Святослав

2

Тільки лодії пристали до жовтих круч Почайни, як туди прийшли купці, пригнали вози, заходились все купувати, везти на торг. Гомін стояв на березі, іржали коні, під ногами людей хмарами вставала пилюга. Незабаром один за одним навантажені вози стали підійматись на кручі.

Добриня ждав, доки все це скінчиться, але й тоді, коли купці й вози зникли, не пішов слідом за ними, а зупинився на кручі й довго стояв замислений і неспокійний.

Аж тепер зрозумів він, що в Києві все буде не так просто, як здавалось йому здалеку, з Любеча. Приїдь до Києва він сам, як це бувало раніше, ні про що й думати: ось – Подол, он – Гора, всі ворота йому відчинені. З лодії встав – у гридницю попав. А вже там йому і веприна, і конина, і, як це водиться, кухоль меду. Але ж він приїхав не сам, з ним Малуша. Он вона сидить, загорнувшись у ряднину, на кормі; принишкла, мовчить, переляканими очима позирає на Почайну, на берег. Що робити з нею, адже на Гору, до княжого двору, якоїсь дівчини не пустять?!

Проте довго думати не доводилось. Він мусив щось робити, і то швидше, поки не настав вечір і на Горі не опустили мосту й не замкнули воріт.

– Ти вже сиди тут і жди, – сказав він Малуші, – а я піду поникаю там і повернусь.

– Я сидітиму й ждатиму, – відповіла дівчина і, щоб брат не турбувався, навіть посміхнулась.

Та коли Добриня закрокував по кручі й зник, їй стало страшно. Вона так загорнулась у ряднину, що видко було тільки бліде чоло й надзвичайно великі очі, і схожа була на пташку, що, почувши небезпеку, щулиться, ховається в своєму гнізді.

Добриня повернувся не швидко і зовсім не так, як могла уявити Малуша. Вона ждала, що прийде він такий, як їхав з нею в лодії, – звичайний, простий. Аж гульк – на кручі кінь ударив копитом, а на коні сидить князь чи воєвода. Вона хотіла щільніше загорнутись у ряднину, а вершник гукає до неї: «Малушо! Малко!»

Тільки тоді пізнала вона, що то Добриня сидить на коні, з щитом у лівій руці, з списом у правиці, ніби богатир, про якого розповідала їй мати.

Малуша одразу ж ластівкою випурхнула з лодії. Добре, що хоч вузлика – материн подарунок – не забула взяти. Стала оддалік від коня, дивиться, що буде далі.

А Добриня їй каже:

– Лізь до мене!

– Куди?

– Та сюди ж, у сідло…

Ще й руку подав.

Малуші це була не первина, на незасідланого коня в Любечі стрибала, учепилась і тут за стремено, за руку Добрині – і мов прикипіла на луці поперед брата.

Добриня торкнув коня, вони поїхали, і тоді Малуша побачила набагато більше, ніж із лодії. Вони їхали якийсь час по низині – Оболоні, де то тут, то там стояли убогі хижі й землянки, а праворуч і ліворуч за огорожею виростало всяке зело. То були, як пояснив Добриня, княжі огороди. Потім вони одразу пірнули у велике стовпище людей, що, збившись навкруг високого дерев’яного боввана, перед яким горів вогонь, кричали, сперечались, махали руками.

– Не бійся, – сказав Добриня, – це – торг, а ото стоїть бог Волос.

І Малуша довго озиралась на багатоголосий торг і на освітленого полум’ям вогнища бога, що срібними блискучими очима дивився на Подол, Почайну і, як здавалося Малуші, позирав також і на неї.

Коли ж Малуша одірвала погляд від торгу й бога, то помітила, що вони вже їдуть узвозом і що попереду них, зовсім близько, вималювалась на небі, ніби заступила половину його, висока гора, на вершині якої видно стіни, ворота, міст.

Але на цей раз Малуша так і не встигла побачити нічого на вершині гори, бо Добриня раптом закрив її щитом, ще й сказав:

– Отак під щитом і сиди, а вже потім все побачиш.

Ось чому сталось так, що Малуша потрапила на Гору, не побачивши нічого з того, що хотіла бачити, та й не розуміючи, що замислив і робить її брат. Вона зрозуміла тільки, що чомусь їй треба ховатись, зщулилась, як звірятко, за щитом, бачила тільки руку Добрині, якою він тримав ремінь щита, чула, як, важко ступаючи нагору, дихає кінь, чула, як важко дихає й Добриня.

А Добриня їхав, гордовито тримаючи поперед себе в лівій руці щит, правицею грав легенько списом. Ось копита коня затупотіли по мосту, на якому стоїть кілька сторожів города, ось ворота, біля них ще кілька сторожів. Але Добриня не помилився, він все зробив так, як замислив. Сторожі, які стояли на воротях, подивилися на Добриню, що, гордовито сидячи на коні й тримаючи щит перед собою, їхав мостом, але нічого в нього не запитали. Мовчали сторожі й тоді, коли кінь Добрині рушив у ворота. Скільки тих гриднів проїжджає цими ворітьми – один туди, другий сюди, з Гори їдуть – коні гарцюють, від Подолу підіймаються – коні ледве йдуть. А кожен гридень щось везе з собою – той козу, інший – вівцю, ще один – бранку з поля. Спробуй поговорити з ними, – не перекричиш, клопоту не оберешся, ще й до князя на суд потягнуть. А хто в князя за гридня дорожчий? Інша справа ремісник з передграддя чи купець з Подолу. З них можна запитати, з них можна і взяти. Для того й стоїть на воротях сторожа – береже князя со дружиною, але й себе не забуває.

Добриня зупинив коня біля хиж, що купчились одразу за гридницею. Тут жили його друзі – такі ж княжі гридні, як і Добриня. І зараз вони, почувши тупіт коня, вискакували з хиж, товпились, дивились, що то за вершник їде по Горі.

– Та це ж Добриня, – виступивши наперед, заволав раптом один з них, височенний, широкий у плечах, майже голий, в самих тільки ногавицях хлопчина, якого всі прозивали Туром. – Гей, Добринє, де єси бував?

Добриня нічого не відповів, зіскочив з коня і, поставивши до дерева щит, подав обидві руки Малуші.

– Правду рече Тур, – закричали тоді кілька гриднів, – де ж бував ти, Добринє, де дістав таку дівчину красну? У печенігів а чи хозарів?

Малуша розгублено озиралась на здорових, червонощоких, вусатих хлопців, що обступали її колом, сміялись, сіпали за руки, навіть за косиці. Вкрай знітившись, вона відступила, благально поглядаючи на брата.

Суворий і замислений стояв Добриня. Він співчутливо поглянув раз і вдруге на Малушу, зиркнув сердитими очима на друзів-гриднів і нарешті крикнув:

– Самі печеніги ви суть, а не гридні! А ти, Туре, що собі мислиш? Сестра це моя, Малуша, чуєте, сестра!..

І враз ніби холодним вітром хльоснуло вусатих хлопців. Тепер вже вони знітились, замовкли, іншими нібито очима, ласкаво й тепло, поглянули на дівчину.

– Так чому ж мовчав? – промовив нарешті той самий Тур, що заварив усю халепу. – Сказав би, то воздвигли б славу… – Але він на цьому не кінчив, а, широко розставивши босі ноги і взявшись руками в боки, додав: – А коли така притичина вийшла, то скажу: від роду не бувало, щоб жона під щитом виїжджала на Гору. Зичу я, Тур, і буде тобі, Малушо, тут, на Горі, велика честь і щастя.

У першу ніч, коли Малуша з’явилась на Горі, Добриня не знав, що з нею робити. Сам він, разом з двадцятьма гриднями, жив у хижі під стіною і покласти Малушу там не міг. Гридні – хлопці прості, і випити, й погуляти зугарні, але щоб дівчина спала поміж ними – не бувало. Одвести її в якусь із хлівин, де живуть з родинами ремісники й кузнеці, – але ж він нікого з них не знав. Про це й думав він, сидячи на призьбі своєї хижі. Добре, що хоч Малуша цього не відає: вона встигла вже обійти весь город, а тепер пішла до требища, де жерці складали вечірню жертву.

І тоді допоміг йому гридень Тур, той самий, що недавно глузував з Малуші, побачивши її під щитом на коні.

Він підійшов до Добрині нібито знічев’я, постояв, почухав п’ятірнею волосся, винувато сів.

– Щось ти невеселий? – почав Тур, дивлячись на Добриню.

Добриня обернувся до Тура подивитись, чи не збирається той знову глузувати. Але Тур не жартував – великий, з копицею рудого волосся, з глибокими шрамами на обличчі, в одній сорочці й ногавицях, сидів він суворий і тихий, дивився на сонце, що закочувалось за дахи боярських будинків, на голубів, що табуном ширяли в небі.

– А чого ж мені бути веселим? – роздратовано сказав Добриня. – Вдома сестрі жити несила, як її довіз сюди – не знаю, як обдурив сторожу – сам жахаюсь. А тут? Поглузували з мене й сестри та й пішли. А мені що з нею робити?

– Ти не май зла на мене, – сердечно промовив Тур. – Сказав уже – не знав, що це твоя сестра, от і зірвалось слово… Прости мене за це.

Добрині стало шкода Тура. Справді, що дивуватись з гридня. Днесь він п’є та гуляє, завтра загине. Раз жити на світі, раз і помирати, – глузуй, гриднє, з людей, з себе самого насміхайся, може, завтра ворон у полі закряче над тобою.

– Гаразд, Туре! – тихо промовив він. – Не винувать себе, і я тебе не винувачу. А от що робити з Малушею – не знаю. Вона в мене молода, ніде ще не бувала, сама про себе не подбає, а я куди її поведу? У гридницю чи в наші хижі?

– Ні, – відповів Тур. – У гридниці і в наших хижах її не покладеш: дізнається сотенний, скаже тисяцькому, тисяцький воєводі, а тоді з нею хоч у прірву… А ти, Добринє, не знаєш когось із кузнеців чи ремісників?

– Коли б то знав…

– І я не знаю, – зітхнув Тур. – А що, – замислився він, – коли б поклали ми її у стайні на сіні?

– Що ти говориш, Туре? Туди ж і вдень і вночі ходять усі гридні, княжі слуги.

– Правда, Добринє, – згодився Тур. – Там сестру побачать і скривдять.

Обоє замовкли. Добриня безнадійно дивився на город, на требище, де загорілось, затанцювало довгими червоними язиками багаття. Тур дивився на небо, що починало темніти, на голубів, що білими цяточками висіли в ньому.

– А що, – опустив раптом голову й засміявся Тур, – коли ми покладемо Малушу коло себе?..

– У хижі? – щиро здивувався Добриня.

– Та ні ж, – перебив його Тур. – У хижі не можна, покладемо її над хижею…

– Де?

– У голубнику… – Тур простягнув руку й показав на великий голубник, що одним кінцем своїм спирався на дах хижі, другим – на гілку старого дуба. – Адже там, біля голубника, є закамарок для харчів. Взимку туди лазять княжі сторожі, а зараз ніхто не полізе, ніхто Малушу не зачепить.

Добриня замислився. У словах Тура була правда. Тут, на Горі, всі дуже любили голубів. Зроблені з дерева, прикриті дашками голубники для них стояли на княжих і боярських теремах. З давніх-давен був такий голубник і над їхньою гридницькою хижею, а біля нього закамарок, куди взимку для голубів зсипали зерно.

Голубів на Горі ніхто не чіпав, не їв, вони вважались божою птицею, вільно виводились, зграями літали над зеленою Горою.

– Справді, – згодився Добриня. – У закамарку їй буде непогано. Та й сотенний нічого не скаже.

– А що йому говорити? Це ж не гридниця, а голубник. Удень гулятиме Малуша, спатиме на голубнику. Принесемо ми їй їсти й пити… Адже так, Добринє?!

– Буде так! – згодився Добриня. – Це ти добре придумав. Буде так!

І Малуша тієї ночі спала у закамарку біля голубника. Увечері вона попоїла разом з братом у хижі. Вечеря була дуже смачна – юшка з рибою, пахучий хліб. Рудий гридень Тур дав їй ще й кілька чудових царгородських ріжків, яких вона зроду не бачила. Коли ж зовсім стемніло, Добриня підставив їй плече, допоміг вилізти у закамарок біля голубника.

– Отам, Малко, й спи! Голуби – вони чисті, смирні!

– А я не боюсь… З ними ще краще.

Та й чого б вона боялась? У закамарку було затишно, тепло, крізь розчинене віконце видно було шматочок неба й кілька зірок, десь близько за стіною воркотали й пурхали старі голуби, тихо пищали голубенята. Була вона задоволена й щаслива, бо за довгий день побачила більше, ніж за все своє життя, бо опинилась у городі Києві, відчула ласку гриднів. Швидко й заснула Малуша.

Спали й гридні в хижі під голубником. Тут, у дерев’яному городі, крім теремів княжих, заборонено було запалювати вночі вогні, бо скільки разів траплялось, що з малої іскри спалахувала й буяла велика пожежа. Усі лягали спати в городі, тільки сутінки обгортали Гору, а коли хтось що й робив, то в темряві, помацки. Сторожі на городницях стежили всю ніч за валами, а разом дивились, щоб хтось не палив світла. Прокидались у городі всі рано, до схід сонця. У хижі під голубником гридні спали міцно.

Не спав з них тільки один. Він довго лежав на дерев’яній одрині із розплющеними очима, потім підвівся, встав, обережно, щоб у темряві не зачепитись об щось, вийшов з хижі й сів на призьбі.

Рудий, веселий Тур зараз був засмучений; схиливши голову до грудей, поклавши руки на коліна, сидів він на призьбі мовчазний, тихий, замислений.

Гридень думав про те, що прийшов він на Гору ще за князя Ігоря. Служив у його дружині, ходив з князем на деревлян, бився з обрами, чорними клобуками, печенігами в полі, посічений був мечами. Один печеніг перебив йому мечем все чоло, – довіку носитиме цей шрам гридень Тур…

Це було бурхливе, веселе життя. Сьогодні пий, гриднє, та гуляй, завтра, може, кості твої забіліють у дикому полі, – так живуть гридні, вої, вся княжа дружина, так жив і гридень Тур.

І ось гридень Тур замислився. У нічну годину пригадав він далеке село над рікою Десною, коло города Остра, пригадав батька й матір, двох братів і сестру…

Жаль обгорнув душу Тура. Батько його Тур був давнього славетного роду, – хто в Острі не знав Турів! Але ж батько не мав ні слави, ні багатства. Збіднів, взяв купу в боярина Кожеми, не міг її сплатити й став холопом княжим, а якось навесні, коли рубали й спускали на воду дерева, попав під колоду, потонув у Десні.

За батьком пішли всі – мати, сестра, два брати. Всі вони померли, коли після лютої зими закотився до Остра мор. Тільки він – молодший Тур – видужав, оклигав, вижив.

Так і потрапив до Києва й княжої дружини. У селі коло Остра, де всі землі забрали Кожема й інші бояри й воєводи, Тур, либонь, загинув би. У княжій дружині його одягали, годували, тут, на Горі, він мав дах над головою, одрину під боком. Пий, гриднє, веселись, може, не швидко ще груди пройме стріла, а череп розтрощить меч!

«А коли, – подумав тепер Тур, – не візьме стріла і не вб’є меч, тоді що?!»

І справді, поки він ще молодий та здоровий, то потрібен у княжій дружині, а коли в Тура не стане сил, куди ж тоді? Пожалування, це так. За добру службу можуть дати гридневі шмат землі в дикому полі. Поки був молодий, то стеріг князя в городі, старий став – бережи його поле.

«Ні, – думав далі Тур, – так не можна, треба жити інакше!»

І ще замислився гридень Тур над тим, чому саме в цю ніч прийшли йому в голову такі думки, чому зараз він не може спати?

Тур встав з призьби, трохи одійшов, побачив у нічній пітьмі голубник на даху, уявив, як там спить дівчина Малуша.

Так ось чого не спиться Турові. Ця дівчина з карими очима дуже схвилювала його. Вона нагадала йому минулі роки, батька, матір, брата, сестру. Вона, либонь, і схожа на його сестру Веселку… Так, так, вона дуже схожа на неї…

Але не тільки схожа. Коли Тур подумав про те, що вона лежить там, на голубнику, тихо дихає, спить, у нього дуже забилось серце, він хотів би сісти коло неї, взяти її за руку, сказати щось сердечне, щире, ласкаве.

Ні, гридень Тур не знав, що з ним сталось. Звідки це найшло на нього, чому він хоче жити й любити?

3

Ключниця Ярина не забула того, що їй сказала княгиня, й часто замислювалась, кого ж їй взяти собі наступницею, кого доведеться вести до княжої стравниці.

Хоч мала Ярина під своєю рукою й чимало дворянок, проте зупинитись на комусь не могла – та була неповоротка, інша зухвала, ще одна некрасива з лиця, а таких князі не любили.

Часто придивлялась Ярина до Пракседи. З усіх дворянок це була найкраща дівчина-переяславка, струнка, ставна, з високим чолом, великими темними очима – краса!

Та не все подобалось Ярині в Пракседі. Мала ключниця метке око, і хоч Пракседа прикидалась тихою й ласкавою, раз і другий помітила, що Пракседа часто свариться з іншими дворянками. Бачила Ярина її і в гніві – із очима, в яких палахкотіла мста, із закушеними до крові устами, хижу, злу, нестримну. Чудова дівчина-переяславка Пракседа, але Ярина боялась ввести її до княжої стравниці.

Тим часом і сама Ярина відчула себе краще, хвороба й кволість зникли, поралась вона добре. Княгиня мовчала, тому й вирішила ключниця перечасувати, шукати собі наступницю не тільки на Горі, а й на княжих дворах – у Вишгороді чи Білгороді. Про це Ярина не раз говорила княжим тіунам, просила привезти кількох дворянок – метких, вправних, красивих, а сама ключів із своїх рук не випускала.

А вже пішла осінь, роботи в ключниці було багато, з усіх князівств і дворів везли на Гору всяке добро – жито, мед, віск, в’ялену й посолену рибу. Ярина все ходила й ходила, брязкотіла своїми ключами біля житниць, медуш, бретяниць^[50], хлівів, все думала, як би чого не забути, приготувати до зими.

Так вона згадала й про голубники – треба було й для птахів запасти зерно, подивитись, чи не повибивалися там стіни.

До великого голубника, що був побудований одразу за гридницею, Ярина прийшла на світанні, коли ще всі гридні спали, бо не любила зустрічатись з ними – крім лайки та лихого слова, від них нічого не почуєш. Тому Ярина тихо пройшла до голубника, піднялась драбиною до закамарка, відчинила двері…

І раптом вона мало не впала з драбини, остовпіла, потім затремтіла, бо в сірому промінні побачила перед собою в закамарку обличчя, руки.

– Хто це? – прошепотіла Ярина, побоюючись, що то якась вихватка гриднів.

– Це я, – почула вона тонкий дівочий голос.

– А злазь-но сюди! – сказала Ярина й стала спускатись драбиною назад.

Слідом за нею вилізла із закамарка й спустилась на землю дівчина, якій на вигляд було не більше як п’ятнадцять-шістнадцять літ. На ній була сама тільки сорочина, підперезана мотузком, ноги босі, обличчя невмите, волосся розкуйовджене.

Але було в дівчині щось таке, що й привабило Ярину. Дівчина була дуже перелякана, і ключниці стало шкода, що це вона так її настрахала. Ярині сподобалось і обличчя дівчини, великі карі очі.

І ще, звичайно, зацікавило ключницю, звідки з’явилось це дівча тут, де живуть гридні.

– А підійди-но сюди ближче, дівчино, – промовила Ярина.

Малуша підійшла, але, либонь, злякалась ще більше, бо Ярина помітила, що в неї тремтить все тіло.

– Ну, чого ти боїшся? – якомога ласкавіше додала ключниця. – Я тобі не зроблю зла, іди-но сюди.

Дівчина підступила трохи ближче.

– Ти звідки? – запитала Ярина.

– З Любеча, – відповіла дівчина зляканим, але дзвінким голосом.

– А як звуть тебе?

– Малка.

– Бачу, що малка. А чия?

– Добринина.

– А чого ти опинилась на Горі?

– Брат Добриня привіз…

Але в цей час почулись кроки, і на стежці з’явився Добриня, що ніс сідло. Побачивши ключницю княгині Ярину, яку гридні, так само, як і вона їх, не дуже долюбляли, він хотів привітатись та й обминути її. Але ключниця була не сама, вона з кимсь розмовляла. Ступивши ще один крок, з трепетом душевним Добриня побачив, що розмовляє вона не з кимсь, а з його сестрою Малушею. Він навіть остовпів: не вистачало, щоб ключниця знала про його гріх!

Та справу полагодила сама Малуша. Побачивши Добриню, вона притьмом кинулась до нього і сховалась за братовою спиною. Певна, що тепер їй вже ніщо не загрожує, вона визирала з-за спини, дивилась на ключницю іншими – лукавими – очима.

– Слухай, гриднє, – промовила тоді Ярина. – Та що ж то є за дівчина?

Добриня поклав на траву сідло, витер спітніле чоло й сказав:

– Це моя сестра.

– Так чому ж вона тут? – Ключниця показала на голубник.

Добриня безнадійно махнув рукою й виштовхнув Малушу поперед себе.

– А що я мав робити? – показуючи на дівчину, запитав він. – Поїхав я нині до Любеча, сам я звідти, батько там у мене, мати, був дід Ант… та ось ще сестра Малуша… Приїхав я, подивився, діда Анта немає – помер від печенізької стріли, все добро діда добрі вуйки забрали, батько й мати голодні, назі, і оця – Малуша – загибає. Адже загине, загине, бачу, сестра. А вона мені люба. Ти не дивись, ключнице, що вона така занехаяна, квола. Вона хороша сестра. Адже так, Малушо? Ну, говори!

Малуша мовчала, та й що вона могла сказати?

– От я й привіз її сюди, – сказав Добриня. – Нехай, думаю, буде біля мене тут, на Горі. А далі, вже коли привіз, замислився: що мені з нею діяти? Роботу знайти – а де, жити сестрі треба – а куточка немає. От з гриднями надумали – нехай живе Малуша тут, на голубнику, разом з птахами, а їсть те, що лишається в моїй мисці.

Ярина подивилась на Малушу, що, опустивши руки, стояла перед нею, й тепла посмішка зігріла тепер обличчя старої ключниці. Їй сподобалось, що Добриня так просто й одверто розповів про свою сестру, подобалась їй і сама дівчина з великими карими очима, що так допитливо дивилась на неї.

І ще відчула Ярина, як болять у неї всі кості, пригадала розмову з княгинею Ольгою, подумала про те, що треба їй когось на підмогу собі брати, бо скоро-скоро зовсім працювати не зможе.

– А що, – замислившись, вголос проказала свої думки Ярина, – коли б я взяла твою Малушу до двору? Там і для неї робота знайдеться.

– Матінко ключнице, – крикнув Добриня, забувши, що всі гридні бояться й цураються Ярини, – та коли б ти взяла її до двору, я б тобі дякував, доки живу, довіку!

– Не треба мені дякувати, – зітхнула Ярина, – там у дворі дівчині також буде нелегко. Поки мала – небагато роботи з неї запитаю, більша стане – ой, багато доведеться працювати. А ти не боїшся, Малушо, йти до княжого двору?

– Не боюсь, – тихо відповіла дівчина.

– То приведи її завтра рано-вранці до мене, там біля терема є хижа. Та обмий її, чисту сорочку одягни. Чи є в тебе сорочка? – запитала вона в Малуші.

– Є сорочка! – радісно відповіла Малуша, пригадавши про материн вузлик.

– Буть по цьому, – промовила ключниця й рушила стежкою до терема.