Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка

Іспанія
Массімо Джанніні

У ХVІ ст. слово «Іспанія» визначає географічну реальність, але не політичну єдність. Піренейський півострів фактично розділений низкою королівств (Португалія, Кастилія і Арагонська корона), які протягом усього Середньовіччя конфліктують одне з одним. Лише завдяки одруженню суверенів Кастилії та Арагону в другій половині ХV ст. зародився династичний союз, який привів дві корони до об’єднання спочатку в імперію Карла V Габсбурга, а потім у католицьку монархію Філіппа II та його наступників.

Католицькі королі та кінець Реконкісти

Королівства Кастилія та Арагон утворили династичний союз у 1469 р., уклавши шлюб між Фернандо II, королем Арагону (1452–1516), та Ізабеллою, королевою Кастилії (1451–1504 рр.). Однак це не зумовлює політичного й адміністративного об’єднання: різні королівства підтримують власні закони та інститути.

Щоб зміцнити свій авторитет, Фернандо та Ізабелла прагнуть досягти згоди між своїми підданими, починаючи з встановлення загальної католицької віри. Вони завершують Реконкісту, тобто започаткований у Середньовіччі процес відвоювання іберійських теренів, окупованих арабами у VІІІ ст.

Католицизм як фактор згуртування

Боротьба проти мусульманських держав Південної Кастилії була потужним інструментом для досягнення політичної згуртованості. У 1492 р. було захоплено останню мусульманську цитадель на іспанській землі – Гранаду. Ця подія мала велике символічне значення для двох суверенів, котрі стали відомі як «католицькі королі».

Ще одним інструментом Фернандо та Ізабелли став суд інквізиції, заснований у 1478 р., який був єдиним загальним інститутом Кастилії й Арагону. За папським дозволом інквізицією керує Великий інквізитор, призначений короною (звідси і її визначення як «іспанської» інквізиції), котрий контролює її дії та використовує для здійснення власних задумів.

Бажання католицьких королів забезпечити релігійну єдність своїх підданих, серед яких є доволі численні меншини іудейських і мусульманських конфесій, призводить до вигнання євреїв (1492 р.) та примусового навернення мусульман у християнство (1502 р.). Багато євреїв та мусульман погоджуються змінити віру, аби їх не вигнали з власних домівок та не позбавили майна. Однак незабаром навернені євреї (марани) і мусульмани (мориски) стають об’єктом зневаги й дискримінації, адже існують підозри, що вони таємно у своїх будинках і далі сповідують релігію предків.

Чистота крові

Все більш нав’язливе бажання релігійної єдності, якої прагне політична влада, поєднується зі страхом, що мориски стануть п’ятою опорою для набігів піратів Північної Африки, які тероризують південні береги Піренейського півострова. Це прагнення протягом перших десятиліть ХVІ ст. стає причиною низки справжніх хвиль расової ненависті: навернені євреї та мусульмани сприймаються як етнічне «забруднення».

Євреї та мусульмани

Цей задум стимулює прагнення продемонструвати «чистоту крові», тобто підтвердження християнського походження та відсутності предків, що сповідували єврейську та/або мусульманську релігію.

Чистота крові швидко стає нав’язливою ідеєю для знаті, яка таким чином прагне продемонструвати власну перевагу, а часто і для того, аби стерти сліди шлюбних уз, переплетених у минулі століття з багатими єврейськими сім’ями. А для іншої частини суспільства підтвердження чистоти крові стає необхідним для отримання цивільних та церковних посад, а також набуття дворянства.

Карл V та Філіпп ІІ

Перші десятиліття ХVІ ст. ознаменовані тим, що Кастилія й Арагон були залучені до участі в Італійських війнах, оскільки Фернандо Католик претендував на Неаполітанське королівство. Смерть Ізабелли (1504 р.) стала початком труднощів, пов’язаних із правонаступністю, край яким у 1516 р. поклав онук суверенів, Карл Габсбург, котрий через три роки потому став імператором Священної Римської імперії з ім’ям Карл V.

Кастилія

Новий король здається чужоземцем жителям Кастилії, які страждають від збільшення податкового тягаря та жадності фламандських радників нового суверена. Тому в Кастилії спалахнуло Повстання комунерос, (1520–1521 рр.), ініційоване вельможними особами деяких міст і певними знатними родинами. Повстання було жорстоко придушено, але воно змусило Карла V бути обережнішим, особливо щодо кастильської знаті. У наступні десятиліття Кастилія відігравала роль головного джерела фінансової підтримки тривалої серії воєн, які вів імператор проти трьох ворогів: Франції, німецьких протестантських князів і Османської імперії.

Католицька монархія Філіппа ІІ

Між 1556 і 1558 р. Карл V зрікся від численних корон та віддав своєму синові Філіппу (1527–1598) Кастилію з її американськими колоніями, Арагон, Нідерланди, Франш-Конте, Міланську державу, Неаполітанське королівство та Сицилію. Більше ніж імперія, як часто помилково стверджують, володіння Філіппа II, кожна частина яких мала власний лад і звичаї, утворювала складну монархію, єдиними спільними елементами якої були династія в особі суверена та католицька віра. Тому сьогодні вчені визначають сукупність володінь Філіппа II як католицьку монархію. Тим більше, що поширення кальвінізму у Франції, Нідерландах, Богемії та інших частинах Європи, з одного боку, і виявлення єретичних груп в різних кастильських містах, з іншого, підштовхують Філіппа і його урядовців до нав’язування релігійної одноманітності, а саме католицизму, задля забезпечення політичної стабільності монархії. Корона виступає за посилення репресивної діяльності іспанської інквізиції, Великого інквізитора якої підтримують Верховна рада та Велика інквізиція. У другій половині ХVІ ст. суд збільшив свої повноваження та зрештою став установою, яка контролювала совість і поведінку через застосування справжньої педагогіки страху та завдяки таємничості й суворості, що характеризували його діяльність.

Король, ради та суди

Задля здійснення державних повноважень Філіпп II використовує низку рад (consejos), які призначає сам король. Вони складаються з дворян, церковників і юристів, котрі висловлюють свою думку щодо поставлених ним питань. Ради, засновані наприкінці ХV ст., у добу Філіппа II, формувалися за призначенням або територіально. До першого виду належали Державна та Військова ради, покликані обговорювати питання, що стосувалися управління всією монархією, а також Фінансова рада, відповідальна за фінансові питання. Окремими королівствами управляли Рада Кастилії, Арагону, Індії (на території американських та азіатських колоній), Рада Італії (на території Королівства Сицилія, Неаполітанського королівства та Міланської держави). У 80-х роках ХVІ ст. століття було сформовано Раду Португалії та Раду Фландрії (для управління Нідерландами).

Місцеві ради

На прохання суверена кожна рада готує письмовий відгук, де збираються пропозиції щодо конкретного питання. Розглянувши документ, король позначає своє рішення знизу. Потім відгук повертається до Ради, яка складає указ або послання та надсилає його відповідальним особам (намісникам, губернаторам, міністрам, послам та ін.). Цей метод і увага, яку суверен приділяє навіть найменшій проблемі, роблять Філіппа II гідним прізвиська Розсудливий. Однак ці процедури призводять до величезних труднощів в управлінні монархією. Фактично повільність процесу прийняття рішень ускладнюється через відстань і труднощі зі сполученням, характерні для тих часів: накази часто доставлялися до пункту призначення з величезною затримкою порівняно з перебігом подій.

Міжнародна політика в епоху Філіппа ІІ

Між 1563 і 1584 р. Філіпп II побудував палац і монастир Сан-Лоренсо-де-Ель-Ескоріаль поблизу Мадрида (містечко, в якому він розташував свій двір), це було його майже постійне місце проживання, де він започаткував новий стиль і новий образ королівської гідності. Тут він живе в оточенні членів королівської родини, вельмож, священнослужителів, секретарів і радників, котрі утворюють його двір і мають поводитись згідно з суворими правилами. Придворні, часто розділені на угруповання, ведуть запеклу боротьбу, щоб завоювати прихильність короля.

Роль Італійського півострова

Італійський півострів став бастіоном монархії на середземноморській шаховій дошці. Філіпп II проводить політику, спрямовану на збереження «миру і тиші» (paz y silentud). Шлюбні зв’язки між італійськими й іберійськими дворянськими родинами, а також надання титулів, привілеїв і пенсій сприяють зміцненню відносин.

Стабільні відносини з Італією стали ще важливішими для мадридського двору, коли в 1566–1567 рр. у Нідерландах вибухнуло релігійне й політичне повстання. Відправлення армії для його придушення стало початком тривалого воєнного конфлікту. У такому сценарії Північна Італія стає життєво важливим вузлом у системі комунікації між Іспанією і Нідерландами. Фактично війська та провізія, які через голландських піратів ледве могли дістатися до Північної Європи по морю, мали пройти порти Генуї та Мілана, щоб швейцарськими перевалами дістатися до Франш-Конте та територій Німеччини і, нарешті, до Нідерландів.

Фінансові труднощі

Банківські позики

І Карл V, і Філіпп II широко використовують кредитний ринок, укладаючи з банківськими групами, насамперед німецькими, генуезькими та фламандськими, так звані ассенто, тобто короткострокові грошові кредитні договори з дуже високими процентними ставками, згідно з якими банкіри надають кошти в заздалегідь обумовлених місцях в обмін на частку від певних прибутків кастильської корони. У такий спосіб гроші надходять до армії Габсбургів у різних місцях воєнних дій, з використанням фінансових та комерційних мереж банківських груп, які, зі свого боку, отримують колосальний прибуток: між 1520 і 1556 р. Карл V узяв позики на величезну суму 28,8 мільйона дукатів, а зобов’язався повернути 38 мільйонів.

Аномальне зростання боргу і подальша передача доходів Кастильського королівства для погашення процентних платежів стають причиною фінансової кризи. У 1557 р. Філіпп II був змушений оголосити про припинення виплат, тобто різниці між позикою та процентами, які досягали приблизно 8 мільйонів дукатів. Позики, надані банкірами, потім примусово були перетворені в juros, тобто довгострокові боргові папери, які надавали прибуток у розмірі 5 % річних. Таким чином корона визнає тільки частину своєї заборгованості, перетворюючи залишки боргу на проценти й отримує нові позики. В обмін на це банкіри домагаються того, щоб цінні папери були підкріплені певними податковими надходженнями.

Однак у наступні десятиліття через важкі політичні та військові зобов’язання ситуація погіршилася ще більше: у 1575 р. суверен мусив знову оголосити про призупинення виплат і переглянути борги зі своїми генуезькими кредиторами.

Середземноморський сценарій

Битва біля острова Джерба

Із самого початку свого правління Філіппу II було доручено вирішити дві серйозні проблеми: подолати піратство у Центральному та Західному Середземномор’ї, розбійників із Північної Африки та вгамувати загарбницьку політику Османської імперії. У 1560 р. було ініційовано експедицію з метою захопити острів Джерба, розташований перед африканським узбережжям, перший крок до повернення міста Тріполі (яке було завойоване Карлом V у 1535 р. та втрачене через кілька років), яка закінчилася морською катастрофою. Ситуація погіршилася внаслідок нового наступу османів, котрі безуспішно обложили острів Мальта (1565 п.). Крім того, у 1570–1571 рр. османські війська завоювали острів Кіпр, одне з найважливіших володінь Венеціанської республіки. Папа Пій V підштовхує християнських монархів до хрестового походу проти мусульманської загрози. Однак, здається, Філіпп II із цим не згодний. Така позиція зумовлена кількома причинами: традиційним прагненням піренейських королівств захистити Західне Середземномор’я та ліквідувати північноафриканське піратство, а не вести морську війну замість Венеції. До того ж повстання в Нідерландах було головним центром воєнних дій для Філіппа II та частини його радників. І, врешті-решт, існувала фінансова проблема: озброєння армії та флоту потребувало нових великих витрат.

Політика проти морисків

Існувала ще одна, внутрішня, причина, чому Філіпп II холодно відреагував на заклики Папи. Насправді, паралельно зі страхом перед мусульманськими піратами зростає підозра щодо меншини морисків. Церковна влада за підтримки корони розпочинає нову кампанію, спрямовану на заборону використання арабської мови та багатьох мусульманських звичаїв морисків. Жорстке впровадження цієї кампанії спровокувало початок великого повстання поблизу Гранади в 1568 р. (у гірському районі Альпухарри), яке Філіпп ІІ придушив тільки в 1570 р., наказавши депортувати морисків до Кастилії.

Священна ліга та Лепанто

Битва біля Лепанто 1571 р.

Під тиском частини своїх радників, більше чутливих до потреб Італії, Філіпп II погоджується виступити проти Османської імперії. Наприкінці весни 1571 р. після важких дипломатичних переговорів між Святим престолом, Венеціанською республікою та іспанською монархією було створено Священну лігу.

Подолавши перешкоди та вагання, командувач флоту Священної ліги Хуан Австрійський (1545–1578), зведений брат Філіпа II, вирішує вступити у бій з османськими силами. У морській битві у Лепанто 7 жовтня 1571 р. флот Ліги перемагає.

Хоч як парадоксально, але битва започаткувала розпад Ліги через стратегічні розбіжності між Венеціанською республікою та Філіппом II. Насправді, у 1573 р. «Сереніссіма» уклала сепаратний мир з Османською імперією, згідно з яким отримала гарантії вільного торгового руху на Східному Середземномор’ї. Габсбурзький флот на чолі з Хуаном Австрійським повернув Туніс (1574 р.), який, однак, протягом року знову захопили пірати. Водночас зростаючі фінансові труднощі підштовхують Філіппа II відмовитись від середземноморського сценарію.

Навіть Османська імперія змушена скорочувати свої воєнні витрати через відкриття фронту з Персією. У 1581 р. Філіпп II і султан Мурад III (1546–1595) укладають перемир’я, яке постійно буде відновлюватись у наступні роки.

І знову Північна Європа

Починаючи з 1578 р., увага Філіппа II була прикута до здобуття португальської корони у зв’язку з вимиранням правлячої династії. У 1581 р., за підтримки місцевої еліти, Філіпп II як син португальської принцеси став повноправним сувереном. Династичний союз передбачав, принаймні на папері, народження великої світової монархії, зважаючи на те, що Португалія – це колоніальна й торгова імперія, яка простягається від Бразилії до Африки та Гоа (Індія).

Розв’язання конфліктів

Відтоді конфлікти у Північній Європі стають центром політичної активності монархії. Попри величезні фінансові ресурси, витрачені короною, намісникам Нідерландів не вдається перемогти повстанців у збройному протистоянні. Тільки в 1579 р. Алессандро Фарнезе (1545–1592) вдалося домовитися про повернення південних провінцій під владу Філіппа II. Однак війна не завершується, оскільки північні провінції Нідерландів, чиє населення переважно сповідує кальвінізм, проголошують власну незалежність.

Війна з Францією (1590 р.)

Також у 1580-х роках погіршились відносини з Англією. Після багатьох коливань, знаючи про відкриту – хоча й неофіційну – військову та фінансову підтримку Єлизавети I (1533–1603), надану заколотникам у Нідерландах, та про напади англійських піратів на іспанські кораблі та береги, Філіпп II вирішив напасти на Англію. Для вторгнення в Англію було побудовано потужний флот зі 130 кораблів, який отримав назву Непереможна армада. Через несприятливі погодні умови, тактичні помилки адмірала та блискучий дії англійських кораблів улітку 1588 р. іспанський флот зазнав поразки у водах протоки Ла-Манш.

Не менш катастрофічним було рішення Філіпа II вступити у війну з Францією в 1590 р. після сходження на престол кальвініста Генріха IV Бурбона (1553–1610). Це дає змогу Генріхові, котрий уже прийняв католицизм, постати справжнім захисником французьких інтересів у боротьбі проти своїх внутрішніх ворогів та іберійських окупантів. Витрати Кастилії на цю війну були настільки великими, що призвели до нового зупинення виплат у 1596 р. У 1598 р., після підписання Вервенсього миру, в якому він визнав Генріха IV королем Франції, Філіпп помирає, залишивши наступникові монархію з купою проблем і величезними боргами.

Див. також:

Домінування на морі, с. 57;

Англія і Франція за межами Атлантики, с. 83;

Релігійна революція, с. 167

Англія
Рената Пілаті

На початку ХVI ст. після важкого періоду громадянської війни Англія була відносно другорядною країною. Однак протягом століття, незважаючи на труднощі, зовнішні й внутрішні конфлікти – з папством і між католиками, англіканами й пуританами – Англія переживає період зміцнення монархічної влади, економічного зростання та культурного розквіту.

Становлення Тюдорів

Чинквеченто в Англії характеризується становленням і зміцненням династії Тюдорів, представник якої Генріх VII (1457–1509) здобув владу в 1485 р. Це поклало край тридцятирічній війні Двох троянд (1455–1485), яка в боротьби між сім’ями Ланкастерів (з червоною трояндою на гербі) і Йорків (з білою трояндою) призвела до занепаду значної частини аристократії.

На шляху до національної ідентичності

Генріх Тюдор, спадкоємець Ланкастерів за материнською лінією, після висадки в Уельсі переміг Річарда III (1452–1485), котрий двома роками раніше, після смерті свого брата Едуарда IV (1461–1483), узурпував трон, задушивши племінників Едуарда та Річарда в лондонському Тауері. Пізніше він одружився з Єлизаветою, спадкоємницею Йорків, і таким чином повернув Англії мир.

Флот

Країна, яка під час Столітньої війни (1337–1453) усвідомила власні сили, сформувала національну й культурну ідентичність, що звільнила її від французької гегемонії, і вступила у процес економічного зростання завдяки виробництву вовняних полотен, технологія виготовлення яких була запозичена у виробників із Нідерландів. Англія стала гідним конкурентом фламандському і німецькому народам, які отримували численні митні привілеї та поступки, зокрема через їхній військовий, а потім і торговельний флот, що давав змогу купцям-авантюристам перетинати моря у складі захищених привілейованих торгових товариств. Із певних економічних причин Генріх VI Ланкастер (1367–1413) продав кораблі, але пізніше Англія знову розбудувала флот. Генріх VII, котрий, хоча й не займався безпосередньо італійським питанням, у 1495 р. брав участь в коаліції Карла VIII (1470–1498) проти Франції, яку просувала Венеція, щоб контролювати зміни в хиткому континентальному балансі сил. Генріх VII прагне відновити економіку та зміцнити монархію, майже повністю звільнившись від контролю парламенту.

Політичні та релігійні події: Генріх VIII

Після смерті Генріха VII спадкоємцем трону стає його син Генріх VIII (1491–1547). Після досягнення вісімнадцятиріччя Генріх VIII, завдяки дозволу Юлія II (1443–1513, Папа з 1503 р.), одружується з удовою свого брата Артура, долучається до Італійських воєн і вступає у 1511 р. разом із Венецією, Швейцарією, Іспанією та Священною Римською імперією до Священної ліги, яку просуває понтифік проти французів, сподіваючись висадитись на континент. Людовік XII у відповідь примушує короля Шотландії Якова IV, який став зятем Генріха VIII, одружившись із його сестрою Маргаритою, виступити проти Англії. Королю вдається перемогти шотландців у битві біля Флоддена в 1513 р.

Генріх VIII, а також його діти Едуард VI, Марія та Єлизавета, принаймні до 1570 р., були змушені керувати державою разом з аристократією, яка контролює графства, тоді як представники короля, зазвичай обрані серед дрібномаєтного дворянства, здійснюють правосуддя та збирання податків.

Представники високої знаті керують політичним життям і місцевим самоврядуванням за допомогою трьох інструментів: влади, яку мають ті, хто їх наймає, груп збройних послідовників, котрі підпорядковуються безпосередньо їхнім наказам, і контролю над дрібними дворянами, котрі потребують підтримки й захисту.

Урядова структура

Рішення суверена затверджує парламент, стародавня представницька установа, розділена на дві гілки: Палату лордів, де засідають церковні сановники й представники високої знаті, і Палату громад, членами якої були представники дрібномаєтного дворянства і міської буржуазії. Головна мета парламенту, скликаного сувереном, полягала в запровадженні нових видів податків та голосуванні за закони, юридична сила яких вища за будь-які інші правові норми міст чи округів. Суверену в його урядовій діяльності допомагає Таємна рада, до складу якої входять високопоставлені державні особи – канцлер, скарбник і лорд-хранитель печатки, за підтримки інших членів ради, обраних сувереном. Також діяли три королівські суди, які займались цивільними, кримінальними й податковими справами. Для швидшого здійснення правосуддя необхідно було звертатись до канцлера королівства. Генріх VIII із метою припинення змов і покарання бунтівників засновує Верховний суд із питань державної безпеки – Зоряну палату.

Канцлер скарбниці опікується питаннями оподаткування, піклується про стягнення королівських податків, митних зборів і податків на товари, доходів від власного майна та від вільного церковного майна, юрисдикційних доходів.

Королівські суди використовують римське право, а Генріх VIII зобов’язується створити королівські кафедри з цивільного права. Цей монарх із великою повагою ставиться до всього «імперського», насамперед до законодавства Стародавнього Риму, а також до його великих християнських імператорів, з якими він ототожнює себе, а Англію називає своєю «імперією». Боротьба парламенту в ХVII ст. проти монархічного абсолютизму відновить загальне право, звичайне і юрисдикційне, яке ототожнювалося, також за ініціативою парламенту, з цивільним правом, прийнятим сувереном.

Після відновлення воєнних дій між Францією Франциска I (1494–1547) та імператором Карлом V (1500–1558) за контроль над Міланським герцогством у 1521 р. Генріх VIII відкрито став на бік Франції. Але після поразки Франциска I у Павії та його ув’язнення в Мадриді він приєднується до Коньякської ліги (1526 р.), заснованої французьким королем відразу після звільнення, з Флоренцією, Венецією, герцогом Міланським і Папою Климентом VII.

Розрив відносин із Римом

Схизма

Династичні проблеми та любовні інтриги переплітаються із серйозними наслідками для єдності та релігійного миру. Генріх VIII, у якого є тільки одна жива дочка від Катерини Арагонської, Марія, стурбований відсутністю дітей чоловічої статі та просить Климента VII розірвати його шлюб. Анулювання шлюбу через порушення умов було передбачено канонічним законом, і в іншому випадку Папа задовольнив би це прохання. Але наразі Папа не може це зробити, з огляду на тиск із боку Карла V, племінника Катерини, котрий хоче захистити права своєї тітки. Внаслідок відмови Папи (1529 р.) Генріх VIII за підтримки міністра Томаса Кромвеля (1485–1540) заперечує авторитет понтифіка на підставі доводу Кромвеля, згідно з яким англійський закон відображає волю суверена і парламенту, не маючи жодних обмежень. Парламент під тиском Кромвеля, захисника національної і суверенної держави, схвалив низку актів, які передбачають: підпорядкування духовенства цивільному законодавству (1532 р.), заборону звертатися до римської курії чи будь-якого іншого іноземного суду та передачу всіх папських прав над англійською Церквою суверену, який стає її главою (Акт про супрематію, 1534).

Наслідки

Таким чином, суверен, якого Лев X (1475–1521) у 1521 р. проголосив Захисником віри (defensor fidei), здійснив розкол без єресі (оскільки заперечується лише папська влада, а доктринальна система та літургійний апарат залишаються католицькими). Наслідками Акта про супрематію стали ліквідація чернечих орденів між 1535 і 1539 р. (що не впливало на колишніх ченців, котрі мали відповідну пенсію), конфіскація майна монастирів (яке переважно продається, задля фінансування корони, джентрі, тобто сільському дворянству, і дрібним землевласникам), використання Біблії національною мовою. Сер Ніколас, батько філософа Френсіса Бекона (1561–1626), що тоді займався адвокатською діяльністю, отримав велику вигоду від секуляризації церковних земель. Ініціатива, що виходила згори, натрапила на певний опір як у судових залах, так і серед знаті та простого люду. Томас Мор (1478–1535), колишній канцлер, гуманіст, прихильник учення Еразма, підтримує оновлення Церкви зсередини та відмовляється від зречення і погоджується на смертну кару, до якої його засуджено в 1535 р. У 1536–1537 рр. на півночі Англії відбулося Благодатне паломництво, повстання проти розриву з Римом, жорстоко придушене.

Генріх VIII, після анулювання шлюбу англійським єпископатом, одружився з Анною Болейн (1507?—1536), придворною дамою, в яку він закохався: у неї була від нього дочка, Єлизавета. Анна, пізніше звинувачена в подружній зраді, буде засуджена до смертної кари. Генріх одружується ще шість разів. У 1537 р. від Джейн Сеймур, третьої дружини, народився Едуард, котрого виховували в протестантській вірі, він став наступником Генріха VIII в січні 1547 р.

Томас Мор

Роки правління Генріха VIII характеризуються економічним зростанням, а також глибокими соціальними суперечностями, засудженими Томасом Мором в «Утопії» (1516 р.). Сотні спекулянтів захоплюють дрібні володіння для створення величезних пасовищ, призначених для розведення цінних мериносових овець, чия шерсть приносила великий дохід перекупникам. Конфіскація майна у дрібних землевласників призвела до утворення великої кількості жебраків і безхатченків, чиї вчинки проти приватної власності каралися смертю. Серйозність покарання змушувала грабіжника вбивати жертву, щоб його не викрили. Мор, поборник християнської концепції монарха – пастуха свого народу, вказував на Закон Мойсея, який, хоч і був суворим та жорстоким, адже був створений для рабів, карав крадіжку штрафом, а не смертю. І навіть більше, звертався до римського закону, що засуджував винних у серйозних злочинах до довічної праці в кам’яних кар’єрах або шахтах.

Едуард VI та Марія Тюдор

Книга молитов (1549 р.)

Після смерті Генріха VIII на престол сходить дев’ятирічний хлопчик Едуард VI (1537–1553), правління якого здійснюють протектори: спочатку його дядько по матері, Едуард Сеймур, герцог Сомерсетський (1547–1549) лютеранин, а потім Джон Дадлі, граф Уорік і герцог Нортумберленд (1549–1553), кальвініст. Сомерсет та архієпископ Кранмер спонукають суверена продовжувати релігійну реформу, розпочату Генріхом VIII. Скасовують закони проти єретиків, стимулюють поширення Реформації численними протестантами, які переїхали до країни. Реформа літургії і віросповідання здійснюється за допомогою Книги молитов (Prayer Book) 1549 р., що є сумішшю католицьких, лютеранських і кальвіністських елементів. Релігійна реформа та економічна криза призвели до заворушень та повстань, що ними скористався Джон Дадлі, організувавши змову проти Сомерсета, в результаті якої він був обезголовлений у 1549 р. Ставши регентом, Дадлі продовжив Реформацію. У 1552 р. парламент проголосував за Закон про одноманітність, який забороняв будь-який інший культ, крім англіканського, а в 1553 р. за Сорок статей, які також передбачали скасування меси. Дадлі переконував Едуарда VI, у котрого не було спадкоємців, передати правонаступництво Джейн Грей, невістці Дадлі. Таким чином, було порушено законне право на престол його зведеної сестри Марії, католички, дочки Катерини Арагонської.

Марія І Тюдор

Після смерті Едуарда Грей проголошують королевою, але проти неї повстає армія, яка підтримує першу дочку Генріха VIII як законну наступницю. Через десять днів Марія I Тюдор (1516–1558) зійшла на трон, її суперницю було згодом заарештовано й засуджено до смертної кари.

Марія, за порадою кардинала Реджинальда Поула (1500–1558), хоче відновити католицизм, повернувши Англію під владу Рима. Вона уклала шлюб зі своїм католицьким родичем, іспанцем Філіппом II, котрого звів на королівський престол його батько, імператор Карл V, завдяки акту, за яким Філіппу була надано титул короля Неаполітанського королівства. Королева розпочала жорстокі репресії проти єретиків, за які її іменували Кривавою, а також Католичкою: велику кількість людей вбили, наприклад, архієпископа Кранмера, багато втекли з країни. Ця політика стає причиною змови знаті на чолі з Вайаттом, який прагне посадити на трон замість Марії Єлизавету I Тюдор (1533–1603), доньку Анни Болейн. Молода принцеса зачинена в лондонському Тауері, але оскільки вона непричетна до змови, її звільняють. До смерті королеви Єлизавети Марія залишається в ізоляції.

Відсутність дітей не дає змоги Марії завершити свій план, який натрапляє на потужний опір із боку англійців, котрі тепер убачають у католицтві антинаціональне переслідування, зокрема й через іспанського суверена. Провалився також план імператора Карла V об’єднати Англію за допомогою спадкоємця своєї політики панування в Європі шляхом укладення вигідних шлюбів.

Єлизаветинська Англія

Акт про супрематію

Після смерті Марії виникає суперечка щодо правонаступництва. Римська Церква, яка не визнала шлюб Генріха VIII, вважала зведену сестру Марії Єлизавету, дочку Анни Болейн, незаконнонародженою. Тому найближчим до престолу Англії претендентом була Марія Стюарт (1542–1587), правнучка Генріха VIII. Як спадкоємиця свого батька Якова V (1513–1542) у 1542 р., році її народження, Марія стає королевою Шотландії. Дочка Марії Лотаринзької з сім’ї де Гіз вона пов’язана з Францією стосунками, що ґрунтувались на її шлюбі з Франциском II у 1559 р., після того, як шотландці відхилили пропозицію її одруження з Едуардом VI. Наступництво Марії передбачало б втручання Валуа в справи Англії. Вибір падає на Єлизавету, «чистокровну англійку». Єлизавета I (правила 1558–1603), котру виховували як протестантку, отримує країну, розділену між католиками, англіканами і протестантами, близьку до громадянської війни, але королеві вдається маніпулювати ворогуючими угрупованнями. У 1559 р. парламент проголосував за Акт про супрематію, що заперечує будь-яке зовнішнє втручання. Згідно з ним той, хто обіймає церковну посаду, складає клятву лише королеві, визнаній Верховною правителькою (Supreme Governor) у Королівстві з духовних і цивільних питань, після того як вона відмовилась від звання Верховного глави (Supreme Head). Також було підписано Акт про одноманітність (Act of Uniformity), який відновлює англіканське віросповідання з його характерними ознаками, тобто з властивою католицизму постійною ієрархією й елементами протестантизму. Практично всі католицькі єпископи відмовляються підкорятися. Єлизавета звільняє їх, обираючи церковних служителів серед тих, хто був змушений емігрувати під час переслідувань королеви Марії, та створює нову єпископську ієрархію, віддану їй особисто.