Григорій Косинка

Сину мій!^[9]
Наталія Стрілець

Григорій Косинка мій перший син. Народився він у 1899 році, коли ми жили у селі Щербанівці. Батько Грицька Михайло Григорович Стрілець був селянином-бідняком. Малоземелля та злидні примусили нас покинути рідне село й вирушити шукати кращої долі поза межами України. Але дарма. В блуканнях «по світу» (далекий Амур та Байкал) нічого кращого не знайшли. Поневірялися по чужих краях з півроку, а потім я умовила чоловіка повернутися на Україну. На батьківщині зустріли нас ще гірші злидні. Михайло став робітником на цукроварні, а Грицькові довелося змалку працювати на панських економіях. Я з болем у серці казала своєму маленькому Грицькові: «Заробляй, синку, треба… Ми бідні…» Бажала я кращої долі своєму синові. Здавалося, що мій Гриць, серед дітей його віку, був не такий, як інші. Він був допитливий, до всього придивлявся, на все звертав увагу й у нього виникало безліч запитань про навколишній світ.

Грицько змалку любив природу. Вже й пізніше, коли приїздив додому на село, сміючись казав: «Як і раніш, безмежне поле зустрічає – уклін його жита передають», «Шелестом пшениці зі мною вітер розмовляє». А як любив Грицько квіти! Зірве було, роздивиться пильненько, заплющить очі – пахощі вбирає. То бережно збере й подає мені на втіху, а сам питає: «Розкажіть, мамо, як квітка зветься і чому синя, а та червона?» Переказували люди, як уже дорослим став, казав: «Моя мати квіти добре знає й кожну назове, і щось розкаже». А надвечір я тихо наспівую собі за прядкою, коли бачу – Гриць мій прислухається. Я тоді голосніше почну співати, а він аж усміхнеться. Потім сам багато знав пісень і загадував: «Заспівайте мені, мамо, ту або іншу». Бувало, не спить дитина, на лікоть рученята поставить, голівку схилить і слухає, як з вулиці спів долинає… Пісня все ближче, ближче… Оченята у Грицька поблискують у темряві. А коли пісня покотиться селом, затихаючи в далечині, тільки тоді покладе голівку й спить моя дитина… Полюбилися Грицькові ці вечірні співи.

Коли Грицько підріс, грамоті вчив його мій батько – дід Роман, який жив у селі Красному. Дід Роман привчив Грицька до читання, і з книгою він не розлучався. А мені так боляче було, що у дитини для навчання бракувало вільної години. Я робила все що могла, аби Гриць працював тільки улітку, а узимку ходив до школи. Але наша родина зазнавала великих злиднів. Крім Грицька, у мене було ще троє дітей. Тому батько влаштував його на цукроварню, де він працював дві зими. На цукроварні було йому дуже важко працювати, та й до школи не міг уже ходити. У 1914 році Грицько покинув нас – поїхав до Києва шукати кращих заробітків, хотів ще й вчитися далі. У Києві добрі люди влаштували його до якоїсь канцелярії на роботу, та й вчився у вечірніх класах.

У 1920 році помер батько Грицька. Залишилося у мене ще п’ятеро дітей. Усі були малі, а Прісю носила ще на руках. Отож на плечі Грицька лягли турботи про родину. Григорій весь час піклувався про мене, про своїх братів і сестер. Вони й жили у них у Києві – вчилися. До останнього дня допомагав як міг.

Сину мій, твої теплі слова, глибоку синівну любов та повагу я в серці зберегла на все життя.

Спогад серце гріє
Тамара Мороз-Стрілець

 
І день не день, і йде не йде,
А літа стрілою
Пролітають, забирають
Все добре з собою.
 

Т. Шевченко

Пригадую 1968 рік. Готувалися відзначити перший ювілей Григорія Косинки – 70-річчя з дня народження. Ювілейна комісія ухвалила зібрати спогади про Косинку й видати їх до ювілейної дати – листопада 1969 року. На підготовку й оформлення видання було обмаль часу. Проте встигли, й збірочка вийшла з друку буквально напередодні ювілейного вечора.

Стрілою збігають літа… Ось уже наближається й 90-річчя… Підготовлено найповніше видання творів Григорія Косинки.

При підготовці цієї книги переді мною постав далекий, але живий образ Григорія Михайловича: натхненне обличчя, ласкава усмішка, а лагідні й пильні його очі, знов, як і тоді, ніби промовили до мене:

– Тамарча! Ти була поруч зі мною десять років. Ти знаєш про мене те, чого ніхто не знає. Майже всі роки мого творчого життя пролинули поруч з тобою. Розкажи про мене.

Григорій Михайлович був середній на зріст. Ходив бадьоро, швидко, з піднятою, ніби закинутою головою й здавався вищим, ніж був. Волосся світло-русяве, хвилясте. Передусім привертали до себе увагу його блакитні, що мінилися аж до синіх, очі – глибокі й променисті.

Вловити промені того вогню художникам, що його малювали, якось не щастило. Найвдалішим був олійний портрет художника Курочки-Армашевського. Портрет цей, на жаль, загинув.

За характером Косинка був доброзичливий, прямодушний, одвертий, м’який. У вчинках і діях відчувалася впевненість, і тоді проступали риси вольової вдачі. Те, що задумав, те, чого хотів, досягав і здійснював. Саме ці риси його характеру впали мені в око відразу ж після нашого знайомства.

Вперше з Григорієм Косинкою я зустрілась під Новий, 1924 рік. На зустріч Нового року Григорія Михайловича запросив мій товариш. Згодом він розповів мені, як це відбулося: «Зустрів я Косинку (знайомі вони були з університету) й питаю:

– Де зустрічатимеш Новий рік?

– Та, мабуть, ніде. Щось не накльовується нічого цікавого, – відповів.

– То приходь до нашого гурту, – кажу йому.

– І чого це я туди піду? Що за інтерес зустрічати Новий рік у колі малознайомих?

– А у цьому колі буде Тамара Мороз, – сказав я.

– Справді? Тоді прийду. Треба ж нарешті побачити цю дівчину. Між товаришами тільки й мови: Тамара Мороз та Тамара Мороз, а очі барвінкові, а очі неповторні… Що ж, подивимось… Кажи адресу – прийду. Буде про що поговорити з товаришами…»

Ми всі уже зібралися, коли до кімнати легкою ходою увійшов Григорій Михайлович. Стримано вклонився, і я почула:

– А, Гриць! От добре, тепер сумно не буде.

Коли знайомили нас, то дзвінко сказав:

– Я – Стрілець.

Хтось коло мене тихенько мовив:

– Це Григорій Косинка.

– То й що? – сказала я.

Григорій, думаючи, що то я відповіла на його слова: «Я – Стрілець», блиснув очима, тріпнув чубом і мовив:

– Та нічого, щоб знали, оце й усе…

Я все чекала й придивлялася, коли він виявить себе так, як характеризували мені його товариші. А він майже не брав участі в іграх, веселощах. Протягом вечора між нами хоч і були коротенькі розмови, проте він якось раптом одходив і спостерігав за мною більше здаля. Я ніяковіла: було ж мені вісімнадцять.

Товариші Григорія зверталися до нього:

– Грицю! Чого такий мовчазний? Не пізнаємо тебе.

– Що тобі? Занедужав? Чи, може, з очей?

– Атож, – відказував Григорій, – саме з очей…

Того вечора ми й не бачили його веселим.

Під ранок, коли почали розходитись, Григорій рішуче, з притиском на першому слові, сказав:

– Я проведу панну Тамару додому. Сам проведу. – Схопив мене за руку й звернувся до всіх – Бувайте здоровенькі, друзі! Красненько дякую!

Ніч була «місячна, зоряна, ясная»… Кружовієм летів сріблястий сніжок… А ми поволі йшли і йшли… Аж ось уже почало розвиднятися… Хіба ж могло тоді спасти на думку, що ця біла іскриста дорога є початком спільного нашого шляху?…

Зустрічалися дедалі частіше. Поступово помічалася спільність поглядів, смаків, бажань і прагнень.

Я раніше співала в українському народному хорі, яким керував тоді молодий композитор Михайло Вериківський. Григорій Михайлович, виявилося, дуже любив спів. Збирав пісні. І я раділа, що могла йому в цьому допомогти.

Літо принесло нові, неповторні дні, сповнені поезії, щастя, радості буття… Улюблені місця прогулянок – за Дніпром. На мальовничій Довбичці та на чорторийських озерах і луках… Мені подобалось, як Григорій помічав і тонко відчував явища природи, її красу. Впивався чарами Дніпра. Розповіді його були такими барвистими! Здавалося, що й сонце того літа посміхалося тільки нам! Григорій читав мені Шевченка, Коцюбинського, Дмитра Загула, Лесю Українку та багатьох інших авторів. Здебільшого бувало так, що ми обоє однаково сприймали й розуміли художні твори.

Проминуло літо… А восени й побралися.

Мій внутрішній світ був близьким до духовного світу Косинки, тогочасного бурхливого життя, й я одразу увійшла у коло інтересів Косинки та його друзів.

З перших років свого свідомого життя я кохалася у мистецтві, поезії. Трудовий шлях мій почався, так би мовити, з «літературної діяльності» – розклеювала газети на парканах. У революційні дні, часи громадянської війни газети виходили малим тиражем. Друкували їх на цупкому (рудому або темно-сірому обгортковому) папері, з текстом на одному боці.

Ледь починало розвиднюватися, я з шанькою через плече та цеберком клейстеру поспішала на вулицю Леніна, № 19. У цьому будинку були редакції багатьох газет. Розклеювачів знайомили з найголовнішими постановами, розпорядженнями, новинами. Одержували газети: «Комуніст», «Укрроста», «Вісті Київського губревкому», «Більшовик» та інші й на певних, закріплених за кожним вулицях розклеювали їх на парканах та стінах будинків. За мною були вулиці: Театральна, Велика Підвальна, Бульварно-Кудрявська, Чеховський провулок. Швиденько розклеївши першу пачку, бігла за другою. За сучасною характеристикою, була ударником. Люди, йдучи на роботу, мали змогу познайомитися з новинами тогочасного бурхливого життя. Часто читали з-під рук або запитували:

– Дівчинко, а що там нового? Що варто прочитати найперше?

Знайомі знали про мою роботу, називали мене «газетяр» й зверталися:

– Розкажи, що цікавого у газеті.

Отож я була й інформатором новин. Тепер такі функції виконує радіо. Тоді про радіо ще мови не було. Й слова такого не чули.

Увечері відвідувала Київський робітничий університет (вільний слухач, бо ще не підійшов вік), який містився у приміщенні колишніх Вищих жіночих курсів, що на вулиці Чкалова, № 55, у будинку з колонами. Будинок зберігся. Серед слухачів університету було багато підлітків, а також «літніх» людей, такими нам тоді здавалися 20—25-річні хлопці, навчання яких перервала громадянська війна. Я тулилася до юних, таких, як сама. Якось звернула увагу на зграйку дівчаток, які щось уважно й захоплено читали. Показали – тоненька книжечка зеленого кольору з смерекою на обкладинці. Прочитала: «Дмитро Загул. З зелених гір. 1918. «Час». Дівчинка гортає сторінки й читає вголос:

 
Гори, сподівайся і в нічку і в день!
О, серце, будь сміливим, гордим!
І виспівай душу потоком пісень,
І вмри за останнім акордом!
 

Потім інше:

 
Ти приходиш до мене щоночі
В ту хвилину, як міцно я сплю,
Зазираєш в заплакані очі
І шепочеш: не плач… я люблю!..
 

Слухали в захопленні – такі співзвучні нашим настроям, думкам рядки… Переписували, що кому до душі. Мені ж дуже хотілося мати таку збірочку. До мого заробітку «газетяра» батьки додали грошей, і я стала власником збірки «З зелених гір». Зберігала я цю збірочку все життя.

Отак відбулося моє знайомство з чудовим поетом Дмитром Загулом. Згодом Загул став найближчим нашим з Григорієм другом, до останніх днів життя обох митців… І збірочка «З зелених гір» втрачена…

До речі, з Григорієм Косинкою я теж познайомилася спочатку як з автором, зустрічаючи нариси, статті, публікації у тих газетах, що розклеювала на парканах. Згодом, коли ми бували разом, розповіла йому про це.

Григорій Михайлович був вдачі веселої, людина з тонким, соковитим гумором. Дотепний, гострий на слово. Робив це непомітно і з таким виглядом, немов би й не він. Одразу й не збагнеш, бувало, чи то жарт, чи правда. А коли починали сміятися, він кине погляд і неначе дивується: чого це, мовляв, так усім смішно?.. І тепер ще згадую про збори, де одним з пунктів порядку денного був звіт бібліотеки. Бібліотекар назвала твори, що їх беруть часто, а потім ті, що користуються меншим попитом, а далі сказала, що от такий-то роман ніхто не бере. І тут почувся голос Косинки:

– Його й вогонь не візьме!

Гриць швидко помічав типове в людині, висміював негативне. Його характеристики були влучні, соковиті. Вдало підбирав епітети. Читав чи декламував як справжній майстер художнього слова. Голос – дзвінкий, приємного тембру, чітка дикція.

Косинка часто виступав на ювілейних літературних вечорах. Пригадую такий вечір у січні 1927 року з нагоди 25-річчя літературної діяльності Василя Стефаника. На вечорі Григорій Михайлович читав новелу Стефаника «Сини» і присвячений письменникові вірш Марка Черемшини «Під осінь». Читав так гарно і так зворушливо, що аудиторія слухала затамувавши подих. Помітно було глибоку схвильованість і сльози на очах слухачів. У відгуках на вечір у пресі тоді писали: «Надзвичайне враження зробили на аудиторію «Сини» у читанні Косинки…»

Григорій Михайлович писав статті до річниць видатних людей. У травні 1921 року, вшановуючи пам’ять Івана Франка, видрукував статтю під назвою «Вічний революціонер». У червні того ж року в газеті «Більшовик» з’являється його велика стаття про Михайла Драгоманова «Слава борцеві за міжнародну єдність трудящих».

У 1927 році відзначали 40-річчя літературної діяльності Ольги Кобилянської. Григорій Михайлович надіслав їй вітального листа, який зберігається у музеї Кобилянської у Чернівцях.

І читанням, і розмовою Григорій умів зацікавити слухачів, він справді-таки перевтілювався у кожний персонаж. Тонка іронія надавала привабливості його розповідям.

Коли бували у знайомих або збиралися у нас, то просили Григорія Михайловича розповісти якусь історію чи випадок. Казали: «Послухаєш Косинку – як у театрі побуваєш…»

Де був Косинка, лився потік доброзичливих жартів, дзвенів сміх. У товаристві він, як кажуть, був душею, його любили й часто називали Косиночкою, а при зустрічі зверталися: «А, здоров будь, Косиночко!»

Поводився з людьми просто, привітно. Без зайвого гонору, зверхності, хоча був уже тоді відомим і популярним письменником.

Сусіди (жили ми у спільній квартирі) поважали й любили його. Зустрічаючи літню людину чи дитину, він ніколи, було, не промине, щоб чогось не запитати або не сказати щось доречне.

У сусідів була маленька доня Олюнька. Григорій Михайлович любив побавитися з нею. Читав їй книжечки. А коли вийшла з друку його казка «Зимівля звірів», то першій їй подарував книжечку і сам прочитав. Олюня полюбила цю казочку. З того часу, стукаючи до Григорія Михайловича, вона зверталась словами казки: «Пусти, брате, погрітися». – «Ні, не пущу», – відповідав, як у казці, Григорій Михайлович, широко відчиняючи двері й щиро усміхаючись.

В сім’ї був уважний. З глибокою пошаною ставився до моїх батьків. Ніжно любив свою матусю. У своїй родині був найстарший, перший син. Окрім Григорія, в родині було ще три хлопці і двоє дівчат. Про своє дитинство Косинка написав у новелі «На буряки» (1919). Працював ще малим хлопчиною на цукровому заводі, а далі «…року 1914 покинув сухий вишняк коло батьківської хати, а сам рушив на заробітки до Києва…» (уривок з автобіографії).

Роботі на цукроварні присвячений його нарис «Лист з села» (1919).

У Києві чистив черевики, поневірявся по різних канцеляріях, працюючи кур’єром. Відвідував вечірні «гімназіальні курси». Склав екстерном іспити за шість класів гімназії. Літературну діяльність почав з нарисів, ескізів, фейлетонів, дописів на актуальні тогочасні теми і друкував їх ще до появи новели «На буряки». У 1921 році вступив до Київського інституту народної освіти на історико-філологічний факультет.

Після смерті батька (1920) на плечі Григорія лягли турботи про родину. Він піклувався про братів і сестер, допомагав у всьому. Вони жили у нас і вчилися. Григорій завжди ставився до них уважно, ласкаво. Був лагідний по натурі.

Любив усе делікатне, мініатюрне. Речі часто називав у зменшеній формі або іншими, ним самим вигаданими назвами. Часто вживав вираз «ніжно-хороше». Все, що було йому наймиліше, мало епітет «зоряне», «зоряний». Ще був отакий епізод: Григорій одержав листа, де читачі, жартуючи, звернулися до нього з такими словами: «Жаданий, улюблений Косинка!» Ми частенько згадували це звернення. Якось я одержала листа од нього за підписом: «Жук». Я не зрозуміла – чому так. Він пояснив мені, що це перші літери отого звернення «Жаданий, улюблений Косинка». Так «Жук» стало другим ім’ям Григорія. Від мого оклику до нього «Грицю-ю-ю!» згодом лишилося тільки «Ю». Про це пишу тому, що, може, знайдуться листи, фото або щось інше, підписані «Жук» або «Ю». З такими підписами у мене є фото і книжка.

Любив правдивість, цінував людей, які мають власну думку і гідність. Поштиво ставився і прислухався до старших товаришів по перу. До молодих сам був доброзичливий і охоче давав поради, допомагав.

Коли щось не подобалось, найчастіше говорив: «жахливо», «безглуздя», «просто жах».

Ненавидів підлабузництво, безпринципність, самовпевнених хвальків. До таких людей ставився з відразою. Застережливо і вдумливо прислухався до відгуків на його творчість і говорив: «Найбільше треба остерігатися похвали, щоб не трапилось отого “запаморочення від успіхів”, бо це зупинить творчість. Думка ж письменника повинна поспішати за часом!»

Даючи інтерв’ю з приводу постанови ЦК від 23 квітня 1932 року про критику, сказав: «…Критикам – не лише виловлювати, як то було досі, ідеологічні зриви того чи іншого автора, а допомагати аналізувати ці ж хиби в світлі художніх засобів і загального спрямування цілого твору…»^[10]

Не любив неорганізованості, розхристаності, нехлюйства. Сам був акуратний, одягався охайно. Ультрамодних речей не носив. Якось купила йому картату сорочку. Не схотів носити й сказав: «Не переконуй, що модно, і не умовляй. Не буду я її носити. От і все…» Вираз «от і все…» вживав тоді, коли хотів припинити розмову на цю тему.

Природу нашої землі Косинка любив так палко і так милувався її красою, що розповісти про це звичайними словами не можна. Любив він зоряне небо і росяні світанки, багряні сутінки і одвічну красу Дніпра, повінь на Дніпрі і широчінь степів, шелест жита, квітування дерев, біло-синій пухкий сніг і пахощі вітру… Та хіба можна про все розповісти! Казав: «Так цікаво знати, про що саме співають пташки? У них така складна симфонія…»

Довго і уважно спостерігав було за якоюсь комашиною, кажучи: «Шкода, що я не біолог, адже так люблю спостерігати за життям природи. Люблю все живе. Все, що росте, цвіте, співає, щебече, бігає, літає, – радує мене! Де життя – там радість і краса, краса…»

Милувався наснаженими сонцем кетягами палахкої калини, гронами жовтогарячої горобини. Дуже любив квіти. З нетерпінням чекав появи весняної квітки сон-цвіт. Не міг надивитися на струнку рожу, на білі троянди, оксамитові красолі. Найбільше ж любив барвисті ніжні польові квіти, а серед них білі ромашки і червоні косинці.

Квітка червоні косинці, як звуть її на Київщині, по-науковому це – плакун верболистий – Lythrumsalicaria. Вона має багато народних назв: залізняк червоний, болотний бурячок, откасник та інші. Від неї походить літературний псевдонім Григорія Михайловича – «Косинка».

Дехто з товаришів говорив йому: «У тебе таке хороше прізвище – Стрілець, воно й пасує тобі, і раптом такий нецікавий псевдонім. Не всі ж знають, що взяв ти його від квітки, думають, що це – хусточка…»

Григорій Михайлович відповідав: «Мені байдуже, що думають. Квітка ця маловідома, а вона така ніжна й красива, скромна і разом з тим велична. Квіти приносять радість і збуджують у душі людській тільки хороше. Псевдонім залишається, от і все…»

Пригадую, були ми якось у Сочінському будинку творчості і вперше побачили могутні магнолії у цвіту з п’янкими пахощами. Григорія приголомшила краса і цього дерева, і рослинності навколо. Сказав він тоді: «Я думав, що немає нічого красивішого за наші гаї, лани, за рослинність у степах і долинах моєї прекрасної рідної України. Бачу, що природа Кавказу має свою принадність. Проте сказати, що мені приємніший п’янкий дух магнолії за пахощі степу, полину, – це ще питання…»

І додав: «А давай, Тамарча, пошлемо твоїм подружкам привіт на листку магнолії». Я здивувалася й кажу: «Як це послати поштою листок? А марка?» – «А ти марку приший. Певен, що дійде. Уяви собі, яка то радість – одержати зелений привіт. Це зовсім не те, що паперова листівка, хоч би й з найкращим малюнком».

Такий лист дійшов до Києва. Олена К[онтребинська] була зворушена й здогадалася, що то придумав Григорій Михайлович.

Косинка у всьому і скрізь знаходив і бачив красу і хоч писав прозою, проте мав поетичну чутливість, був обдарований відчуттям прекрасного і передавав його людям. Змальовуючи природу, він створює такі емоційні образи, що надовго западають у серце. Ось наприклад:

«Хай простять мені смугляві берези!..

Вони в селі Чорному стоять над ставом, мов соромливі дівчата, що вийшли купатись, розляглися і спустили до колін свої білі сорочки; їх ноги миє зелена вода ставу, стан обіймають сосни, а кучеряве гілля цілують вечорами зорі, ранками – сонце; тоді берези ще більше соромляться, закривають засмаженими руками-гіллям краєчки своїх очей і от-от пирснуть зо сміху, – але на них суворо дивиться дуб, гладить вітрами лисину осокор, сумно хитає головою стара верба, і поговір шумить борами…

Соромом горять тоді берези: немає де сховатись, присісти; стоять розперезані, а сонце січе над ними червоний оксамит…»

Якось товариші мої сказали:

– Хіба можна, прочитавши початок оповідання «Анархісти», що звучить як музика, не відчути естетичної насолоди?

Ось цей уривок:

«Це було літом, любий читачу…

Сонце золоту пряжу пряло на Дніпрі, а в степу білими, як молоко, гречками меди пахли… Ні, ні, я розкажу тобі про мед, але обмину красу… Добре?.. Ми слухали журливу сагу Дніпра, який полоскав наші ноги і плакав на білому піску: припаде, мов до грудей, до берега, задзвонить, і на камінцях бринять старечі сльози…

Дивувались: “Чудний Дніпро!”

А він засинів, напнувся до сонця й покотив золотою отарою в синє небо якусь дивну молитву; видзвонював її на камінцях, пестив хвилями, а далі поцілувався з вітром, злився над далеким бором із клаптями білих хмар і – поплив залізний, як кована небесна дорога… На небі гасли світові зорі, кресала білий вогонь на сході зірниця, а поділки синьої ночі тремтіли, застелялись сизим туманом, і тільки над Дніпром била крилами ще ніч, як заспана птиця…»

Не можна обминути й такої риси Григорія Михайловича, як любов до тварин. Одного разу, ідучи пізненько додому, ми побачили руду пухнасту грудочку, що тихенько скавулила. Григорій якось по-дитячому попросив: «Тамара, давай заберемо, давай!» І подививсь на мене благаючими очима. У цуценяти була симпатична мордочка, а саме таке непосидюче, пронизливе: снувало туди-сюди, а ми все казали: «А зась, а зась!» Оце слово «зась» і стало йому ім’ям.

Григорій Михайлович дуже любив його і розмовляв з ним. Працюючи, Косинка читав написане вголос і звертався до Зася, ніби бачив у ньому друга. Підійдеш, бувало, стиха й заслухаєшся з того одноосібного діалогу. Я завжди з цікавістю слухала, як Косинка читав сам собі і прислухався до ритміки свого слова. Писав, можна сказати, з голосу.

З будь-яким проханням Гриць звертався до мене з такою мімікою й словами, що не можна було відмовити. Проте іноді відмовляла: хотіла побачити, як воно буде далі. Тоді Гриць починав скаржитися собачаті на мене. Починали тоді кружляти вдвох. Зась гавкав і смикав мене, а Гриць промовляв власними римованими співаночками прохання. Я записувала ці співаночки, й так шкода, що вони загинули.

Не дивуйтеся всьому розказаному, адже ми були ще такі юні!

У творах Косинки зустрічаються розмови з живими й неживими предметами. Наприклад: «…Ну, ну… вже й цілуватися лізе! Кажу це до сонця…»; «Дзвони, степе! Я довго лежу і слухаю, як дзвонить у такт дзвонів степу моє серце; лізе божа корівка, беру її ніжно на руку й запитую: “Хочеш на коліна, до сонця?” – “Можна. Так, берись лапками за штани, далі… дурна, падаєш? А я, по-твоєму, як держусь?..”»

Григорій Михайлович мав тонкий слух, а от голосу бракувало. Він дуже любив спів і глибоко відчував народну пісню. Казав, що пісня збагачує душу. Любив гру скрипки. Про музику казав, що це не розвага, а потреба, вона впливає на почуття й володіє чарівною силою. А пісня – це музика і людський голос разом. І жодний інструмент неспроможний передати мелодійність такого поєднання.

Любив музичні й вокальні твори ліричного й героїчного характеру. Назву кілька: «Думи мої, думи мої» (Т. Шевченка), «Чуєш, брате мій, товаришу мій…» (слова Б. Лепкого), «Лісовий цар» (балада Гете – Шуберта), «Де ти бродиш, моя доле» (дует, слова М. Кропивницького), «Вечірня пісня» (Кирила Стеценка), «Вічний революціонер» (І. Франка – М. Лисенка).

До речі, у Косинки немає твору, в який не впліталася б народна пісня, яка не була б органічно пов’язана з ним.

Концертів ми майже не пропускали, а особливо виступів прославленої тоді капели «Думка». До театру ходили часто, особливо на прем’єри нових п’єс у постановці Леся Курбаса: «Джіммі Хіггінс» за Сінклером з участю А. Бучми, «Гайдамаки», «Іван Гус» за Т. Шевченком… Або на вистави франківців під керівництвом Гната Юри. Пам’ятаю блискуче виконання Гнатом Юрою ролі Швейка в п’єсі Я. Гашека «Бравий солдат Швейк». Дивилися п’єси М. Ірчана, М. Куліша.

На дозвіллі Григорій Михайлович любив пограти у більярд. «Я круп не драв, дров не рубав, води не носив, діжу не місив, то хоч кулі покачаю, поганяю», – так говорив. Любив грати в шашки. Проте вільний час здебільшого належав книзі. Косинка читав багато. Літературу найрізноманітнішу. Назву кілька улюблених його письменників: Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, Ольга Кобилянська, В. Стефаник, М. Черемшина, М. Гоголь, М. Горький, А. Чехов, О. Пушкін, В. Гюго, Г. Гейне… Маючи феноменальну пам’ять, Косинка блискуче цитував з прочитаного. Коло його інтересів було широке. Він безупинно поповнював свої знання. Мене умовляв, щоб я здобувала вищу освіту, й казав: «Вивчись ти, а тоді я поновлюся й закінчу університет». Через матеріальні нестатки Косинка тимчасово залишив навчання в університеті після третього курсу.

Я навчалась на курсах іноземних мов і мала намір вступити до фармацевтичного інституту. Григорій Михайлович не схвалював такого вибору, але й не заперечував. Вступила ж я на кіно-фотовідділ малярського факультету Київського художнього інституту. Згодом цей відділ реорганізувався в кіноінститут, я стала студенткою операторського факультету. Змінила я своє бажання тому, що захоплювалася мистецтвом, та ще й впливали на мене розмови на мистецькі теми між Косинкою і Василем Касіяном, який у 1927 році на запрошення Київського художнього інституту приїхав з Праги і оселився у нас.

В той час частенько заходили до нас молоді письменники, художники, скульптори. У нашому домі обговорювалися різноманітні події тогочасного культурного життя, яке в ті роки було надзвичайно строкате. Усе це й переконало мене, що справді цікавіше працювати в галузі мистецтва, ніж мати справу з порошками й мікстурами.

Саме тоді кіномистецтво бурхливо розвивалося. Скінчивши інститут, я стала однією з перших жінок-кінооператорів. Але доля склалася так, що працювати за фахом мені не довелося.

Григорій Михайлович цікавився моїм студентським життям і був у курсі всіх наших справ. Кажу «наших», бо в ті роки в інститутах були так звані «бригадні заняття». Наша бригада складалася з кількох хлопців і двох дівчат – мене і Олени Контребинської. Найчастіше бригада виконувала свої завдання у нас. Григорій Михайлович уважно придивлявся до моїх друзів. Цікавився поглядами тих, з ким товаришую, їхніми смаками. Вболівав за наші справи.

Найближчий мій друг – Олена Контребинська. Григорій Михайлович казав про неї: «Вона ставить мені такі запитання, що я з інтересом обдумую відповідь». Любив поговорити з нею, посперечатися, а іноді й покартати. А покартати нас було за що! І як часто були ми вдячні йому за те, що картав… Все йшло на користь у навчанні, розумінні життя, взаємовідносинах з людьми. Хоч сам Косинка й не був вже такий «умудреними опитом», проте мав внутрішнє відчуття до всього у житті.

В роки нашого навчання у мистецтві існували різноманітні течії: футуризм, кубізм та інші «ізми». Цілком природно, ми з інтересом спостерігали за появою цих напрямів. Після відвідування виставок, перегляду фільмів, вистав з новітнім оформленням відбувався обмін думками. Сперечалися інколи аж до півночі.

Коли Григорій Михайлович був дома, він завжди брав участь у наших розмовах. І все, що казав, було цікавим, своєрідним, переконливим. Казав, наприклад, так:

– Всі оці нові течії, формалістичні збочення абсолютно не потрібні для формування радянського мистецтва, бо вони не допомагають його розвиткові, а затримують. Заплутують і шляхи, і творців… Я був на виставках. Бачив роботи таких художників. Спостерігав і за відвідувачами. У них ці твори викликали здивування, знизуючи плечами, вони відходили. І справді, це не творчість, а жахливе безглуздя і марна витрата фарб. І я не можу не запитати вас: «Скажіть, куди б оце подати петицію, щоб таким “художникам” не продавали фарби?» Ні, кажу це серйозно. Коли б щось подібне здійснити у житті, то тоді б…

І в цей момент хтось з моїх товаришів вигукнув:

– Наша стежка червона!..

Всі засміялися. Косинка зніяковів і примовк. Це була цитата з його твору «Сходка». Трохи помовчавши, Григорій Михайлович вів далі:

– Є й у літературі подібні виверти, формалістичне штукарство. Послухайте такий автопортрет поета Михайля Семенка:

 
Хайль семе нкоми
Йхайль кохайль альсе комих
Йхай месен михсе охай
Мх йль кмс мнк мих мих.
 

Або ще такий вірш поета Г. Шкурупія:

 
Димн домн
Гом дамб
Жах в томі тем днів
Гонг лун
в тінь бань
жени тіл втому.
 

Ми зустріли ці вірші сміхом. А Григорій Михайлович звернувся до нас:

– Ну, скажіть мені, Що може дати така поезія? Та й чи можна назвати поезією набір літер, складів? Чи збудить вона думку? Чи вплине на почуття? Чи дасть естетичну насолоду? Адже справжнє мистецтво западає у серце і будить думку. Нам потрібне правдиве відображення дійсності. Треба, щоб твори мистецтва були зрозумілими не лише однодумцям автора, та й то з поясненнями, а якнайширшому людському колу і тепер, і наступним поколінням. Сказано ж бо: Ars longa, vita brevis^[11].

В одній із своїх статей на мистецькі теми про таку поезію Косинка писав «Ще раз повторюю: маса, дійсний творець життя, ніколи не зрозуміє індивідуальних викрутасів “панича з примхами”, а таке мистецтво – полова для пролетаріату».

Ми погоджувалися з Григорієм Михайловичем. Проте нам кортіло зробити щось «модне», та й завдання давали нам іноді такого ж характеру.

Однією з творчих дисциплін нашого факультету була фотографія. Завдання з цієї дисципліни були різноманітні: на композицію лінійну, обсягову, світлову гаму тощо. Ми іноді робили фотограми.