Lustrum

Зрештою, Гортензій сів на своє місце, і тепер настала черга виступити консулу. Лабіній надав йому слово, та шум був настільки сильним, що Цицерон лишився сидіти. Він уважно оглянув свою тогу та змахнув з неї кілька невидимих пилинок. Гамір не стихав. Хазяїн пильно перевірив свої нігті, озирнувся навколо – і чекав далі. Його очікування тривало довго. Та зрештою над Марсовим полем встановилася поважна тиша. І лише тоді Цицерон ніби як схвально кивнув та підвівся.

– Мої громадяни, – розпочав він. – Попри те, що я не маю звички починати свої виступи з пояснення того, чому я взявся захищати того чи іншого громадянина – а в цій справі йдеться про життя, честь і гідність Гая Рабірія, – думаю, цього разу мені варто дати пояснення. Тому що це не суд над Рабірієм – над старою, немічною та самотньою людиною. Цей суд, громадяни – ніщо інше, як спроба зробити так, аби в нашій Республіці ніколи більше не було центральної влади, і щоб законослухняні громадяни ніколи більше не могли виступити проти божевільних вчинків порочних людей. Це – спроба позбавити нашу Республіку здатності захищатися за кризових умов, спроба позбавити її гарантій добробуту. А відколи це саме так, – його голос став гучнішим, він підніс до неба очі та підняв руки, – то я благаю всемогутнього Юпітера та решту безсмертних богів та богинь дарувати мені свій захист. Я благаю їх, аби вони дозволили цьому дню завершитися виправданням мого підзахисного та порятунком конституції!

Цицерон завжди стверджував, що чим більшим є натовп, тим він дурніший – і в такому випадку найвдалішим кроком буде апелювання до надприроднього. З країв натовпу ще лунали якісь розмови, та вони не здатні були тепер заглушити його слова.

– Лабіній, це зібрання скликав ти, відомий популяр. Та хто з нас двох є справжнім другом цих людей? Ти, який погрожує обвинуваченому стратою, не дочекавшись завершення зібрання, та який віддає наказ спорудити на Марсовому полі хрест для розп’яття одного з нас? Чи я, який не дозволяє залякувати цю асамблею погрозами страти? І ви справді вважаєте, що цей трибун захищає вас? Стоїть на сторожі ваших прав і свобод?

Лабіній махнув рукою в бік Цицерона, ніби зганяючи ґедзя зі спини коня – та жест його був сповнений невпевненості – як всі задираки, він краще вмів завдавати удару, ніж його тримати.

– Ти стверджуєш, – продовжив Цицерон, – що Гай Рабірій убив Сатурнія. Квінт Гортензій своєю блискучою промовою довів, що це твердження хибне. Та якби все залежало тільки від мене – я би підтримав твоє звинувачення. Я би погодився з ним. Я б визнав його винним – натовп загудів, та Цицерон закричав, перекриваючи цей галас: – Так, так! Я би з ним погодився. Я би дуже хотів мати можливість оголосити, що мій підзахисний власноруч убив ворога Республіки Сатурнія!

Він драматичним жестом указав на бюст, і на декілька секунд йому довелося замовкнути – такою гучною була спрямованана на нього хвиля ненависті.

– Ти, Лабіній, стверджуєш, що там був твій дядько. Припустімо, що так воно і є. І припустімо також, що він там опинився не через те, що збіднів настільки, що не мав вибору – а через те, що його стосунки з Сатурнієм змусили його поставити дружбу вище самої Республіки. І що ж тепер, ти вважаєш, що Гай Рабірій теж мав зрадити Республіці та відмовитися виконувати накази консула? Як матиму вчинити я, якщо Лабіній, як колись Сатурній, влаштує різанину серед мирних мешканців, звільнить злочинців з тюрми та силою захопить Капітолій? Я дам вам відповідь. Я матиму вчинити так, як і вчинив у той час консул. Я матиму провести в Сенаті голосування, закликати вас усіх стати на захист Республіки, і сам виступити зі зброєю в руках разом з вами проти армії злочинців. І що в цьому випадку зробить Лабіній? Він мене розіпне!

Так, це був сміливий виступ. Сподіваюся, що мені вдалося донести вам особливості цієї сцени: оратори, які сидять на помості зі своїм немічним клієнтом; ліктори біля підніжжя помосту, що готові захищати консула; римське населення – плебс, сенатори та вершники – всі перемішалися між собою; легіонери в блискучих касках та генерали в пурпурних одежах; приготовані для голосування овечі загони; галас цього зібрання; храми, які поблискували на далекому Капітолії, та пекучий січневий мороз. Я намагався знайти в натовпі Цезаря і, здається, декілька разів перед моїм поглядом у натовпі промайнуло його тонке обличчя. Там, звісно ж, був і Катіліна зі своєю клікою, включно з Руфом, який вигукував образи на адресу свого колишнього патрона.

Завершив Цицерон, як завжди, поклавши руку на плече свого клієнта та звертаючись до милості суду.

– Він не просить у вас щасливого життя – лише можливості гідно померти.

Після цього все завершилося, і Лабіній наказав розпочати голосування.

Цицерон підійшов до пригніченого Гортензія, вони разом зістрибнули з платформи й підійшли до того місця, де стояв я. Як це завжди бувало після важливого виступу, його досі переповнювали емоції, ніздрі його роздувалися, очі блищали, він глибоко дихав та нагадував коня, який щойно завершив скачку. Це був блискучий виступ. Особливо мені запам’яталася одна фраза: «Природа наділила людину прагненням віднайти істину». На жаль, навіть найпрекрасніші слова не здатні замінити собою голоси під час голосування – тому, коли до нас підійшов Квінт, він понуро оголосив, що справу програно. Він щойно спостерігав за голосуванням – люди сотнями одноголосно підтримували обвинувачення, а це означало, що Рабірій матиме негайно залишити Італію, будинок його буде зруйновано, а майно – конфісковане.

– Так, це трагедія, – розлючено випалив Цицерон.

– Але, брате, ти зробив усе, що міг. Зрештою, він старий, і життя його і так добігає кінця.

– Та я не про Рабірія, ідіоте. А про своє консульство.

Коли він це сказав, почали лунати крики й галас. Ми повернулися та побачили, що неподалік від нас розпочалася бійка, в центрі якої було видно Катіліну, який розмахував кулаками. Декілька легіонерів кинулися вперед, аби розтягнути учасників. Метелл і Лукулл підвелися, щоб поспостерігати за тим, що відбувається. Целер, авгур, стоячи біля свого двоюрідного брата Метелла, склав руки рупором та спрямовував легіонерів.

– Ви тільки подивіться на Целера, – сказав Цицерон з нотками захоплення. – Йому так і кортить долучитися. Він просто обожнює бійки, – потім хазяїн раптом замислився й сказав: – Я маю з ним поговорити.

Він пішов так швидко, що лікторам довелося бігти, щоб обігнати консула та розчистити йому дорогу. Коли воєначальники побачили, що до них наближається консул, обоє винагородили його неласкавим поглядом. Обоє вже довгий час лишалися заблокованими за міськими мурами, очікуючи на те, щоб Сенат проголосував за винагородження їх тріумфом. Лукулл чекав уже декілька років – за цей час він звів собі палац на узбережжі Неаполітанської затоки в Міценіумі, а також будинок на північ від Риму. Та сенатори не могли пристати на їхні вимоги – головним чином через те, що обоє примудрилися посваритися з Помпеєм. Тому обоє опинилися в пастці. Тріумф надавався лиш тим, хто одержав імперій – а поява в Римі до голосування Сенату з цього питання автоматично позбавляла їх права на нього. Тому обом можна було хіба поспівчувати.

– Імператоре, – Цицерон відсалютував кожному по черзі. – Імператоре.

– Є питання, які нам хотілося б обговорити, – сказав Метелл загрозливим тоном.

– Я прекрасно знаю, що ви хочете сказати, та хочу вас запевнити, що дотримаюся всіх даних обіцянок та виступлю в Сенаті на вашу підтримку. Та обговорімо це пізніше. Ви ж бачите, наскільки я зайнятий зараз? Мені потрібна допомога – не для себе, але для держави. Целер, допоможеш мені врятувати Республіку?

– Не знаю. Залежить від того, що я маю зробити, – відповів Целер, обмінюючись поглядом зі своїм дядьком.

– Це небезпечне завдання, – сказав Цицерон, знаючи, що від такого Целер ніколи не відмовиться.

– Боягузом мене ще не називали. Розказуй.

– Я хочу, аби ти з загоном неперевершених легіонерів свого дядька перейшов Тибр та опустив прапор на Янікулі.

Почувши це, Целер аж зробив декілька кроків назад. Спуск прапору означав, що на місто насувається ворог – і це вимагало негайного завершення зібрання. Але Янікул був під чудовою охороною. Обоє повернулися до Лукулла – найстаршого з трьох, – і я побачив на обличчі цього елегантного патриція, як він прораховує ходи.

– Відчайдушний крок, консуле, – сказав він.

– Я знаю. Та якщо ми зараз програємо, для Риму це обернеться трагедією. Жоден консул в майбутньому не зможе бути впевнений у своєму праві придушувати збройне повстання. Я не знаю, навіщо Цезарю цей прецедент, та я точно знаю, що для нас це неприпустимо.

– Він має рацію, Ліцинію. Треба дати йому людей. Ти готовий, Целере? – сказав, зрештою, Метелл.

– Звісно!

– Чудово, – промовив Цицерон. – Тобі як претору охоронці мають підкоритися, та про всяк випадок я надішлю свого секретаря, – на мій жаль і страх, він зняв з пальця перстень та поклав його в мою руку. – Ти маєш сказати командиру, що Риму загрожує ворог, тому стяг має бути спущений. Перстень доведе, що ти мій посланець. Як думаєш, впораєшся?

Я кивнув, що мені ще лишалося? Тим часом Целер покликав центуріона, який розбирався з Катіліною – і вже за декілька хвилин я біг позаду тридцяти легіонерів з мечами наголо, вишуканих по двоє, на чолі з центуріоном та Целером. Мета наша була – назвімо речі своїми іменами – зірвати законне зібрання мешканців Риму, і я собі повторював: «Який там Рабірій, он де справжня зрада».

Ми залишили Марсове поле, пробігли Субліканським мостом над темними та спіненими водами Тибру, потім перетнули пласку рівнину Ватикану, де розташувалися намети та халабуди безхатьків. Біля підніжжя Янікулу простягався священний гай Юнони – і там з дерев за нами спостерігали священні круки. Коли ми пробігали під деревами, вони з карканням злетіли – здавалося, здійнявся в небо весь чорний ліс. Вузенькою дорогою ми попрямували до вершини, і ще ніколи цей підйом мені не видавався таким крутим. І навіть зараз, поки я пишу ці рядки, то відчуваю удари свого серця та напругу в легенях, які борються за кожен ковток повітря. У мене в боку кололо так, ніби між ребер мені вструмили списа.

На вершині пагорбу, в його найвищий частині, розташувався храм, присвячений Янусу. Одне його обличчя дивилося в бік Риму, а інше – в чисте поле. Над храмом, на високому флагштоку, майоріло величезне червоне знамено, плескало на різкому вітрі. Близько двух десятків легіонерів гуртувалися навколо двох великих вогнищ – і ми оточили їх, перш ніж вони щось зрозуміли.

– Деякі з вас мене знають! – прокричав Целер. – Я Квінт Цецилій Метелл Целер – претор, авгур, який нещодавно повернувся з війська свого шурина Помпея Великого. А ця людина, – він показав на мене, – прибула сюди з перснем консула Цицерона. Консул наказує спустити прапор. Хто тут командир?

– Я, – відповів центуріон, роблячи крок уперед. Йому було близько сорока років, і було видно, що він досвідчений вояка, – і мені байдуже, чий ти шурин та хто тебе надіслав, але цей прапор лишатиметься на своєму місці, допоки Рим не опиниться в безпеці.

– Але йому вже загрожує ворог, – відповів Целер. – Поглянь-но.

І він показав пальцем на захід від міста – на місцевість, що розкинулася під нами. Центуріон повернув голову, і тієї ж миті авгур схопив його ззаду за волосся та підніс лезо свого меча до його горлянки.

– Якщо я кажу, що наближається ворог, – прошипів він, – це означає, що наближається ворог. Це зрозуміло? А знаєш, чому я знаю, що наступає ворог, хоча ти нічого й не бачиш? – він смикнув центуріона за волосся з такою силою, що той застогнав. – Тому що я авгур, чорт забирай, ось чому. Тому наказую спустити прапор та підняти тривогу.

Після цього ніхто з ним не сперечався. Один з рядових спустив стяг, а інший взяв трубу та видмухав з неї декілька пронизливих звуків. Я подивився через ріку на Марсове поле і на багатотисячний натовп на ньому, та відстань була завеликою для того, щоб я міг розібрати, що там відбувається. Лише поступово стало зрозуміло, що натовп розбігається, і що ці пилові хмари над полем здійняті людьми, які в паніці розбігаються по домівках. Пізніше Цицерон розказав мені, що сталося, коли пролунав звук труби та люди побачили, що прапор спущено. Лабіній намагався заспокоїти натовп та переконати людей у тому, що це, певно, якась хитрість, та зібраних в натовп людей так само легко налякати, як косяк риб чи пташину зграю. Звістка про те, що на місто насувається ворог, вмить, наче блискавка, рознеслася по натовпу. Попри вмовляння Лабінія та інших трибунів, голосування було припинене. Багато загонів були знесені натовпом. Поміст, на якому раніше стояли Лукулл і Метелл, був перекинутий та розламаний на шматки. Спалахували бійки. Кишенькового злодія затоптали на смерть. Верховний авгур Метелл Пій пережив напад – і його непритомного терміново доставили до міста. За словами Цицерона, спокій там зберігала лише одна людина – Гай Рабірій, який мирно похитувався на своїй лавці, що стояла серед цього хаосу поруч зі спорожнілою платформою. Очі його були заплющені, і він наспівував собі під ніс якусь пісеньку без мелодії.

Протягом наступних декількох тижнів після заворушень на Марсовому полі здавалося, що Цицерон здобув цілковиту перемогу. Цезар сидів тихо й смирно та не вдавався до спроб повернутися до справи Рабірія. Ба більше – старий заховався в своєму будинку, де й надалі жив у власному світі, де його ніхто не турбував доти, доки він сам не помер десь за рік після цих подій. Так само не повертався він і до популярського закону. Трюк Цицерона з перетягуванням на свій бік Гібриди підштовхнув ще декількох перебіжчиків, включно з одним із трибунів, якому патриції заплатили за перехід в табір аристократів. Закон Рулла, який був заблокований в Сенаті коаліцією Цицерона та знаходився під загрозою трибунського вето на народних зборах – закон, на який було витрачено стільки зусиль, зник і більше не згадувався.

Квінт перебував у чудовому гуморі. Одного разу він сказав Цицерону:

– Якби це був бійцівський турнір між тобою та Цезарем, тебе б вже проголосили переможцем. Переможець визначається за двома туше – а ти вже двічі його на горб вклав.

– На жаль, – відповів Цицерон, – політика не схожа на бійцівський турнір. Вона не така чесна, та й правила постійно змінюються.

Хазяїн був упевнений, що Цезар щось замислив, інакше його бездіяльність не мала би будь-якого сенсу. Але що ж в такому випадку він задумав? Відповіді консул не знав.

Наприкінці січня добіг кінця перший місяць Цицерона на посаді голови Сенату. Курульне крісло зайняв Гібрида, а хазяїн повернувся до своєї юридичної практики. Він приходив тепер на Форум без лікторів, у супроводі декількох хлопців міцної статури з числа вершників. Аттік дотримався своєї обіцянки: ці охоронці завжди були десь неподалік, та не мулили очі так, щоб всі здогадалися, що вони не просто друзі консула. Причаївся й Катіліна. Стикаючись з Цицероном – а цього уникнути в тісній будівлі Сенату було неможливо, – він просто повертався до хазяїна спиною. Одного разу мені здалося, що він провів ребром долоні по горлянці, коли повз проходив Цицерон, – та більше цього ніхто не помітив. Цезар, натомість, був напрочуд люб’язним. Він навіть вітав Цицерона з успішними виступами та хвалив мудрість його тактики. Це стало гарним уроком для мене. Успішний політик повністю розділяє своє особисте від усього, що відбувається в його житті публічному, – Цезар був наділений цією рисою більше, ніж будь-хто з усіх, кого я знав.

Потім рознеслася звістка про смерть Метелла Пія, верховного жерця. Це нікого не здивувало. Цьому старому солдату було вже під сімдесят, і протягом останніх декількох років він хворів. Він так і не отямився після нападу, який з ним стався тоді на Марсовому полі. Тіло виставили в його офіційній резиденції – старому палаці верховних авгурів, і Цицерон як вищий чиновник мав стояти в почесній варті біля тіла. Похорон був найбільш помпезним з усіх, які мені довелося бачити протягом життя. Тіло вклали на бік, наче під час обіду, та одягнули в одежі верховного жерця. В такому вигляді на уквітчаних ношах його несли вісім членів Колегії жерців, включно з Цезарем, Катуллом та Ізауриком. Волосся покійного було розчесаним та напомадженим, жорстка шкіра розтерта оліями, а очі широко розплющені – він мав вигляд скоріше живого, ніж мерця. За ношами йшли його названий син Сципіон та вдова Ліцинія Мінора у супроводі цнотливих весталок та головних жерців офіційних божеств. Далі їхали колісниці з представниками роду Метеллів, на першій з них стояв Целер. Всі члени цієї сім’ї в зборі, а поруч з ними – актори, одягнені в маски предків Пія – все своїм виглядом доводило, що це – наймогутніший політичний клан Риму.

Кортеж неймовірної довжини рухався по via Sacra^[7], під аркою Фабіана (її з нагоди похорону обтягнули чорною тканиною), а далі – через Форум до рострів, де ноші були поставлені вертикально, аби всі, хто зібрався, мали змогу побачити тіло. Центр Риму був повністю забитий натовпом. Всі члену Сенату одягнулися в чорні тоги. На сходах храмів, на балконах та дахах будівель гуртувалися витріщаки, вони звисали зі статуй – і прослухали всі траурні промови, яких було не злічити і які тривали довгими годинами. Здавалося, що це прощання зі старим Пієм – впертим, суворим, хоробрим і, мабуть, трохи дурнуватим – було прощанням зі старою Республікою, і на нас усіх чекає щось зовсім нове.

Коли до рота Пію поклали бронзову монету та помістили його до пращурів – повисло сакраментальне питання: хто замінить його на посаді Верховного жерця? За логікою, це місце мало перейти до одного з двох найстарших членів Сенату – до Катулла, який перебудував храм Юпітера, чи до Ізаурика, який мав два тріумфи та був навіть старшим за Пія. Обоє марили цим місцем – і жоден з них не був готовий добровільно від нього відмовитися. Їхня боротьба, хоч і була дружньою, та все ж лишалася запеклою. Цицерон, якому це було байдуже, спершу не звертав уваги на те, як вона розгорталася. Хай там як, а рішення мали ухвалити чотирнадцять членів Колегії жерців. Та за тиждень після того, як помер Пій, коли Цицерон разом з іншими сенаторами чекав на початок сесії на вулиці, він наштовхнувся на Катулла та поміж іншим спитав його, чи ще не ухвалене рішення про призначення.

– Поки ні, – відповів Катулл. – Знадобиться ще деякий час.

– Дійсно? А чому так довго?

– Вчора у нас була нарада. Оскільки існує двоє кандидатів, які рівною мірою гідні цієї посади, ми постановили, що слід повернутися до старого звичаю та надати народу право вирішувати, хто обійме цю посаду.

– І як, на твій погляд, це правильно?

– Звісно ж, я вважаю, що це правильно, – відповів Катулл, посміхаючись однією зі своїх звичних посмішок та торкаючись свого схожого на дзьоб носа, – бо я впевнений, що триби проголосують за мене.

– А Ізаурик?

– Він теж упевнений у своїй перемозі.

– Ну що ж, щасти вам обом. Не грає ролі, хто з вас переможе – бо в будь-якому випадку переможцем буде Рим, – Цицерон вже зібрався відійти від Катулла, та раптом зупинився та знов звернувся до нього: – А хто запропонував змінити порядок обрання?

– Цезар.

Хай яка не була б латина багата та метафори й епітети, я не можу знайти в ній – та навіть в грецькій мові – достатніх епітетів, які могли б описати вираз обличчя Цицерона в ту мить, коли він почув ім’я Цезаря.

– О, боги! – приголомшено промовив він. – То що, він збирається подавати свою кандидатуру?

– Та звісно ж, ні. Це ж буде просто смішно. Він занадто молодий. Йому всього-на-всього тридцять шість, і він навіть претором ще не був.

– Ти маєш рацію, та радив би вам якомога швидше зібратися знов та повернутися до старого порядку проведення виборів.

– Це неможливо.

– Чому?

– Бо проєкт закону про зміну порядку виборів вже був запропонований народу.

– І хто його оприлюднив?

– Лабіній.

– Он воно що, – Цицерон хлопнув себе по чолу.

– Дарма ти непокоїшся, консуле. Я переконаний, Цезар не наважиться висувати свою кандидатуру – а якщо зробить це, то провалиться з тріском. Не здурів же римський народ. Це ж вибори очільника державної релігії. Від нього вимагається бездоганна моральність. А як тобі Цезар в ролі охоронця цнотливих весталок? Йому ж доведеться жити з ними в одному будинку. Це все одно що козла запустити до городу.

Катулл відійшов, та я помітив, що в очах його з’явився сумнів.

Незабаром поширилися чутки, що Цезар і дійсно має намір висувати свою кандидатуру. Ніхто з нормальних людей цю ідею не підтримував – і містом почали кружляти грубі жарти з цього приводу, над якими всі гучно сміялися. Та щось таке було в цьому – думаю, в самому нахабстві, – щось таке, що не могло не викликати захоплення. «Він – найбільш феноменальний гравець з усіх, кого я колись зустрічав», – колись сказав про нього Цицерон.

– Щоразу, коли програє, він просто подвоює ставки та знов кидає кості. Тепер я розумію, чому він відмовився від просування закону Рулла та дав спокій Рабірію. Він зрозумів, що верховний жрець навряд одужає, прорахував всі варіанти та зрозумів, – що бути понтифіком – набагато цікавіша ставка, ніж обидві попередні.

Цицерон здивовано похитав головою та почав працювати над тим, щоб і третя ставка теж не зіграла. І він би мав успіх, якби не дві речі. Перша з них – це неймовірна впертість Катулла та Ізаурика. Цицерон витратив декілька тижнів на переговори з ними, намагаючись їх переконати не виставляти свої обидві кандидатури, бо це лише розколюватиме антицезарівську коаліцію. Та ці старці були гордими та мали вразливе самолюбство. Вони не поступалися, відмовлялися тягнути жереб і не хотіли висувати нікого в якості компромісного спільного кандидата. Тому зрештою обидва імені значилися у виборчих бюлетенях.

А другою річчю стали гроші – вони-то й відіграли вирішальне значення. Свого часу подейкували, що Цезар витратив таку купу грошей на підкуп триб, що монети возили тачками. Де він їх стільки взяв? Всі показували на Красса. Та навіть для Красса сума в двадцять мільйонів була немалою. Адже саме двадцять мільйонів сестерціїв, якщо вірити чуткам, заплатив Цезар за своє обрання! Що б там не казали, але напередодні голосування, яке мало місце в березневі іди^[8], Цезар усвідомлював, що його провал означатиме для нього кінець. Він ніколи не зміг би повернути таку суму, якби його кар’єра пішла тепер нанівець. В такому випадк у все, що йому лишилося б, це приниження, безчестя, вигнання та, можливо, самогубство. Саме тому я схильний вірити відомій історії про те, що, виходячи зі свого будинку на Марсове поле, Цезар поцілував мати та сказав, що або повернеться верховним жерцем, або ж не повернеться ніколи.

Майже цілий день тривало голосування, та за іронією – а нею наскрізь пронизана вся політика – саме Цицерону довелося оголошувати результати. Весняне сонце схилилося за горою Янікул – і небо було розмальоване пурпурними, червоними та рожевими смугами, ніби як з рани через пов’язку просочувалася кров. Цицерон безпристрасно зачитав результати голосування. З сімнадцяти триб Ізаурику свій голос віддали чотири, Катуллу – шість, а Цезарю – сім. Він був на волосинку від провалу. Коли консул спускався з платформи, було видно, що в нього заболів живіт. Цезар підняв руки та звернув до неба очі. Здавалося, йому помутилося від щастя – і це було цілком можливо, адже він знав, що, як би події не розгорталися далі, до кінця свого життя він тепер буде верховним авгуром. Він житиме у величезному казенному будинку на via Sacra та матиме право голосу на всіх державних нарадах – навіть на нарадах з найвужчим колом допущених осіб. На мій погляд, вся подальша доля Цезаря стала наслідком цієї неймовірної перемоги. Ця божевільна двадцятимільйонна ставка стала найуспішнішою за всю історію людства – вона поклала під ноги гравця весь світ.