала б запитувати…

Відчинив двері й, не роздягаючись, упав на ліжко. Заплющив очі. Радій, радій! Бо міг би зараз лежати на дерев’яних нарах. А Марію із Шуриком, у найкращому випадку, викинули б на вулицю. Уже завтра. Без зайвих пояснень. Що було б із ними? Краще про це не думати! Але, здається, минулось…

А Берзіну не минулось! Берзін мертвий. Що передувало його страшному кінцеві – невідомо. Жахливо, що Берзін відчував подих смерті. Знав, що кістлява з косою чигає на нього.

Розділ 7

20 березня 1940 року, 11 год. 05 хв
Москва, будівля оргкомітету Спілки радянських художників

Нарком Ворошилов познайомився з художником Герасимовим, коли маловідомий на той час Герасимов створив у Підмосков’ї комуну червоних живописців. Далекоглядний Герасимов написав про згадане утворення у ЦК більшовицької партії. Там лист випадково потрапив до Ворошилова. І той вирішив підтримати «комунарів» від мистецтва. Сам же Герасимов, будучи вправним портретистом, став придворним живописцем і практикував написання портретів вождів. Сталіна, Ворошилова, іноді Леніна (якого на той час уже не було серед живих).

Герасимов щойно повернувся зі США. «Придворному» живописцю Сталіна й улюбленцю Ворошилова, голові оргкомітету Спілки радянських художників Олександру Герасимову, на відміну від решти радянських художників, була доступна віза у будь-яку країну світу.

Він сидів у своєму великому світлому кабінеті, на столі лежав альбом репродукцій полотен досі йому не відомого іспанця Сальвадора Далі, який саме виставився у Нью-Йорку. Про Далі писали всі газети США. А про нього, Герасимова, здається, написала лише одна, на вигляд нікудишня, усього два аркуші, газетка – друкований орган Компартії США. Герасимов поцікавився в організаторів його візиту – у чому справа? І почув дивину – газети у США пишуть, що самі хочуть. І навіть президент не може їх примусити писати ті чи інші речі. А хочуть ці газети, як бачите, шановний містере Герасимофф, писати про містера Далі.

Герасимов не повірив. Щоб президент не міг наказати? Звичайна буржуазна пропаганда! Але не втримався і пішов на виставку цього містера Далі. І від того, що побачив, упав у шок.

Він підійшов до дами, яка головувала на виставці, і попросив художника Фіногенова, який подорожував із ним і трохи говорив англійською, перекласти, «що, мовляв, видатний радянський художник Герасимов хоче поговорити з автором», на що «директриса» (так він назвав головну) відповіла йому чистою російською мовою, що «іспанський геній Сальвадор Далі впевнений, що сьогодні в СРСР немає видатних художників, оскільки всі насправді видатні сидять у таборах». Він, звісно, образився, послав «директрису» куди подалі й почав вимагати автора. На що та презирливим тоном відповіла, що вона, Галина Дмитрівна Дьяконова, особистий секретар і довірена особа генія Далі, уповноважена ухвалювати будь-які рішення і її вердикт – Сальвадор Далі не знає і не бажає знати якогось там… Вона так і сказала «як вас там, е-е-е… Гераськіна».

Гераськін! Та як вона сміє! Гераськін… Сучка імігрантська! Була б ти в Москві, то завтра точно опинилася б у таборі! І там, зголоднілі за жіночим тілом урки, навчили б тебе, як треба Батьківщину любити! Добре хоч Фіногенов-Фіногешка відійшов убік, зробивши вигляд, що не чув його, Герасимова, ганьби.

Але він був вражений побаченим. І захопив із собою проспект цього Далі. Міг собі це дозволити. Більшість художників не ризикнули б зберігати у себе таке. За подібне можна було отримати років із десять, можливо, навіть без права листування. Це називається – розповсюдження ідей буржуазного мистецтва. В означеному випадку – сюрреалізму. Назва ж яка ідіотська.

Але улюбленець Сталіна і Ворошилова міг собі дозволити знову і знову розглядати сюрреалістичні творіння іспанця. Звісно, для того, щоб вивчити ворожий стиль і достойно боротися з буржуазними течіями в радянському мистецтві! Власне кажучи, він і захопив це як ілюстрацію до якоїсь зі своїх статей про занепад мистецтва на Заході.

Раптом він на хвилину припустив, що сюрреалізм – то і є справжнє мистецтво. Це не йшло йому з думки, поки він був в Америці. Його залишила байдужою навіть пропозиція Фіногешки подивитися стриптиз або спробувати всі види американського буржуазного алкоголю. Не йшло йому це з голови й тоді, коли наступного дня виховував Фіногешку – той, перебравши підступного напою загниваючого буржуазного ладу – американського віскі, всю ніч «лякав унітаз». Перед очима стояли творіння Далі.

Наприклад, оця робота. На задньому плані бездоганно написаний пейзаж. Рукою Майстра. Так реалістично написати пейзаж в СРСР можуть одиниці. А на передньому – якась потвора. Він раптом уявив собі ноги цієї потвори на його картині – «Сталін і Ворошилов у Кремлі». Як її називають позаочі, «Два вождя послє дождя». Він спеціально вибрав за тло Кремль після дощу. Мокрі стіни, мокра земля, мокра цегла – взагалі будь-яка мокра поверхня вдавалися йому якнайкраще. Саме тому колись для себе намалював «Лазню». Гімн оголеному жіночому тілу. Утім, намагався не привертати увагу загалу до цього свого полотна. Говорив: «Так, пустощі». Інша справа – «Ленін на трибуні», «Виступ Сталіна на XVI з’їзді партії» або ті ж таки «Два вождя послє дождя», себто «Сталін і Ворошилов у Кремлі».

Наближені до нього критики вигадали, що, малюючи омиті дощем стіни Кремля, він думав про оновлення усього сущого під поглядами вождів. Йому така інтерпретація сподобалась. Думка критиків його не особливо цікавила. Його нічия думка не цікавила! Хіба що особиста думка генія радянського живопису – самого Герасимова. Це в мистецтві. А загалом важливими також були враження товаришів Сталіна, Ворошилова і ще деяких відповідальних товаришів.

Творіння цього жахливого Далі притягувало погляд, мов магніт. На мить уявив: а що, якби замість двох вождів… страшно подумати… Якби замість двох вождів він намалював би таку химеру. Щоб ця істота спиралася на кремлівські стіни. Ні, він відігнав видіння. Навіть махнув долонею біля обличчя – згинь! Ні! За таке можна потрапити не в табір, відразу – під розстріл! Але десь глибоко в душі він відчував, – все, що написав той жахливий Далі, залишиться навіки…

А ось чи пам’ятатимуть його, художника Олександра Герасимова? Геть сумніви! Хай той Далі залишається навіки там, за океаном. А він навіки залишиться тут. У Країні Рад. Як навіки залишаться товариші Сталін і Ворошилов. І він залишиться разом з ними. А як же інакше?

Нехай злі язики, за якими табір плаче, називають його придворним живописцем. Хай говорять, що він «продав свого пензля і свій талант» партії й улюбленому «вождю всіх народів». Нехай!

Ось товариш Сталін вирішив і радянське мистецтво структурувати за прообразом партії. Правильно вирішив! У Спілці художників все буде точно, як у партії – секретаріат, з’їзди, вождь. Буде одна вірна лінія – соціалістичний реалізм. Він, Герасимов, буде Сталіним цієї партії.

«Правда, товаришу Сталін?» – подумки звернувся він до вождя на портреті, що висів на стіні. «Саме так, товаришу Герасимов», – посміхнувся вождь у вуса.

Він, Герасимов, так наполегливо винищував в СРСР бур’яни імпресіонізму, фовізму, сюрреалізму, насіння яких було занесене до країни буржуазним вітром, що тепер, безумовно, мав право стати Сталіним соціалістичного образотворчого мистецтва. Навіщо робітникам і колгоспникам цей імпресіонізм? І навіщо їм цей сюрреалізм? Та вони побили б цього Далі за його сюрреалістичну мазню!

Він вишукував серед художників тих, хто підхопив вірус інакомислення. Тавро імпресіоніста можна було отримати навіть за те, що пишеш мазками. Таких позбавляли можливості продаватися і виставлятися, у них відбирали майстерні. Словом, затавровані втрачали будь-яку можливість заробляти на життя малюванням.

Сам товариш Сталін просив художників правдиво відображати соціалістичну дійсність. Але не будь-яку – «а ту, що за нас». Так він говорить – треба реалістично зображати навколишній світ! Той, що «за нас». Кожна картина повинна агітувати за соціалізм! Пейзажі, натюрморти, ню не цікавили керівництво країни. Малювати можна було радянську соціалістичну дійсність, або героїчне радянське минуле.

Ще раз кинув погляд на проспект із виставки Далі. Ні. Геть крамольні думки! Він та товариш Сталін визначають, що добре, а що погано. У нього майже необмежена влада над художниками. Горе тому, хто стане на його шляху!

У двері постукала секретарка. Він автоматично загорнув і заховав проспект углиб шухляди стола.

– Так.

Гарненьке личко секретарки в окулярах з темною оправою було зляканим. Секретарку звали Лілією. На ній був строгий сірий костюм – сукня за коліна і жакет. Діловий костюм не приховував високі груди і стрункі ноги. Каштанове волосся стягнуте у вузол на потилиці. І окуляри, й костюм робили її схожою на типову радянську секретарку.

– До вас зараз приїде товариш Берія. Телефонував його помічник – Саркісов. Просив, щоб ви залишалися на місці.

– Хто просив? – здивовано перепитав Герасимов.

– Товариш Берія просив через свого помічника – товариша Саркісова.

Що треба від нього Берії? Жартома подумав, що лише подивився проспект цього Далі. А НКВС уже тут як тут. Та раптом різонула думка: це через портрет.

Як завжди від нервів, захотілося у туалет. Лікарі зі спецлікарні для членів ЦК, де він обслуговувався, говорять, що то якась новомодна недуга. Називається простатит. Збігав, справив нужду. Віддихався…

Інших гріхів за собою не відчував. Тільки портрет. Портрет мертвої дружини Сталіна. Добре, що встиг віддати його Ворошилову. Нехай тепер віддувається «червоний маршал». Де копія супровідного листа? Він квапливо, ледь не зваливши стільця, кинувся до полиць із теками. Тремтячими руками розв’язав, одну, другу…

Ага, ось він.

«Дорогий високошановний Клименте Єфремовичу!

Вибачте за турботу – я посилаю Вам портрет Аллілуєвої, про який Вам розповідав. Тримати його в себе в майстерні, де його можуть побачити, нерозумно. Впевнений, Ви краще за мене знаєте, що з ним зробити. Покладаюся на Вас цілком і припускаю, що краще його не показувати Й. В. (Йосипу Віссаріоновичу). У такому випадку прошу Вас дати вказівку зберегти його як історичний документ.

Прошу вибачення, якщо знайде Й. В. помилки. Працював нервово й швидко протягом ночі біля труни.

Відданий Вам О. Герасимов».

Чудово, чудово. Ось так треба. На кожне можливе запитання НКВС є папірець.

Вісім років тому, 9 листопада 1932 року, служниця виявила в кремлівській квартирі Сталіна труп його дружини Надії Аллілуєвої. У руці в неї був пістолет – крихітний «вальтер», подарунок брата. Тіло лежало в калюжі крові. Пізніше пішли чутки про те, що Сталін убив дружину. Насправді ж він був опосередковано причетний до цієї смерті – публічно образив її на бенкеті на честь XV річниці Жовтневої революції. Говорили, що вона начебто відмовилася випити за остаточний розгром троцькістів і зінов’ївців, а він брутально вилаяв її і кинув в обличчя апельсинову шкірку. Герасимов сидів далеко від стола «вождів» і сам не бачив, як усе відбулося. Вона вийшла і…

Сталін важко переживав, і йому, очевидно, захотілося назавжди запам’ятати образ дружини, тому й викликав він художника Герасимова. І Олександр Герасимов усю ніч біля труни писав портрет Аллілуєвої. Але Сталін, розбираючи папери загиблої, виявив листи Бухаріну і Кірову, де дружина писала про нього, називаючи тираном і диктатором.

Він не пішов на похорон. І не згадав про портрет. Герасимов не знав, що з ним робити і, врешті-решт, не ризикнувши знищити, передав Ворошилову.

Берія увійшов раптово, без попередження і без стуку, розчинивши двері навстіж. Їх слідом прикрив якийсь військовий у кашкеті із синім обідком.

– Ну, здрастуй, товаришу Герасимов. Як справи? Над чим працюєш? – блиснув пенсне, тицьнув долоню, фамільярно ляснув по плечу і впав у його крісло. Витягнув ноги, запихкав, відкривши рот.

«Бач, поводиться як господар. До чого ж неприємний погляд. Як у жаби чи удава. А небезпечний він, як сто удавів. Що йому треба? Певно-таки з приводу портрета? Точно…» – подумав Герасимов, обливаючись потом.

– Ліліє, – гукнув. – Будь ласка, дві кави. Чи може кави з коньяком, Лаврентію Павловичу?

– А чого ж, – охоче погодився той.

– Що привело вас до святилища муз? – Герасимов присів на краєчок стільця для відвідувачів.

– Та ось хочу перевірити, як ви боретеся з ворогами народу, чи багато викрили? – пожартував Берія.

– Ви даремно так жартуєте, Лаврентію Павловичу! – ображено відповів Герасимов. – Через Спілку художників проходить передова боротьби на ідеологічному фронті. Ми втілюємо накази товариша Сталіна у життя!

– А як портрет? – раптом запитав Берія.

Герасимов здригнувся. Значить, все ж таки портрет!

– Так, ось ви про що, Лаврентію Павловичу, портрет я віддав Клименту Єфремовичу. Ще тоді, після смерті дружини Йосипа Віссаріоновича. Ось копія листа, – глухо сказав він.

Берія здивовано перепитав:

– Після смерті? – він довго вдумливо читав листа. – Що за лайно? Мля… Яка дружина? Ти про що?

– А ви про який портрет, товаришу Берія? – цього разу дивуватися довелося Герасимову.

– Говорили, нібито ти працюєш над портретом «Товариш Сталін робить звітну доповідь на ХVIII з’їзді ВКП(б) про роботу ЦК ВКП(б)».

Герасимов встав і нервово заходив кабінетом. Він уже зрозумів, що даремно розповів Берії про портрет Аллілуєвої і, мабуть, підставив не тільки себе, а й товариша Ворошилова.

– Той портрет Йосипа Віссаріоновича вже готовий, – спробував перевести розмову в інше русло.

– Покажеш? – Берія по-змовницьки підморгнув, нахилився через стіл і поплескав його по плечу.

– Так. Потім. Він у майстерні, – задоволений таким панібратством наркома, закивав головою Герасимов.

– Але дивно, що я не знаю про портрет Аллілуєвої. НКВС мало б знати про подібні речі. Може, ворог народу покійний Колька Єжов приховав від Хазяїна цю інформацію? Чому ти віддав портрет Ворошилову?

– А що я мав з ним робити, Лаврентію Павловичу? – розвів руками Герасимов. Його обличчя раптом покрилося червоними плямами, в роті пересохло. Він дістав хусточку і почав витирати спітніле чоло.

Берія нахмурився і, вчепившись поглядом в обличчя Герасимова, холодно сказав:

– Треба було звернутися… Ну хоча б до мене. А Климент… Ти знаєш, що хазяїн дуже незадоволений твоїм другом Климентом? Він просрав кампанію у Фінляндії, і Хазяїн його звільнить не сьогодні, так завтра. Так що навряд чи Климент зміг і тим портретом правильно розпорядитись.

У двері постукали, увійшла секретарка з тацею. На таці парували дві чашки кави, стояло блюдце з печивом фабрики «Червоний жовтень» і дві маленькі чарки коньяку.

Берія замовк. Він відразу звернув увагу на гарну жінку з чудовою статурою. Не дивлячись ні на Герасимова, ні на Берію, секретарка швидко поставила тацю і вийшла. Берія не міг відірвати погляд, доки за нею не зачинилися двері.

– Дівка, – сказав Берія, кілька разів блиснувши пенсне. На губах з’явилася хтива посмішка. Кивнув убік дверей. – Гарна дівка.

– Ага, – з радістю погодився Герасимов. задоволений, що розмова повернула від теми портрета Аллілуєвої.

– Твоя? – Очі наркома за скельцями пенсне звузилися і втупилися в Герасимова.

– Ні, – швидко відповів Герасимов. Начебто вибачаючись, додав: – Як ви могли таке подумати, товаришу Берія?

– То не тягни кота за хвіст – що за краля? – не вгавав нарком.

– Нічого особливого. Ліля Гофман. Моя секретарка. Працювала вчителькою німецької. Тепер секретарка Спілки московських художників.

– Гофман, що це за прізвище? – Берія пошкріб підборіддя.

– Із донецьких німців. Але віддана справі партії.

– Віддана? Ти перевіряв? – реготнув Берія. – Заміжня? Рідня є?

– Ні, з рідні у неї тільки старенька мама.

Герасимов розвів руками, став біля вікна, спиною впершись у підвіконня. Поли піджака розійшлися, продемонструвавши наркому не застібнуті після відвідин туалету брюки.

– Олександре, у тебе штанці розстібнуті! – Берія скрюченим пальцем вказав Герасимову на його проблему. – Що, може, секретарку жарив?

– У туалет ходив! Секретарку жарив… Нема чого боятися за відкриту стайню, якщо кінь давно помер, – Герасимов відвернувся до вікна і швиденько застібнув ґудзики на брюках.

– То, може, я поупадаю за твоєю Лілею? – не вгавав нарком.

– Як хочете, Лаврентію Павловичу, як хочете, я не маю заперечень, – швидко погодився Герасимов, поквапливо закивав головою.

– Добре, тоді, може, якось запрошу її покавувати. Але до справи. Скажи мені, що там за делегація німецьких художників у нас?

– Виставка. Дуже серйозна, під патронатом Ріббентропа. Відбирали картини за участю самого Гітлера. На травень заплановано візит у відповідь. Виставка радянського декоративного мистецтва, – зітхнув Герасимов.

– Хто керує цим заходом?

– Наш художник Микола Гущенко.

– Що за один? – запитання Берії сипались одне за одним.

– Говорю ж вам, товаришу Берія… Художник. Останнім часом жив у Парижі. А до того у Берліні.

У Берії округлилися очі.

– А він часом не шпигун?

– Не знаю, Лаврентію Павловичу. Сигнали на нього були. Але у Франції він малював Поля Елюара й інших друзів СРСР…

– Які сигнали? – зацікавлено запитав Берія, відсьорбуючи каву.

– Він працював не в ключі соцреалізму. Його у нас навіть називають «французом». Більше того, якось приходили ваші люди і цікавилися його лояльністю, говорили, що мають інформацію про його зв’язок з українськими націоналістами. Ми збиралися виключити його зі спілки…

– І така людина в тебе керує виставкою? – Берія, спираючись на долоні, підвівся над столом. – Це меншовицька короткозорість! За таке доведеться відповідати!

– Лаврентію Павловичу, як ви можете! Ми пильнуємо… Завжди… А як же інакше! Відразу доповідаємо куди слід, в органи… Але тоді мені зателефонував ваш заступник, Меркулов, здається, і наказав дати Гущенкові спокій. Більше того, просив допомогти з квартирою. Ми дали йому комуналку. Ви краще розберіться між собою! – спалахнув Герасимов. Його обличчя покрилося червоними плямами, чоло рясно спітніло. Додав примирливо: – Я тут ні до чого.

– Меркулов? Чорт зна що. Ну добре, я розберуся з цим лайном. Бувай.

Берія встав, махнув рукою і швидко вийшов. За дверима загупали чоботи кількох людей. За хвилину за вікном загуркотів і від’їхав чорний урядовий ЗІС.

– Товаришу Герасимов, товаришу Герасимов! Олександре Михайловичу! – голос секретарки вивів його зі стану заціпеніння, Лілія Гофман дивилася на нього крізь товсті скельця окулярів надприродно великими сірими очима. – Товариш Саркісов сказав, що завтра товариш Берія хоче запросити мене на каву.

Герасимов стенув плечима – «на каву». Розвів руками і відвів погляд убік. За час візиту Берії, здавалося, він постарів на сто років. Йому шкода було секретарки. Але що він міг удіяти? Не вона перша, не вона й остання.

– Правду говорять, що товариш Берія чіпляється до жінок? – вона трохи почервоніла.

Йому не стало духу відповісти: «Це неприємно, але це правда». Герасимов ще раз стенув плечима і відвів очі.

Вона, не дочекавшись відповіді, опустивши голову, мовчки квапливо зібрала порожні чашки і майже вибігла з кабінету.