Хресна проща

– Змиваймося! Міліція звалить усю вину на нас.

Хлопці вибігли з темного провулка на Городецьку, й біля костьолу Святої Єлизавети сказав Ігор:

– Розходьмося. Чорна сотня вже шнирить по Львову й до Миронової квартири через той його радіоприймач давно, видно, прицілилася. Наступної неділі зберемось в Страдчі…

VIII

Страх добирався до нас поволі, зате туго й уперто, і чим блідішим ставав синій басаман під моїм лівим оком, тим глибше я усвідомлював наше безсилля: напад чорносотенців біля Миронової квартири був лише сигналом. У наступні дні стало відомо, що на Пекарській нападники побили молодого художника Деревлянка, що такої ж наруги зазнав актор театру імені Заньковецької Глухий – погроми планувались, звісно, у будинку КДБ на вулиці Дзержинського – щоб залякати люд, сподіяний на добрі переміни після угорської революції, котра, здавалось, охопить полум'ям усю Європу, й ті надії згасали з кожним днем.

Моторошні вістки долинали в Галичину з-поза Верецького перевалу: совєтські танки прасували угорську землю, людські кишки намотувались на танкові гусениці, повсталий народ загороджував вулиці Будапешта й гинув під залізом, окупанти гасили вогонь революції кров'ю – конала столиця Угорщини під чобітьми новітніх ординців, прем'єр-міністра революційного уряду Імре Надя розстріляли, совєтський ставленик прем'єр Янош Кадар оголосив мир на рівнинах Паннонії…

Проте ми таки зібралися у страдчівській печері на Дмитрія при світлі стаєнної ліхтарні, яку я захопив з собою з Янова, поставали за сповідальним каменем, щоб присягтися – хто що може зробити для укріплення духа зневоленого народу, бо іншої зброї в нас не могло бути.

…Осіннє сонце знесилилося лінивою мандрівкою небом й перед тим, як зануритися в озеро потьмянілого туману на заході, зачепилося за пухнастий вершечок сосни, що самотньо виструнчилася на Страдчівській горі; важкі тіні від соснового галуззя впали на заґратований отвір печери, в нутрі якої, можливо, завмерлі звуки нашої давньої розмови, згуки суперечок і, може, й мої слова записалися на чорних стінах арештантським тайнописом, що його в'язні виписують вмоченим у молоко писалом, і якби я нині міг зайти досередини й повести полум'ям свічки по стінах, то, певне, запис моєї мови проступив би коричневими літерами з піщаного ґрунту, і я прочитав би те, що говорив…

А втім, подумав я, подібної процедури не варто було б і починати, адже моя тодішня скупа річ розлого записалася в книгах, які я встиг донині написати й віддати світові, і може, вони, як я мріяв ще тоді, зміцнили дух хоча б однієї людини кріпостю віри в незнищенність національної ідеї й вічність мого народу, якому та віра потрібна, як кисень.

Сонце вже вихопилося з полону соснових галузок й почало тихо спадати вниз, мов карнавальна кулька, з якої витік гелій: я втямив, що до вечора недалеко, й ночувати подамся в Янів до сестри, яка стала господинею в батьківському домі, й для згадок про доморосів залишилося в мене небагато часу, а ніхто з них не приходить на умовлене місце, щоб допомогти згадати минуле, що промайнуло, мов блискавка, і утопилось у пропасті літ.

Ніхто не прийде… Молодин, в якого замість обличчя чорна кора налогового пияка, а перед ним капелюх для жебранок, в руках гітара, на якій залишилося тільки три струни, він навіть не впізнає найближчих друзів – то як може прийти, та й чи треба… Антон знайшов собі вітчину на Зеленому Клині й повертатися в незалежну Україну не хоче й не може – там пустив свій корінь у землю, яка стала йому рідною… Ореста вже, певне, вийшла на вчительську пенсію в Ужгороді, вона могла б прийти… Мирон встиг побувати в тюрмі за розповсюдження забороненої літератури, з проголошенням Незалежності вийшов на волю, був обраний депутатом Верховної Ради України від Залізничного округу, до Львова приїжджає нечасто, я лише один раз зустрічався з ним у Києві; його приятелі збираються без нього на пляцу перед кінотеатром «Маяк» навпроти костьолу Святої Єлизавети, грає в ніс постарілий брудний Філько, затуляючи пальцем то одну, то другу ніздрю, крива бабця Каролька й досі не втомлюється танцювати під ту музику, а пан За-ніц без Мирона не має з ким політикувати, тож більше часу проводить в барі «Пиво-води» на Городецькій, де збираються завсідники випити і про політику побалакати й де грає на гітарі п'яний Аркадій…

– А може, Ліда?..

Про що ж я говорив тоді? Може, й не говорив, а продумував, бо вже не давав мені спати задум розлогого роману з найболючіших епізодів історії України, уявлявся мені цілий цикл романів – гордих і болісних…

Тьмяне світло стаєнної ліхтарні падало на обличчя моїх друзів, що стояли за сповідальним каменем і слухали…

Що я хотів сказати доморосам, які зібралися у страдчівських катакомбах у той безнадійний час, коли несміливі сподівання на бодай мізерну крихту свободи здиміли в угорському пеклі, а їхнє місце посіла загроза кар за найменший проблиск вільнодумства? Ми всі ніби враз відчужилися, боялися зазирнути одне одному у вічі, щоб не піддатися ще більшому почуттю резиґнації і страху; сприяла нам у цьому темінь печери, проколена пломінчиком стаєнної ліхтарні, яка щедро освітлювала лише моє обличчя, й мені здалося, що на мене дивляться мої друзі з надією на розраду.

Я вловив ці позирки й сповнився почуттям відповідальності й сміливістю, адже хтось з нас мусив зрунтати це відчуження хоча б одробинкою оптимізму, цю місію я взяв на себе й сказав:

– Ми повинні в нинішній темряві засвітити вогник надії на нашу невмирущість, і тим вогником має стати пам'ять. Чей стоїмо на стації хресної дороги, де упали ченці й отець Миколай Конрад, й ми маємо піти тією дорогою до самого кінця, хай би якою довгою вона була, й нагадати людям про всі жертвоприношення, які відбулися на ній, а тих стацій безліч на нашій землі, немов ран на тілі Христа, тож мусимо написати, розмножити й передати людям літопис жертв, бо без пам'яті про них перестанемо бути нацією…

– Якби менше пафосу, Ігоре… – пискнула Ліда.

– Помовч, Сороко, – прозвучав у темряві голос Доленка. – Є в житті хвилини, які вимагають пафосу…

Я продовжував:

– І хай ятриться болем пам'ять про упадок останньої фортеці Галицької держави – Одеського замку в нерівній боротьбі з військом польського короля Яґайла, хай спалахне вогник надій, засвічений у школах львівського ремісничого братства, хай заболить нас чорнота ріллі на місці зруйнованої Січі і зжахне соловецька яма, у якій чверть століття мучився останній кошовий…

– Й нехай дими Батурина проїдять наші закислі байдужістю очі усвідомленням нечуваної зради полковника Носа, який провів таємним ходом московську орду в саме серце гетьманської столиці, – перейняв мій монолог Антон Доленко, – й покличмо на нашу хресну дорогу старчика Сковороду, розумом якого захоплювалися французькі енциклопедисти…

– І хай відіб'ються на ній, – вклинився у нашу молитву Мирон, – сліди Шевченкових мук і Франкової науки, і хай нестерпно заболить нас жертва святого мученика отця Миколая Конрада й подвиги героїв-упівців, які гинули за Україну в підземних схронах…

– Мусимо створити цей літопис для священної і злої пам'яті й тільки тоді зможемо сказати: «Ми витримали всі страждання на хресній прощі й заслуговуємо на воскресіння!» – завершив я присягу…

Чи насправді ми тоді присягали, не знаю. Можливо, це нинішня моя уява, та я впевнений: саме тоді зродилась в мене постанова написати великий історичний роман у багатьох книгах під назвою «Хресна проща».

Й Антон Доленко сказав тоді, я це добре пам'ятаю:

– Хто б не написав цей літопис – ти чи я, чи всі ми разом – все одно він не прорветься до людей крізь цензурні заборола. Треба перехитрити ворога, як це робили східні поети: спочатку писали фальшиві присвяти ханам і беям, а потім додавали до них свої шедеври, яких повелителі, запаморочені похвалами і від того п'яні, – не читали.

Ліда підійшла до сповідального каменя, на піщаній стіні захиталася її тінь, нібито душа відділилася від тіла, й заговорила:

– Не можна бавитися у піджмурки з правдою, Антоне. Гоголь так уже маскувався, що й не стямився, як запродав душу нечистій силі…

– Ну і що, – обірвав Лідину мову Аркадій. – Чорт заплатив йому вічною славою!

– За яку його мучило сумління до самого скону, – додала Ліда. – Це ж не когось там з його персонажів, а самого переслідувала нечиста сила у «Вії» та в «Ночі під Івана Купала».

Вихопився нарешті Мирон:

– Зате Гоголь умертвив національну російську літературу – не відбулась вона, ставши паляницею із української муки, замішаної на квасних московських дріжджах. Не народилися або покінчили самогубством Цветаева, Єсенін, Маяковський, а властиву російську літературу творили нащадки українських гетьманів та священиків: Толстой, Достоєвський, Короленко, Чехов, Бунін… Такі вони російські, як Джозеф Конрад – англійський… За рецептом українця Гоголя, який пустив по світу Плюшкіних, Коробочок та Чичикових, вони дали перевертни? – Смердякових та Раскольнікових…

– І однак це література, яку читають у всьому світі! – заярився Аркадій, і Ліда з подивом глянула на нього, адже він ніколи не встрявав у літературні суперечки, і їй здавалося, що для цього в нього бракне розуму і знань. – Не назвемо нашими твори цих письмеників тільки тому, що вони за походженням українці. Та й Гоголь ніколи не був українським патріотом, то й не треба тягнути його за вуха в нашу літературу. Згадайте, як він ревно перепрошував чорта, працюючи над другим томом «Мертвих душ», в якому намагався показати російський позитив…

– Й не прийняв чорт Гоголевої ялової плати, письменник спалив твір! – аж підстрибнув Мирон. – І послав по світу арідника в подобі Чичикова, який у різних шостасях й донині заманює своїм вишуканим хамством читачів!

– То що з цього виходить? – посміхнувся Аркадій, і важко було Ліді збагнути, чи він сам переконаний в тому, що мовить. – А те, що не надавайте за прикладом Гоголя масок, а здирайте їх з обличчя, як це зробив Хвильовий. Коли йдете на битву, піднімайте заборола, нехай ворог бачить, хто ви. Маски вам не допоможуть, вони тільки зганьблять. А коли не зумієте цього зробити, то ставайте краще шевцями, а не літописцями, хоч якась буде з того користь…

– А він має рацію, – сказав Мирон.

Мовчала тільки Ореста, її й не видно було в печерних сутінках.

Врешті ліхтарня згасла, й ми всі розгубилися у напівтемряві. Синютка й Доленко сховалися в пітьмі чернечої ніші, й могло здаватися їм, що нікого більше в печері немає. Мирон крутив ґудзика на Антоновому піджаку й переконував його, що настав час по-новому дивитися на рідну історію.

– Усі наші помисли, – говорив він, – звернені в минуле. Ми гордимося найсильнішою колись у Європі княжою державою, але ж її давно вже немає; хвалимося найдобірнішим військом – козацтвом, а де воно нині; тягнемо свій родовід від Трипілля – і яка ж то пиха нас діймає, що з-над Дніпра розповсюдилась по всьому світу хліборобська цивілізація, й забуваємо проте, що, можливо, в тій сивій давнині зосталася й навіки зачахла наша незалежність…

– Але ж було, було? – пробував сперечатися Антон.

– Тож то і є, що – було!.. Вся наша біда, Антоне, в тому, що ми не вміємо, навіть не насмілюємося ставати модерними, ми так ніжно любимо свою ветху патріархальність, що й світського елеґанта Шевченка одягнули в старий кожух й аніруш не хочемо знімати ту одежу з нього; ми стали нецікаві світові, від нас тхне нафталіном… Таж ми навіть нової української літератури не знаємо як слід, наш образ Божий заляпано червоним багном, крізь яке прозирають лише сірі постаті Гаврилюка, Тудора, Гадана, а були ж у нас Юрій Липа, Олена Теліга, Олег Ольжич – що ми відаємо про них? Та ми й про великого поета Євгена Маланюка дізнаємося лише із вірнопідданської інвективи Сосюри: «Шановний пане Маланюче, ми ще зустрінемось в бою!» Але ж не протестуємо проти свого невігластва, навіть деколи ним і пишаємося і брешемо самі собі, що націоналістична література не витримує з нами конкуренції, а Олена Теліга, тендітна жінка, зреалізувала свій протест у Бабиному Яру під сміх фашистів, однак про її подвиг ми майже нічого не чули…

Обступленим темрявою Миронові й Антонові здавалося, що їх у печері тільки два, й вони не помічали того, що в такій самій самотині стоять на тлі світляної плями печерного отвору Ліда й Аркадій і розмовляють упівголоса.

«Скажи мені, Аркадію, коли ти справжній?» – «Коли дивлюся на тебе». – «Ти й тут вдаєш із себе артиста, адже цієї миті ти мене не бачиш, темно». – «Твій образ завжди перед моїми очима». – «Невже аж так наблизилася я до тебе в черзі твоїх пасій?» – «Ти завжди йшла попереду них». – «Чому ти не постукав у двері, коли блукав біля мого дому?» – «Боявся твого глуму, ти жорстока…» – «Проведи мене нині на Замарстинів…»

Їх теж було тільки двоє, вони нікого не бачили поруч із собою, та я їх, як і Мирона з Антоном, теж чув, а десь у темному проваллі печери немов зачаїлася ще одна людина, така ж самотня, як і я, вона напевно чула розмови оповитих темрявою людей і сама мовчки розмовляла, тільки ні я її, ані моєї мови ніхто не чув, кожен з нас відокремлено існував у пітьмі й слухав лише себе самого; свої слова я посилав у провалля печери, де стояла, мусила стояти Ореста, та вони губились, глухнули, й не чула дівчина моєї клятви у вірності їй і мого запевнення, що ту вірність не здолає її нехіть до мене. Не чула цього Ореста, і я не чув її думок, поки не прошелестів із густого смерку шепіт, коли в печері залишились тільки я та вона:

– Почекай хвильку, Ігоре…

Й тоді я, немов незрячий, простягнувши вперед руки, пішов на той голос; на сповідальному камені ще блимала ліхтарня, й до того пломінця з глибини печери наближалася щупла постать дівчини, в косі якої знизу доверху пробігали скупі світляні блискітки.

Ореста стала за сповідальний камінь, з темряви проступило її обличчя, і я знесамовитів від захоплення – така вона була прекрасна! Вона простягнула до мене руку, холодна долонька лягла на моє зап'ястя, і не з уст, а з пальців потекла її мова, якої краще б я не чув ніколи!

– Я грішна, Ігоре, та не розгрішення від тебе прошу, хочу лише, щоб ти, дізнавшись, відкинувся від мене й не мучився, мені тебе жаль. Я була коханкою Аркадія…

Й тоді мене прошило зовсім несумісне з її сповідальним признанням почуття: замість гніву й болю мене пройняла пекельна хтивість, наче б я був присутній при їхньому гріхопадінні, і я збагнув тієї миті, що не зможу викинути з душі образу коханої, поки не здобуду її так, як Аркадій.

У той мент світелко ліхтарні згасло, я кинувся у темряву, та не знайшов Орести, її силует уже затуляв отвір печери, вона повернулася до мене, і я почув її шепіт, схожий на сичання змії:

– Мені насправді жаль тебе, Ігоре… Ось слід басамана під твоїм оком, а це тільки початок, вас усіх знищать. І я не хочу бути серед вас. Я врятую вас, ненавидячи, і знаю, як це зробити… Я не люблю тебе, не люблю нікого, та й увесь світ мене не гідний!

Вона, хлипаючи, зійшла східцями униз на лісову стежку й побігла нею до залізничної станції. Наздогнала Ліду з Аркадієм, обминула їх і зникла з моїх очей назавше.

Я бачив, як віддаляється від мене Ліда, – її теж забрав у мене Аркадій – усе забрав, мов Молох. Стояв на першій стації хресної дороги – нестерпно самотній – занімілий і спустошений серед глухої осінньої тиші. І враз почувся скрадливий хрускіт – хтось наступив на суху гілку. Я повернув голову до печерного отвору й побачив, як із печери виходить, скрадаючись, чоловічок у клепані. Побачивши мене, він чкурнув у ліщинові зарослі.

«Слухав негідник нас і донесе куди треба», – подумав я.

А втім мені було вже до всього байдуже…

– Нині ми розбрелися, відчужилися, й кожен пішов у свояси окремо, – прошепотіла Ліда до себе самої, йдучи поруч з Аркадієм до станції. – Це лише початок, і мені сумно…

– Але ж ми з тобою разом… – промовив Аркадій так само тихо, і в його голосі забриніла інтимність. – Я хотів сказати тобі, Лідо…

– Не квапся, Аркадію… Я знаю, ти звик бути завойовником, однак передихни хвильку. Почекай, поки я сама тобі скажу…

Вони чекали на електричку, мали час, й Ліда пильно дивилася у вічі хлопцеві, ніби хотіла дошукатися в них того справжнього, про що запитувала в печері, впевнитися, що воно десь там ховається за ласим поглядом і парубоцькою самовпевненістю.

– Не перечу, якщо ти хочеш поперед мене вийти на бранне поле, – сказав Аркадій, і в його голосі почулася покірливість. – Амазонки завше нападали першими.

Ліда й далі не відводила від нього очей, чекаючи, поки він остаточно їй впокориться. Була вона цієї миті особливо чарівливою: її дівоча врода, завше прихована іронією, виринула із тайників душі чисто й зеленооко, це додало їй сексуальної зваби, й відчув Аркадій, що жадає її не для солодкої пригоди, а для життя, і сам дивувався з того поважного наміру, об який ще ні разу за свій одчайдухий вік не спотикався. Ліда наблизилася до нього, діткнулася долонею до щоки, провела пальцем до підборіддя, затулила пучкою вказівного пальця зарослу щетиною ямку й проказала, заливаючи хлопця зеленою магмою свого погляду:

– Піди до фризієрні, там тебе чисто поголять… Господи, який же ти вродливий – і пустий… – прошелестіли її губи, покрившись враз гарячковою осугою.

– Лідусю, я…

Й тут надлетіла електричка, Ліда заскочила до вагона, знайшла вільне місце, Аркадій підсів до неї, взяв за руку.

– Не треба… – промовила вона холодно й, щоб перемінити тему розмови, задала тривіальне студентське питання: – Маєш цікаву професуру, Аркадію? Знаю, що маєш, ваш факультет старий і потужний, а я не можу нічим похвалитися: журналістика в нашому університеті щойно заснована, й на викладацьку роботу напхалося повно вчорашніх газетярів, які досі дописували до преси про щасливе колгоспне життя й перевиконання планів… І якби не львівські бібліотеки, то я вийшла б з університету такою ж зеленою, якою й зайшла, або ще дурнішою. Мала нагоду перевестися до Києва, та моя мама останнім часом дуже подалася, батька давно немає, і я не можу її саму залишити.

На Підзамчі вийшли з електрички й рушили тісними занедбаними провулками в бік Голоска, поки не вийшли на Різницьку. Ліда продовжувала розпочату розмову:

– А в кого ти найохочіше слухаєш лекції?

– На це питання важко відповісти, Лідо… Зарубіжну читає Чичерін, то не викладач – артист! «Человек, кружку піва!» – на таку експресивну репліку не кожен актор спроможеться… А Гофмана подає так, що мурашки йдуть поза шкірою… Античну літературу читає Лур'є – то не викладач, а Бог! А яке щастя бачити щодня на кафедрі української літератури академіка Возняка. Викладає він погано – заїка, але який розум, які знання! Про Рудницького нема що й говорити – знає він чотирнадцять мов. То, скажу тобі, унікальний троглодит!

Різницька вулиця задзвеніла від Лідиного сміху, й Аркадій, якому щойно здавалося, що він здолав гордовиту дівчину цікавою розмовою, відчув себе враз знищеним.

– Lapsus linguae, lapsus linguae!^[3] – заволала Ліда на всю вулицю. – Ти ж хотів сказати – поліглот?

– Бодай тобі… Помилився, – проказав Аркадій скислим голосом.

– Дурниця, з кожним подібне трапляється… Якийсь дячок, наприклад, звернувся до прелата й замість «ваша ексцеленціє» сказав «ваша ексгумаціє…» – й Ліда ще лункіше засміялася.

Аркадій замовк – зламаний, переможений. Ліда ще щось вищебетувала, намагаючись зігнати з хлопця зніченість, та це їй не вдавалося. Біля свого будинку вона зупинилася й несподівано для Аркадія вчинила те, що з самого початку їхньої зустрічі мав намір вчинити він перший. Обнявши Аркадія, вона обціловувала його обличчя, та замість блаженства й щастя болісна ущербність зранила Аркадієву гордість, і він, йдучи додому, думав не про раювання з коханою, а про те, в який спосіб здолати її пиху…

Директор театру надав Аркадієві, як і багатьом неодруженим акторам, однокімнатну квартиру з туалетом і газовою плиткою в коридорчику – у прибудові до театрального будинку. Для студента це була неабияка розкіш… Й подумав Аркадій, коли вернувся із Замарстинова, що мине небагато часу, й він приведе в це скромне помешкання найелегантнішу в світі дівчину, яка стане його дружиною, й він пишатиметься нею перед людьми. Наперед втішався подивом товаришів, його анітрохи не турбувало, як складеться їхнє життя, – буде, як Бог дасть, а такої шляхетної, розумної й досконалої вродою дружини ніхто з них ніколи не матиме; про її згоду не турбувався, все відбудеться так, як задумав він, її гордощі зм'якнуть перед його владністю і непоступливістю, а то й холодом: жінки вважають себе завойовницями лише до того менту, поки їх обранці не стануть перед ними на коліна з простягнутими руками, а потім, зазнавши солоду чоловічої сили, добровільно здаються їм у полон.

Такі думки мучили непевністю ще вчора вільного й ні від кого не залежного Аркадія – серцеїда, невідпорного завойовника жінок. Нарешті сталося те, що мусило з ним трапитися. Він закохався, відчуваючи при тому, що найсильнішою Лідиною звабою є неприступність, особистісна сила, й Аркадій мучився ночами, мізкуючи, в який спосіб, якою поведінкою має здолати горду дівчину…

Він ще вичікував, поки визріє в ньому остаточне рішення, й тоді прийде до Ліди. Колишні його подвиги, геть усі, здавалися мізеротою, давні любаски втратили раптом свій шарм, звабу, зблякло красиве обличчя Орести, й навіть розкішна Діана, згадка про яку завше будила в ньому невтримну охоту, здавалася тепер відцвілою банальною дамою, і та єдина ніч з нею, яка довго не забувалася, навіювала тепер лише незручність і нудьгу…

Й начебто згадка про неї викликала її саму: театральна прима увійшла до Аркадієвої кімнати серед білого дня, тихо прочинивши двері. Шерстякова поводилася так, наче б тут була повноправною господинею, хоч з часу тієї шаленої ночі вони жодного разу не зустрічалися сам на сам, хіба що на сцені. Нині жінка наважилася нагадати коханцеві про себе, вона накинула на двері защіпку, безцеремонно сіла на ліжко біля Аркадія, та він навіть не підвівся; це нітрохи її не збентежило, вона розстібнула блузочку, білі перса випорснули з пазухи, Діана притулила їх до обличчя Аркадія, тоді він підвівся, відсторонив її й сказав:

– Прошу пані, я вас не кликав.

– Тому я й прийшла…

Вона нахилилася до його уст й повела по них язичком, тоді Аркадій встав з ліжка й промовив, як тільки міг, чемно:

– Я вас більше не кохаю. Я одружуюся.

– Ну й чудово… Ото перешкоду вигадав!

– Я кохаю найкращу в світі дівчину, ласкава пані.

Тоді обличчя Шерстякової спалахнуло гнівом, вона погордливим поглядом зміряла колишнього коханця, простягнула до його шиї руку, він відхилився, подумавши, що пані Діана поривається його обняти, та вона гидливо діткнулася двома пальцями до коміра його сорочки й проказала злостиво:

– Комірець брудний, женишку, зміни сорочку, коли йтимеш до тієї найкращої… – Тоді різко повернулася й, зупинившись у дверях, кинула через плече: – Вифранчений простак у китайському макінтоші…

Й здалося Аркадієві, що ці образливі слова вимовила Ліда; а може, десь там удома так подумала, й ті слова злетіли з напомаджених губ театральної прими.

Злість на свою неотесаність, якої ніколи не міг прикрити ні модним одягом, ані завченими жестами, дійняла його відчуттям власної меншовартості, й цієї миті він остаточно вирішив: ще нині прийде до Ліди й поведе її до ЗАГСу. Й промовив до себе вголос, коли залишився сам:

– За всі образи, які я зазнав від тебе, станеш переді мною на коліна, як я колись клячав перед цією нафарбованою макакою!

Ліда знала, що Аркадій прийде, й чекала. Не мала певності, що він по-справжньому, по вуха, закохався в неї, сумнівалася теж, що такі переможці над жінками, як Аркадій, взагалі здатні закохуватися. Але що ці сумніви важили, коли закохана була вона… З того менту, як побачила його вперше – вродливого, самовпевненого, із хтивим поглядом, що обпікав її, зневолював, роздягав до нитки, – Ліда цілковито віддалася почуттю любові: уявно мліла в обіймах коханого й, не відчувши ще чоловічого дотику, зазнавала незвіданої досі жіночої розкоші. Від цього їй ставало страшно, але й гордістю діймало; приглядаючись до себе в дзеркалі, дівчина поводила долонями по грудях, стегнах, ніби впевнюючись у своїй досконалості; усвідомлювала, що заслуговує на увагу хлопця, проте в такі хвилини до неї підкрадалося почуття спротиву його силі й примушувало згадувати простацькі прикмети провінціала, неотесаність якого часто проступала з його містечкової елегантності, пишномовності, засміченої деколи словесним сміттям. Ліда виковувала в собі почуття зверхності над Аркадієм, яке, зрештою, безслідно зникало, коли її обранцеві вдавалося в розмовах зблиснути кмітливим розумом. Був Молодий неоднозначним і, певне, тим цікавим, й Ліда деколи ловила себе на думці, що вмисне шукає в ньому вад, котрі допомагають їй втримуватись у стані незалежності.

Аркадій прийшов до Ліди через три дні після того, як вона полишила його на вулиці, міцно перед тим обнявши й обсипавши поцілунками.

Ліда не чекала, звісно, що він упаде перед нею на коліна й проситиме її руки, бо ж не знала, що подібні театральні прийоми вже давно увійшли в правила його кавалерської поведінки; не чекала теж пристрасного признання в коханні, проте сподівалася-таки, що заповітне слово вихопиться з його уст – даремно: замість цього почула холодну пропозицію, ніби він запрошував її до кіна:

– Ходімо до ЗАГСу, Лідо. Подамо заяву.

Вона німо стояла перед ним, усе ще сподіваючись інтимної мови; обдавала його вичікувальним поглядом, та хлопець мовчки ждав її згоди – вимогливо та владно, й відчула дівчина, як криця незалежності враз покришилася в її душі, немов скло під молотком: мужнє Аркадієве обличчя, обрамлене пухнастими бакенбардами, заціплені, ніби від гніву, вилиці, стиснуті губи, котрі мали хоча б трішки розтулитися для поцілунку, увійшли в її очі шаленою вродою хлопця, й збагнула Ліда, що встояти перед цим красенем неспроможна жодна жінка й Ліда – теж, вона взяла його за руку й повела з передпокою до кімнати, де лежала хвора мама, підвела до ліжка й сказала тихо:

– Це мій наречений, мамо, благословіть…

Стара жінка довго дивилася на них, переводячи засльозений погляд з Ліди на Аркадія, мовби дивувалася, що цей незнайомий хлопець має стати її зятем, і сказала врешті:

– Такі гарні ви обоє… Дай же вам, Боже, життя красивого.

Через тиждень після реєстрації шлюбу Аркадій привів Ліду до своєї театральної квартири, в якій його молода дружина мала стати господинею.

Аркадій стягнув з ліжка покривало, Ліда мовчки й слухняно, гейби в кабінеті лікаря, роздяглася й лягла на зім'яте простирадло.

Над нею тяжіла низька стеля й нагнітала темряву, з відкритого вікна струменіла осіння прохолода й обмивала її гаряче тіло; стримуючи переривистий подих, Ліда чекала на мужа в незвіданій ще досі тривозі. Та він не квапився, зовсім не квапився, й вона знала, що так не повинно бути, краєм ока бачила крізь сутінок, як Аркадій поволі роздягається, педантично складає штани на кант й вішає на спинку крісла, розгладжує їх долонями, щоб не зім'ялися, сідає на ліжко й довго стягає з себе підштаники, його широка спина горбатиться, а руки – далеко від неї, не шукають її, не дотикаються до натрудоватілих від бажання грудей, не сповзають у нетерплячці донизу; від образи Ліда вся стиснулася, немов хотіла заховатися сама в себе, віднайшла рукою ріг простирадла й потягнула його до підборіддя, обвила ним шию, а він ще вовтузився, знімав шкарпетки; все це тривало незмірно довго, Аркадій помщався Ліді за притоптані обцасами штани, за австрійські бакенбарди, за «троглодита» й навіть за зневажливі слова Діани, які начебто вимовила сама Ліда; вона відчула його зневагу й зрозуміла, що він мстить… Відкотилася на протилежний край ліжка, готова впасти на підлогу й сховатися в темряві, – і аж тоді сильна чоловіча рука потягнула її до себе, ніби вона була не живою людиною, а гумовою лялькою, Аркадій вихопив з-під Лідиного підборіддя простирадло, пожбурив його на підлогу й, замість очікуваної розкоші, відчула Ліда тільки гострий біль. Аркадій довго володів нею, потім, повернувшись спиною, важко віддихувався, а вона лежала знівечена і стоптана, немов повія у борделі.

Похмурий ранок розбудив їх, вони ніби вперше побачили одне одного і втямили, що загсовий контракт їх не поєднав, а співіснувати мусять…

Однак у новому дні в Аркадієвій пам'яті поволі зітлівала згадка про вчорашнє бажання відплатитися Ліді за колишні зневаги, він дивився на бліде обличчя дружини, з якого ще не зійшов слід образи, й та його помста здалась йому мізерною витівкою; цієї миті із не знаною досі втіхою збагнув Аркадій, що йому належить шляхетна розумна жінка; втямив, що знайшов ту, якої ніколи не шукав, та яка мусила з'явитися в його житті, відчув, як діймає душу солодке тепло, й прошепотів до Ліди, яка сторожко дивилася йому у вічі й, можливо, чекала від нього слів, яких він ще не вимовив.

– Я люблю тебе, – ледь не дивуючись з самого себе, нарешті сказав Аркадій.

В заплату за це признання скотились з її очей дві сльозини й ледь чутний шепіт прошелестів на її губах:

– А я тебе – любила…

– Любила?! – аж скрикнув Аркадій. – Любила?

Ліда промовчала. Не сміла сказати, що вчора на шлюбному ложі він розтоптав її любов, що досі вони марно змагалися, хто переможе, – стали переможені обоє… Й спало Ліді на думку, що вони обоє однойменні з персонажами Корнійчукової п'єси…

– А ми не тільки познайомилися на репетиції «Платона Кречета», а й вийшли з того фальшивого твору – й самі фальшиві… Корнійчукова Ліда закохалася в Платона, який процигикав на скрипці якусь там мелодію, а я – в гітариста. Ця вистава, певне, десь іде на сцені, й ми там існуємо, але в житті нас немає, ми видумали самі себе…

Від цих слів згас Аркадій. Він дивився в стелю, й Ліда, побачивши непідробну муку на його обличчі, зрозуміла, що не встане з ліжка й не піде від нього назавжди: а може, та знівечена любов ще оживе, щоб здолати його парубоцьку безпутність… Й надавши своїй мові несподіваної м'якості, сказала:

– А я й не чула ніколи, як ти граєш на гітарі…

Аркадій довго мовчав і проказав нарешті сам до себе:

– Завжди найпопулярніші вуличні музиканти… А може, це моє покликання?

Й стало чомусь тривожно Ліді від цих слів…