Григорій Косинка

На жаль, ніяких фонозаписів голосу письменника досі не виявлено.

Секретні співробітники (сексоти), які писали донесення на Григорія Косинку, – це були люди переважно із його оточення. Деякі з них (не ті, звичайно, що займалися щоденним постійним спостереженням, – коли вийшов із дому, куди пішов і з ким зустрічався) уміли, як кажуть, залізти в душу і «розговорити» свою жертву, яка ставала відвертою і розкривала навіть свої творчі плани.

У справі-формулярі зібрано невелику кількість листування Г. Косинки. Це, переважно, копії тих листів, які виготовлялися агентурою під час перлюстрації. Доля оригіналів цих листів невідома. Очевидно, вони втрачені назавжди у веремії тих подій, у яких опинилися автори тих послань, а згодом і їхні спадкоємці.

Виняток становлять лише вісім листів Г. Косинки до В. Винниченка за 1923–1928 рр., які одержував адресат за кордоном і які збереглися в його особистому архіві, що донині перебуває як власність Української Вільної Академії у США у сховищі Колумбійського університету (в так званому Бахметьєвському архіві). Їх уперше опублікував проф. Григорій Костюк у виданні: Слово. Збірник 2. – Нью-Йорк, 1964. – С. 321–328.

Втрати родинних архівів репресованих письменників були величезними, адже «членів сім’ї зрадників батьківщини» (кримінальна стаття – «член семьи изменников родины»), зазвичай, виселяли з квартири і позбавляли права на проживання у великих містах і населених пунктах. Поспіхом щось продавали (переважно меблі і якісь речі), роздавали для переховування друзям і сусідам (архіви, бібліотеки тощо).

Дружина Остапа Вишні артистка Варвара Олексіївна Губенко-Маслюченко, яку змусили звільнити після арешту чоловіка власну кооперативну квартиру в харківському будинку письменників «Слово», відвезла 1934 р. архів на збереження до своєї тітки на вулицю Пермську, 13, але перелякані родичі спалили згодом усі папери, залишивши для себе дещо із побутових речей. Навіть бюст Остапа Вишні було розбито, а уламки закопано десь у сараї. Про все це довідався автор цих рядків, коли 1983 р. розшукував у Харкові сліди письменницького архіву.

Слідчі під час арешту проводили обшуки (труси) і вилучали (конфісковували) листи, рукописи, документи, книги, газети, журнали, усе, що мало, на їхню думку, націоналістичний характер.

Після завершення слідства або й пізніше увесь комплекс конфіскованих матеріалів знищувався, і в архівно-слідчій справі залишався лише акт на утилізацію. У справах-формулярах, які заводили на певну особу, впродовж усього періоду стеження концентрувалися компрометуючі матеріали на цю особу і її оточення. Насамперед, до справи-формуляра потрапляли донесення секретних співробітників (сексотів), пізніше названих агентами. Очевидно, слово «сексот», яке в радянському суспільстві означало «донощик» і мало дуже неприємне забарвлення, тому агентам надавали навіть милозвучні псевдоніми.

У справі-формулярі № 11454 на Г. Косинку збереглося 11 копій його листів: три листи до дружини Тамари Мороз-Стрілець (27, 28, 30 грудня 1931 р.); три листи до брата Андрія Стрільця (27 грудня 1931 р., 25 січня, 9 лютого 1932 р.); два листи до Степана Васильченка (7 січня, 6 лютого 1932 р.) і два листи від нього (15 грудня 1931 р., 12 січня 1932 р.); один лист до Б. Антоненка-Давидовича (28 грудня 1931 р.).

25 січня 1932 р. Г. Косинка писав київському товаришеві Іванові Євлашенкову із Харкова:

«Моє життя?

Живу, працюю, писав був…

Я переважно працюю… новелі, Ванунцю, тільки вряди-годи сняться мені. Правда, листовно ніколи не можна розмовляти так, як то розмовляють люди за чаркою горілки…

Листи – суха схема людських думок.

А мені хочеться розмовляти з тобою так, як розмовляли по-товариському, з дотепами, з жартами…

Хай ця розмова, Ванунцю, зачекає на нашу зустріч: за два-три місяці я збираюся одвідати Київ». (Арк. 75).

Після перлюстрації цього листа співробітниками ДПУ (до вручення його адресату) 12 лютого 1932 р. на викладача української мови Євлашенка Івана Васильовича була складена довідка, де подавалися біографічні відомості та зазначалося, що 1931 р. він був заарештований органами ДПУ.

Отже, тотальне стеження було не лише за Г. Косинкою – талановитим письменником, якого вже знали в Європі, але й за його оточенням. Зв’язки Г. Косинки з українськими письменниками, які проживали за кордоном, – Ольгою Кобилянською, В. Стефаником і, особливо, В. Винниченком, були під пильним контролем органів ДПУ.

В автобіографії, написаній 1925 р., Г. Косинка зазначив: «Мої учителі – Винниченко, Стефаник, Кнут Гамсун, Васильченко». Очевидно, не без впливу малої прози В. Винниченка Г. Косинка написав і свої перші твори (оповідання «На буряки» було надруковане в київській газеті «Боротьба» 4 травня 1919 р.).

Перший лист Г. Косинки до В. Винниченка датований 2 червня 1923 р. був, очевидно, не першим, бо в ньому йдеться про лист паризького вигнанця з України від 12 травня 1923 р. Г. Косинка зізнається вже відомому в Європі письменникові: «…Скажу щиро: почути Ваше слово про свою творчість, тверезе слово художника – це значить не дати потонути серед нашої сірої “Адигейщини”»… (Є такий твір суч. харківського Гомера – Вал. Поліщука!). […]

«Я перехожу знову, як кажуть, на свою руку: порада Ваша, дорогий товаришу, хороша і я радо її приймаю, бо, правду кажучи, мене самого лякала філософська “суть”, коли кругом клекотить життя, повертає до тебе – і сонце, і матерію – хочеться тоді подивитись на голі спини дядьків, гранчасті шиї… ех, люблю я американські трактори, коли лопатами «тракторують» «осьмуху»!.. […]

Коли можна буде – пришліть гонорар грошима; так само, як будете посилати річеву посилку – присилайте все міцне, але просте: добре було б одержати матерії на пальто, але це хай пізніше, тільки я боюся, що можуть закрутитись події, а посилки так довго йдуть, одним словом, що можна буде – зробіть… Добре?

На днях висилаю Вам одно своє велике оповідання – друкувати треба без підпису, а може Ви прочитаєте і зовсім його не будете друкувати – якась вийшла гола, розхристана, мужицька правда… автору моторошно»^[3].

У листуванні Г. Косинки із В. Винниченком були непорозуміння через пошту. Наприклад, у листі від 20 січня 1927 р. Г. Косинка повідомляє про одержання листа із Франції від 21 грудня 1926 р., але при цьому додає, що його листа «паризька пошта чомусь повернула назад – причина: «не знайшли адресата». На нашу думку, більше непорозумінь виникали через органи ДПУ, які, перлюструючи не лише внутрішнє, а, особливо, закордонне листування, вносило плутанину і не дбало про одержання послань кореспондентів. Але навіть із того, що збереглося в закордонному архіві В. Винниченка та в справі-формулярі Г. Косинки, маємо хоч якийсь невеличкий обсяг епістолярної спадщини письменника. Саме в ній ми знаходимо хоч якусь інформацію про обставини, в яких доводилося творити молодому прозаїку: «Надіслати свої нові праці не можу – недруковані… У Вас є мій дорібок за якихось 5–6 років (не праці моєї, а “злиденного” писання за найстрашніших умов людини); останні оповідання “Політика”, “Циркуль”, “Мати”, чи зробив я хоч невеличкий прогрес, коли порівняти ці твори з опов[іданнями] з книги “На золотих богів”»? (лист від 21 лютого 1927 р.)^[4]. У цьому ж листі Г. Косинка дає високу оцінку оповіданню «Камінний хрест» Стефаника про «біль мужицької голоти», «що ніякого просвітку нам не має», а Винниченко дає надію: «ми, мовляв, молода нація, ми – дужі»^[5].

Щоб полегшити роботу перлюстраторам свого листування, Г. Косинка посилає поштові листівки: «Так, довгого листа я не одержав, а коротенький, як бачите, дійшов… Сором: хвастаєте Європою, а вона навіть листів адресатам не може доставляти!» (листівка від 17 січня 1928 р.)^[6].

У Празі за редакцією Микити Шаповала 1923 р. продовжує виходити, але вже щомісячний суспільно-літературний журнал «Нова Україна» (1922 р. виходив як двотижневик), де почали друкуватися твори молодих письменників із підрадянської України – Г. Косинка, В. Підмогильний, Т. Осьмачка, М. Івченко та ін.). Серед кількох співредакторів цього журналу був і В. Винниченко, з яким найактивніше починає листуватися Г. Косинка.

26 квітня 1923 р. В. Винниченко записав у своєму щоденнику: «Одержав листа з України від Гр. Косинки. Він – “неблагонадійний”. Заявляє про свою приналежність до мого літературного напряму, називаючи себе моїм учеником. Посилає книжечку оповідань “На золотих богів”. Дійсно, в ній дуже помітний мій вплив, аж до манери деяких ліричних висловлень, звернень до читача і т. п. Просить допомогти харчовими посилками»^[7].

А в записі від 7 травня 1923 р. В. Винниченко фіксує про постанову Комітету допомоги голодуючим України: надіслати «посилки Косинці, Підмогильному та іншим». Запис від 12 травня – про «лист до Косинки (через Ірчана)». 17 серпня 1923 р. – про лист Баб’юку (тобто М. Ірчану), де зазначено: «Про посилку Косинці 10 доларів як аванс за видання “На золотих богів”^[8].

У наступних щоденникових записах В. Винниченко нотує таке: про надсилання листа до Г. Косинки з подякою за одержання книжки «В житах» (21 грудня 1926 р.); про одержання листа від Г. Косинки та його книжки і збірки творів Ю. Яновського (27 січня 1927 р.); про лист до Г. Косинки з проханням зайти до київського видавництва «Час» і з’ясувати справу виплати гонорару (8 лютого 1927 р.); про лист до Г. Косинки – довідатися про стан справ із надісланим сценарієм за романом «Соняшна машина» (6 жовтня 1927 р.); про лист до Г. Косинки з обіцянкою «нагримати на паризьку пошту, щоб доставляла його листи…» (9 січня 1928 р.); про лист від Г. Косинки із повідомленням, як в Україні із запоєм читають роман «Соняшна машина» і як її радісно прийняли літературні кола» (24 січня 1928 р.); про лист від Г. Косинки з інформацією про те, яким популярним на Донбасі став роман «Соняшна машина» («одна бібліотека купила відразу 300 примірників “Соняшної машини”, стоїть велика черга на книжку! Коротко: читач наш, виходить, має добрий смак!») (10 лютого 1928 р.).

«В сумних архівах ГПУ» (за словами В. Сосюри) збереглися копії двох листів С. Васильченка до Г. Косинки і дві відповіді на них. Із них довідуємося, що відомий український письменник наприкінці 1931 р. перебував у скрутному матеріальному становищі («полетіли на Євбаз чоботи, одіяло, білизна») і тому змушений був писати до Харкова і поклопотатися у видавництві «ЛІМ» про одержання гонорару. Г. Косинка у листі від 7 січня 1932 р. звітував своєму київському вчителеві: «Подаю точну інформацію того, що я зробив:

1. Зважаючи на те, що т. СКРИПНИК має точно визначені дні прийому – 7, 17 тощо, я вирішив, не чекаючи на т. Плужника, зробити візиту сам.

Нарком прийняв мене сьогодні 7/I. Я говорив коротко, але зрозуміло: т. СКРИПНИК сказав мені в справі персональної пенсії, що він цілком стоїть і буде стояти за призначення Вам персональної пенсії – справа, мовляв, відповідних мистецьких організацій негайно подбати про те, щоб на обговоренні колегії НКО піднести клопотання… Принципова ж, каже, згода є… А решта – питання часу та нашої енергії. Щодо гонорару в “ЛІМ’і”, то й на цьому фронті ми досягли перемог: за розпорядженням т. СКРИПНИКА сьогодні ж робили в ДВОУ підрахунки…» (Арк. 63).

12 січня 1932 р. хворий, голодний і надзвичайно делікатний С. Васильченко, якому лишилося жити сім місяців (помер фактично з голоду 11 серпня), просив Г. Косинку не домагатися допомоги – «важка це річ і гіркий хліб, куплений на ці кошти». Скаржився письменник на окрліт (радянську цензуру): у підготовленій до друку книжці «Збірка осінніх новел» «двоє з тих оповідань загриз на смерть – одне недруковане, а друге друкувалося в “Ж[итті] й Р[еволюції]”. “Вітер», може, пам’ятаєте, а третє («Осінній ескіз») покалічив і весь мій збірничок розсипався (5 новел). То такий мені жаль» (Арк. 65). Класик української літератури мусив жити в нестерпних умовах – у надзвичайно тісному помешканні, яке не можна було назвати квартирою, температура взимку сягала плюс 4 градуси.

У цьому виданні вперше публікуються у хронологічному порядку всі оперативні матеріали, зібрані у справі-формулярі № 11454 у 2-х томах. Стан збереження переважної більшості документів – незадовільний, здебільшого, це затухаючі тексти машинописних передруків агентурних донесень, копії листів Г. Косинки і його адресатів, довідки, розпорядження, письмові завдання керівного аппарату ДПУ і довідки про їх виконання. На багатьох документах немає дати; вони підшиті до справи-формуляра не за хронологією. Деякі документи довелося датувати орієнтовно, щоб дотриматись хронологічного принципу.

На жаль, обсяг цієї книжки не дозволив опублікувати найкращі зразки шедевральної прози Г. Косинки, його листування в повному, але не дуже об’ємному обсязі із В. Винниченком, С. Васильченком, В. Стефаником, О. Кобилянською, М. Івченком та іншими кореспондентами, тобто вперше представити його епістолярну спадщину.

Без сумніву, давно вже на часі видання збірки творів Г. Косинки, окремим додатком до якої можуть бути документи цієї горезвісної справи-формуляра. Її документи потребують усебічного ґрунтовного коментаря, що є складовою частиною сучасних наукових видань.

Сергій Гальченко

Григорій Косинка (Стрілець Григорій Михайлович)
Автобіографії

Curriculum vitae

Я родився, як відомо, 17 листопада 1899 p., але нічого в житті так не люблю, як автобіографій і – тому буду коротким:

Змалку робив поденно по панських економіях (Ужачівські та Григорівські лани), а коли трохи підріс і вивчився читати, то батько мій, робітник Григорівської цукроварні, і мене поставив на свою стежку: я дві зіми був робітником на фабриці.

А пізніше, здається, р[оку] 1914 я рушив із свого села (Щербанівка, Київського повіту) до Київа шукати долі… збірався чистити панам черевики, або дворником зробитись, але випадково, як усе в моєму житті, знайшов посаду регістратора у Земстві, почав самотужки учитись, одвідувати так звані «Гімназіяльні курси» і – скінчив 6 кл. гімназії. Багато читав, любив Горького, Винниченка, сам иноді дряпав оповідання, але палив їх, бо думав і думаю зараз: коли не можеш дати у творчости силу, рівну найкращим художникам слова, – не псуй паперу!..

Перше своє оповідання «На буряки» видрукував у газеті «Боротьба» за 1919 р., у мене тоді були «чорні дні», матеріяльна скрута і – помістив ради гонорару…

Року 1922 вид-во «Слово», у Київі, видрукувало мою першу книжку оповідань (дрібних) «На золотих богів».

Зараз я є студентом В. І. Н. О. ім. М. П. Драгоманова і – більше нічого, багато, як кажуть, записано в книгу життя, а коли приходиться офіційно нотувати – схожий тоді на якогось старого діда, що плямкаючи, закінчує історію свого злиденного життя словами: «багато бідував, а красних днів не бачив…»

Але я ще цього не кажу, рано!

Гр. Стрілець-Kосинка

18. V.1923 р.

Київ, Святославська 12, пом. 6.

Автобіографія

Я з роду чумацького, але батькові моєму довелося вже чумакувати з торбою по наймах… За рід свій чумацький я згадав лише тоді, коли читав «Чумаки» Максима Рильського:

 
Ходив чумак до голубого Дону,
Де давній предок умочив шолом,
Суху тараню, жовту і солону,
Возив, помахуючи батіжком…
 

Мій прадід ще ходив до «голубого Дону», але дід навіть волів вже не держав: зубожів славний рід чумака Павла Стрільця – прадіда мого.

Року 1899-го, 17 листопада ст. ст., в селі Щербанівці, на Київщині, у Наталки й Михайла Стрільців знайшлася перша дитина: Я.

Батьки мої жили вбого, бо мало землі мали – 1/8 десятини, батько, як пам’ятаю, по весні щороку ходив на заробітки – косар був добрий, – а косарів на Херсонщині – в степу, як казав батько, – аж за поли хватали – такий попит…

Пізньої ж осені, повернувшись із заробітків додому, батько щороку йшов працювати до григорівської цукроварні – носив там десь на пасбурах головки цукру. Заробітки його, як робітника-чорнороба, були мізерні: батько все мріяв виїхати десь на Амур, на землі вільні…

Змалку – така вже доля всіх селянських дітей – я пас влітку скот, а зимою ходив до земської школи – в сусіднє село Красне, звідки родом була мати. Краснянська школа – мій перший університет.

Дитячі літа ще й досі стоять мені перед очима, тільки час, здається іноді, заткав їх на якусь хвилину синьою наміткою, – так врізались вони в пам’ять.

Року 1908-го, коли не пізніше, батьки спродали господарство – хату й землю, – і всі ми рушили на той далекий та суворий Амур – виїздили були з України навіки.

Байкал, повноводна Зея, ліси несходимі, корейці, китайці і хата наша березова під стіною предковічного бору – все це до дрібниць зафіксувала моя пам’ять…

Ловив я тоді на Амурі карасі з дідом Сидоренком – рибалили вдвох так завзято, хоч до неокласиків записуй нас.

Батько й мати – пам’ятаю – мазали ту березову хату, щоб на зиму перейти вже до своєї-таки хати; робітник-китаєць сидів на пеньку проти сонця, все намагався розказати батькові щось веселе – він кумедно так вимахував короткими руками, цювкав ротом, як птиця, а слів не зрозуміти… Батько йому на все – «шибко, шанго, ходя, шибко…»

Мати поклали вальок глини на призьбу, сіли поруч того китайця та й заходилися плакати так гірко й страшно, як ніколи до того не плакали:

– Я буду в рідній стороні, – казали вони батькові, – старців водити та дітей годувати… Ти хочеш, мабуть, щоб нас тут, як мишей, хунхузи передавили? Їдьмо додому, я не хочу, щоб мої діти пропадали десь, як ті щенята… Не треба мені твоєї вольної землі, не хочу… Яке тут життя?

Я, а за мною й два менших брати – Трохим та Андрій – розплакалися й собі. Китаєць заспокоював нас – давав Андрію якусь цяцьку, щось промовляв незрозуміле.

Батько довго стояв мовчки, далі витяг двадцять копійок – розплатився з китайцем за робочий день, хоч до вечора ще було далеко.

– Годі робить, ходя. Не хазяйнувати мені тут.

А до матері:

– Не плач, я сам день і ніч думав про домівку… Хіба я ворог дітям своїм? Їдьмо назад – я запряжу себе в найми, виплачу хату, город… Хай вона западеться – земля ця.

І пізньої осені, коли на Амурі шумить тайга та йдуть рясні дощі, ми поверталися на Україну.

Така гнила – пам’ятаю – була того року осінь. День у день дощі, дні хмарні, повиті сувоями густого туману: повновода Біра, що недалеко від її берегів стояла наша хата, от-от мала затопити луги й селища… Вона ревла в тайзі глухо й страшно, а на поверхні своїй несла до Зеї, як дарунок старшій сестрі, дерево, копиці сіна, розбиті довбані човни – все, що злизували по дорозі її каламутні хвилі…

Додому ми приїхали, мов ті старці з убогого ярмарку. Батько запік себе в найми, мати шитвом почали заробляти паляниці, а я пішов по весні полоти буряки – двоє літ зряду полов. Перший раз, як малого, прикажчик послав мене збирати кузьку, але пізніше я дослужився був аж до двох рядків – цілком оволодів фахом полільниці… Восени – я знову в економії – чи то коло машини, чи за погонича коло волів, або за плугом десь стримиш, – аби не лінувався робити.

У вільний час я дуже любив книжки читати, отож завжди надокучав батькові, щоб купили мені в Києві яку-небудь книжку (батько часто на заробітки до Києва їздили – дрова грузити, цеглу на будівлі носити, «лінію» десь копати); батько, бувало, привозили на цілий злотий книжок тих – Шерлок Холмс, Нат Пінкертон, Бова Королевич – багато всякого мотлоху. Батько мій був неписьменний, а книжки купував на око – дешеву – раз, а найголовніш, з малюнками.

І горе мені було з Шерлоками Холмсами і Пінкертонами. Я не читав їх, а буквально пив, – путньої ж книжки не можна було дістати, – та й не знав гаразд, чи є такі книжки… Село моє вбоге й дике; школи не було в моєму селі.

Збирався я піти в Красне до вчителя попросити книжку, але він завжди стояв мені перед очима в золотих ґудзиках, білосніжній маніжці – пава якась, а не людина: «Тібє что, Стрєлець?» – «На буряки, – кажу, – ходжу, господін учитель…»

Так я і не посмів попросити собі в краснянського учителя книжку; батькові книжки я іноді й тепер перегортаю – я зберіг їх – вони-бо єдині свідки, книжки ці, моєї дитячої любові до слова, до освіти…

Не жаль мені тепер, що батько купував іноді не ту серію Ната Пінкертона чи Шерлока Холмса, – але малим я гірко плакав, коли він приносив мені не ту серію – справді, який злочин: Джекові в першій серії загрожувала була смерть, більше – квартал великого міста от-от повинен був вилетіти від вибуху в повітря, – а тут маєш тобі третю серію: Джек, попиваючи каву й попалюючи сигару, розмовляє з доктором. А друга серія?..

Ні, батькові зовсім байдуже, як пощастило звільнитися Джекові в другій серії, – він з матір’ю має розмову на цілком протилежну тему:

– А ти знаєш, Наталко, – каже він, – оселедці на копійку подорожчали, то було купиш оселедця за три копійки, як собаку, а тепер…

Пам’ятаю, привіз раз батько дивну книжку – «Конотопську відьму» Грицька Квітки; я сміявся з прізвища автора – Грицько Квітка, чому не Півонія, не Деревій, а просто – Квітка?

За Джекові пригоди мати й слухати не хотіла, а коли я почав їм читати «Конотопську відьму», то вони похвалили книжку. «Стародавнє життя, – казали, – гарно списав цей Квітка…»

«Конотопська відьма» – перша книжка, українською мовою писана, що потрапила була мені до рук; Квітчина повість мене дуже вразила й здивувала: є, виходить, люди, що пишуть по-простому, по-мужицькому, а про те, що це книжка українського письменника, я й не подумав, де там, я довго ще після «Конотопської відьми» не знав – «хто ми та чиї ми діти»…

Року 1916-го, цілком випадково, я познайомився на горі Дитинці, в Києві, з гімназистом К., колись я згадаю детальніше за нашу першу зустріч – тепер ще передчасно, – але тов. К. – член молодої тоді української громади – перший скинув з моїх очей полуду русифікації: я став національно свідомим.

Не забігаючи вперед, мені хочеться бодай коротенько розповісти за своє життя на селі до київського періоду.

Так-от: був я дві зими робітником григорівської цукроварні – підносив до рубок кружки цукру, працював у сушках; влітку ж, коли баби йшли на прощу до Лаври, то моя баба Оксана завжди й мене брала з собою. «Гришка грамотний, – казали, – таблиці над святими читатиме…» Літ двоє зряду читав я ці таблиці – напам’ять знав, де повинна була стояти «мироточива голова», де угодники божії – Олексій, Ілля, митрополити всякі й архімандрити…

Читав я добре – голос мав дзвінкий, сильний, на селі мене часто запрошували псалтир над мерцями читати: сяду було побожно за столом, хустка під псалтирем, перед богами горить лампадка, свічки, в хаті пахне ладаном, смирною, а коло стола товпляться ветхі віком бабусі: моляться.

І тоді зривався мій голос над словами царя Давида: «Блажен муж, иже не йде на совет нечестивих…»

Року 1913-го батько одвели мене до сусіднього села Трипілля у волость… Довго, пам’ятаю, вони просили волосного писаря, щоб той узяв мене «за мальчика» – копії службові переписувати.

– Такой, ізвініть, мальчик розбитной, а дома бєдность… Хай він у вас, господін писар, науку проходить… Я його до школи з дорогою душею оддав би, та не хвата, знаєте, достатків моїх…

Я стояв перед волосним писарем струнко, нерухомо, аж поки не почув з його вуст лаконічну фразу:

– Где ты учился?

– У краснянськой земськой школі…

Писар посміхнувся собі в пишного вуса, зміряв мою куцу постать, а тоді знічев’я сказав батькові:

– Бесплатно. Почерк нужно выработать, образовать… Приходи завтра.

Батько так сердечно й гаряче дякували за цю ласку писареві, що шапка упала їм з рук, а вони, задкуючи, низько кланялись аж до дверей…

– Слава богу, таки встроїв.

За три карбованці на місяць мав я притулок і харчі в далекої родички баби Трав’янчихи. У волості служив писарчуком до першої мобілізації року 1914-го. Всю систему колишніх управ, усі ті суди селянські, всю сваволю урядників, мирових посередників, писарів та помічників їхніх я не забуду, здається, довіку.

Волость залишив я року 1914-го. Платив тоді мені писар п’ять карбованців на місяць – ледве-ледве на харчі вистачало, а треба ж було зодягнутися, взутися… Дома – в батьків – сім’я все прибувала, а злидні, здавалося, напосідали все жвавіше й жвавіше: батько вже не мав снаги допомагати ще й мені.

Я вирішив їхати на заробітки до Києва. До Києва ми приїхали найматися удвох: батько – грузити на березі дрова, а я – невідомо ще на яку роботу.

Цілу ніч ми розмовляли на пароплаві з батьком, як би то знайти мені кращу роботу; батько раяв мені двірником десь стати – робота легка, а грамотному, мовляв, чоловіку кращої й шукати не треба.

Або, наприклад, черевики від хазяїна чистити; спритний хлопець на три – чотири карбованці начистить за день, а хазяїнові ж треба платити два. Харчі хазяйські, хвартух видається, щоб одежа не псувалася…

Мені більше подобалася остання рада: чистити черевики. Я чистив черевики, а коли прийшли з Подолу одвідати мене батько, я, пам’ятаю, розплакався з жалю: хіба таки мені не можна знайти щось краще, аніж черевики?.. Сидиш на розі, неначе старець який під Лаврою.

Батько купили два фунти свіжої булки – ми мовчки їли ту булку на вулиці, в пилюзі.

– Що ж я, сину, поможу тобі, як я й сам – добре знаєш – ніколи красних днів не бачу: як не коса, то лямка…

І перший раз я побачив тоді, як скотилися в батька по виду дві сльозини.

До речі, випадок у моєму житті завжди грав велику роль, більше – я глибоко вірив, що чиясь незрима рука керує добрими й злими вчинками людей; на сьогодні, цілком зрозуміло, смішно про це говорити, але в моїй уяві – вбогої мужицької дитини, що прийшла до міста шукати щастя, стояв образ незримої, фатальної руки.

Справді, як мені було не вірити в чарівну силу того чи іншого випадку в моєму житті, коли я абсолютно несподівано опинився на посаді реєстратора повітової земської управи – сидів поруч з «панянками», що їм тиждень тому, може, чистив був черевики?..

Молодість свою – оті літа красні, що ніколи вже не повернуться, – я прожив у надзвичайній матеріальній скруті, часто й густо в запеклій боротьбі за шматок хліба.

Перебуваючи на службі в земстві, я за порадою одного студента почав ретельно одвідувати так звані вечірні гімназіальні курси, – склав пізніше іспити за шість класів гімназії.

Року 1920-го я вступив до Київського інституту народної освіти, дійшов до третього курсу, але закінчити інститут мені не пощастило, головним чином через матеріальну скруту…

Писати почав я року 1919-го, коли газета «Боротьба» видрукувала перше моє оповідання «На буряки», писав я свої перші твори легко: за два – три вечори, не маючи жодного уявлення про техніку прози, стиль, – все це прийшло до мене пізніше.

Мої учителі – Винниченко, Стефаник, Кнут Гамсун, Васильченко.

Мрію написати колись бодай одну повість та десятків зо два оповідань, написати їх так, щоб авторові не соромно було говорити в імені української літератури, не соромно носити почесне ім’я письменника: цього імені, на мою думку, я ще не заслужив, як не заслужили його й деякі безпардонно прославлені сучасні письменники.

1925

[Без підпису]