Хресна проща

IV

Ігор уперше злякався чистого незаписаного паперу. Досі він віршував: поетичні рядки легко клалися на папір, коли душу опановував щемливий настрій. Міг він бути розбуджений красою страдчівського бору, що прокидався із зимової сплячки й засвідчував оновлене життя липкими ріжками блідо-зелених листочків на гілках сивостволих буків, жовтими котиками на помолоділих вербах, сережками сірих базьок на ліщині – Ігор умів чуйним слухом вловлювати несміливу мову провесни, його втіха першим теплом зливалася із щебетом лісового птаства – такий настрій огороджував світлі словесні образи, а от мінорність навівалася осіннім туманом, що лягав на дзеркало Янівського озера білою пеленою, крізь яку прозирали голівки диких качок, а тонконога чапля вивищувалася над водою, немов щогла корабля, що застиг на якорі; осіння тиша мрячною порошею засівала в душу почуття суму, що сукався сірим шнурком і скручувався в тугий клубок гіркоти, з якої народжувався вже інший, похмурий, словесний образ, а бувало й таке, що папір зітлівав від жару слів, коли перед очима з'являлася золотоволоса голівка з довгою вужівкою коси, – поезія виморювала душу Ігоря; та водночас і зцілювала від ран…

Й розпаношилась вона в його серці, і був він щасливий від Божого дару, що інколи цілком поглинав його сутність, втеплював у створені образи, які наповнювали його вином радості, а деколи, немов зміїна отрута, діймали лютим болем.

А сьогодні папір зворожився: засліплював очі, немов молодий сніг на сонці, глузував з немочі молодого поета, який зраджував подароване йому Богом уміння, поет сам тратував його, шукаючи нового способу вираження, й папір мстився: перетворював чорнило на воду – жодне слово не виписувалося на його білоті, й падали зіжмакані жмутки на долівку, а в Ігоря опускалися руки… Та чув же він чув, що десь глибоко у підсвідомості зачаїлися не торкані ним ніколи знання, вміння й ні разу не використані слова; клубок таких потрібних цієї миті думок ліниво ворушився в тайниках пам'яті, немов спійманий рій бджіл на сливовій гілці, – і де ключ, щоб відімкнути ту скарбонку, де ті важелі, які б підняли шлюзи й висипали слова – той матеріал для нового способу творення, для оволодіння новою й непіддатливою субстанцією, що зветься просто – проза?

Й нарешті сталося: забігало перо, заповнюючи бісерним почерком сторінку за сторінкою, й незчувся Ігор, як його назавше, немов аркан бранця, заполонила сила жанру, з яким він уже повік не розлучиться…

Свій перший прозовий твір писав я днями й вечорами в читальній залі студентської бібліотеки, мене всього поглинула робота, до якої підступав так боязко, занедбав навчання, а літня сесія нестримно наближалася, і я вже знав, що через це писання, мабуть, не витягну на підвищену стипендію, я перестав спілкуватися з товаришами, та коли вже перо спинилося і я прочитав написане – вперше відчув перевагу прози над віршем: у вірші ідея перебуває на службі в рими, а проза дає простір для вільного мислення, і я впевнився, що відтепер буду вправлятися лише в цьому жанрі й, освоюючи його, долатиму непіддатливий матеріал. Я усвідомлював, що праця буде нелегкою, однак, прочитавши написане й подумавши, що моє письмо більш-менш вправне, полегшено зітхнув, ніби знайшов загублене, і аж тоді згадав, що завтра та неділя, коли домороси мають знову зустрітися біля страдчівської печери.

Ночував у батьків, а в неділю подався до Страдча й не думав більше про написане, воно вже існувало поза моєю волею і владою, я квапився, бо вийшов з дому досить пізно: десь там моє товариство мене виглядає, а Ореста, так думалось мені, не прислухається до розмов і не відводить своєї чарівної голівки від стежки, на якій маю з'явитися, очі в неї затягнуті паволокою суму, а я, негідник, мучився ревнощами, для яких не мав ніяких підстав; Ореста чекає мене, вірив я, а в душі визрівав рішенець: зважуся освідчитись їй сьогодні в коханні.

Моя відвага зміцніла, коли побачив усіх моїх друзів, які сиділи перед печерою на складених чотирикутником колодах; Аркадій стояв обіч і палив цигарку, Ліда, схрестивши на грудях руки, спідлоба дивилася на нього, ніби хотіла збагнути, що справжнє ховається десь там глибоко в його душі, замасковане ефектною зовнішністю… А може, в них уже настав мир, – подумав я, – й ті словесні шпильки, якими вони вряди-годи обмінювалися, тільки перевіряли їхнє взаємне ставлення і не відштовхували, а навпаки – наближали одне до одного? Від цих думок ставало в мене легше на серці – а й справді, якби вони припасувались, то не проймав би Аркадій хтивим поглядом Оресту… Мирон голосно сперечався з Антоном й не помічав мене, а Ореста враз сплеснула в долоні й утішно вигукнула – сталося це достоту так, як я вимріяв, йдучи з Янова до Страдча:

– Гляньте, він уже йде, нікуди не дівся!

Аркадій і Ліда повернули голови в мій бік, та я не побачив на їхніх обличчях навіть вітальної усмішки, вони обоє мовчки брали участь у дискусії між Мироном і Антоном, й видно було по них: та суперечка тривала вже довго і встигла їх знудити.

– Ти хочеш вивести народ з полону власності? – голос Синютки зірвався на дискант. – А він давно з нього вийшов, не залишивши при собі навіть присадибної ділянки, і як має бодай курку, то й то ласка Божа, він вже забув, як свиня хрюкає, й мукання корови давно не чув… Про таке кріпацтво, щоб селянин таки нічого не мав, і пан Енгельґардт не мріяв!

– А я про що кажу! – обурювався Антон. – Я ж говорив про те, що колгоспники стали державною власністю, мало того – приватною власністю голови колгоспу, який розпоряджається і землею, і людьми, як своїм маєтком, собі будує хороми, а колгоспникам виплачує на трудодні грами зерна… Звичайно, Енгельґардтові таке й не снилося. Тож саме з такого полону власності має вийти люд, та для цього треба змінити систему колективного господарства.

– І до чого той люд прийде? – заярювався Мирон.

– До справедливого розподілу продукту – відповідно до затраченої праці. А те, що залишиться, піде на школи, на стипендіювання здібних до науки дітей. Рівномірний і рівноправний розподіл – під суворим контролем…

– А хто стане тим контролером? Ще один паразит над паразитами! О, той уже збудує собі не хороми, а замок! І преміюватиме рабів лотерейними бльочками до інтимних кімнат…

– Ти забуваєш про таку категорію як мораль.

– Моральність, дорогий мій, існує у господарів, а не в рабовласників. Ти читав роман «Ми» Михайла Зам'ятіна?

– Звичайно. Але ми повинні брати до уваги не сатиру, а економічну науку.

– Економіка, брате мій, то ринок, а не казармений порядок у колоніях на зразок аракчеєвських.

Ліда аж цієї миті побачила Ігоря й припинила дискусію.

– Ваша суперечка, хлопці, дуже далека від будь-якої реальності. Ви, Антоне, хотіли б зробити багатими обідраних до нитки жебраків, пригощаючи їх на свята благодійними обідами. А ти, Мироне, всує віриш, що здеморалізований колгоспною системою й виснажений голодоморами селянин захоче, а якщо захоче, то чи зуміє стати повноцінним господарем – навіть коли йому дадуть десяток гектарів землі на хуторському вигоні. Те, що нищилось десятиліттями, відроджуватиметься століттями – за найсприятливіших умов… Та поговорімо нині про щось інше. Ні, ні, Аркадію, не про драматургію, хоч тобі дуже хотілося б зіграти роль Деметрія… Ми довго чекали на Ігоря, а він, бачите, припізнився, готуючи, певне, нам сюрприз. То що скажеш, Ігоре?

Ігор зам'явся. Признатися, що розпочав роботу над романом, повстидався, тож заговорив умисне недбало, ніби про найзвичайнісіньку для нього річ. Він вийняв із внутрішньої кишені піджака складені учетверо аркушики паперу, розгорнув їх і заговорив несміливо, гейби перед вимогливим екзаменатором:

– Ми з вами прив'язалися до страдчівської печери… Це сталося зовсім випадково, але коли воно вже так вийшло, то повинні знати, як та чернецька обитель виникла саме тут і які події відбувалися в ній і біля неї… Тож я взявся відтворити історію Страдчо-печерської Лаври. Хочете послухати?

Тієї неділі в церкві відправи не було, мовчали дзвони й тихо було довкруж. Ми не мали потреби ховатися до печери, до того ж я забув прихопити з собою стаєнну ліхтарню.

Я почав читати тихо, проте серед цього осіннього спокою мій голос звучав досить чітко. У міжчасі краєм ока вловлював: під дзвіницею сидів якийсь сірий чоловічок у клепані, може, дзвонар. Він куняв, немов підхмелений при неділі, та я помітив, як чоловічок враз сторожко витягнув шию й клепаню зсунув на потилицю, щоб краще мене чути. О, маю ще одного слухача, подумав я й відчув, що цей слухач мені заважає, ніби я соромлюся читати своє писання в його присутності… Мої колеги уважно слухали, особливо Мирон, який ловив кожну фразу, я знав, що він готується до дискусії, чей Мирон без суперечок жити не вмів; Ліда здавалась мені не надто уважною, ніби вже чула цей текст, а тепер лише стежить, чи я чогось не пропускаю; Аркадій знову смалив цигарку й клубками диму заслоняв скептичний вираз на своєму обличчі; Ореста ніжилася до сонця й мала той самий заворожений вигляд, що й Корнійчукова Валя: та невже цей образ навіки приклеївся до неї, а я не хотів цього – бажав бачити її кожної миті інакшою – так, як мінявся настрій на живому обличчі Ліди, однак сонливість не зникала з Орестиного личка, і я завмирав зі страху, що вона засне…

І все це – увага й неувага моїх друзів, а ще присутність непрошеного слухача в клепані – відібрало враз мені охоту читати, я склав аркушики, увіпхав їх до внутрішньої кишені піджака й довго мовчав, долаючи свою розгубленість, – і в той мент спливла в моїй пам'яті добре опрацьована оповідка про розмову князя Данила із співцем Митусою. Я знав, що ця сцена мені вдалася, і почав розповідати.

Відтворював епізод доволі добре, може й артистично, бо враз сповзла з обличчя Орести сонливість. Аркадій погасив цигарку, Ліда насторожила слух, Мирон вдоволено похитував головою, навіть сірий чоловічок у клепані уважно прислухався. Це додало мені отухи, я ніби монолог виконував на сцені й спинився аж тоді, коли князь Данило виніс співцеві вирок: «Ти сам не хочеш жити, Митусо…» Ліда розвела руки, немов хотіла заплескати в долоні, вона була вельми вдоволена моєю оповідкою, очі її захоплено блищали, та ніби бажаючи збити з мене пиху, промовила несподівано стримано:

– Ну, якщо весь твій роман втримається в такій напрузі, то…

Тоді й Ореста защебетала:

– Ігоре, ти справжній письменник! А яка милозвучна мова твоєї новели!

Ліда недбало позирнула на неї й мовила, не підводячи голови:

– Ігоре, я віднині буду називати тебе милозвучним письменником!

На Лідину репліку Ореста хихикнула, зрадівши, що її оцінка Ігоревих здібностей належно сприйнята.

Невдоволений був тільки Мирон, він спитав злегка роздратовано:

– Ти скажи спершу, Ігоре, про що твій роман, яка його назва, бо твір без назви – як людина без імені, й до чого ти приклеїш свою цікаву оповідку про Данила й Митусу? Яка то епоха? А яка концепція? Я не бачу поки що романного задуму…

– Вгамуйся, Мироне, – відказав Ігор. – Я ще й сам не бачу цілісності твору… Буде то роман про татарське лихоліття в Галичині. В літописі зафіксована трагедія, яка тут, у Страдчі, сталася: татари димом задушили в печері ченців… Ну, а Митуса і Данило – то вічний конфлікт між володарем і митцем… А яка назва? Можливо, «Хресна проща» або «Антифон воскресний», а може, просто – «Страдчівський патерик». Я ще сам не знаю…

Тоді заговорив Антон:

– Ти йдеш у руслі романтизму, Ігоре. Це не так і зле… Але чи не варто б уже хоч трохи модернізувати стиль Чайковського, Опільського, навіть Франкового «Захара Беркута»?

– Я ще не думав про власний стиль, – пробував я оборонятися, та Антон тут же перебив мене:

– Стиль не треба вигадувати, він має народжуватися на вістрі пера, бо художність – це передовсім стиль.

– А я думаю, – втрутився Мирон, – що історичним романістам варто нарешті заговорити не про наші поразки – ті скигління вже встигли набриднути, – а про перемоги… А ще: чи ти, Ігоре, багато прочитав світових історичних романів, перш ніж взятися за свій?

– О, знову та претензійна розмова про начитаність! – пирхнув Аркадій. – Чи то в скрипаля зменшується майстерність від того, що він не знайомий з творчістю Ґете? Або архітектор краще накреслить проект будинку, коли перед тим побуває на концерті органної музики і послухає Баха?

Мені здалося, що Аркадій сам не переконаний в тому, про що говорить, – хоче тільки звернути на себе увагу. Однак я побачив, як Ліда підвела голову й почала зацікавлено слухати: з її вигляду видно було, що Аркадій цієї миті їй подобається; він, мабуть, це відчув й продовжував розвивати свою думку:

– Поетові з Божої ласки не треба тлумачити, що таке поетика, бо він не видумує образ, а бачить його. А в що той образ вкладається – у сонет чи в октаву, йому байдуже. Та й композитор не видумує музики, він її чує…

– Маєш рацію, Аркадію, – сказала Ліда, і в її очах зблисло вдоволення, гейби аж захоплення мовою Молодина: таж він зовсім не глупий! Однак у цю саму мить ніби бісик вскочив у неї й нагадав їй, що вона з першого погляду не терпить цього франта з трикутними бакенбардами і хворобливою хтивістю в очах, коли поглядає на Оресту, – й немов згадавши враз про своє ставлення до нього, мовила глузливо:

– Без науки в попередників, яку ти називаєш наслідуванням, не було б поступу… А хіба ти не наслідуєш: ось обклався бакенбардами, немов Франц Йосиф, хоча часи Австрії давно минули.

Усі дружно засміялися, й Аркадій теж, та я помітив його злий позирк на Ліду й подумав, що цього жарту він їй ніколи не пробачить. Мирон схопився з колоди й перекричав сміх:

– Товариство, шановні домороси, ми вже збилися з дороги, чей не про імператорські бакенбарди наша нинішня мова, а про перший історичний твір новоспеченого Геродота! Я уважно слухав і вловив у оповіданні Ігоря зовсім нове. І скажу вам – перспективне. Власне той модерн, до якого закликав Антон. Є в оповіданні прецікава ідея – домінанта майбутнього роману: коли народові в нерівній битві ворог вибиває меча з рук, народ одразу витворює нову незнищенну зброю – мисль. Й він стає непереможним, здатним зберегти свою ідентичність і в неволі…

Ці його слова допомогли мені виборсатися із пригнічення, в яке я запав під час дискусії.

– Слухайте, – сказав я, – це ж тільки спроба. Моє оповідання – то ядро більшого твору – повісті або роману – про Страдчівський печерний монастир.

– Щасливої дороги, Ігоре, – сказала Ліда. – Пиши й надалі про наші поразки: болючий шок пробуджує до життя, а втішання перемогами, яких у нас було зовсім мало, заспокоюють й не викликають потреби реваншу. Пиши, як задумав, ще не настав час для спокою.

Перед вечором, набувшись на пленері, ми подалися лісовою стежкою до тракту, й нам перейшов дорогу чоловічок у клепані.

– Хто ви такі будете, що лазите по печері, ніби то ваша комора? – спитав він владно, придивляючись до нас підозріливим поглядом. – Я бачу вас тут вдруге…

– А ви хто такий? – підійшов до чоловічка наїжачений Мирон.

– Не твого розуму справа, – відбуркнув чоловічок. – Я питаю, чого ви тут шукаєте?

– Вчорашнього дня, – відказав Антон, і ми, злегка стривожені, полишили посеред стежки загадкового чоловічка.

– Це нишпорка, – сказала Ліда.

Антон, зневажливо махнувши рукою, мовив:

– Та ну його… Яка там нишпорка – звичайний місцевий алкоголік.

Проте настрій у нас був зіпсований, ми мовчки доїхали до Львова, й коли Ореста на своїй Пісковій вийшла з автобуса, я навіть не зрушився з місця, щоб провести її.

V

У ті часи нашого студентського гуртування й боязкого вільнодумства післясталінське потепління, яке Еренбурґ назвав «хрущовською відлигою», жорстко охолоджувалось фанфарно-помпезним святкуванням трьохсотріччя возз'єднання України з Росією.

Усі, хто дихав, – від піонерів до найавторитетніших партійних босів – день у день на зборах, концертах, на сценах, стадіонах, на вулицях і в парках, збиралися, промовляли, танцювали і співали, імітуючи всенародну радість з приводу злуки двох народів, з яких один, український, протягом усього історичного часу ні про що інше не мріяв – лише про те, як би швидше, міцніше й безповоротно встромити свою голову в московське ярмо й запевнити при тому весь світ, що такий упряжений стан йому найпотрібніший, найзручніший і наймиліший; хохлушка у віночку й кацап у косоворотці й кепці з ґудзиком на тім'ї, побравшись за руки, мліли від неймовірного щастя – на плакатах, картинах, паркових фігурах; погруддя вусатого мудрого й щасливого за свій вибір гетьмана Хмельницького забовваніли посеред паркових майданчиків, на перехрестях доріг, на горбах та лісових галявинах, – кожна клітина українського краю просякла сукровицею вірнопідданства, й навіть крапля живої крові не пульсувала в тілі замордованого колись голодом, депортаціями, розстрілами й тюрмами, а теж показушною й фальшивою втіхою уярмленого народу.

А все ж таки, незабаром після возз'єднавчої ейфорії, одна-єдина щілина прокреслила суцільну попону благоденствія, й було це для власть імущих цілковитою несподіванкою, бо що таке ювілей письменника, хай і видатного, супроти примусового всенародного радіння неволею, чей і Шевченкові свята використовувались для прославлення радянської сім'ї вольної і нової, а про сторіччя Івана Франка, зовсім непопулярного на Сході, гейбито чисто забули партійні гайдуки…

І ось 28 серпня 1956 року після вечірнього вельми скромного відзначення Франкового дня народження в Оперному театрі за участю Олеся Гончара й московського гостя – посереднього поета Михайла Дудіна, про якого у Львові ніхто ніколи й не чув, стався в Галичині несподіваний зрив: ніким не кликаний, не вигнаний на майдани й вулиці, добровільно й не змовляючись, вийшов, наче з-під землі, на видноту святковий люд. До Дрогобича з усіх кінців краю, незважаючи на зливні дощі, стікався народ під парасолями – і єдина нерозчленована суцільна колона рушила до Нагуєвичів. Обочинами по калюжах пробиралися автами гості й міліціонери, й дивувався Дудін перед Гончарем: «Кто їх вигнал у такую нєпогодь?», на що коротко відказав Гончар: «Франко».

Була то перша лояльна перемога галичан над більшовицьким вертепом. Ми тоді ще не знали, що це початок великого нашого походу на Київ. Однак уже впевнились: маємо вождя. Ним став Іван Франко.

…Навпроти Університету виріс важкий багатотонний пам'ятник Каменяреві: партійним знавцям пластики здавалося, що чим більше гранітних брил накладуть одна на одну, тим більше припаде слави Франкові; кам'яна подоба, чимось схожа на Сталіна, – а іншого образу величі не існувало в уяві творців скульптури – забовваніла на тлі старого парку, проте львів'яни, а особливо студенти, вельми раділи, що нарешті з'явився у Львові рідний знак нашої слави, – й стояв нехарапутний пам'ятник Франкові символом протесту проти заяложеної пропаганди братерства українського й російського народів.

По містах, містечках, а навіть в селах виростали пам'ятні знаки великого поета, їх ставало більше, ніж фігур Хмельницького та скульптурних груп щасливих дівчаток у віночках, що обнімаються із бравими культуристами в косоворотках; Франковим ім'ям названо вищі навчальні заклади, видавництва, Оперний театр, до якого Франко не мав ніякого стосунку, навіть село Нагуєвичі стало називатися «Іван Франко» – і як то треба було розуміти: Іван Франко народився в селі Іван Франко?

Й нарешті прийшла черга до мого рідного містечка: третьої неділі жовтня мало відбутися свято перейменування Янова в Івано-Франково, оскільки хтось із франкознавців згадав, що поет деколи ходив ловити рибу до Янівського озера…

Під час відкриття пам'ятника Франкові перед Університетом я побачив серед розгойданого тлуму студентів, яких зняли з лекцій і вивели на майдан, маленьку й наче безпорадну Оресту: її голівка то зринала з людської повені, то губилася в ній, я пантрував, коли й де засвітиться її золота коса, й тоді проштовхувався поміж студентами, за когось зачіпався, хтось сердився на мене й бурчав, та я, ні на що не зважаючи, таки допав до Орести, спіймав її за руку й, здивовану, аж злякану, притягнув до себе так близько, що відчув її гарячий подих; її голубі очі швидко забігали, немов дівчина не могла мене впізнати, та ось її розгублений погляд почав поволі тепліти, і я примлівав від щастя, що маю її так близько біля себе; натовп вирував, ніхто не звертав на нас уваги, і серед цього людного безлюддя я, забувши про все на світі, обхопив долонями голівку Орести і впився в її уста; вона не вивільнялася, я чув, як її губи рухалися, відповідаючи на мій поцілунок, однак з-під вій дівчини, які дотикалися до моїх, визирнули два світелка – виразні й холодні, немов святвечірні зорі; Ореста врешті відхилила голову, поступилася назад і, взявши мене за руку, почала вибиратися з натовпу; ми вийшли на вулицю Костюшка, й тоді я з надією і впевненістю, здобутою своїм сміливим вчинком, поклав їй руку на плече, та вона легко зсунула її й поглянула на мене так, ніби нічого щойно й не трапилося.

«…Але чому ти так похолодніла?» – «А я зовсім і не тепліла, це тобі здалося». – «Але ж ми цілувалися!» – «А я люблю цілуватися…» – «З кожним?» – «З тим, хто вміє…»

Й на тому наша перемовка зчахла, я відчув, що в цій хвилині не маю про що говорити з Орестою, й спало мені на думку рятівне:

– Може, поїдемо в неділю до Янова на церемонію перейменування міста в Івано-Франково.

Ореста знеохочено посміхнулась й відказала:

– Ще трохи – і ніщо інакше не буде називатися, тільки Хмельницьким і Франком… І все те конче потрібно відсвятковувати? Ще дійде до того, що кожен потічок, кожне озерце називатиметься як не Франком, то Хмельницьким. Дуб Хмельницького, липа Франка… Як ото печери в наших Карпатах – кожна Довбушева. Що це за мана, ти міг би мені пояснити?

– Приїдь в неділю до Янова, поговоримо й про це.

– Не приїду, не хочу… Хіба що ти написав щось нове – мені приємно слухати твої оповідки. Але ті ваші дискусії!.. Ви такі смішні, коли вдаєте мудрих…

На розі Костюшка й Коперника Ореста зупинилася й подала мені по-хлоп'ячому руку, ніби дала зрозуміти, що ми маємо перебувати лише в товариських стосунках. Я стояв пригнічений її холодком, не відходив, й вона, пожалівши мене, промовила:

– Приходь колись на Піскову. Два довгі дзвінки у двері…

…З-поміж прибережних тополь прозирало голубе дзеркало Янівського озера й брижилося від потужних звуків духового оркестру, що вряди-годи вибухав маршем, коли голова селищної ради вручав почесні грамоти заслуженим громадянам перейменованого Янова; люд сприймав нове ймення містечка без ентузіазму, мовляв, не маємо нічого проти великого Франка, його ім'я робить нам честь, проте, як собі хочете, а Янів залишиться й надалі Яновом, бо так було споконвіків; нагороджені перечитували адресні тексти на грамотах й поблажливо усміхалися: а куди їх в хаті причепити, та певне, що поміж образи – на пам'ять про свято, якого в Янові ще не було…

На майдані стояли Ігор, Антон, Мирон і Ліда; Антон щось говорив до Ігоря, показуючи очима на чоловічка в клепані, що стояв обіч трибуни, немов охоронець селищного начальства, й шепотів: «Це той самий, що чіплявся нас біля печери». – «Хто він такий?» – спитав Ігор в жінки, що стояла поруч. – «А то посильний, служка, без якого голова нічогісінько не знав би, що діється в місті, така собі паскуда з довгим язиком…» Жінка ще щось додавала до характеристики чоловічка у клепані, однак Ігор вже її не слухав, а Ліда хмикнула: «Я ж вам казала»; свято закінчилося, люди почали розходитися, й домороси подалися стежкою до Страдча.

Ліда йшла поруч з Мироном, й видно було, що їй незручно від того, що вона на голову вища за Синютку, – воліла б іти поруч із струнким Ігорем, та він сьогодні наче відсутній, й Ліда знає причину такого його стану: немає Орести й, може, то не весь клопіт – не прийшов теж і Аркадій, тож хотілося Ліді підійти до хлопця, взяти його під руку й заговорити з ним не про те, що зараз його мучить, – зовсім про щось інше: хай би розповів, чи працює вже над другим розділом повісті про Страдчівський монастир, або ж про останню прочитану книжку; їй з Ігорем цікаво, він уміє підхопити її думку й розвинути, незважаючи на те – погоджується з нею чи ні… Та не насмілюється Ліда підійти до хлопця цієї миті: він не тут, він далеко від товариства…

Ігор слухає, що говорить Доленко: ти не думай, Ігоре, що я ортодокс, який тільки мріє про те, як зміцнити совєтську систему, або ж боягуз; я, брате, давно вже живу в стані безнадії: цю страшну більшовицьку силу ніхто ніколи не здолає, а треба якось жити, виживати, бо якщо ми тепер загубимось, зітліємо по тюрмах, зіп'ємося, звиродніємо, то наші далекі нащадки навіть не захочуть знати, хто і ким були їхні батьки; я тобі колись розкажу, звідки в мене взялася ця зневіра і чому я хапаюся, немов утопленик за стебелинку, хоча б за незначний позитив у нашому політичному житті; я хотів би тому позитиву дати повноправне існування і втриматись на ньому…

Ігор неуважно слухав – колись, іншим разом він про все розпитає Антона й вислухає, та нині йому не до того; товариство дійшло до печери, складених квадратом колод ніхто не чіпав, лише сидів скраєчку чоловічок у клепані, й спитав його Антон:

– Ви на нас чекаєте?

– Йо, – без надуми відказав чоловічок. – Хотів би-м знати, хто ви такі, що завше тут збираєтеся, бо всяке буває: час на часі не стоїть, і ніхто не знає, хто що задумав…

– Якщо ви, вуйку, такі вже пильні, то можу вас заспокоїти: ми спелеологи, печери досліджуємо, – пояснив Мирон.

– А що там досліджувати – одні кості, – пирхнув чоловічок.

– Нам того й треба, – відказав Антон. – Так що ви, ґаздо, йдіть собі, а ми будемо працювати…

– Ну-ну, – похитав головою чоловічок і пішов, раз у раз оглядаючись, ніби хотів запам'ятати наші обличчя.

А мені кортіло присісти біля Ліди, яка сиділа на колоді, закривши долонями обличчя; про що вона думає, я здогадувався – мабуть, про мене; мені хотілося сісти впритул біля неї і щось їй сказати, проте не зробив цього, бо знав: ніякої розради від неї не почую…

Я попрощався з товариством, мовляв, треба мені провідати батьків, вийшов на трасу й сів у перший львівський автобус.

…На два довгі дзвінки почулися в коридорі скрадливі кроки, потім тихо прочинилися двері, й крізь пройму я побачив тільки двоє великих голубих очей, обличчя Орести ховалося в тіні, її очі існували ніби окремо від неї, були сполохані, і я подумав, що дівчина дома не сама; Ореста спитала невдоволеним тоном:

– Ти чого прийшов?

– Ти ж казала… – ковтнув я спазму і вмовк. Якусь хвилину чекав на відповідь і врешті почув:

– Який ти нетерплячий… Почекай, я зараз вийду.

Вона була мініатюрна й легка, достоту, як Метелик із «Сну літньої ночі»; голуба шаль, накинута на плечі, гармоніювала з кольором Орестиних очей – здавалось, надмір синяви вихлюпувався з них й стікав двома потоками долу, чоло обрамилося діадемою світлих кучериків, а золота коса хижо виповзла з-під шалі, немов вуж; я з подивом дивився на неї, не маючи сил збагнути, як ця маленька істота зуміла увібрати в себе таку досконалу гаму дівочої вроди, проте її зграбність й ті живі очі, що прудко бігали в орбітах й ховалися від мого погляду під довгими віями, нагадували мені каучкову ляльку, що її моїй сестричці приніс під подушку святий Миколай: в ляльки залежно від пози то відкривалися, то закривалися очі, а губи розтулялися й пищали «мама».

І все те – її сліпуча врода, схожість з лялькою й те, що вона – жива – йде попереду мене Пісковою вузьким тротуаром і що я цілував її, і що зараз, хай-но тільки вляжеться хвилювання, признаюся їй у коханні, – здалося мені нереальним, чей до такої краси не можна дотикатися не то руками, а й грішними помислами, та все-таки вона земна й призначена для кохання, для пестощів, для материнства; мені важко було навіть припустити, що я хочу нею заволодіти, а ще страшніше – уявляти, що хтось інший, а не я, жорстоко, грубо і владно розхлюпає цей келих хмільного дівочого вина…

Ореста, видно, відчула мій погляд, можливо, вона вже й відчитала тайнопис моїх молитовних і грішних думок, й коли ми наблизилися до Личаківського цвинтаря, вона зупинилася, глянула на мене, й мені здалося, що хоче заговорити, проте не вимовила й слова і, немов розсерджена, різко звернула з вулиці Мечникова на стежку, що вела до квадратового поля, на якому рядом поставали медальйонної форми хрести на запалих гробах; там бульдозер розривав могили й вивергав на поверхню білі кості – може, це вразило Оресту, й коли вона знову зупинилася й повернулася до мене, я чекав від неї розпитувань, що ж це робиться, однак її обличчя являло тільки нехіть до мене, й вона спитала, не приховуючи свого роздратування:

– Ти хотів щось мені сказати?

– Так, але не тут, – відказав я майже з гнівом, й вона здивувалася з тону моєї мови.

– А чому не тут?

– Цвинтар – то розлука, Оресто.

– А мені байдуже.

– Але мені не однаково… Тим більше, коли тут таке діється.

– А чому розривають ці гроби?

– Це нечуваний вандалізм… Тут поховані Січові Стрільці.

– Вони воювали проти нас?

– Не проти нас, а за самостійну Україну!

– Послухай, Ігоре… Я вже знаю ваші настрої, чула… Тобі погано жити в нашій державі?

– Це не наша держава, Оресто…

– А хіба є інша?.. Звичайно, я згодна з Антоном: наше суспільство потрібно ще вдосконалювати, але…

– Я міг би тобі розповісти історію цих могил.

– Не хочу, Ігоре. У нас на Закарпатті іншим духом дихають, ніж тут…

– Й це дуже мене дивує: півтора десятка років тому у вашому Хусті пролилася кров за незалежну Карпатську Україну. Ти нічого не чула про Августина Волошина?

– Чому ні – чула, це був фашистський аґент.

– Брехня, брехня! – вигукнув я й відчув, як мене огортає ненависть до Орести.

– Облишмо суперечку, – примирливо мовила дівчина. – Я інакше думаю… Однак, коли по правді: мені цікаво слухати розмови ваших доморосів, як ви себе назвали. Аби тільки не надималися, як це робить ваш премудрий Синютка.

– Він справді мудрий…

– Кожен чимось надолужує свої вади: Мирон філософствуванням компенсує брак високого зросту… Ну добре, вертаймося, якщо ти побоявся ворожби… Тож говори, чому ти мене покликав, що хотів мені сказати?

У мене враз пропала охота розмовляти з Орестою. Й цієї миті майнула в моїй тямі абсурдна думка: а може, я зовсім і не люблю Орести, може, це хвилеве наслання?.. Такої думки я смертельно злякався, й поки вона не посіла в моїй душі владного місця, поки не витіснила з неї мого почуття до Орести, я зважився тут же признатися їй у коханні. Однак Ореста випередила мене.

– Ні, не кажи нічого, я все знаю… До освідчень звикла ще з четвертого класу: кожен горобчик цвірінькав мені до очей, що хоче дружити зі мною. Така вже моя доля: я звикла до адорацій, і вони перестали мене хвилювати. Я жду… Розумієш – жду… Ти добрий, мудрий, гарний, Ігоре, але я чекаю іншого, який примусить мене забути себе саму. Він має прийти до мене. Але – не ти.