Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка

Цей союз триватиме протягом багатьох років, оскільки після смерті Льва X у 1521 р. та короткого понтифікату Адріана VI (1459–1523) кардинал Джуліо де Медічі сходить на папський престол під ім’ям Климент VII. Незважаючи на цей тісний династичний і політичний зв’язок, який зумовлює міцний союз з іспанською владою в Італії, панування Медічі у Флоренції залишається невизначеним і залежить від дій головних союзників по відношенню до Італії. Насамперед тому, що давній конфлікт триває всередині аристократичних груп, між прихильниками князівства та олігархії і тими, хто прагне об’єднання аристократії проти спільного ворога в особі представників народу. Медічі дійшли згоди щодо подальших дій через загрозу повернення до влади прибічників народного радикалізму.

Держава за новою концепцією

Аристократичні групи, які підтримували ідею олігархії у складі міської влади, на чолі з Філіппо Строцці (1489–1538) були усунені, хоч і завжди виявляли готовність відновити владу, скориставшись кризою в системі союзів Медічі. Так і сталося в 1527 р., коли одночасно з пограбуванням Рима ландскнехтами і втечею Климента VII до замку Святого Ангела, у Флоренції було відновлено республіку. Цей досвід тривав лише три роки, але він був важливим, адже, з одного боку, свідчив про збереження республіканських ідеалів протягом Чинквеченто, які ніколи не згасали, а з іншого – про суперечливість процесу, спрямованого на остаточне утвердження територіального князівства. Фактично ці роки демонструють повільний перехід від республіканської форми держави, з її громадянською традицією, до князівства, першого ядра сучасної територіальної держави.

Зовнішні події та внутрішні конфлікти

Тому вигнання Медічі в 1494 і 1527 рр. та їх періодичне повернення зумовлено зовнішніми факторами, такими як висадка військ Карла VIII в Італії або розграбування Рима. Ці фактори дають змогу аристократичним силам, які підтримують олігархічний лад, зайняти політичний простір і відновити функцію лідерства. Але причини їх короткочасного піднесення так само є причинами подальшого, як першого, так і другого відновлення влади Медічі: зрушення в балансі сил відкриває шлях до республіканського радикалізму та антиаристократичних настроїв людей, котрі виступають за повернення Медічі, і посилення консенсусу навколо становлення князівства, яке вони захищають. У 1530 р., після проголошення Карла V імператором і королем Італії під егідою Папи Климента VII, було вирішено, що Флоренція як республіка повинна повернутися до рук Медічі. У Гавінані, у провінції Пістоя, імперська армія на чолі з Філібером Оранським, чисельність якої становила 40 тисяч осіб, перемогла республіканську армію на чолі з Франческо Ферруччі. Алессандро Медічі (1510–1537) одержав владу, а в 1532 р. отримав титул герцога. У 1537 р. його вбив двоюрідний брат Лоренціно, але ні вигнані республіканці, ні шляхетні супротивники не змогли скористатися ситуацією; біля Монтемурло вороги Медічі були переможені двоюрідним братом покійного Алессандро, Козімо I (1519–1574). Він був обраний як герцог і правив державою до 1574 р.

Козімо І

Стабільність його уряду пояснюється здійсненням інституційних реформ, затверджених у 1532 р., які призводять до політичної ліквідації тих прошарків аристократії, які виступають проти плану Медічі створити князівство. Завдяки реформі було скасовано посаду Гонфалоньєра справедливості, а владу покладено на Раду із 48 осіб, що обирала з-поміж себе чотирьох осіб, котрі разом із герцогом утворювали виконавчу владу. За герцогом також залишається важливе право дозволяти чи не дозволяти проводити збори інших судових органів. Козімо I, відомий як Мудрий за його методи правління, зумів досягти двох важких цілей: уникнути повторення досвіду 1494 та 1527 рр. і водночас забезпечити захист флорентійської незалежності від загрози суворого імперського контролю. У 1555 р. було завойовано Республіку Сієну, а її території анексовано, за винятком п’яти прибережних фортець поблизу мису Арджентаріо, які було передано Іспанії, щоб сформувати так звану Область Президій.

Нова концепція правління

У 1569 р. Медічі отримали від Папи Пія V великокнязівський титул. Цей акт мав велике політичне та культурне значення, тому що закріплював владу незалежно від будь-якого імперського підтвердження. Велике герцогство Тосканське поступово стає територіальною державою через процес адміністративної централізації й об’єднання міст і сільської місцевості. Великий князь наділяє себе всією повнотою влади і сприяє формуванню верстви чиновників, обраних не за походженням, а на підставі навичок і відданості задумам Медічі; вони мають виступати посередниками між великим князем і магістратурами, позбавленими будь-якої суттєвої влади.

Наступники Козімо I успадковують міцну державу й продовжують абсолютистську політику. Франческо I Медічі (при владі з 1574 по 1587 р.) побудував вільний порт у Ліворно, що за кілька років потому став важливим торговим центром завдяки внеску єврейських купців і фінансистів іспанського походження, яким було гарантовано певні свободи. Фердинандо I Медічі (1551–1609, при владі з 1587 р.) розширює структуру Пізанського університету, а завдяки шлюбу (1600 р.) його онуки Марії Медічі (1573–1642) з новим королем Франції Генріхом IV (1553–1610), починає проводити профранцузьку політику, продовжену його наступниками в XVII ст.

Папська держава

Протягом XVI ст. можна виокремити дві важливі події, які характеризують історію Папської держави. Перша – це так зване Пограбування Рима в 1527 р., а друга, що тривала з 1545 р., – Тридентський собор. Вони, відповідно, представляють найнижчу точку низхідної лінії розвитку держави, розірваної на частини протестантським розколом, і водночас початок її політичного і культурного відродження. На тлі цих подій постає одна з найвідсталіших держав на півострові, з неякісним управлінням, розміри і пишнота міста-столиці якої невпинно зростають, з аномальним сувереном: територіальним правителем невеликої держави і водночас духовним главою Церкви з наднаціональними межами, повноваженнями й амбіціями.

Пограбування Рима 1527 р.

Однак величність барокового Рима й містобудівні та архітектурні ініціативи пап після Тридентського собору, спрямовані на те, аби прославити столицю й остаточно відроджену Церкву, не можуть примусити забути приниження, яких зазнало місто в 1527 р. Армія з 18 000 ландскнехтів, німецьких найманців, вступає до Рима наприкінці весни, віддаючи його на поталу вогневі та мечеві й залишаючи по собі зґвалтованих монахинь, убитих священників, зруйновані вівтарі, загублені реліквії та викрадені багатства. Місто спустошене через втечу його жителів та вигнання художників і письменників. Рим, спаплюжений і ображений, здається переможеним: начебто все корумповане папство доби ренесансу було засуджено та покарано за ганебну поведінку. Подія, яка вражає всю Європу, свідчить про необхідність католицької реформи, що оновила б Церкву, її структуру та організацію.

Тридентський собор

Таким інструментом став церковний собор, який після кількох спроб було скликано в 1545 р. Папою Павлом III, і після багатьох подій та зміни місцезнаходження він тривав до 1563 р. Собор визначає ортодоксальність католицької доктрини, намагається реорганізувати церковні установи по всій території і починає процес своєрідної акультурації і дисциплінування віруючих, що згодом отримало назву Контрреформація. Папство також вживає заходи щодо реорганізації держави і форми реалізації суверенітету. Починається процес адміністративної централізації, який спричиняє кризу консисторії^[14] та зміцнення папської курії. У 1588 р., у розпал утілення цієї стратегії, Сікст V створив п’ятнадцять конгрегацій кардиналів та наділив їх функцією тимчасового духовного управління Папською державою. Серед цих конгрегацій найважливішою є Священна палата, заснована у 1542 р., що функціонує як церковний суд, покликаний попереджати і карати єресь. Дуже скоро приєднання до цієї спільноти стало необхідним, аби здійснювати політичну діяльність в курії та підніматися ієрархічною драбиною.

Священна палата

Але реалії Папської держави того часу є складними: поряд з описаними абсолютистськими процесами, аналогічними до тих, які одночасно відбуваються в інших італійських державах, помітними є прояви реакції та відсталості. Пишність столиці супроводжується кризою в сільській місцевості та в невеликих містах, які поступово стають безлюдними. Щоб задовольнити великий попит міста на м’ясо, сільські території майже повністю перетворюється на пасовище, що дає більший прибуток, аніж вирощування зернових. Інша проблема того часу, поширена й в інших державах, але особливо гостра в Папській, – розбійництво. Це явище розвивається через жорстку податкову політику уряду й загострюється внаслідок періодичного голоду наприкінці XVI ст. Тільки завдяки обіцянці Папи Сікста V амністувати тих, хто розкається, та угодам із сусідніми країнами, де негідники знаходять притулок, зростання розбійництва уповільнюється.

Суверенні території

Наприкінці століття Папська держава остаточно відновила свої позиції, втрачені після протестантського розколу. За своїм престижем вона – головний герой європейської політики і може впливати на вибір щодо юрисдикції інших територіальних держав Італії. Не випадково визначення сфер світського верховенства порівняно з верховенством Церкви стане причиною конфронтації спочатку з Міланським герцогством, а потім – із Венеціанською республікою. Однак на межі століть виникає реальність із невизначеними контурами: між кризою і розвитком, оновленням і занепадом.

Неаполітанське, Сицилійське та Сардинське королівства

Між Іспанією і Францією

Після вторгнення Людовіка XII до Італії наприкінці XV ст. південну частину півострова було розділено між Іспанією і Францією. Згідно з Гранадським договором (листопад 1500 р.) Фернандо Католику (1452–1516) відійшло місто Неаполь, Калабрія та Апулія, а Людовіку XII – Кампанія й Абруццо. Але після французького вторгнення в Неаполь у 1501 р. дві держави, незважаючи на попередні домовленості, вступили в конфлікт. Іспанська армія на чолі з Гонсало де Кордовою, маючу значну перевагу над французьким військом, перемагає його в 1503 р. біля річки Гарільяно. Наступного року в Ліоні було укладено новий договір, і Франція мусила відмовитись від усієї Південної Італії, яка протягом двох століть залишалася під впливом Іспанії. Протягом століть через характерні риси цього панування склалася своєрідна «чорна легенда», яка полягала в тому, що іспанський уряд та «контрреформована» Церква були основними причинами історичної, економічної та політичної відсталості Південної Італії.

Але пізніше, у творах Бенедетто Кроче (1866–1952), присвячених Неаполітанському королівству, буде висловлено об’єктивніше судження щодо присутності іспанців у Італії. Безперечно, Південь Італії протягом Чинквеченто був обтяжений непомірними податковим тягаром і мусив його нести, однак це є ознакою будь-якої іноземної окупації. Але також, поза сумнівом, у той самий період на цих територіях зберігався політичний та воєнний спокій. Іспанське панування на півострові здійснював орган, який мав назву Верховна рада Італії, з центром в Мадриді, до складу якої входили представники Італії й Іспанії.

Монархія і баронство

Представником іспанської корони в Неаполітанському королівстві був намісник із повноваженнями, еквівалентними повноваженням губернатора Міланського герцогства. Але, на відміну від Ломбардії, між іспанцями й старою місцевою аристократією склалося більше порозуміння. Отже, намісник часто стикається з тим, що автономія його політичної та урядової ініціативи обмежується прямим союзом – справжньою діархією – між монархією і баронством; останнє, щоб формально зберегти соціальну роль, традиційно належну йому, погоджується на істотне обмеження політичної влади. Іспанія поступово усуває місцевих жителів з урядового апарату, щоб замінити їх іспанськими представниками, також їй вдається приборкати будь-які спроби здобути політичну автономію, здійснені знаттю, яка не долучається до опору, організованого князем Салерно в 1547 р., й об’єднується із загарбниками. У 1532 р. Педро де Толедо був призначений намісником і обіймав цей пост протягом двадцяти років. Енергійний і гордий супротивник місцевого дворянства, однак, під час свого правління він не зміг змінити політичну структуру королівства. Наприклад, зазнала краху спроба у 1547 р. запровадити іспанську інквізицію: через опір знаті, котра вороже ставилась до інквізиції та вважала її найефективнішим інструментом абсолютизму, намісник мусив відмовитися від свого задуму.

Неаполь

Протягом XVI ст. Неаполь з населенням 200 тисяч жителів є найбільш густонаселеною столицею Європи. Але водночас це одна з найбідніших столиць, із тисячами паразитів та соціальною структурою, що складається переважно не з виробників, а зі споживачів. У сільській місцевості, де панують розбійники, існують також труднощі, спричинені, тягарем подвійного оподаткування, від якого страждають сільські жителі. Адже вони сплачують сільськогосподарську ренту та частку королівському збирачеві податків. У цих зонах соціальні проблеми були доволі глибокими; відбувались процеси, визначені як повторна феодалізація з істотними земельними та церковними рентами.

Кризові аномалії південних королівств

Протягом століть політична й культурна роль королівств Сицилії та Сардинії була менш помітною. Симбіоз між короною та аристократією був таким всеосяжним, що місцеві парламенти зберегли свої традиційні повноваження, оскільки, цілком підкорялися іспанським інтересам. Обидва королівства зазнавали потужного податкового тиску, що гарантувало фінансування імперської скарбниці; Сицилія продовжувала виробництво шовку-сирцю й експорт пшениці до інших європейських держав, що мав тисячолітню історію. Якщо італійська політична криза XVІ ст. стала поворотним моментом в історії країни, на Півночі держави оновлювали свій суспільний устрій, створювали нові установи або реформували старі, централізували громадські функції, яка характеризує теорію і практику сучасної держави на європейському рівні, то Південь становив аномалію порівняно з іншими італійськими територіальними державами. Брак продуктивних дій та будь-яких ініціатив, властивий королівствам Сицилія і Сардинія, схоже, віщував труднощі, які поширились майже на весь півострів протягом XVІІ ст., коли країна опинилася в стані політичної реакції та економічної депресії.

Див. також:

Італійські війни, с. 115;

Католицька Реформація і Контрреформація, с. 177;

Середземномор’я, с. 230;

Епідемії, заклади охорони здоров’я та медична практика, с. 461

Італійські війни
Мігель Готор

Так звані Італійські війни вже понад півстоліття перетворювали півострів на центр міжнародних відносин і визначальний елемент політико-дипломатичної гри, мета якої полягала у пануванні над Європою. У період між вторгненням військ Карла VIII (1494 р.) та Като-Камбрезійським миром (1559 р.) держави Італії, за винятком Венеції, втрачають політичну автономію та опиняються під впливом Іспанії.

Вторгнення Карла VIII до Італії

Висадка військ тодішнього короля Франції Карла VIII в Італії у 1494 р. свідчить про політичну і військову кризу італійських держав та кладе край політичній рівновазі, започаткованій Лодійським миром (1454 р), яким закінчилась війна за успадкування влади в Міланському герцогстві.

З політичного погляду італійські держави підтримували це вторгнення з різних причин, віддаючи перевагу французькій інтервенції на півострові. У Мілані Людовіко Сфорца (1452–1508), відомий як Моро (Мавр), сподівався на прибуття Карла VIII, у котрому вбачав інструмент для усунення короля Неаполя Фердинанда I Арагонського (1431–1494), прихильника Джана Галеаццо Марії Сфорца (1469–1494), усунутого від влади, а потім і вбитого самим Моро. Венеція також хоче загибелі арагонського короля, котрий прагне захопити Апулію та її порти, безпосередніх конкурентів Венеціанської республіки. Водночас у Флоренції саме Медічі підтримують французьке вторгнення з надією, що це призведе до зміни політичного режиму. Нарешті, у Папській державі кардинали, які виступають проти іспанця Олександра VI (1431–1503), сподіваються, що з приходом Карла VIII Папу можна буде усунити від влади й обрати понтифіком Джуліано делла Ровере (1453?—1513), котрий і справді зійде на папський престол під іменем Юлія II.

Дипломатія

Експедиції Карла VIII до Італії передує кропітка дипломатична підготовка, яка знаменує собою формування першої системи європейських держав, у якій будь-яка зміна в геополітичній структурі й в балансі сил й кожній області, що їй належить, не може залишитися без наслідків для інших. Карл VIII вже знає про зміни, які відбуваються, і, перш ніж розпочати похід, забезпечує нейтралітет основних європейських держав за допомогою низки територіальних та фінансових поступок: за Санліським договором (1493 р.) він залишає райони Артуа і Франш-Конте Максиміліану I Габсбургу (1459–1519 рр.); за Барселонським договором (1493 р.) – поступається Іспанії на чолі з Фернандо Католиком (1452–1516) регіонами Сердань та Россільйоне вздовж французької сторони Піренеїв, тоді як Генріху VII (1457–1509) обіцяє величезні фінансові пожертви в обмін на невтручання з боку Англії. З військового погляду сили, зібрані Карлом VIII, демонструють усю міць Франції: 20 тисяч озброєних солдатів з ефективним і новаторським артилерійським озброєнням, покликаним ще наочніше продемонструвати внутрішню слабкість військового апарату італійських держав, які захищаються найманими арміями.

Casus belli: право на Неаполітанське королівство

Casus belli стала претензія на давні права, за якими Анжуйська династія, спадкоємцем якої є Карл VIII, може претендувати на Неаполітанське королівство. Однак амбіції французького короля більші: після завоювання Неаполітанського королівства він має намір володарювати по всій Італії, а згодом організувати хрестовий похід проти турків для відвоювання святих місць.

Повернення до Франції

За п’ять місяців, із вересня 1494 р. по лютий 1495 р., Карл VIII перетинає Італію, не стикаючись із жодним опором уздовж стародавньої Дороги франків – найбільшої проїзної середньовічної римської дороги, що сполучає Рим із Францією й досягає Неаполітанського королівства. Його швидке просування має наслідки для крихкої політики Італії тих часів: у Мілані Людовіко Моро успадковує герцогство від свого набутого племінника Джана Галеаццо, долаючи династичні претензії, висунуті арагонцями. У Флоренції Медічі вигнані з міста, в якому проголошується республіка; у Неаполі баронський стан, традиційно профранцузький і вороже налаштований до монархії, урочисто вітає суверена, тимчасом як Венеція захоплює окремі порти Апулії. Але незабаром тріумф Карла VIII став лякати тих, хто сприяв його походу: Папська держава, Мілан і Венеція об’єднують свої сили, утворюючи Антифранцузьку лігу, яка отримує підтримку імператора Максиміліана та Іспанії. Карл VIII був змушений знову повернутись на півострів, щоб уникнути ізоляції у Південній Італії. Армія Ліги та армія французького короля зустрілися в комуні Форново-ді-Таро, неподалік міста Парма, у липні 1495 р. Карл VIII, хоча й не зазнав поразки, але, щоб відновити сили, змушений був повернутись до Франції, де помер 7 липня 1498 р., плануючи другий похід до Італії.

Новий політичний порядок

Наслідки ефемерного подвигу французького суверена були суттєвими, оскільки остаточно продемонстрували політичну кризу та військову слабкість італійських держав: Карл VIII опинився між тріщинами так званої політики балансу, використовуючи у своїх інтересах династичні, політичні й економічні конфлікти, які завжди рзділяли різні держави. Навіть раптове возз’єднання у вигляді організації Антифранцузької ліги, незабаром виявилося ілюзорним: повернення до політичних умов, що передували походу Карла VIII, вже неможливе. Навпаки, через свій міжнародним характер і різну воєнно-політичної вагу сторін домовленостей цей альянс остаточно відкрив італійський півострів для експансіоністських і суперечливих цілей Франції, Священної Римської імперії та Іспанії, що й сталося в наступних століттях.

Вторгнення Людовіка XII до Італії

У 1498 р. Карла VIII змінив його двоюрідний брат Людовик XII (1462–1515), котрий відновив загарбницькі плани свого попередника, висунувши цього разу претензії щодо Міланського герцогства як нащадок Вісконті. Знову походу передують обережні дипломатичні дії: договором у Блуа 1499 р. французький суверен забезпечив підтримку Венеції, яка мала намір розширити свої материкові території, графство Беллінцона обіцяв швейцарцям, війська яких були основою французької армії, а Папі запропонував зобов’язання підтримати його сина Чезаре Борджіа (1475?—1507) в намірі завоювати Романью.

Неаполітанське королівство

Мілан було завойовано 2 вересня 1499 р., а Людовіко Моро був змушений шукати притулку в Німеччині в Максиміліана I, чоловіка його онуки Б’янки Марії Сфорца. Разом із силами Габсбургів Людовіко вдається повернути Мілан на короткий період, але в 1500 р. він потрапив у полон і був вивезений до Франції, де помер у 1508 р. Щодо південного фронту на півострові, то після невдачі походу Карла VIII новий король Франції 2 листопада 1500 р. в Гранаді підписує договір про поділ Півдня Італії з Фернандо Католиком. Король Іспанії прагне ліквідувати молодшу арагонську династію Неаполя та возз’єднати володіння Сицилії з Калабрією та Апулією, а Кампанія й Абруццо залишені французам. Неаполь було окуповано французами в 1501 р., але під час поділу виник конфлікт між двома окупантами, і, врешті-решт, іспанці, на чолі з генералом Гонсало де Кордова, перемогли у двох визначальних битвах під Черіньолою та Гарільяно, оскільки, основу іспанської армії становила піхота, а не традиційна кіннота. Ліонським договором 1504 р. було встановлено, що Франція мала відмовитись від Неаполітанського королівства, яке відтоді залишалося у сфері впливу Іспанії протягом двох століть.

Чезаре Борджіа, становище Венеції та Папа-солдат Юлій ІІ

З поразкою Людовіка XII французькі наміри щодо експансії італійських територій зазнали краху.

У ці роки війни, час занепаду і змін різних регіональних держав, тільки Венеціанська республіка завдяки завбачливим союзам зуміла зміцнити свої внутрішні й морські територіальні володіння. Але влада Венеції ґрунтувалася більше на слабкості, розоренні інших та контрасті з провідними державами, ніж на власній силі. Фактично після падіння Арагонської династії Венеція отримує окремі порти Апулії, які дають змогу їй контролювати і закривати Адріатичне море; через поразку Сфорца Венеція розширила своє панування на внутрішніх районах Ломбардії, а внаслідок краху Чезаре Борджіа – сина Олександра VI, котрий між 1499 і 1501 р. заснував і організував власне герцогство в Романьї, – підкорила міста Червію, Ріміні та Фаенцу.

Венеціанська аномалія

Серед похмурої панорами, утвореної різними італійськими регіональними державами, Венеція стає аномалією: вона є єдиною сильною, незалежною державою, твердою у своїх давніх інституційних структурах і здатною протистояти та реагувати на вторгнення іноземних держав. Навіть у конфлікті з імператором Максиміліаном I Габсбургом їй вдається перемогти, здобувши Фіуме і Трієст.

Священна ліга Юлія ІІ

Правитель Габсбургів разом із Людовіком XII та Іспанією бере участь у Камбрейській лізі, яку просуває новий Папа Юлій II (обраний у 1503 р.), щоб протистояти успіхам Венеціанської республіки: таким чином, Іспанія може претендувати на Апулію, Франція – на місто Кремона, а понтифік на землі Романьї, виступаючи проти венеціанського оборонного експансіонізму. Камбрейська ліга оголошує війну Венеції та завдає їй жорстокої поразки в Аньяделло 14 травня 1509 р.: Венеція змушена відмовитися від усіх територіальних завоювань після 1494 р., але за допомогою низки окремих угод з Іспанією, Францією і Папською державою їй вдається зберегти політичну цілісність та повернути більшість володінь на материку. Завдяки розгрому Венеції Папа стає новим героєм європейської політики, яка розгортається на теренах Італії. Насправді Юлій II, який через свій характер і політичні плани більше був придатним для ролі військового суверена, ніж духовного лідера християнства, розуміє, що ініціатива Камбрейської ліги порушила італійський баланс, що є надзвичайно вигідним для французьких інтересів, тому він просуває Священну лігу, до якої приєднуються Англія, Венеція, Швейцарія та Іспанія. У свою чергу, щоб обмежити зростаючу силу Юлія II, Людовік XII організовує схизму, скликавши в Пізі собор з метою позбавити Папу влади.

Після битви біля Равенни

Армії зіткнулися поблизу Равенни у квітні 1512 р.; результат битви був сприятливим для французів, але смерть хороброго воєначальника Гастона де Фуа не дає їм можливості скористатися успіхом. Франція фактично змушена відмовитися від Мілана; герцогство зайнято швейцарцями, які перелають владу Массіміліано Сфорца (1493–1530), синові Людовіко Моро. Навіть Флоренцію в 1513 р. окупували іспанські війська, які повернули Медічі до влади. Завдяки цим подіям Папі Юлію II вдалося розширити владу Церкви та захопити Парму, П’яченцу, Модену й Реджо, витіснивши французів з півострова. Але зі смертю Папи в 1513 р. здійснення його задуму було зупинено. Наступником Юлія II став Джованні Медічі (1475–1521), обраний на папський престол з ім’ям Лев X: новий понтифік, із менш войовничим характером та планами, ніж у його попередника, проводить політику примирення між різними регіональними державами з ефемерною метою відновити порядок і рівновагу на італійській території. Однак ця програма негайно демонструє свою слабкість, оскільки не бере до уваги об’єктивної оцінки міжнародного контексту.

Франція та Іспанія у боротьбі за завоювання і панування на італійському півострові

Ситуація в Італії залишається спокійною лише кілька років. Саме цей час був необхідний Людовіку XII для відновлення своїх військ, аби спробувати повернути нещодавно втрачені італійські володіння. У 1515 р., коли помер суверен, наступником якого став двадцятирічний Франциск I Валуа (1494–1547), французька армія, об’єднавшись із Венецією, яка не забула принизливої поразки біля Аньяделло, перетнула Альпи і перемогла швейцарські війська в битві поблизу Мариньяно.

Нуайонський мир (1516 р.)

Після цього успіху французи повернули владу над Міланським герцогством, і з настанням Нуайонського миру у 1516 р. було укладено низку договорів, які, за задумом сторін, мали покласти край війнам між європейськими державами на італійських територіях, започаткувавши період стабільності. Іспанії було відведено Неаполітанське королівство, Сицилія та Сардинія, Франція знову отримала Міланське герцогство та право втручатися у справи на території республік Генуї і Флоренції, а також герцогств Савойя та Феррара.

Але цей проєкт швидко зазнав кризи після того, як у 1519 р. молодий Карл V Габсбург (1500–1558), котрий уже змінив свого діда за материнською лінією Фернандо Католика на іспанському троні, був обраний імператором після смерті діда за батьківською лінією Максиміліана I Габсбурга. Таким чином, влада нового суверена поширюється на величезній території, яка охоплює Фландрію, Нідерланди, Німеччину, Італію та Іспанію з усіма її неєвропейськими володіннями. Така концентрація сили в руках одного суверена, породжена влучною шлюбно-династичною політикою, є головною причиною порушення балансу, встановленого Нуайонським миром.

Карл V

Справді, між французькими Валуа та іспанським Габсбургами існували причини для конфлікту, а стрімке сходженню Карла V тільки ще більше розпалювало суперечності між ними. Після марного оскарження імператорської корони Карла V Франциск I був занепокоєний через надмірну силу його іспанського суперника, котрий своїм обранням зумів об’єднати північні володіння із середземноморськими під антифранцузьким гаслом. Іспанський правитель також висловив династичні претензії щодо Бургундії, яку французи відібрали в Габсбургів, але яка все ж залишилась їхнім володінням. Але, знову-таки, Італія – головна причина конфлікту; насправді, Ломбардія у французьких руках перешкоджає реалізації територіальної спадкоємності Габсбургів на європейському рівні, а саме на територіях, що простягаються від італійського Півдня до рівнин Фландрії.

Італія як поле бою

Між 1521 і 1559 р. поміж Францією та Іспанією сталася серія воєн за встановлення воєнно-політичного панування над усією Європою шляхом завоювання Італії. Перша фаза конфлікту тривала до 1529 р., в якій переважали сили Іспанії. Фактично Карл V у 1525 р. після перемоги над Франциском I у Павії завоював Ломбардію. Щоб домогтися свого звільнення^[15], французький король змушений підписати дуже обтяжливу угоду – Мадридський мир 1526 р., який передбачав відмову від усіх французьких володінь в Італії і Бургундії. Італійські держави, побоюючись надмірної влади Габсбургів після поразки французів, об’єдналися з Франциском I, який, звільнившись з полону в Павії, оголосив мир, укладений з Карлом V, недійсним. Разом із Венецією і Папою Климентом VII французький імператор формує Коньякську лігу, щоб відновити війну з Карлом V та помститися йому. Але навіть цей пакт, який не може бути потужним інструментом дипломатичного тиску та воєнного втручання, виявляється неміцним та непевним союзом. Проте перед початком війни відбувається сенсаційна подія, яка стрясає всю Європу. У травні 1527 р. імперські солдати, переважно німецькі найманці лютеранської віри, залишившись без оплати, вирішили напасти на Рим. П’ятнадцять тисяч ландскнехтів вдерлися в місто й пограбували його, змусивши Климента VII переховуватися за стінами замку Святого Ангела. Водночас французька армія під керівництвом генерала Лотрека розпочала бойові дії, але після недовгої окупації Ломбардії змушена була знову відступити. Однак на цьому етапі загальні фінансові труднощі супротивників і загрозливий тиск з боку турків, які перемогли в Угорщині та були готовими до нападу на володіння Габсбургів, змусили Карла V підписати угоду, що для французів наразі була менш невигідною, ніж попередня.

Мир у Камбре

5 серпня 1529 р. у місті Камбре було встановлено, що Франція, відмовляючись від своїх претензій щодо Італії, може повернути Бургундію. Камбрейський мир також називають «Дамським миром», оскільки він був укладений не безпосередньо двома суверенами, а Луїзою Савойською, матір’ю Франциска I, і Маргаритою Австрійською (1480–1530), тіткою Карла V. Цією угодою Іспанія остаточно встановлює своє панування в Італії, а Карл V стає єдиним і незаперечним суддею її долі.