Українська модерна проза

ЖАХ

Старовинний замок із баштами на віковічних скелях, що колись був грізною фортецею і страхав ближчих і дальших сусідів.

Круглі маленькі віконця в товстих мурах пороблені так, що зсередини, з високих башт, ідуть круто навскоси вниз просто в землю, щоб крізь них палити з гармат та рушниць по цілій окрузі, звідки колись нападали вороги.

І в замку, і в баштах завжди сірий сутінок, і ніколи не заглядає сюди сонячне проміння.

І ніхто звідси не бачить неба, а лиш клапоть землі під замком – або ліс, або болото.

Тепер тут сумеркова тюрма.

В одній із башт стоїть біля віконця в’язень і дивиться просто в болото, що простелилося в полі його зору, обмеженому товщею стін.

Блакить небесну, і сонце, і зорі любує лиш на блискучій, як дзеркало, воді, в тихій трясовині.

І не бачить дна в болоті, з усім його брудом, а лиш топить очі в небесних безоднях.

І тихо, і світло йому на душі.

Та ось із трясовини вискочив на поверхню чорт Болотяник.

Побачив юнака, що в його власному болоті очима ловить сонце чисте, покоїть очі на блакиті прозорій, зиркнув у його душу, спокійну і ясну, свідому своєї правди, і… посміхнувся.

Вивернув ураз із дна на поверхню увесь бруд, скаламутив болото і глумливо поглядав на юнака.

Та лице юнакові не похмарилося, а було все світле, і спокій панував у його душі.

Він знав, що болото стишиться, що бруд опаде на спід і поверхня знову стане чиста і блискуча.

Стояв біля вікна і ждав.

Тоді Болотяник викликав із дна на поверхню усяку гадь – жаб, зміїв, драконів…

І от по всьому болоту заквакало, засичало, переповнило колись прозору поверхню своєю страшною отрутою.

Та лице юнака не похмарилося, а було все світле і спокійне.

Він був хоч і в тюрмі, але високо над затруєним болотом.

Він знав, що в кожній трясовині живе гаддя.

Розумів, що зараз воно кимсь роздражнене, чомусь роздратоване, але незабаром заспокоїться, піде на дно, а поверхня болотяна стане чиста, і він знову побачить там небо.

Стояв і ждав.

Тоді Болотяник розлютився. Завзявся не тільки вже порушити спокій в душі юнаковій, а вчинити їй біль гострий.

Свиснув на поміч усіх чортів. Ті вискочили на поверхню, прибрали різні гидкі страховенні вигляди, жерли юнака своїми страшенними очима, люто погрожували, з ненавистю дражнилися, перекидалися та вертілися, переплутувались, скручувались великими клубками, плигали по каламутній воді.

Юнак посміхнувся…

Він хоч і в тюрмі, але високо над страшним болотом. Він знає, що нечиста сила водиться в кожній трясовині і що прийде час – і вона вся згине.

Стояв біля вікна і ждав.

Тоді всі чорти втихомирились і стали радитись…

І от болото стишилось. Стало чисте і блискуче, як дзеркало. Та не відбилось в ньому ні сонце, ні блакить небесна, а…

Вмент лице потьмарилося, очі розширились, кров захолонула в жилах, і біль гострою стрілою вдарив йому в серце – він побачив у болоті свого найвірнішого друга…

У нестямі відскочив од вікна…

І не вірив очам своїм.

Знову підбіг до вікна, дивився і приглядався з панічним страхом.

Ні сонця, ні блакиті – нічого нема на тихому болоті, ніщо не відбивалось на гладкій поверхні, а лиш у прозорій воді, на самому дні, сидів чорт Болотяник, а з ним у повній приязні його наймиліший, найдорожчий друг, спокійний і лагідний, живий і реальний…

Тоді невимовний жах опанував його душею.

Кидався в своїй тюрмі, як дикий звір у клітці, шматував на собі одежу, упав на камінний поміст і бився в корчах об нього головою.

Аж тепер Болотяник з усіма своїми чортами заливався веселим реготом, і луна від нього струшувала стіни тюрми, котилася ген далі степами, лісами…

ЧОРНА МАРА

Їх було багато, чоловіків і жінок, що повертали з неволі в рідний край.

Усі знали дорогу, а таки заблудилися.

Блукали, як у лабіринті, між горами високими, попід скелями навислими, в глибоких провалинах, куди не досягало світло сонця.

Тут було вогко й темно. Слабіші притупили свій зір ясний, сильніші його нагострили й от угледіли Чорну Мару, що їх водила, морочила, дихала тьмою й холодом.

І розповіли про це невидючим.

Тоді всі разом кинулися на страхолюдну Мару, щоб її прогнати, знищити, щоб прокласти путь до світла, до своїх родючих нив.

Мара зникла, і перед ними простелився шлях на високу гору.

І сказали одні:

– Ми бачимо, що перед нами широкий шлях, а над нами небесна блакить.

І з розпукою скрикнули другі:

– Ми лиш чорну ніч бачимо перед собою й над собою!

Тоді сказали видючі темним:

– Браття! Заждіть нас тут, а ми підемо на цю гору, щоб поглянути, куди лежить путь до рідного краю. Тоді повернемось і заберемо вас.

І сказали темні видючим:

– Браття! Ми разом блукали в проваллях, разом одігнали Чорну Мару, разом хочемо побачити й путь до рідного краю. Тому ведіть нас за собою.

Тоді видючі взяли за руки темних, повели їх широким шляхом на верховину.

Усі йшли, повні сил і життя. Ішли довго-довго…

Широкий шлях, що далі звужувався, укривався гострими каміннями, що різали ноги до крові, перетинався холодними мочарами, сходив на слизькі стежки й доріжки поміж скелями й каміннями…

І сказали видючі:

– Горе нам! Широкий шлях позад нас, а перед нами знову бездоріжжя. Ми стомилися, ведучи за собою темних.

І сказали темні:

– Горе нам! Ми разом проходили вгору широкий шлях, разом терпіли по стежках і доріжках, а тепер, коли надходить кінець нашим мукам, нас хочуть покинути брати наші.

Тоді видючі знову взяли за руки темних і так вели їх на верховину, а Чорна Мара заступила їм путь, дихала на них тьмою і холодом…

Усі знесилилися, і безнадійність почала заглядати їм у душу.

Тоді хтось зачав побідну пісню, і всі враз підхопили її.

Полинула пісня голосна вниз, полетіла вгору, прогнала Чорну Мару.

Мара знову зникла…

І от усі стали на верховині.

Праворуч і ліворуч з гори спускався сріблястий шлях, а далеко на обрії виднівся рідний край. Там світило сонце, там розлилися широкі ріки, там хвилі перлові плескали об береги синього моря…

Просто перед ними, внизу, чорніла глибока прірва.

Омріяні, в німому захваті стояли видючі над безоднею й дивилися в далечінь, де була вся мета їхнього життя, де було їхнє щастя.

І сказали темні, що стояли позад них:

– Чого ви стали?

Видючі не чули і все дивилися на далекий рідний край. І сказали темні:

– Чого ви стали?

Тоді видючі скрикнули:

– Перед нами – рідний край, увесь опромінений золотим сонцем!

Тоді темні, мов божевільні, ринулися наперед, притиснули видючих і скинули всіх у безодню…

І стояли темні над безоднею й перелякано питали:

– Де ж Рідний Край? Ведіть же нас туди! Чого ж ви стали?

І стояли темні над проваллям і все питали, а з глибокої прірви реготала Чорна Мара, і той страшний регіт нісся над горами й скелями, як гуркіт громової хмари.

ТАК МИНАЛИ СТОЛІТТЯ

Михайлові Литвиновичеві

Багато віків тому назад отсі велетенські шпилясті гори геть-чисто були вкриті зеленими лісами.

Між ними тихо, мов весняна хмара, пливла широка ріка, розпираючи круті береги. Там, далеко-далеко, де ці обидва кряжі сходяться, де гори робляться плескова-тими, вибухала вона з невмирущого джерела. Забирала на довгій путі безліч потоків гірських, що зміцнювали її силу, додавали краси й величі.

Непомітно, мов тихий Дунай, впливали в далеке море повні води.

А гори шпилясті подвійним пасмом, мов ізмарагдове намисто, простяглися від джерела аж до гирла, круто спадаючи до ріки. Столітні дуби й смереки дивилися в кришталеву воду то з одного берега, то з другого, а посередині відбивалася безодня блакить, виграваючи промінням – раз сонця високого, раз місяця повновидого. І зорі летючі перебігали через ріку і ховалися в горах. Безліч риби в воді розкошувала, спішила нажитися на білому світі. Безліч звіра й птиці в горах спішила нажитися, а конаючи, управляла землю своїм трупом – платила їй за багате, вільне життя. І могутні дерева буйно поросли навіть на крутих скелях.

Гори високі, мов барвінок, веселі панували над цілим краєм. Вони були ближче до хмар, чарували їх зеленими верхами, перетинали повітряну дорогу. А коли на них падав благодатний дощик, бурхливі потоки збігали в повні води, додавали їм краси й величі.

Гори високі були ближче до сонця, перехоплювали його світле проміння, а на ріку кидали темний холодок. Коли ж гаряче сонце нещадно пекло зелені ліси – глибока ріка підіймала сиві тумани, щоб ними захистити молоді листочки.

Гори шпилясті були ближче до неба, чули його тайни надземні, переказували їх своїм потокам, а ті несли святі глаголи аж у далеке море. І тоді по всіх країнах знали, що тут, на зелених верховинах, живуть мої предки.

Тут споконвіків жили мої предки. Високі й ставні, сміливі й моторні. Гордо дивилися на мінливе небо, ловили очима безмірний обрій, раніш од усіх бачили, як сходить сонце. Шанували, мов святиню, ліси і води, сонце красне і зорі далекі. Любили свої верхи і ніколи не селилися по низинах.

Так минали століття…

Прийшов Невідомий, поставив над рікою шибеницю, звів моїх предків у долину, казав селитися по берегах. За се обіцяв рай небесний.

Тоді перестали мої предки шанувати, мов святиню, ліси, води, сонце красне й зорі далекі. Побудували над рікою села й міста. На світлі верховини підіймалися лише для того, аби рубати гіллясті дуби, аби забити безборонного звіра. Човнами та байдаками плавали від джерела й до гирла, і ріка стогнала під натиском плотів.

Колись кучеряві гори облисіли, замість зелених стали сірими, і руді скелі понависали над головами моїх предків. Скелі зривалися, стирали з лиця землі села й міста, замулювали глибоку ріку. Гори осідали, осипалися. Сонце палюче випивало беззахисні води, а суховій замітав пісками в безсиллі протестуюче джерело.

Дощова хмара вже не спочивала на шпилястих верхах, а перелітала ген у інші краї, щоб там упасти на спраглу землю дрібним дощиком. Скелясті, обдерті гори не кидали на ріку темного холодку. Пересохла ріка не давала їм цілющої вогкості. У горах не щебетали веселі пташки, не грілися проти сонечка молоді сарни, а лиш вили голодні вовки. В умираючих водах не плескала при місяці лискуча риба, а між скелями й камінцями сичали гади, пожираючи слизьких жаб. Ледве просочувалася через піски вода з джерела.

Колись широка, як море, ріка, що розпирала круті береги, далеко відійшла від них, журливо перестрибувала по кремінцях і тихо рокотала, ніби плакала за минулим.

Того плачу не чули вже високі небеса. Той плач не доходив уже і до моря далекого, бо вже сама ріка губилася десь на путі в піскових кучугурах.

Моїм предкам, що стратили шлях у широкі світи, впала на серце туга. Їм стало важко.

Потроху забували про високу блакить, про ясні зорі, про небесні глаголи. Переорали широку долину, по якій колись текла ріка, покидали в землю зерна. Щоб овочі не всихали, покопали від умираючої ріки канави, розібрали воду на свої поля й городи.

Ходили, понуривши чоло, одно – рилися в неродючій землі, поробилися дикими, як звірі. Широке корито колись великої ріки зеленіло городами. По всій долині посіялись убогі хатки.

Тут було темно, бо нависали обдерті гори, удень руді, а вночі чорні. І вже на їх верхах не спочивала весняна хмара, і теплі роси не падали на спраглу землю. Сюди не долітали небесні глаголи, ніхто тут не знав будучого, забув про минуле… всі призабули, що колись вони жили на веселих верховинах, у раю земному, а тут, у низині, текла велика й могутня ріка. Тепер мої предки копалися у своїх городах. Метушилися на дрібненьких клаптиках власної землі, терпіли від голоду, хворіли від тяжкої праці, погибали від пошестей. Їм було важко, бо не чули небесних глаголів, напоювали зачерствіле серце лютістю проти брата свого. Звідусіль були вони стиснені високими горами, і погляд упирався в навислі над головами чорні скелі. Очі ніколи не спочивали на широкому обрії, від того боліли. Забули мої предки про широкі світи, не бачили, коли й де сходить сонце. Копалися в землі, мов кроти, ніколи не дивилися на світле небо, бо коли їм наставав ясний день, то сонце стояло в зеніті і проміння його сліпило побляклі очі. Не знали чаруючої безлічі зір, бо бачили лише клаптик неба, немов із колодязя… А там, на пустинних верховинах, розстилався широкий обрій і щоранку сходило вабливе сонце…

Так минали століття…

І сталося одного дня… Коли сонце стояло в зеніті, пекло нестерпуче, коли ніхто не смів глянути своїми підсліпуватими очима на світле небо, нагло налетіла страшна, як смерть, хмара, повисла над замуленим джерелом. Така чорна, що під нею панувала нічна темрява. Велика – збурений вихор не міг розігнати її. Густа – опиралася бурі, як і кам’яна башта. Хотіла упасти ливним дощем на пересохлу долину, на розпечені сонцем гірські скелі.

Розлючений вітер не міг ані підняти її в небеса, ні розвіяти туманом по долині. Тільки із скаженою силою вертів на одному місці, наче стовп куряви. Немов хуртовина, завивала й крутилася над джерелом хмара. Шуміла, як праліс у бурю, ревла, ніби море у негоду… І раптом сей страшний тайфун цілим своїм тілом упав на засипане пісками джерело. Струсилася й застогнала долина. Мов електричність, пробіг по ній підземний гук і вдарив у кожне живе серце. Усі жахнулися, зачувши неминучу загибель.

А сонце стояло в зеніті, пекло нестерпуче, і ніхто не смів глянути на світле небо. З шумом ринула вода в долину бурхливим морем. Ринула в долину потопом. Враз залила городи, враз заховала хати. Усе живе, що встигло лише схаменутися, бігло з перестраху куди очі, падало, захлипувалося, уносилося непереможною водою… Усе живе дерлося на круті береги, на гори шпилясті, вище й вище, аж на самі верховини…

Умираюча ріка віджила. Прибувала, наче вулканічна лава, зростала так, що вмент уся долина з селами й містами була під водою. Вода ринула й бушувала, зносила все на своїй путі, заливала, грала, виблискувала на сонці. Вода ринула й блискотіла, прочищала тисячоліттями замулене своє корито, досягала підніжжя гір, гнала до моря хати, каміння й скелі. Вода виносила трупи моїх предків, що поселились у долині… Коли ріка, велика й могутня, повна краси й величі, дійшла до моря, вся долина була повна водою, як у давні часи.

Другого дня сонце знову грало в широких водах, а місяць зачудований довго стояв непорушно серед високого неба – усе дивився в безоднє озеро, що об’явилося там, де обидва пасма гір сходяться.

БЕЗСМЕРТНИЙ

Не знав земних турбот…

Кохався в науках і жив для того, щоб зрозуміти причину світобудови і ціль буття.

Далеко від гамору людського зарився в наукові досліди, шукаючи розрішення тих космічних та біологічних законів, що через усе життя непокоїли йому допитливу душу…

При допомозі мудрого приладдя та пристроїв вивчав далекі живі й завмерлі світи, дробив живі й мертві тіла на атоми, схоплював процес зародження крови у безкровному, слідкував за розвоєм кров’яної мікроскопічної цятки, що перетворювалася в пульсацію майбутнього серця, що ростило на його очах новий організм.

Вивчав закони спадкоємності і ту непереможну творчу силу, що з двох мікроскопічних клітинок вирощує гіганта і різьбить породи живих істот у природі.

Матерію неорганічну переводить в органічну, органічну в організовану. Живе мертвив, мертве воскрешав.

Між людьми був як Бог, великий і творчий…

І чим далі поглублявся в сі досліди, тим ширше ставало для нього поле невідомого, таємного.

І не бачив кінця невідомому, таємному.

Іноді здавалося, що ще одну тайну треба зрозуміти, одну лиш одкрити і тоді все життя, з усім, що єсть у ньому і поза ним на всіх безмежних космічних просторах, стане для нього ясне як математична формула.

Схоплював сю тайну… а за нею повставала нова безодня невідомого…

І ось тяжко занедужав…

Хоч і старий, та кріпкий тілом і розумом лежав у непритомній гарячці на постелі, а біля його ліжка стояв лікар у задумі й помічники мудрого, чужі йому люди, і ждали сумного кінця…

Дужий ще організм напружував усі свої сили в нерівній боротьбі зо смертю і в забутті покликав:

– Хто ти, що не даєш людині змоги підняти завісу світобудови? Хто ти, що раптово відбираєш так коротке життя і саме тоді, коли людина дійде до межі, що за нею захована тайна? Чи тебе не можна перемогти? Зробити тайну буття ясною, як книга?

Ти боїшся того! Ти глузуєш із безсилля людини! Як злодій уночі підглядаєш за нею і береш у неї життя саме в той час, коли вона тебе поборює.

А я оповістив тобі війну! Я хочу тебе побороти! Я вже підняв краєчок завіси твоєї тайної Сили! Я її одкрию і буду безсмертним.

Я ще не хочу вмирати! Хочу жити, хочу почувати, що я живий, що всі мої мислі, мої найдорожчі скарби – тут, при мені!.. Хочу жити вічно без кінця…

Навкруги ліжка з сумом стояли його помічники, чужі йому люди з жахом слухали і ждали кінця.

І ось у безсиллі затих при них, заспокоївся, закрив очі, як до сну, і так лежав нерухомо.

Тоді став біля нього білий янгол і сказав так:

– Твоя жага безмірна до життя мене скорила. Ти будеш безсмертним… Будеш вічно жити, почувати, що ти живий, що з тобою всі твої мисли, твої найдорожчі скарби. Житимеш, докіль сам того забажаєш.

І ось стали в нього великі, гострі крила, почув себе Духом легкотілим і полетів.

Летів плавко в небесних пустелях. Зір його ловив незчисленні прекрасні світи. Оглядав їх і вибрав найкращий, що виблискує, як діамант.

Почував, що він живий, що всі його мислі тут, при ньому.

Летів довго і, як наближався до мети, – прекрасний світ усе більше й більше затьмарювався.

Велика планета. Панує півтемрява. Скрізь сірий туман. Нема ні світла, ні тіней. Нема грому, ні блискавки. Нема шуму, ні вітру. Тиша й густі сутіні. І сірий, одноманітний, важкий туман.

Летів рівно, як стріла, понад тихими водами, що помірно й тяжко ледве-ледве колихалися без плеску.

Плавко летів через гори високі, сірі й безплідні.

Межи скелями стрімкими летів зикзаками.

Почував, що він живий, що всі його мислі тут, при ньому, та ніяк не міг згадати нічого, навіть свого попереднього життя, або імені свого.

Увесь час напружувався хоч що-небудь пригадати. Почував, що аби одне щось ізгадати, так зараз же все стане йому в пам’яті.

І не міг.

Нудьга, гнітюча нудьга охоплювала його душу.

У сьому тепер для нього було все завдання, уся ціль його життя. Тут темрява була непроглядна. І коли вдивлявся і нічого не бачив – жах, страшний жах опановував його душею.

Надмірне напруження зору дратувало все його єство, до болю гнітило.

Летів у тумані, низько біля самої поверхні, бо як підіймався вище, і планета ховалася в сірому тумані – нудьга давила його.

Тоді знову кидався вниз.

І вже прикутий до поверхні очима, як місяць до землі, летів рівно і плавко.

Ловив ухом звуки і не чув нічого, шукав чогось очима і не знаходив.

Так стократ облетів навкруги безмежно велику планету у всіх напрямках без дороги, без мети. І коли в сотий раз пролітав над одним і тим же місцем, – щось знайоме, щось знане на момент один переходило йому через голову і зараз же зникало безслідно.

Прикутий очима до поверхні, як ліхтар на щоглі корабельній, з тугою летів рівно і плавко.

А коли підіймався вище і губився в сірому тумані, – жах гнітючий охоплював йому душу.

І так проминули тисячоліття, а він усе летів. І ось пролітає над тихими водами. Із сутіней перед ним устає висока гора, що нависла великим дахом.

Плавко залетів під той дах і опинився в печері довгій, як шлях, рівній, як тунель.

Тут була темрява непроглядна.

Летів рівно, як стріла, а коли підіймався вгору – торкався волоссям каміння. Коли збочував, – черкався довгими крилами об стіни.

В кінці печери впав і лежав без руху… Почував, що він живий, що всі його мислі тут, при ньому, та ні одної з них не міг уловити, втілити.

Так лежав у темряві з заплющеними очима без руху, без думки, без почувань.

А коли розплющував очі, – знову нудьга починала гнітити його.

А коли заплющував очі, – заспокоювався і тоді біль тупий поволі-волі притихав.

І тільки туга гнітила його.

І так лежав без руху, без думки, без почувань.

І коли вилетів з печери, – одкрив очі і знову побачив сірий одноманітний туман, тихі води, що ледве-ледве колихалися без шуму й плеску, сірі гори й стрімкі скелі.

Почував, що він живий…

Так без мети, без пам’яті того, що перед ним і за ним, блукав по безмежно великій планеті і ось знову залетів у печеру.

На момент блиснула іскра свідомості, що се вже було, і враз погасла безслідно.

Летів рівно і плавко, коли підіймався вгору – торкався волоссям каміння, як збочував – черкав крилами об стіни.

Почував, що минають століття, що він живе і житиме вічно, що він безсмертний.

Почував, що він живий, що всі його мисли тут, при ньому, та ні одної з них не міг покликати до свідомості.

Лежав із невимовною тугою в душі, що переходила в біль тупий і гнітючий.

Почував, що вже не скинути з себе сього гніту, не пригадати, не вловити ані найменшої мисли.

А коли він заплющував очі, біль тупий поволі-волі зникав, і тоді він лежав нерухомо, як труп.

Не почував ні болю, ні туги; ні голоду, ні снаги; ні тепла, ні холоду.

Усе єство його прагнуло лиш одного – спокою.

Повного небуття.

Так лежав довгі тисячоліття…

А коли відкрив очі і глянув у далину – схопився, розправив крила.

Побачив, що здалека, в пащу печери заглядає тьмяне світло.

Біля нього панувала тьма, а там далеко над тихими водами виднілася ледве помітна смуга сірого світла, і те світло так гостро його вразило, що враз дійшло до свідомості, і він несподівано для себе скрикнув:

– Світло!

І тут згадав про світ білий, про Сонце ясне, про землю прекрасну, про все…

Як вихор ринувся з печери назустріч світлу.

І тут прокинувся від сну.

Жах стояв в його широко розкритих очах.

Лежав у ліжку і почував іще тупий біль свого безсмертя. Увесь тремтів, і холодний піт котився з його чола. Поволі-волі заспокоївся.

Тоді радість, невимовна радість, що то він не єсть безсмертний, переповнила йому душу.

Тіло, в якому догоряло останнє життя, мліло від щасливого почування, що пережиті тисячоліття були лиш коротким сном.

Навкруги стояли його помічники, чужі йому люди, і дожидали кінця.

Тут побачив знову білого янголя і навіки склепив очі.

Тиха, радісна усмішка лягла на прекрасне старече чоло…