Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка

Суверен і держава

Висловлювання Бодена є вкрай чітким: «Для суверенітету необхідна влада така сама абсолютна й вічна, як і сама держава» («Про республіку», І, VIII). Такий підхід є доволі систематичним також тому, що його робота відображає комплексний характер французької монархії, хоч і проводиться в культурних межах, властивих французьким юристам. Останні ввели у свої дослідження історико-філологічний метод гуманістів і вивчали права й політичні інститути як продукти того часу, пов’язані з прогресом у суспільстві. Таким рішенням було затверджено прихильність до монархічної форми правління, влада в якій передається у спадок: хоча вищими за неї все ж є закони, що попереджають свавілля, в інтересах держави все ж може знадобитися втручання абсолютного монарха. Таким чином, у випадку неоднозначних ситуацій – а є очевидним, наскільки події у Франції вплинули на це визначення – можуть статися в пригоді надзвичайні й термінові заходи з боку монарха, котрий краще, ніж будь-хто інший, навіть будь-який законодавець чи магістрант, зможе оцінити вищість інтересів держави над власними, як того вимагають мінливі часи. Аби відрізнити монарха від тирана, Боден стверджує про необхідність виконання ним законів і правил, аби не ризикувати можливостями заколоту та анархії.

До абсолютної монархії

Іншими словами, верховна влада має бути абсолютною й неподільною, а також стояти вище за все та всіх: такий монарх міг би сподобатися королю Людовіку XIV з династії Бурбонів (1638–1715), названому «королем-сонцем», адже його закликали наслідувати божественну мудрість, показуючись на очі підданим рідко, але щоразу з величчю, яка відповідала його знатному походженню. Відкидаючи думку навіть «видатних осіб», котрі вважали змішану форму правління найкращою з усіх, Боден спростовує думку письменників, котрі вбачали у французькій формі правління суміш з аристократії (Паризький парламент), демократії (Генеральні штати) і монархії: «Подібна думка є не просто абсурдною, вона є злочинною: робити підданих колегами й товаришами для суверенного монарха є злочином і образою для його величності» («Про республіку», ІІ, 1). Якщо ми згадаємо, що цей твір був написаним у період тривалих громадянських воєн, коли владу монарха постійно заперечували, а самій королівській особі погрожували противники абсолютизму, то зможемо зрозуміти наполегливість, із якою Боден вбачав у монарху ледь не божественну велич, аби вберегти Францію від занепаду: суверенітет є сутністю держави, і її виключні права не можуть бути відокремленими одне від одного.

Абсолютизм як спосіб розв’язання конфліктів

Майже відчуваючи загострення внутрішніх конфліктів у майбутньому і демагогію Уряду шістнадцяти, який змусить Генріха ІІІ (1551–1589) покинути Париж у 1588 р., наприкінці твору Боден доходить висновку, що якщо «тиранія монарха є небезпечною, тиранія більшості є ще гіршою, але немає нічого страшнішого за тиранію всього народу» («Про республіку», VІ, 4). І пізніше, порівнявши три режими – демократичний, аристократичний і монархічний – та зрозумівши згубні недоліки перших двох, так само як і небезпеку третього, найменшу загрозу він убачав саме у спадковій монархії: у будь-якому разі «головною рисою держави має бути суверенітет, який може жити, а не існувати і говорити чітким голосом лише за монархії». Боден рішуче заявляє: «У державі може бути тільки один суверен; якщо є дві, три чи більше осіб, котрі мають владу монарха, то насправді монархом не є жоден із них, адже ніхто не з них не зможе ані засудити одного зі своїх товаришів, ані бути засудженим» («Про республіку», VI, 5).

Суверен як «розум» держави

На останніх сторінках антропоморфізм держави використовується, аби порівняти монарха з людським інтелектом, який відіграє роль об’єднувача, проте не є обов’язковим, адже трапляються люди, зовсім позбавлені інтелекту: «Таким чином аристократія і демократія, в яких не має місця для короля, продовжують триматися й керувати власною державою. Відповідно, вони не знають єдності, яку мали б за наявності монарха, котрий з’єднує весь організм, мов розум («Про республіку», VI, 5). Нелегко визначити, наскільки ефективно вчення Бодена сприйняли у французькій політичній культурі того часу, однак безсумнівним є той факт, що після тривалих релігійних воєн французьке королівство відновлювалося, стаючи прикладом для майже всіх монархій Європи.

Див. також:

Створення нової держави, с. 33;

Felix Austria: імперія Габсбургів під владою «оголеного хлопчика» в «чарівній Празі», с. 98;

«Міжнародна республіка грошей», с. 240;

Жан Боден та теорія сучасної держави, с. 366;

Філософія Макіавеллі, с. 343

Створення нової держави
Ауреліо Музі

Нова держава – це нова форма організації внутрішньої та міжнародної політики, яка характеризує систему відносин у Європі в період між XV–XVII ст. Вона зародилася під час кризи середньовічного устрою та віддалення верховної влади від старих народних і територіальних основ. Проміжна фаза охоплює прогресивну централізацію влади у XVI ст.; наступна фаза розпочинається епохою абсолютизму в другій половині XVIІ ст.

Нова держава – це процес, а не система

Автономність суверена

Протягом XVI ст. майже всі європейські країни – від найменших регіонів Італії до таких великих держав, як Іспанська імперія, що поширюється на заокеанські території, мають спільні риси: це схильність до концентрації влади; поділ її на владу володаря (монарх) та виконавчу (адміністрація); схильність до об’єднання всіх земель та визначення власних кордонів; захист монархом територій від внутрішніх і зовнішніх ворогів; об’єднання законодавчої, юридичної та фіскальної служб. Фундаментальним принципом, який відрізняє нову державу від середньовічних форм правління, є унікальність функцій верховної влади: вона була автономною та неподільною, могла сподіватися на власні сили та на свою законність. Здається очевидним, що цим принципом люди зробили ставку в грі й поставили мету, якої важко досягти; вони змалювали нову державу не як чітку та налагоджену на всі часи систему, а скоріше як виснажливий, а подекуди й жорстокий і кривавий процес, що завжди відбувається під час переходу від старих до нових форм правління. Підстави є вкрай мінливими, і тому саме якість та різний ступінь їх комбінацій дають нам змогу говорити про різні шляхи розвитку нової держави. Різноманітні нюанси відображені у відносинах між організацією політики та суспільством; у війнах і міжнародних відносинах; у конфліктах та політико-релігійних чварах; у низькому й високому рівнях однорідності між народами та територіями.

Фактори новизни

Фактори, які зумовлюють ступінь «оновлення» держави і разом із тим визначають різноманітні види держав у Європі епохи Відродження, є такими: принцип легітимації династій, система уряду територій, конституційний баланс між централізованою монархією та Парламентом і здатність монархії перетворювати привілейовані верстви населення з ворогів корони на підданих їй та зацікавлених у співпраці задля кращої долі.

Слабкі та сильні династії

Король Франції Людовік ХІ (1423–1483), королі Англії Генріх VII (1457–1509) та Генріх VIII (1491–1547), а також іспанські католицькі королі були великими монархами, які відіграли ключову роль у зміцненні позицій нової держави. Сила династії є наймогутнішим фактором для узаконення влади. Моральна єдність як національних держав (Франція та Англія), так і міжнаціональних (Іспанська імперія за Карла V (1500–1558) та Філіппа ІІ (1527–1598) полягає саме у верховенстві влади монарха й харизмі короля. Відповідно, там, де влада монарха та династії слабка або взагалі примарна, там слабка і держава. Наприклад, Данії бракувало встановленого права наслідування престолу; керівною там була модель виборної феодальної монархії, де майже вся влада належала сейму дворян та духовенства, і лише в 1665 р. Данія перетворилася на монархію, де влада переходила у спадок. Як наступний приклад наведемо Польщу, де нова держава була утворена завдяки династії Ягеллонів (1386–1572). У 1572 р. ця династія припинила існування, а виборна монархія разом із відновленням влади аристократів істотно послабили країну.

Особисті обов’язки чиновників

Щодо ще однієї з характеристик нової держави, а саме державної системи територій, то вона ставить знак відмінності між тим, хто має владу (король), та тим, хто є її виконавцем, – тобто чиновником. Звичайно, навіть ця відмінність не мала чіткого визначення у XVI ст. Королівська влада на той момент ще мала певні феодальні риси: король очолював ієрархію васалів та охороняв ідею про особистий і договірний зв’язок із підданими. Ідея договору полягала у двосторонніх відносинах, де підданий гарантував підкорення та вірність своєму володарю в обмін на привілеї, правові звичаї й систему представництва (парламент, державні асамблеї та ін.). Таким чином, службовець ще не був бюрократом у сучасному розумінні: робочі відносини не були безсторонніми, вони стосувалися кожного як особистості; не було чиновників «на повну ставку»; «слуги корони» були пов’язаними особистими узами зі своїм правителем, а також мали відвідувати різноманітні заходи. Межі між публічним і особистим були майже стертими.

Проте навіть з усіма цими обмеженнями окремим країнам (насамперед Франції та Іспанії) протягом XVI ст. вдалося створити державну систему територій, яка базувалася на виконанні певних функцій та на створенні ієрархії чиновників вищого рангу й радників короля.

Ситуація в Англії

У доволі незвичній для тогочасної Європи моделі англійської держави політична система базувалася на тонкому балансі між вимогами централізованої монархії та різноманітних інтересів. Структура й функції англійського парламенту суттєво відрізнялися від тих, що були в інших європейських країнах. Там були дві палати – Палата лордів, членство у якій передавалося у спадок, і Палата громад, до якої обирали представників різних верств населення країни. У першій засідала знать, у другій – не титуловані дворяни (джентрі) та вільні дрібні землевласники (йомени). Парламент виконував законодавчу функцію. Парламентарії згадуються у загальному праві (Common Law) – зводі законів, що базувалися на стародавньому традиційному капіталі, незалежному від монарха. Іншою особливістю англійської політичної системи є самоуправління графів, чий титул надавався шерифам благородного походження та мировим суддям, котрі не завжди були зі знатного роду, але були пов’язаними з місцевістю. Отже, за відсутності прийнятого адміністративного права, уряд у сільській місцевості мав зберігати баланс між різними соціальними структурами держави.

Монарх і дворянство

Якщо в Середньовіччі шляхта мала ледь не королівську владу й часто виступала проти монарха, то процес формування нової держави охарактеризувався можливістю суверена стати єдиним джерелом політичної влади та примусити інших визнати своє верховенство. Поступово король здобув монополію на використання сили через революції дворянства та аристократів і набув керівної ролі в економічній та соціальних сферах. Цієї можливості суверена було досягнуто (хоч і різними шляхами) у Франції та Польщі. У першій половині XVII ст. у Франції відбулася повна централізація влади в руках короля, що стало наслідком політико-релігійних конфліктів та суперечок між знаттю і монархом; відповідно, групи, пов’язані з адміністративним апаратом, присягнули на вірність короні. У Польщі, натомість, виборна монархія разом із прерогативою шляхти на liberum veto^[8], що дозволяло будь-коли виступити проти рішення короля, спричинили формування слабкої держави, яку поступово роз’їдали анархія та дроблення територій. Приклади Франції і Польщі демонструють різні шляхи розвитку нових держав у Європі.

Таким чином, варто зазначити чинники, які сприяли відсталості нових держав у Чинквеченто: брак легітимації династій і дворянство, що зберігало свою майже королівську могутність.

Автократія і деспотизм

Росія

У XVI ст. були відомими ще дві форми правління: автократія та деспотизм. Прикладом першого є Московія з її централізацією державної влади, а прикладом другого – Османська імперія. Ідеться саме про моделі, тобто про наближеність до історичних реалій, які не завжди повною мірою характеризують усю комплексність цих форм правління.

Іван ІІІ (1440–1505, правив з 1464 р.) об’єднав більшість руських земель, звільнених від монголів Золотої Орди, та вирішив зробити бояр – панівну аристократію – володарями на величезних територіях. Цьому сприяли: релігійна єдність (православ’я) та поняття влади, яке робило князя-монарха вищим за закон. Але аристократія мала можливість висловлюватися у представницькому органі – Думі. Тоді Іван ІV Грозний (1530–1584, правитель з 1547 р.), аби протидіяти боярам та зменшити їхню владу, сформував автономні військові загони шляхом створення службової шляхти, якій надавав землю, що пізніше передавалася у спадок.

Османська імперія

У свою чергу XVI ст. є періодом значного розвитку й подальшої кризи Османської держави. У середині Чинквеченто, за правління Сулеймана І (1495–1566, султан з 1495 р.), Османська імперія була наймогутнішою державою у світі: її кордони охоплювали Балкани, Східну Європу, Північну Африку та Середземномор’я. Уся державна структура працювала з метою захоплення нових територій, яке було зупинено Священною лігою під час битви біля Лепанто (1571 р.). У турецькій державі панувала деспотія, тобто закон ніяк не обмежував владу султана; не було жодних договірних зв’язків правителя з підданими, але їхні життя і смерть були в руках корони; усі джерела багатства країни вважалися особистою власністю султана, і, відповідно, земля не могла належати ще комусь іншому; до державного апарату залучали рабів християнського походження; територіям бракувало єдності; не було централізації в законодавчій, юридичній та фіскальній сферах.

Див. також:

Зародження політики, с. 26;

Felix Austria: імперія Габсбургів під владою «оголеного хлопчика» в «чарівній Празі», с. 98

Війська, озброєння, фортеці
Вітторіо Х. Беоніо Брок’єрі

Війна була найголовнішим заняттям для європейських країн, які протягом усього XVI ст. були втягнені у тривалі політичні й військові перегони, що вимагали ефективної мобілізації людських та економічних ресурсів. Технічні зміни в обладнанні, а особливо поширення вогнепальної зброї та подальше вдосконалення військової архітектури потребували дедалі більшого обсягу інвестицій. Лише такі великі монархії, як Франція, Іспанія та Англія, могли собі дозволити таке напруження економіки, що призводило до нещадного відбору політичних та соціальних суб’єктів, які були б у змозі й далі вести воєнні дії.

Тягар війни

Упродовж усього XVI ст. війна була одним із тих факторів, що сприяли історичним змінам, і не лише тому, що від результатів конфлікту залежала доля міста, країни чи династії. Насправді саме розвиток технологій та військових інститутів був одним із чинників, які більшою мірою забезпечили формування соціальних, економічних і культурних структур на всьому континенті.

Політика, дипломатія, ресурси

Система європейських держав тоді становила арену, де тривала запекла боротьба у політичній та воєнній сферах. Так, війна стала для правителів пріоритетом, і на її потреби вони повсякчас спрямовували людські й економічні ресурси, які постійно зростали. Можливість вижити в цій ситуації і поширити сферу свого впливу дедалі більше залежала не лише від економічної та демографічної ситуації у країні, а й від здатності уряду контролювати та мобілізовувати ці ресурси, так само як і від ступеня політичної централізації й ефективності політичних і адміністративних інструментів. Таким чином, війна перетворилася на відбір акторів, які потім зможуть вийти на міжнародну сцену. На тривалий період можливості участі в ній були обмежені, з одного боку, в середніх за розмірами країн, на кшталт італійських та німецьких князівств, що не мали таких ресурсів, які дали б їм змогу конкурувати з іншими протонаціональними монархіями, з іншого – хоч і в значних за розмірами країн, таких як Польща й навіть Священна Римська імперія, але котрі не змогли досягти достатньої політичної й адміністративної єдності, аби зібрати на своїй території необхідні ресурси. У більш виграшному становищі були такі середні й великі за розмірами держави, як Франція, Англія, спершу Іспанія, пізніше – Голландія, Швеція і Бранденбург, які насилу знайшли фінансові й політичні інструменти, аби створити і підтримувати в належному стані свої військові структури (армію і флот) згідно з новими вимогами.

Внутрішній фронт

Але війна також впливала на політичний і соціальний баланс усередині самих держав. Тут є позитивний аспект – очевидна відповідність між збільшенням військового апарату й могутністю монархії. Зростання витрат на утримання військ у належному стані викидає з гри аристократію, чиї власні озброєння – куплені за гроші та залежні від аристократа, уже не можуть конкурувати з озброєнням короля. У свою чергу, така ефективна монополія на використання сили в межах власної держави створює для монарха сприятливі умови для того, аби за допомогою різноманітних податків залучати ресурси королівства з метою зміцнення власної військової могутності.

Вогняна зброя

Поворот у історії вогняної зброї

У добу Чинквеченто наявність вогнепальної зброї – вогняної зброї – на полі бою та під час облоги не була чимось новим. Різноманітні гармати відіграли величезну роль в останній фазі Столітньої війни і саме завдяки величезним бомбардам турки зруйнували стіну у Константинополі. Однак, як зауважив Франческо Гвічардіні (1483–1540), в італійських війнах артилерію «вже використовували, проте гармати були такими неповороткими, що не завдавали противнику суттєвих пошкоджень». Оскільки гармати та бомбарди були дорогими й громіздкими, мали невеликі скорострільність і дальність польоту знаряддя, їх застосовували зазвичай під час облоги й разом із традиційними метальними машинами: катапультами, требушетами й балістами.

Нові гармати

Однак протягом XVI ст. ефективність артилерії, а особливо її мобільність, суттєво покращилися. Гармати ставали дедалі необхіднішими не лише у боях на суші, а й на морі. Вже наприкінці XV ст. на випадок вторгнення до Італії серед військ Карла VIIІ (1470–1498) був артилерійський парк, який створив неабияке враження – хоча, здавалося, і без особливого результату, але, згідно з фактами, це вирішило хід подій. Саме у Франції розробили новий тип гармат, створених у єдиному литті з бронзи чи латуні – за технікою, дуже схожою на ту, за допомогою якої створювалися дзвони, – замість виробництва зброї шляхом з’єднання різних шматків кованого заліза. Ці нові гармати були мобільнішими і, завдяки ефективному використанню пороху в металевих, а не кам’яних ядрах, набули більшої руйнівної сили. І хоча застосування цієї зброї ще мало певні обмеження, польові гармати відіграли вирішальну роль у багатьох битвах XVI ст. Наприклад, у 1512 р. у Равенні французи перемогли іспанців чи три роки потому в битві біля Мариньяно, коли знамениті швейцарські піхотинці зазнали повної поразки від французів. У другій половині століття, переважно завдяки голландцям, було здійснено спроби стандартизувати види й калібри гармат, чия різноманітність часто призводила до логістичних та організаційних проблем.

Від аркебузи до мушкета

Напевне, саме розвиток військової техніки і подальше створення рушниць найбільше вплинули на тактику та стратегію ведення бою. Наприклад, обладнання аркебузи колесами й новим запалювальним механізмом замість ґноту зробило її ефективнішою для використання навіть у несприятливих погодних умовах, а також посилило точність та дальність пострілу. До того ж аркебуза спочатку стояла поряд, а потім була витіснена мушкетом, оснащеним довшим стрижнем і, відповідно, більшою дальністю й швидкістю польоту кулі, яка могла пробити обладунки противника. Завдяки зменшенню розміру й ваги вогнепальної зброї її стала застосовувати і кавалерія.

«Спис і мушкет»: від швейцарських фаланг до іспанських tercios

Розвиток техніки спричинив зміни у тактиці бою та у підході до воєнної стратегії. Проте, мабуть, найсуттєвіших змін зазнали сама природа і рівень військових операцій. Знову-таки наведемо слова Гвічардіні: «До 1492-го року бої були тривалими, а дні – не такими кривавими», однак французи «надали війні жвавості».

У битвах тепер брали участь дедалі більше військових, і самі війни стали жорстокішими, особливо коли після Контрреформації до традиційних політичних та династичних конфліктів додалися релігійні.

Щодо структури війська і тактики, то на полях бою XVI ст. переважно використовувалася піхота, вже сформована під час конфліктів у XIV–XV ст. Якщо наприкінці XV ст. військо французького короля Карла VІІІ складалася з кавалерії на третину, то пару десятиліть потому у війську його наступника Франциска І (1494–1547) із загальної кількості солдат кавалерія становила лише 10 %.

Структура війська

На початку Чинквеченто найсильнішими вважалися жорстокі, дисципліновані й нещадні у бою швейцарські піхотинці, які вишиковувалися у квадратні формування по 2–6 тис. солдат у кожному і дотримувалися тактики, що нагадувала македонські фаланги. І хоча від наступу ворожої кавалерії їх захищала величезна кількість списів завдовжки 4–6 м, а сама піхота мала надзвичайну силу удару, формація все ж мала недоліки. Вона була доволі повільною і маломаневреною; її фланги атакували, попри невеликі групи аркебуз, а особливих ушкоджень завдавав гарматний вогонь, який міг спричинити великі прогалини в лавах піхотинців і тим самим порушити формацію війська. Так і сталося у битві біля Мариньяно, коли перемога Франциска І ознаменувала початок кінця тривалого домінування швейцарських піхотинців та їх німецьких суперників – ландскнехтів, котрі мали схожу тактику ведення бою.

Іспанська терція

Починаючи із 40-х років XVI ст. іспанська tercios – терція – викликає загальне захоплення. У цьому шикуванні списоносці, керівники аркебуз та озброєні щитом і мечем солдати створювали баланс у формації і захищали один одного, формуючи більш маневрений і збалансований підрозділ, який, проте, вимагав тіснішої координації з іншими формуваннями. Іспанська піхота домінуватиме аж до кінця Тридцятилітньої війни, але й протягом цього століття вона зазнає певних змін і вдосконалень. Найвагомішим із них, напевно, є зростаюча частка аркебуз і мушкетерів серед піхотинців. Якщо на початку століття піхота з вогнепальною зброєю становила лише 10 % загальної кількості війська, то пізніше – чверть і навіть третину. Загалом тісний зв’язок між списом і аркебузом (або мушкетом) триватиме до другої половини XVII ст., коли відбуватиметься тривалий перехідний період у європейській військовій культурі, названий pike and shot («спис і мушкет»).

Реформування кавалерії

Вогнепальна зброя, яку Аріосто називав «огидними знаряддями», не лише змінила баланс сил на полі бою, а й становила загрозу для цінностей у суспільстві. Розвиток техніки, безсумнівно, потужно вдарив по образу солдата-вершника. Кавалерист благородного походження, що століттями домінував у європейських війнах, був – у прямому й переносному розумінні – викинутий з сідла. Правду кажучи, аби краще зрозуміти ту епоху та сутність цих змін, нам слід дещо розширити часові межі. Ще протягом XIV–XV ст. у битвах біля Кресі, Пуатьє та Азенкура французька кавалерія, що складалася з аристократів, зазнавала кривавих поразок від англійських стрільців-«плебеїв», озброєних небезпечно довгим луком (long bow). Ці луки із суто технічного погляду стосовно дальності, швидкості пострілу та здатності пошкоджувати броню навіть перевершували аркебузи, що були доволі простими у використанні навіть для новобранців.

Реформування кавалерії

Таким чином, військо, озброєне луками, мушкетами й гарматами, скинуло тактику феодальної кавалерії, що завжди домінувала, на дно. Це передбачало тактичне, кількісне й навіть символічне реформування кавалерії, але аж ніяк не її зникнення з поля бою, де ми зрештою побачимо її в середині XIX ст. Найбільші переваги мала, звісно, легка кавалерія. У конфліктах між іспанськими мусульманами, турками і татарами європейці навчилися цінувати цей вид вершників, насамперед використовуючи їх для розвідки, порушення порядку в лавах ворога та прикриття. Невипадково те, що натхнення та назви нових кавалерійських бойових одиниць походять переважно з місць, наближених до ісламських кордонів. Наприклад, іспанські пінети (хоча сам термін має берберське походження), що брали участь також у війнах в Італії, гусари (слово походить з угорської чи турецької мов) – вихідці з Балкан, які в XIV ст. вже воювали у польських та габсбурзьких військах, і албанські страдіоти на службі Венеціанської республіки.

Отже, кавалерія намагалася адаптуватися до застосування вогнепальної зброї під час битви, і, таким чином, приблизно наприкінці XVI ст. було розроблено техніку гарцювання: передні лінії озброєних рушницями вершників наближалися, аби стріляти в супротивника, а потім відступали, аби не наштрикнутися на піки ворожої піхоти. Цей видовищний і складний маневр вимагав довгого навчання з боку кавалеристів, але, з огляду на його слабку ефективність на полі бою, вже на початку XVII ст. він не використовувався.

Trace italienne – революція у військовій архітектурі

Проєкт оборони

Постійне покращання ефективності артилерії істотно вплинуло на військову архітектуру. Ще в добу Кватроченто високі, але тонкі мури середньовічних палаців і міст виявилися безсилими перед руйнівною міццю кам’яних чи металевих гарматних ядер. Рішенням було побудувати оборонні споруди нижчими, але частішими, аби вони могли краще вбирати кінетичну енергію знарядь.

Якщо Італія демонструвала певну відсталість у плані розвитку й застосування артилерії – варто зазначити, що Макіавеллі недооцінював її роль у своєму мистецтві війни – то її інженери та архітектори були в авангарді в розробленні технологій для захисту від нових загроз. Недарма нова військова архітектура, яка розвивалася у період між XV–XVI ст., в Італії отримала назву нового укріплення, а в Європі була відомою як trace italienne – італійська зірка.

Нахили, вали і бастіони

До її розроблення долучилися найкращі уми епохи Відродження, серед яких були Антоніо да Сангалло (1484–1546) та Франческо ді Джорджо ді Мартіні (1439–1501) – автор «Трактату про інженерію та військове мистецтво», і, звісно, Леонардо да Вінчі (1452–1519) та Мікеланджело (1475–1564). Кастельнуово у Неаполі, замок Убальдіні у місті Сассокорваро та фортеця у Сан-Лео є прикладами перехідної фази у будівництві, під час якої архітектори й інженери намагалися посилити опір стін за допомогою нахилу; тобто товщина і нахил стін робили їх стійкішими перед ударами ядер. Нова військова архітектура досягла розквіту саме в XVI ст. завдяки створенню земляних валів і бастіонів, які визначалися не лише більшою стійкістю, а й давали змогу розмістити батареї гармат, здатних гатити по противнику. Багато міст оточили себе новими і дуже дорогими колами стін. Замок Лукка, створене за часів у Венеціанської республіки місто-фортеця Палманова, Саббіонета – маленька столиця ефемерної держави військового інженера Веспасіано Гонзаги (1531–1591) є одними з найкращих прикладів тієї архітектури, що збереглися дотепер.

Палманова і Саббінета

У другій половині XVI ст. поступове поширення цих фортець із артилерією змінило природу воєнних операцій у Європі. Польові баталії стають дедалі рідшими, а облога міста перетворюється на кульмінацію воєнної кампанії. Облога могла тривати місяцями, і стійкість таких міст як Мец, яке оточив Карл V (1500–1558) у 1552 р. чи Фамагоста, де венеціанський гарнізон із 7 тис. осіб вистояв майже рік проти 200-тисячного турецького війська, свідчить про ефективність нової військової архітектури.

Наймані солдати та регулярні війська

Хто були ті люди, які воювали у Падуї (1525 р.), Мюльберзі (1547 р.) та Сен-Кантені (1557 р.) чи штурмували стіни Меца (1552 р.) і Ніцци (1553 р.)? Вже довгі роки європейське військо не складалося переважно з воїнів феодалів. Лицарів, котрі воювали, аби виконати свої зобов’язання перед сюзереном, стало значно менше порівняно з простими солдатами, часто не благородного походження, які робили війну своїм промислом, а не діянням за покликом класу, що передавався у спадок. Наприкінці Середньовіччя військовим майже завжди був найманець, і зміни у зброї – спершу поширення лука й арбалета, а пізніше і вогнепальних знарядь – сприяли тому, що у військо стали брати професіональних військових, а не шляхту.

Позиція Макіавеллі

Однак у добу Чинквеченто Нікколо Макіавеллі (1469–1527) палко доводив переваги національних військ над найманцями, адже останні ніколи не славилися вірністю. Надихаюча класична модель солдата – жителя міста (чи селянина) все ж не мала великих можливостей для використання в тогочасній Італії та Європі загалом. Реалії життя в римській республіці надто відрізнялися від умов у інших державах – монархіях чи республіках, які ще не повною мірою розробили адміністративні й бюрократичні інструменти для формування та координації «національних» військових угруповань, а це було проблематичним за скрутної фінансової ситуації.

Професійні війська

Таким чином, війська у XVI ст. складалися переважно з професійних військових, найманців та підприємців, котрі зобов’язувалися перед урядом завербувати певну кількість солдат, що часто приїжджали з-за меж монархії чи республіки. Спроби створити національне військо на засадах призову виявилися провальними, як у випадку з французькими вільними стрілками чи флорентійськими загонами, яких так прагнув Макіавеллі. Серед нечисленних винятків можна згадати натхненних почуттям прихильності до Святого Марка венеціанських ополченців, що поширилися і серед інших жителів материкової частини Венеції.

Деякі регіони Європи, що були біднішими й відсталішими, саме й постачали подібну робочу силу до інших країн. Насамперед такою була Швейцарія, де професія найманця була справжнім промислом, яким керувала влада кантонів. Потім – сусідня Південна Німеччина, чиї ландскнехти перейняли й розвивали швейцарську модель праці. Іншими джерелами войовничих найманців були Гасконь, Корсика, Швеція, Албанія та Романія в Італії. А також Іспанія, яка через підрядників у Кастилії у великих кількостях збирала солдатів серед селян та войовничих ідальго.

Див. також:

Домінування на морі, с. 57;

Італійські війни, с. 115