4 3 2 1

1.2

Коли Фергюсону було шість років, матір розповіла йому історію про те, як колись мало не втратила його. Втратила не в сенсі загубила, а в сенсі, що він мало не помер, пішовши з цього світу і попливши на небеса у вигляді безтілесного духу. Йому ще й півтора року не виповнилося, сказала вона, як одного вечора у нього піднялася температура, спершу повільно, а потім – різко підскочила до понад 41 градус Цельсія. Це, сказала вона, температура надзвичайно небезпечна навіть для малої дитини, тому вони з батьком закутали його й повезли до шпиталю, де у нього почалися конвульсії, які запросто могли призвести до смерті, бо навіть лікар, який тої ночі видалив йому гланди, сказав, що ситуація була дуже хиткою, тобто він сам був непевен, чи виживе малий Фергюсон, що все тепер в руках Господа, а сама вона так перелякалася за свого маленького хлопчика, що мало не збожеволіла.

То був найгірший момент, сказала матір, той момент, коли їй здалося, що цілий світ припинить своє існування, але окрім нього були й інші небезпечні випадки, цілий список непередбачуваних струсів та негараздів. І вона почала перелічувати всі ті нещасні випадки, які трапилися з ним у дитинстві, з яких декотрі могли вбити його або покалічити, наприклад, колись він мало не подавився не пережованим як слід шматком біфштексу, колись проколов собі стопу скляною скалкою, після чого йому довелося накладати чотирнадцять швів, колись перечепився й упав на гострий камінь, так розрізавши щоку, що довелося накладати одинадцять швів, колись його так вкусила бджола, що у нього напухли й не розплющувалися очі, а минулого літа, навчаючись плавати, він мало не потонув, коли його двоюрідний брат Ендрю штовхнув його під воду. І кожного разу, переповідаючи Фергюсону один із цих епізодів, матір питала його, чи пам’ятає він їх, і він дійсно їх пам’ятав, пам’ятав так чітко й виразно, неначе вони трапилися лишень вчора.

Ця розмова відбувалася в середині червня, три дні потому, як Фергюсон впав у дворі з дуба й зламав ліву ногу. Матір, нагадуючи увесь перелік лих, що з ним трапилися, намагалася продемонструвати йому, що кожного разу, коли він в минулому отримував травму, то неодмінно одужував, що спершу тіло його боліло, а потім припиняло боліти, і що саме це станеться і з його ногою. Це погано, що нога зараз у гіпсі, але через певний час гіпс неодмінно знімуть, і він знову буде як нова копійка. Фергюсон поцікавився, коли це станеться, мати відповіла, що десь через місяць, і йому ця відповідь не сподобалася як надзвичайно розпливчаста й незадовільна. Місяць означав один місячний цикл, і це іще можна було перетерпіти, якщо погода не буде надто спекотною, але десь означало період навіть довший за місяць, невизначений, а отже нестерпний відрізок часу. Та не встиг він достатньо накрутити себе, щоби обуритися несправедливістю такої ситуації, як матір поставила йому запитання, дивне запитання, мабуть, найдивніше з усіх, які вона йому ставила.

«Ти на себе гніваєшся, Арчі, чи на дерево?»

Як приголомшливе запитання для хлопця, який іще в дитсадок ходив! Гніватися? А чому він має на щось гніватися? Може, йому просто сумно?

Матір посміхнулася. Сказала, що тішиться з того, що він не мав нічого проти самого дерева, бо їй те дерево подобалося, те дерево подобалося й батьку, що вони придбали цей будинок у Вест-Орандж здебільшого через великий двір, а найбільшою й найгарнішою річчю був височенний дуб, що стояв посеред двору. Три з половиною роки тому, коли вони з батьком вирішили полишити квартиру в Ньюарку й купити будинок в передмісті, вони шукали підходяще житло в різних містечках: Монклері й Мейплвуді, Мілберні та Саут-Оранджі, але в жодному з них підходящого будинку не виявилося. Вони вже втомилися і розчарувалися, бо, побувавши в стількох місцях, не знайшли того, що шукали, як раптом натрапили на цей будинок і відразу ж збагнули що це – те, що їм треба. Вона раділа, що він не гнівався на дерево, сказала матір, бо якби він на нього гнівався, то їм би довелося його зрубати. Навіщо ж його рубати? Спитав Фергюсон, і йому стало смішно від думки, що його матір буде рубати отаке велике дерево, його красива матір вбереться в робочу одіж і заходиться цюкати дуба величезною блискучою сокирою. Тому що я, Арчі, на твоєму боці, пояснила вона, і всякий твій ворог буде й моїм ворогом.

Наступного ранку батько приніс до кімнати Фергюсона з «Домашнього Світу Трьох Братів» кондиціонер повітря. На вулиці стає жарко, пояснив він, маючи на увазі, що він хотів би додати синові комфорту, коли малий лежатиме на ліжку з загіпсованою ногою. А іще кондиціонер допоможе від сінної лихоманки, бо не дасть квітковому пилку залітати до кімнати. Ніс Фергюсона був надзвичайно чутливим до переношуваних вітром дратівливих речовин, які виникають з пилу, трави та квітів, тому чим менше він чхатиме під час одужання, тим менше болітиме його зламана нога, оскільки чхання має в собі потужну силу і резонує по всьому тілу – від маківки нетямущої голови Фергюсона й до кінчиків його пальців на ногах. Фергюсон спостерігав, як батько заходився встановлювати кондиціонер у вікна праворуч від письмового столу, і ця операція виявилася значно простішою, аніж він гадав: почалася вона з видалення шибки, і для неї знадобилися такі приладдя, як рулетка, олівець, дриль, шприц-пістолет для нанесення герметика, дві планки нефарбованої деревини, викрутка та кілька шурупів. Фергюсон був вражений тим, як швидко й чітко працював його батько, неначе руки самі розуміли, що треба було робити, не потребуючи при цьому команд з мозку, такі собі автономні руки, наділені своїми власними знаннями. А потім настав момент підняти великий металевий куб з підлоги і встановити його у вікно. Такий важкий предмет, подумав Фергюсон, але батько підняв його без всякого видимого зусилля, завершуючи роботу за допомогою викрутки та шприц-пістолета, він почав мугикати ту мелодію, як завжди мугикав, виконуючи якусь хатню роботу, – то був старий хіт Ела Джолсона під назвою «Синок»: «Звідки тобі знати, як же мені сказати, як я, синку, тебе люблю». Потім батько нахилився підняти шуруп, що впав на підлогу, а коли знову розігнувся, то раптом вхопився правою рукою за поперек. «Азохен вей!», вигукнув він. «Схоже, я розтягнув м’яз». Засобом від розтягнення м’язу було лягти спиною на щось пласке й полежати кілька хвилин, пояснив батько, бажано на твердій поверхні. А оскільки найтвердішою поверхнею була підлога, то він швидко вмостився на долівці побіля Фергюсонового ліжка. То було дуже незвичне видовище, і малий, перехилившись через край ліжка, ошелешено витріщався на батька, який розпростерся під ним на підлозі. Вдивляючись в скорчене гримасою обличчя татуся, він вирішив поставити йому запитання, про яке він думав уже багато разів протягом останнього місяця, але не знаходив слушної нагоди, спитати: що робив батько, перш ніж стати начальником «Домашнього Світу?» Він побачив, як очі Фергюсона-старшого забігали по стелі, наче шукаючи там відповіді на поставлене запитання, а потім малий помітив, як м’язи довкола батькового рота смикнулися донизу, і це було для нього знайомим порухом, який свідчив про те, що батько намагався придушити посмішку, а це, в свою чергу, означало, що зараз мало статися дещо несподіване. «Я полював велику дичину», відповів батько спокійно й невимушено, не подавши жодної ознаки, що збирається начепити синові на вуха купу такої жахливої нісенітниці, яку іще ніколи йому не розповідав. Наступні двадцять-тридцять хвилин він згадував про левів, тигрів та слонів, про неймовірну африканську спеку, про те, як він прорубувався крізь густі джунглі, як пішки перетинав Сахару, видряпувався на гору Кіліманджаро, як його мало не проковтнув велетенський удав, як його одного разу спіймали людоїди і мало не кинули в казан з киплячою водою, але він в останню мить примудрився вивільнитися з плющів, якими вони зв’язали йому руки та ноги, і спромігся втекти в чащу тропічного лісу, бо бігав швидше, ніж його люті поневолювачі, як одного разу, незадовго до одруження з матір’ю Фергюсона, він подався на сафарі й заблукав в глушині в самісінькому центрі Африки, цього «чорного континенту», і вийшов до широкої безкінечної савани, де побачив череду динозаврів, що паслися, щипаючи травичку, останніх живих динозаврів на землі. Фергюсон був достатньо дорослим, аби знати, що динозаври вимерли мільйони років тму, але інші батькові історії видалися йому імовірними, може, і не обов’язково правдивими, але імовірними, а отже вірогідними – можливо. А потім до кімнати увійшла матір і, побачивши батька на підлозі, спиталася, чи не сталося чогось з його спиною. Ні, відповів батько, я просто лежу собі й відпочиваю, а потім піднявся так, наче його поперек уже не болів, підійшов до вікна й увімкнув кондиціонер.

І дійсно – кондиціонер охолоджував кімнату й зводив до мінімуму чихання, а завдяки тому, що в кімнаті стало прохолодніше, нога під гіпсом свербіла не так сильно. Але життя в охолодженій кімнаті мало й свої вади, по-перше, шум, химерний і бентежний шум, бо бували такі моменти, коли малий його чув, а бували й такі, коли не чув, але коли чув, то шум видавався йому монотонним і неприємним, але іще гіршою обставиною було те, що вікна мали залишатися зачиненими, щоби холодне повітря не виходило з кімнати, а через те, що вікна залишалися перманентно зачиненими, а мотор постійно гудів, Фергюсону не чутно було, як надворі співали пташки, бо єдиним плюсом його затвірництва в кімнаті з ногою в гіпсі було слухати пташок за віном, які цвірінчали, сюрчали та свистіли, і їхні співи були для малого наймилішими звуками у світі. Отже, кондиціонер мав свої плюси та мінуси, свої вигоди й вади, і, як і у випадку з іншими речами та явищами, якими наділив Фергюсона світ протягом його життя, він став, за виразом матері, палицею з двома кінцями.

Найбільше бентежило Фергюсона стосовно його падіння з дерева те, що цього падіння могло й не бути. Він міг би примиритися з болем та стражданнями, коли вони були б неминучими, як наприклад, блювота при нудоті, або коли доктор Гастон штрикав його голкою в передпліччя, роблячи укол пеніциліну, але біль, якого можна було б уникнути, порушував принципи здорового глузду, і це робило страждання дурними й нестерпними. Якась частина його єства відчувала спокусу звинуватити в нещасному випадку Чакі Брауера, але в кінцевому підсумку Фергюсон збагнув, що то було всього-на-всього недоречне й слабке виправдання, бо яка різниця – запропонував йому Чакі видертися на дерево на парі чи не запропонував? Фергюсон прийняв парі, а це означало, що він сам хотів вилізти на дерево і тому сам був винуватий в тім, що сталося. Що з того, що Чакі пообіцяв Фергюсону полізти на дерево слідом за ним, але потім включив задній хід, сказавши, що йому стало страшно? Що гілки були надто рідкими, а він був надто малим, щоби до них дотягнутися? Але те, що Чакі не поліз за ним слідом, не мав значення, бо навіть якби він і поліз, то як би він зміг вберегти Фергюсона від падіння? І Фергюсон впав, втративши хватку, коли тягнувся до гілки, яка була майже на чверть дюйма дальше тієї точки, де він міг би міцно за неї вхопитися. Отже, він втратив хватку й упав, і лежав тепер у ліжку з ногою, закутою в гіпс, який залишатиметься частиною його тіла десь з місяць, що означало більше ніж місяць, і не було кого винуватити за цю халепу, окрім себе самого.

Він взяв на себе відповідальність, збагнув, що його теперішній стан – це цілковито його провина, але все одно цього було явно недостатньо, аби переконати самого себе, що нещасного випадку не можна було уникнути. То була цілковита й абсолютна дурня – продовжувати видряпуватися на дерево, не маючи змоги міцно вчепитися за наступну гілку, але якщо та гілка була хоча б на дюйм ближче, то це вже не була б дурня. Якби Чакі не подзвонив йому у двері того ранку і не запросив його піти погуляти й погратися, то це вже не була б дурня. Якби його батьки перебралися до якогось іншого містечка, де вони підшукували підходящий будинок, то він би й гадки не мав, хто такий Чакі Брауер, не мав би й гадки, що він взагалі існує, і це вже не була б дурня, бо в його дворі не було б тоді дуба, з якого він впав. Така цікава думка, сказав Фергюсон сам собі: уяви, як все могло піти інакше в його житті, хоча він при цьому залишився таким самим. Таким самим хлопцем в іншому будинку з іншим деревом. Тим самим хлопцем, але з різними батьками. Тим самим хлопцем з тими самими батьками, які робили б не те, що роблять зараз. А що, якби його батько був мисливцем на велику дичину, і всі вони жили в Африці? Що, якби його матір була відомою кіноакторкою, і всі вони жили в Голлівуді? Що, якби він мав братика або сестричку? Що, якби його двоюрідний дід Арчі не помер, а його самого звали не Арчі? Що, якби він упав з того ж самого дерева, але зламав би дві ноги, а не одну? А що, якби він зламав всі руки та ноги? А що, якби він геть убився? І дійсно, все було можливим, і одне лише те, що події пішли в один бік, аж ніяк не означало, що вони не могли піти в іншому напрямку. Світ залишався таким же самим, однак якби він не впав з дерева, то світ для нього був би інакшим, а якби він впав з дерева і не лише зламав ногу, а й вбився, то світ для нього не просто був би інакшим, світу, в якому він жив би, більше не було б, і як же ж сумували б його батьки, несучи його труну до цвинтаря й ховаючи його тіло в землю, вони сумували б так, що плакали б, не перестаючи, сорок днів та сорок ночей, сорок місяців та чотириста сорок років.

До кінця дитсадку і початку літніх канікул залишалося півтора тижні, і це означало, що пропусків у нього буде небагато. Хоч якийсь позитив, зазначила його матір, і вона мала рацію, але настрій Фергюсона протягом перших днів після інциденту був аж ніяк не позитивним, бо поруч не було друзів, з якими можна було б поговорити, за винятком надвечір’я, коли до нього ненадовго заходив Чакі Брауер зі своїм маленьким братом, щоби подивитися на гіпс, батька не було вдома з ранку до вечора, бо він був на роботі, а матір проводила по кілька годин на день, їздячи на авто в пошуках вільного приміщення для студії, яку вона планувала відкрити восени. Хатня ж робітниця Ванда здебільшого займалася пранням та прибиранням за тими нечастими винятками, коли вона приносила Фергюсону обід і допомагала йому випорожнювати сечовий міхур, тримаючи пляшку з-під молока, в яку він мав пісяти замість ходити до туалету. Отаку ганьбу він мав терпіти, і все через свою дурну помилку, яка призвела до падіння з дерева. До цієї ганьби додавався ще й той факт, що він іще не вмів читати, а це дуже допомогло б йому коротати час; телевізор був у вітальні внизу і тому тимчасово недоступний. Тож Фергюсон проводив час, розмірковуючи над глобальними проблемами всесвіту, малюючи літаки та ковбоїв і навчаючись писати, копіюючи літери з аркуша, який виготувала для нього матір.

Потім ситуація почала потроху покращуватися. Його кузина Френсі закінчила свій передостанній клас середньої школи і кілька днів перед тим, як поїхати вожатою в літній табір у Беркширі, вона приходила до них, щоби скласти йому компанію, інколи лише на годину, інколи – на три-чотири, і час, який він з нею проводив, був найприємнішою частиною дня, вірніше, єдиною приємною частиною дня, бо Френсі була його найулюбленішою кузиною, вона подобалася йому більше, аніж будь-хто з їхніх двох родин. Яка ж вона доросла, думав Фергюсон, а груди й лінії тіла дуже схожі на груди й лінії тіла його матері, до того ж її манера говорити дуже нагадувала манеру розмови його матері – коли Френсі розмовляла з ним, йому ставало затишно й комфортно, і йому починало здаватися, що допоки вона біля нього, то нічого поганого з ним трапитися не може, а інколи йому з Френсі бувало краще, аніж з матір’ю, бо хоч щоб він не казав і робив, сестра ніколи не гнівалася на нього, навіть коли він втрачав над собою контроль і ставав неслухняним та дратівливим. Розумниця Френсі висунула ідею прикрасити його гіпс, і ця робота зайняла три з половиною години. Ретельними мазками покрила вона білий гіпс цілим набором яскравих синіх, жовтих та червоних кольорів, то був абстрактний рисунок, який викликав у малого асоціацію зі швидкою каруселлю. Коли Френсі наносила акрилові кольори на його нову й огидну частину тіла, вони говорила про свого друга Гері, великого Гері, який грав захисником в шкільній футбольній команді, а зараз навчався в коледжі, Вільямс-коледжі в Беркширі, недалеко від того табору, в якому вони збиралися працювати влітку. Френсі сказала, що вона чекає, дочекатися не може, коли вони там зустрінуться, а потім заявила, що вона – «пришпилена». Значення цього слова Фергюсон тоді не знав, тому Френсі пояснила йому, що Гері подарував їй свій значок студентського братства^[3]. Що таке «студентське братство», Фергюсон не знав також, тому Френсі знову пояснила, а потім весело посміхнулася й сказала, що він згодом зрозуміє, а найголовніше ж полягало в тім, що «пришпилення» було першим кроком до заручення. План полягав у тім, що вони з Гері збиралися оголосити про свої заручини восени, а наступного літа, коли їй виповниться вісімнадцять і вона закінчить школу, вони з Гері поберуться. А розповідає вона йому про все це тому, сказала Френсі, що у неї буде для нього важлива робота, і їй хотілося б знати, чи бажатиме він виконати її. Виконати що? спитався Фергюсон. Я хочу, щоби ти був носієм перснів на весіллі, сказала вона. І знову Фергюсон не мав жодного поняття, про що говорила кузина, тому Френсі пояснила йому, а малий, дізнавшись, що йому треба буде пройтися проходом, несучи в руках велюрову подушечку з шлюбним перснем нагорі, а потім Гері візьме той перстень і начепить його на безіменний палець її лівої руки і таким чином завершить шлюбну церемонію, погодився, що це – дійсно надзвичайно важлива робота, мабуть, найважливіша з тих, які йому доводилося виконувати. І, поважно кивнувши головою, він пообіцяв, що зробить її. Звісно, він нервуватиме, йдучи проходом, де на нього дивитимуться так багато людей, і не можна виключати можливості, що руки його тремтітимуть, а перстень може впасти з подушечки додолу, але йому доведеться зробити це, бо Френсі – єдина у світі людина, яку він ніколи не зможе підвести.

Коли Френсі прийшла до них наступного дня, Фергюсон вмить збагнув, що вона плакала. Почервонілий ніс, почервонілі очі, хусточка в руці, стиснута в клубочок, – за цими ознаками навіть шестилітня дитина могла здогадатися, що трапилося насправді. Фергюсон подумав: а може, вона посварилася з Гері і вже не вважається «пришпиленою», а це означало, що весілля скасовується і його не запросять нести перстень на велюровій подушечці. Малий спитав Френсі, чому вона засмучена, і та, замість вимовити ім’я Гері, як він гадав, почала розповідати про чоловіка та жінку на прізвище Розенберг, яких вчора стратили, за її словами, підсмажили на електричному стільці. Ці слова вона вимовила з жахом та огидою, а потім додала, що то була помилка, помилка, помилка, бо вони, напевне, були невинуваті, вони завжди казали, що невинуваті, і чому Розенберги дали себе стратити, маючи можливість зберегти свої життя, сказавши, що вони винуваті? У них двоє синів, сказала Френсі, двоє маленьких хлопчиків, і які ж батьки добровільно погодяться осиротити власних дітей, відмовившись визнати свою вину, а це означало, що Розенберги дійсно були невинуваті й померли марно. Фергюсон ніколи не чув в голосі Френсі такого обурення, ніколи не чув, щоби хтось так побивався через несправедливість, скоєну по відношенню до абсолютно незнайомих людей, бо йому було цілком ясно, що Френсі ніколи не була знайома з Розенбергами особисто. А якщо так, то йшлося тут про щось жахливо серйозне та важливе, настільки серйозне, що їх взяли й підсмажили за це. Як же ж це жахливо, коли тебе підсмажують мов шматок курятини на сковорідці, занурений в розпечену олію, яка сичить та булькає! Малий спитався кузину, що ж такого скоїли Розенберги, щоби заслужити таке покарання, і Френсі пояснила, що їх звинуватили в передачі росіянам військових таємниць, надзвичайно важливих секретів, які стосувалися виробництва атомних бомб, а оскільки росіяни – це комуністи, а отже – наші смертельні вороги, то Розенбергів визнали винуватими в державній зраді, жахливому злочині, який означав, що ти зрадив свою країну і мусиш бути страчений, але в цьому випадку злочин скоїла Америка, американський уряд по-звірячому вбив двох невинуватих людей, а потім, цитуючи свого друга й майбутнього чоловіка, Френсі додала: «Гері вважає, що Америка збожеволіла».

Ця розмова стала для Фергюсона мов несподіваний удар в груди, і він відчув себе таким переляканим та безпорадним, як і тоді, коли його пальці зісковзнули з гілки і він полетів донизу з дерева; то було моторошне відчуття безпомічності, коли довкола й внизу – одне лише повітря, і немає ані матері, ані батька, ані Бога, немає нічого, окрім абсолютної порожнечі та його тіла, яке летить до землі, а в голові у того тіла один лише страх, страх того, що станеться, коли він вдариться об землю. Його батьки ніколи не говорили з ним про речі на кшталт страти Розенбергів, вони захищали його від атомних бомб, смертельних ворогів та підсмажених дорослих людей, і тому те, що вихлюпнула Френсі в одному грандіозному виливі емоцій та обурення, застукало Фергюсона зненацька, радше не як удар в груди, а як щось більше схоже на те, що сталося в одному з мультфільмів, які він дивився по телевізору: то було наче з вікна десятого поверху на голову йому впав залізний сейф. Геп! Одна п’ятихвилинна розмова з кузиною Френсі – і все пішло шкереберть. Виявилося, що за вікнами його кімнати був величезний світ, світ з бомбами, війнами та електричними стільцями, а він про той світ майже нічого не знав. Він був телепнем, таким безпорадним телепнем, що йому стало за себе страшенно соромно. Він почувався таким собі малолітнім ідіотом, присутнім, але непомітним, предметом, який займав певну частину простору так само, як стілець чи, скажімо, ліжко; він був недоумкуватим нулем, і якщо він збирається це змінити, то йому доведеться починати негайно. Міс Лундквіст сказала його дитсадківській групі, що вони навчаться читати й писати у першому класі, що не має сенсу підганяти події і що всі вони розумово будуть готовими розпочати навчання наступного року, але Фергюсон вже не міг чекати до наступного року, він мав розпочати зараз, щоби не приректи себе на іще одне літо невігластва, бо, виснував він, читання й писання було лише першим кроком, єдиним кроком, який він був у змозі зробити як особа вкрай незначна, а якщо у світі існувала несправедливість, з якою він всерйоз вирішив боротися, то згодом неодмінно має з’явитися якась людина й запропонувати йому свою допомогу.

Під кінець тижня допомога надійшла у вигляді його бабці, яка приїхала до Вест-Оранджу в неділю разом з дідом і влаштувалася в сусідній спальні, збираючись погостити у них аж до кінця липня. За день до появи бабці Фергюсону видали милиці, які дали йому змогу більш-менш вільно пересуватися другим поверхом і усунули принизливу необхідність мочитися в пляшку з-під молока. Але про те, щоби самостійно спускатися на перший поверх, мови й досі не могло бути, бо подорож донизу сходами була аж надто небезпечною. Тому малого доводилося зносити туди на руках – іще один удар по його гідності, який йому доводилося зносити, мовчки закипаючи від обурення. Бабця була надто слабосилою, Ванда – надто маленькою, тому зносити його на перший поверх доводилося батьку або матері, причому рано-вранці, оскільки батько вирушав на роботу зразу по сьомій, а мати й досі виїздила у пошуках підходящого приміщення для студії, але Фергюсон не переймався, що не зможе подовгу спати, воліючи проводити ранок та післяобідній час біля телевізора на веранді, аніж в прохолодній гробниці нагорі, і хоча погода часто бувала спекотною та вологою, пташки знову з’явилися в загальній картині, з лишком компенсуючи будь-який потенційний дискомфорт. Саме на веранді він остаточно розібрався в премудростях літер, слів та знаків пунктуації, саме на веранді він, за сприяння бабці, заповзято опановував такі химерності, як пóтяг і потя́г, зáмок і замóк, брáти і брати́, а також такі болісно незрозумілі загадковості, як коса на морі і коса у дівчини. До того часу Фергюсон ніколи не відчував якоїсь особливої близькості до жінки, яку доля обрала йому на роль його бабусі, а саме до загадкової бабці Нани з центру Манхеттена. Вона видалася йому особою добросердою та люблячою, але настільки тихою й стриманою, що спілкуватися з нею було важко, а кожного разу, коли він був зі своїми дідом та бабусею, то йому здавалося, що його галасливий та неймовірно забавний дідо займав собою всю кімнату, від чого бабця, майже повністю знеособлена й затьмарена, опинялася десь у затінку. З її опецькуватим округлим тілом та товстими ногами, старомодним, позбавленим смаку одягом та непоказними черевиками з широкими й низькими підборами вона завжди здавалася малому Фергюсону істотою з іншого світу, яка мешкала в іншому часі та вимірі, а отже завжди почувалася в цьому світі незатишно, існувала в сьогоденні лише як турист, як транзитний пасажир, який прагнув якомога скоріше опинитися там, звідки приїхав. Проте вона знала все, що треба, про читання й писання, а коли Фергюсон спитав її, чи не бажає вона йому допомогти, бабця поплескала його по спині і сказала, що, ясна річ, допоможе, і визнає це за честь. Емма Адлер, дружина Бенджі, матір Мілдред та Рози, виявилася терплячою, хоча й дещо занудливою вчителькою, яка взялася за навчання свого онука з систематичною ретельністю. Першого ж дня вона почала з того, що перевірила знання Фергюсона, бажаючи дізнатися, що і скільки конкретно він спромігся опанувати самотужки, а потім склала відповідний план дій. Її підбадьорив той факт, що малий вже знав літери абетки, всі двадцять шість, більшість маленьких і всі прописні, і завдяки тому, що він, за її словами, знав уже так багато, їй буде працювати з ним значно легше, аніж вона спершу гадала. Уроки, які вона йому давала, були поділені на три частини: півтори години писання вранці, потім – перерва на обід, півтори години читання після обіду, а потім, після іще одної перерви (для споживання слив, печива та лимонаду), бабуся сорок п’ять хвилин читала йому вголос, коли вони сиділи на дивані у веранді, і при цьому вона вказувала малому слова, які, на її думку, були важкими для його розуміння, тицяючи своїм коротеньким і товстим пальцем в сторінку з такими хитрими словами, як інтрига, меланхолія та психологія. Фергюсон, сидячи поруч і вдихаючи бабусин запах лосьйону для рук та солодкуватих парфумів, мріяв про той день, коли все це стане для нього автоматичним процесом, коли він зможе читати й писати так само гарно, як і всі ті, хто робив це так легко, наче дихав. Фергюсон не був аж надто кмітливим та тямущим хлопцем, як засвідчило його падіння з дуба, а також багато інших халеп, котрі переслідували його в дитинстві, тому з писанням він мав більше проблем, аніж з читанням. Бабця казала йому: дивися, Арчі, як це роблю я, і повільно виписувала ту чи іншу літеру разів по шість-сім у рядок, наприклад, прописні «В» та маленькі «ф», а малий Фергюсон намагався копіювати її, інколи досягаючи успіху з першої спроби, інколи – не досягаючи взагалі, і кожного разу, коли в нього нічого не виходило і після шостої чи сьомої спроби, бабуся брала його руку в свою, огортала його пальці своїми, а потім вела олівець по сторінці їхніми двома руками, виписуючи літеру так, як належить. Цей метод «рука до руки» посприяв пришвидшенню процесу, бо перемістив вправу з царини абстрактних форм і зробив її конкретною і відчутною на дотик. М’язи його руки тренувалися виконувати конкретне завдання з відтворення контуру кожної літери, і повторюючи цю вправу знову, кожного дня виписуючи літери, які він вже знав, та додаючи іще чотири чи п’ять нових, Фергюсон насамкінець взяв контроль над ситуацією й припинив робити помилки. В частині читання навчання просувалося гладенько, бо для цього олівців не треба було, і він читав з дедалі більшою швидкістю, наче летів, протягом тижня здійснивши перехід від речень з трьома-чотирма словами до речень, які містили по десять-п’ятнадцять слів. І так рішуче був він налаштований стати повноцінним читачем до завершення бабусиного візиту, з таким заповзяттям вводив свій розум у стан підвищеної сприйнятливості, що кожен новий факт, одного разу засвоєний, залишався назавжди закарбованим у його пам’яті. Одне за одним писала йому бабуся речення, і одне за одним читав він їх уголос, починаючи від «Мене звуть Арчі», «Поглянь-но, он Том біжить», «Сьогодні жарко», «Коли знімуть твій гіпс?», «Гадаю, завтра дощитиме», і до «Цікаво, що маленькі пташки співають гарніше за великих» та «Я вже стара жінка й не пам’ятаю, як навчилася читати, але сумніваюся, що зробила це швидше за тебе». Отак Фергюсон доріс до своєї першої книжечки, «Казки про двох поганих мишок», де ішлося про те, як двійко хатніх гризунів на ім’я Том Коротун і Ханка-Манка розтрощили іграшковий будиночок маленької дівчинки, бо харчі у ньому виявилися не справжніми, а зробленими з гіпсу. Фергюсон дуже добре відчув всю несамовитість їхнього руйнівного шаленства, той сказ, який охопив двох розчарованих голодних лиходіїв, а читаючи казочку вголос своїй бабусі, він перечепився лише через кілька слів, непростих слів, чийого значення він не знав. То були такі слова як «колиска», «камінний килимок» та «сирожер». Яка гарна казка, сказав малий бабусі, завершивши читання, гарна і смішна. Так, погодилася вона, історія надзвичайно цікава, а потім додала, поцілувавши в маківку: «Я не змогла б прочитати її так добре, як ти».

Наступного дня бабуся допомогла йому написати листа до тітки Мілдред, яку він не бачив майже рік. Тепер вона мешкала в Чикаго, де працювала викладачем, навчаючи таких дорослих вузівських студентів, як Гері, хоча Гері навчався в іншому вузі – у Вільямс-Коледжі в Массачусетсі, тоді як її вуз називався Університет такий-то. Подумавши про Гері, малий, ясна річ, згадав про Френсі, і його несподівано вразила та цікава обставина, що його кузина говорила про заміжжя, коли їй було лише сімнадцять, тоді як тітонька Мілдред, будучи на два роки старшою за його матір (і на багато-багато років старшою за Френсі), і досі залишалася незаміжньою. Він спитався у бабусі, чому тітонька Мілдред і досі незаміжня, але, вочевидь, відповіді на це запитання не існувало, бо бабуся лише похитала головою й сказала, що не знає, і висловила припущення, що Мілдред була або надто зайнята своєю роботою, або просто іще не знайшла собі підходящого чоловіка. Після цього бабуся подала йому олівець та маленький аркушик розлінованого паперу, пояснивши при цьому, що то є найкращий папір для написання листів, але перш ніж почати, він має добре обміркувати, що він хоче сказати своїй тітці, а окрім того мусить пам’ятати, що речення мають бути стислими, і не тому, що йому буде важче впоратися з довшими реченнями, а тому, що писання – це зовсім інша справа; виводити літери – процес повільний, і їй не хочеться, щоби у нього зникло бажання писати іще до завершення листа.