Мій друг Франц Йосиф

– Просто Малґожата, – поправила жінка.

– Вважатиму за честь!

Розмова й далі протікала у такому ні до чого не зобов’язуючому тоні, який, однак, скоро почав усіх гнітити. Було помітно, що це нікому не приносить задоволення: мені через втому, самій Малґожаті, напевне, через таку ж причину, детективу Людковичу через усвідомлення того, що він почувався не у своїй тарілці. Зрештою, Карл Людвіг зрозумів, що потрібно якось виходити з непевного становища.

Так ми попрощалися із чарівною актрисою, давши один одному слово іще зустрітися при нагоді.

Ерцгерцог спочатку відвіз мене додому, затим відправився до поліції, куди попросив його доставити мій новий знайомий. Чи були цього дня іще справи у ерцгерцога Австрійського Карла Людвіга, я не знав.

Стомлений днем, що минав, я ледве дістався до ліжка і миттю заснув міцним, без сновидінь сном.

Снів я вже не бачив років п’ять.

V

За всього бажання назвати себе прибічником паперової роботи я не зміг би. Мене ніколи не приваблювала паперова казуїстика, без котрої не міг прожити батько. Він не відмовляв собі у задоволенні переглянути ділові папери навіть тоді, коли у цьому вже відпала потреба і цим займалися ті, хто і мав займатися: клерки. Тут батько міг потягатися з теперішнім цісарем, адже Франц Йосиф нікому не довіряє розбирати кореспонденцію і годинами пропадає з паперами.

Доля розпорядилася так, що значну частину наступного дня я провів у ратуші, розбираючись з «остаточним варіантом забезпечення належної зустрічі найсвітлішого цісаря», як запевнив мене бургомістр.

Я побіжно пройшовся списком. Очей не піднімав, але маківкою голови відчував, що фон Берґендорф не зводить з мене погляду.

– Я тут не побачив відвідин цісарем Будинку інвалідів, – мовив я. – Ви не плануєте запросити монарха на закладку наріжного каменю?

Ще під час минулих відвідин Лемберга молодий цісар (а на той час йому заледве виповнився двадцять один рік) так проникся долею військових інвалідів, котрі не могли самі себе утримувати, що видав розпорядження побудувати для них дім. Я знав, що цісар узявся за цю справу надто серйозно, як на мене, і, нікому не довіряючи, переконав будівничого Віденського арсеналу Гансена звести у Лембергу потрібну споруду.

– Вам відомо, що значну суму на будівництво – а це сімсот тисяч ринських – цісар виділив особисто! І ви хочете позбавити його права закласти наріжний камінь?

– Пробачте, але нам здалося, що зведення будинку, навіть такого величного, який визначив сам найясніший цісар, не варте того, щоб така особа, як найясніший цісар, сама закладала камінь.

– А нехай вам не здається! – перебив його я. – Франц Йосиф надто дорожить усім, до чого має хоч якесь відношення, а на своїх теренах він має відношення до всього. Тому прошу знайти час і внести у плани зміни.

– Буде зроблено! – з готовністю відповів бургомістр, хоча з його тону я зрозумів, що це не надто йому подобається.

Нічого, переживе. Далі я прочитав те місце, де цісар прийматиме представників громад міста. Ось те, що мені потрібно. Так. Австрійці, поляки, українці, жиди. Вірмени. Признаюся, я навіть не здогадувався, що у Лембергу проживають вірмени і що їх достатньо для того, щоб написати петицію до цісаря.

– Вірмени? – здивувався я.

– Саме так! Ми вирішили, що всі громади Лемберга мають право віддати шану нашому цісарю, – пояснив бургомістр.

– Але чому у такому порядку?

– Ну, дивіться! Ми вирішили, що допускати до цісаря потрібно у міру значущості тої чи іншої громади для користі держави. Звичайно, як німець ви не заперечуватимете, що спочатку мають бути австрійці. Його цісарській величності буде приємно зустріти тут, у королівстві Галіції та Лодомерії, своїх співвітчизників.

Я не став заперечувати.

– Поляки!

– Сам цісар спричинився до того, щоб відмовити русинам і натомість дозволити полякам займати посади у магістратах. Зрештою, поставивши поляків одразу після німців, ми тим самим зробимо приємне наміснику Галіції панові Аґенору Ґолуховському. І погодьтеся, бути третіми у списку для русинів не так уже й погано, хоч у чомусь вони цього й не заслужили, – закінчив бургомістр.

– Я би погодився з вами, якби не одна деталь, – озвався я.

– Я вас слухаю, пане Рутецький.

– Чому русини, жиди і ці, як їх, вірмени подаватимуть прошення одночасно?

У бургомістра, як з’ясувалося, до всього була вже готова відповідь.

– Цілком ясно, що попередні дві аудієнції заберуть значно більше часу, і для того щоб зайве не перевантажувати цісаря, вирішено об’єднати останні три делегації.

– Це викличе непотрібне замішання, – висловив сумнів я. – Доведеться подумати над цим. Можливо, варто буде скоротити час на попередні аудієнції.

– Але цей список був узгоджений з ерцгерцогом! – заперечив бургомістр.

– Не хвилюйтеся! – заспокоїв я. – Гадаю, мені вдасться переконати ерцгерцога.

Мої слова не припали до душі бургомістру фон Берґендорфу, але виду він не подав.

А я тим часом іще раз переглянув списаний аркуш і повернув його бургомістру.

– А взагалі я задоволений вашою роботою, пане бургомістр. Звичайно, деякі неточності присутні, але в цілому я задоволений. Упевнений, цісар Франц Йосиф оцінить ваші старання. Але доробити треба!

– Звичайно, пане Рутецький! – повеселішав бургомістр. – Не сумнівайтесь: усе буде виправлено! Дозвольте мені вас у дечому застерегти.

– Застерегти? Мене? Хіба мені тут щось загрожує? – здивувався я.

– Не те, про що ви подумали, пане Рутецький.

– Тоді я вас слухаю!

– Вчора у театрі я бачив вас у компанії такого собі Людковича.

– Так, і в чому проблема?

– Я аж ніяк не хочу вказувати такій шановній людині, з ким ви маєте зустрічатися, – спробував вибачитися бургомістр. – Але наскільки мені відомо, ви маєте намір залучити Людковича до роботи.

– Ви щось маєте проти цього?

– Що ви! Але вважаю своїм обов’язком попередити вас, що Теофіл Людкович свого часу підтримував Головну Руську раду й особисто його голову Григорія Яхимовича. Вам, далекій від Галіції людині, може здатися, що ця обставина не є такою важливою, але смію нагадати, що єпископ Яхимович, хоч і вважався людиною, лояльною до Відня, тим не менше спричинився до так званої «азбучної війни», був проти справедливої пропозиції деяких русинів відмовитися від свого алфавіту і перейти на той, яким користуємося ми. Крім того, Теофіл Людкович підтримує грошима «Зорю Галицьку».

Я вирішив завершувати цю розмову.

– Те, що ви розповіли мені, пане бургомістр, мені нове і багато чого я не знав, але річ у тім, що пана Людковича як хорошого спеціаліста мені персонально порекомендував Карл Людвіг. Якщо ви вважаєте, що брат найсвітлішого цісаря помиляється, я можу сьогодні ж розповісти йому.

– О ні, що ви! Не треба! – поспішно заперечив бургомістр. – Якщо на пана Людковича вказав сам ерцгерцог, я не можу ставити під сумнів це безперечно правильне рішення. Сподіваюся, ви не сприйняли мої слова нав’язливими?

– Зовсім ні!

Я підвівся, узяв тростину і надів циліндр.

– Але на майбутнє прошу не вказувати мені, з ким, коли і для чого я маю зустрічатися! – мовив я.

Поглянувши на бідного спітнілого бургомістра (сподіваюсь, лише від спеки), я закінчив:

– До завтрашнього ранку прошу представити мені зміст петицій, що їх громади міста хочуть подати цісарю.

Із цими словами я покинув ратушу. Екіпаж уже чекав мене перед входом. Я зручно вмостився в кареті, вийняв з кишені жилета годинник. Бреге^[8] показував чверть на четверту. Ого, затримався значно довше, ніж сподівався. Потрібно поспішити, а то не встигну привести себе до належного вигляду до прибуття Теофіла Людковича.

Його візиту я надавав виняткового значення…

Напевне, другим іменем Теофіла Людковича було Пунктуальність, бо коли сурмач на недалекій звідси ратуші розтрубив про четверту годину дня, управитель Яблонський повідомив мене про прибуття детектива. На моє здивування, Теофіл Людкович прийшов у тому ж одязі, що і вчора. Свої думки я вирішив тримати при собі. Зрештою, Лемберг – не Відень!

– Вдячний, пане Людкович, що ви прийняли моє запрошення, – привітався я, зустрівши детектива у вітальні, де вже чекав сервірований стіл. – Сподіваюся, ви голодні.

– Можете не сумніватися, пане Рутецький. Я звик зранку випити лише філіжанку кави. Так мені краще думається, – відповів гість.

– Тоді прошу до столу! Не можу похвалитися, що я також такий голодний, але прошу не соромитися – тутешні страви справді напрочуд смачні. У Лембергу я лише другий день, але вже починаю звикати до тутешньої їжі.

Розуміючи, що серйозної розмови за столом не вийде, особливо враховуючи той факт, що Людкович дійсно їв багато, я вирішив відкласти її на потім. Звичайно, цілковитої тиші не було, але нічого важливого ні я, ні мій гість не зачіпали. Тому коли я побачив, що темп споживання їжі пішов на спад, запропонував продовжити розмову у саду за чашкою кави.

– Пропоную посидіти ось під цією вишнею, – сказав я.

– Ризикну виправити вас, пане Рутецький, але це не вишня, – зауважив Людкович, сідаючи у невелике плетене крісло під густим світло-зеленим листям з червонуватим відтінком.

– Не вишня? – здивувався я. – От ніколи б не подумав! Тоді просвітіть мене, пане Людкович, бо я, певно, зовсім відстав у ботаніці.

– У цьому немає нічого дивного, адже цей сорт вивели у Львові, а саме у Клепарові. Це – череха. Має дуже приємний смак. Ризикну запросити вас сюди у серпні, коли вона заплодоносить, отоді ви гідно її оціните.

Я гмикнув. Для мене це було новиною, хоч я ніколи навіть і не намагався виділитися у подібній галузі науки.

– То як у вас кажуть на чашку? – перепитав я.

– Філіжанка, – повторив детектив.

– Надзвичайно! – вигукнув я. – У Відні обов’язково скористаюся цим словом. Це надасть мені додаткового бонусу.

– Ви дозволите, я закурю? – звернувся Людкович.

– Почувайтеся як удома.

Я спостерігав, як він вийняв з кишені елегантну люльку. Видно, вона вже була наповнена тютюном заздалегідь, бо детективу залишилося лише запалити. Двічі затягнувшись, Людкович сказав:

– Я вас слухаю, пане Рутецький! Що ви хотіли від мене почути?

– Ерцгерцог Карл Людвіг рекомендував вас як знавця своєї справи, – почав я. – Це правда?

– Ерцгерцогу видніше.

– Не сумніваюся у цьому. Перед тим, як, так би мовити, відкритися перед вами, хочу з’ясувати наступну деталь. Пані Малґожата Серватка, пробачте за мої слова, можливо, як місцевого, вони вас образять, досить-таки посередня актриса. Однак ерцгерцог називає її провідною. Я не можу віднести себе до поціновувачів театру, але, пробачте, провінціалізм не помітити важко.

– Ви мене не образили, – відповів Людкович. – Я ніколи не був шанувальником ні театру взагалі, ні гри пані Серватки зокрема. А ерцгерцогу Австрійському пані Малґожата подобається не лише як актриса, якщо ви мене розумієте.

– Причиною цього є protégé брата цісаря?

– Швидше навпаки. Дозвольте дещо просвітити вас.

Теофіл Людкович знову затягнувся.

– Театр, який ми відвідували учора, побудував граф Станіслав Скарбек, – почав він. – Може, це й виглядатиме дивно, але майже одразу після відкриття у театрі працював граф Александер Фредро, досить відомий драматург.

– А що тут дивного? – запитав я, надпиваючи каву.

– А дивним було те, що дружиною графа була, та і є зараз, Зофія Скарбек.

– Дочка?

– Колишня дружина.

– І яким боком до цього причетна пані Малґожата?

– В Александера і Зофії Фредро є син Ян Александр. Смію сказати, постать досить колоритна. Свого часу його батько входив у польську Раду Народову, а син пішов далі. Вступив у національну гвардію, став ад’ютантом підполковника Хожницького, навіть отримав Хрест заслуг. Після того як угорсько-польські війська були розбиті біля Тімішоари, втік спочатку до турків, а потім перебрався до Парижа. Туди відбули і його батьки. Так от. Іще до заворушень в Угорщині увесь Львів говорив про інтрижку між сином графа Фредро і красунею Малґожатою Серваткою. Це, звісно, могло лишитися непоміченим і ні до чого не зобов’язуючим фліртом, але буквально місяць тому пані Малґожата повернулася з Парижа, де, за чутками, зустрічалася з Яном Александром.

Ця інформація мене зацікавила, бо чудово вписувалася у мій план.

– Перший! – тихо сказав я.

– Прошу? – не зрозумів Людкович.

– Ні-ні, не звертайте уваги! Ваша розповідь дуже цікава і корисна для мене. Мушу вкотре зробити комплімент ерцгерцогу про його чудове знання тутешніх реалій. Він не помилився у своєму виборі.

Я не чекав ніякої реакції від співрозмовника, та й він ніяк не відреагував на мої слова.

– Пане Людкович, ви давно працюєте у поліції? – поцікавився я.

– Ось уже дев’ятий рік. Я починав іще відтоді, коли директором поліції у Львові був Леопольд Захер-Мазох^[9]. Спочатку був наглядачем, тепер комісар поліції.

– Тепер про справу! Мені потрібен список усіх іноземців, котрі перетнули кордони Королівства Галіції і Лодомерії за минулий місяць і зроблять це до візиту його цісарської величності.

Теофіл Людкович декілька разів затягнувся, випустив густий дим, і я подякував, що нас розділяє невеличкий столик.

– Це пов’язано з безпекою цісаря? – раптом запитав він.

– Ми повинні бути готові до усіляких несподіванок.

Я не став заперечувати очевидне.

– Ви можете надати мені таку інформацію?

– Безперечно! Щоправда, цьому може завадити упереджене ставлення пана намісника до мене.

Я усміхнувся.

– Нехай це вас не турбує, – заспокоїв я. – Не далі як дві години тому я переконав пана графа у вашій цілковитій лояльності до його цісарської величності. Гадаю, пан бургомістр не тягтиме з цим і повідомить про це пана Ґолуховського.

– Тоді дозвольте відкланятися! – підвівся Теофіл Людкович. – З вашого дозволу я особисто представлю список завтра.

– Буду чекати! Мій слуга відвезе вас туди, куди забажаєте.

Детектив зник за деревами, а я продовжував сидіти. Розповідь гостя розворушила спогади, і я занурився у них.

У битві біля Тімішоарою, що стала роковою для молодшого Фредро і спричинила його вимушену еміграцію, брав участь і я.

Тоді мені було неповних дев’ятнадцять років, і я буквально випросив Франца Йосифа І відпустити мене на війну. Розуміючи, що я просто так не відстану, цісар дав на це згоду, узявши слово, що я обов’язково прибуду на наш спільний день народження 18 серпня. Цьому дню Франц Йосиф приділяв особливу увагу, адже це було уперше, коли він відзначав його у статусі цісаря.

На мою радість, основна битва, у якій мені довелося брати участь, відбулася раніше, дев’ятого серпня. Особистим розпорядженням цісаря мене призначили ад’ютантом генерала Людвіга Вальмоден-Гімборна, який командував кавалерією.

Посада ад’ютанта, звичайно, була зайвою можливістю залишитися в живих, але не під час війни. У 1849 році Вальмоден-Гімборну виповнилося сімдесят років, і хоч він і командував усією кавалерію, на коні я його так і не побачив. У молодості (а народився він у Відні у сім’ї англійського посла) майбутній генерал встиг повоювати в арміях Ганновера, Пруссії, Священної Римської імперії та Росії, щоб нарешті у віці тридцяти п’яти років остаточно повернутися на службу до Відня. І звідусюд він повертався з найвищими нагородами. Сам генерал участі у битві не брав, але ми, ад’ютанти (а було нас у генерала восьмеро), гасали полем битви, передаючи то Першому легіону, то Другому накази або наступати, або відступати.

Сама битва розпочалася із самого ранку, коли ми раптово зіткнулися з таким же ар’єргардом угорської кінноти. Це була частина гусарів, котрі порушили присягу і виступили проти цісаря.

Ми одразу відчули, що це були не найгірші війська. Відчувалася майстерність у бою. На нашу біду, на допомогу угорцям спішила польська кіннота, і невідомо, як закінчилася б ця сутичка, якби не допомога росіян. Вони просто знесли ворожі війська, змусили їх рятуватися втечею, а наприкінці і капітулювати. На відміну від своїх військ, їхні командири зуміли уникнути полону і з залишками війська перебратися до османів.

Напевне серед них був і Ян Александр Фредро, особа якого мене зацікавила.

На день народження цісаря Франца Йосифа я встиг. Його цісарська величність власноручно почепив мені Командорський хрест і відтоді відпускав від себе лише у надзвичайних випадках.

Як от цей!

VI

Цей день наближався до свого завершення. Він так і закінчився б мінорно, але ближче до сьомої години до мене у кімнату постукав Яблонський і подав на срібному підносі рожевий заклеєний конверт.

– Приніс посильний! – повідомив управитель.

Я узяв конверт. Ні адресата, ні від кого лист на конверті вказано не було.

Оскільки будь-яку кореспонденцію я звик переглядати на самоті, я відпустив Яблонського. Від конверту йшов ледь помітний аромат парфумів, які вже були мені знайомі, і я одразу здогадався, кому зобов’язаний його отриманням.

Передчуття мене не підвели. Каліграфічним, я б навіть сказав, вишуканим почерком жіноча рука вивела наступний текст:

«Пане Рутецький! Наша вчорашня розмова була перервана з причин, котрі не залежали від нас. Мені шкода, що ми так і не змогли поговорити про мистецтво, знавцем якого Ви, безперечно, є. Якщо у Вас лишилося бажання продовжити нашу розмову, я буду цьому тільки рада. Чекаю Вас на виставі, яка йтиме сьогодні. Його імператорська величність люб’язно представив Вам свою ложу. Малґожата».

Що і треба було довести!

Найменше, звичайно, у мене було бажання провести цей літній вечір у пустопорожніх розмовах про посередню гру місцевої знаменитості, але той факт, що людина, яку я лише запідозрив, сама запропонувала зустрітися, не міг бути випадковим.

Звичайно, мене найменше хвилювала вистава, яку ставили у театрі Скарбека, але і прибути під фінальні оплески також не випадало. Від сьогоднішньої розмови багато чого залежало (принаймні, я хотів, щоб багато залежало), тому щоб не виглядати невігласом, доведеться висидіти всю виставу. Тільки б не ставили «Ілюзію життя»! Після такого важко бути безпристрасним.

Але мої побоювання виявилися даремними. Ще при вході у театр я дізнався, що сьогодні ставлять мого улюбленого «Вірного слугу свого пана». На моє здивування, гра Малґожати Серватки приємно відрізнялася від учорашньої, і я із задоволенням смакував майбутню розмову.

Сьогодні у ложі я був сам. Не відомо, чи Карл Людвіг був «у долі», чи просто Малґожата мала вільний доступ до його ложі, але до закінчення вистави мене ніхто не потривожив. Коли ж під традиційні крики «Браво!» опустилася завіса (до речі, вигуки сьогодні різнилися від учорашніх, були щирішими, чи що), двері позаду обережно відчинилися, і голос, що належав адміністратору театру, повідомив, що відома мені особа чекає на мене у себе у гримерці. Я прихопив завбачливо придбаний дорогою сюди букет білих троянд і попрямував за чоловіком.

Звичайно, сам я ніколи б не розібрався у цьому лабіринті переходів і поворотів, але невдовзі я вже стукав у потрібні двері.

Малґожата Серватка уже встигла змінити сценічний одяг на вечірній і, здавалося, чекала на мене. Я елегантно поцілував їй руку, вручив квіти.

– Обережно, вони колючі! – поспішив попередити я.

– Дякую, пане Рутецький! Ви такий шляхетний і чуйний! І такий розкішний букет!

Вона піднесла квіти до обличчя.

– Це лише скромний вияв мого захоплення вашою грою! – відповів я.

Принаймні ці слова я сказав щиро.

– Я вдячна, що ви відгукнулися на мого листа. Мушу признатися, «Ілюзія життя» – моя творча невдача.

– Ви надто критичні до себе, пані Малґожато!

– Аніскільки! – заперечила вона.

– Смію з вами не погодитись! У Відні я часто відвідував театри, тож повірте мені, що бачив вистави і хороші, й погані. Вашу гру я сміливо можу віднести до перших.

Видно, мій комплімент припав до душі молодій жінці, і вона широко посміхнулася.

– Ви не проти мене провести, пане Рутецький? – запитала вона.

– Максиміліан! – уточнив я. – Для вас просто Максиміліан.

– Як я смію? Я всього-на-всього провінційна актриса, а ви друг найяснішого цісаря…

– Пусте, пані Малґожато! Тут можете бути спокійні. На відміну від мене, його цісарська величність байдужий до мистецтва. Його більше цікавлять географічні відкриття.

– Хіба на Землі іще лишилися нерозвідані місця? – здивовано запитала Малґожата.

– Найсвітліший цісар вірить у це, і це має бути правдою!

Ми покинули гримерку і знову якимсь лабіринтом вийшли на площу перед театром. Вона була заповнена народом і численними екіпажами. Я зауважив Конрада, що спокійно спостерігав метушню навколо себе.

– Моя карета у вашому повному розпорядженні, – повідомив я.

– Це даремно! – відповіла Малґожата. – Я живу недалеко звідси. А вечір такий чудовий!

У цьому вона мала рацію. Вечір справді видався на славу, й було б гріхом не скористатися цим.

Ми вийшли на правий берег Полтви, на вулицю Нижні вали і повільно рушили нею. Нам зустрічалися перехожі й галантно віталися з нами. Я зрозумів, що моя супутниця досить відома у Лембергу, бо, попри усю свою значущість, я навіть не припускав, що два дні перебування у місті зробили мене таким відомим.

– Скажіть, Максиміліане, а ви знайомі з Францом Ґрільпарцером? – поцікавилася Малґожата, одночасно відповідаючи на чергове привітання легким кивком голови.

– Траплялося, – непевно відповів я.

Чесно кажучи, мені не дуже хотілося згадувати останню нашу розмову з Ґрільпарцером, коли я спробував вступитися за колишнього канцлера фон Меттерніха. В одній з вистав Ґрільпарцер непрямо натякнув на нього. Чудово знаючи, що Франц Йосиф неодноразово запитував у того порад, я не міг не висловити своєї думки про це. Тоді кожен залишився при своїй думці, але це не стало причиною не відвідувати інші вистави.

– Уявіть собі, пані Малґожато, це досить-таки жвавий дідок, – сказав я. – Щоправда, він уже не пише для сцени, радше для себе, але у світі з’являється часто.

– Як цікаво! Відень, опера! – захоплено мовила моя супутниця. – А я, уявіть собі, далі Кракова не їздила. Нудьга жахлива! Якби не ерцгерцог, просто не знала б, куди подітися.

«А Париж? – ледве не вихопилося у мене. – А коханий Ян Александр?»

Своє здивування я вирішив залишити при собі. Подумаю на самоті, а тим часом слухав пані Малґожату.

– Лише приїзд ерцгерцога Карла Людвіга розбудив життя Львува, – зауважила вона. – Його імператорська величність влаштовував бали, сам був зразком елегантності. Ви не знаєте, чи буде бал на честь прибуття найяснішого цісаря?

Я не встиг не те що відповісти, а просто сприйняти слова пані Малґожати, а вона вже вела далі:

– Було б добре, якби Карл Людвіг влаштував такий бал! Про це б довго говорили. Ви знаєте, іноді дії ерцгерцога видаються мені дещо дивними.

– Чому ви так подумали, пані Малґожато? – Нарешті я спромігся вставити хоч слово.

– Не далі як учора ви прийшли у театр у супроводі цього грубого детектива.

– Мені здається, тут ви не праві, пані Малґожато! Як на мене, пан Людкович досить приємний чоловік і чудовий професіонал.

– Це у вас говорить ваша чоловіча солідарність, – надула губки актриса. – Я, звичайно, не знаю, який він професіонал, і, дай Боже, ніколи не дізнаюся на собі, але вже той факт, що він русин, має змусити вас, Максиміліане, задуматися.

– Ви гадаєте, що це може мені чимось зашкодити? – поцікавився я. – Пробачте мою необізнаність у місцевих порядках. Просто я ще не мав змоги оглянути місто.

– Я вас розумію, Максиміліане. Звісно, завдання, яким ви маєте честь займатися, забирає увесь ваш час, і, повірте, мені незручно, що саме я його у вас відбираю.

– Не переймайтеся! Як кажуть у нас у Відні, «настав час насолодитися годиною».

Тим часом моя супутниця зупинилася.

– Ось тут я живу! – сказала Малґожата і показала на добротний будинок. – Як і говорила, це зовсім недалеко.

– Це справді прекрасний район! – мовив я. – Близько до театру.

– А також до цієї противної ріки!

Це мене здивувало, бо я уперше почув з уст містянина таке про Полтву.

– Перепрошую? Напевне чогось я не знаю, – сказав я.

– На щастя, зараз ви не чуєте, але бувають такі дні, коли тут нічим дихати. А комарі…

Після цих слів молода жінка скривилася і повела плечима.

Я поспішив відкланятися.

– Чи можу я сподіватися, що ми іще зустрінемося? – запитав я, цілуючи білу руку Малґожати.

– Мені хотілося б, щоб це сталося, – відповіла вона і зникла за дверима будинку.

Я почекав, коли поруч зупиниться екіпаж. Сів у салон і скинув циліндр. Настав час зібратися з думками. І насамперед, звідки актриса провінційного театру дізналася, що розмовляє з другом самого цісаря? Те, що я не міг ніде прохопитися, був упевнений. Попри всю свою непередбачуваність, ерцгерцог Карл Людвіг також ніколи не хворів на балакучість, особливо якщо це стосувалося безпеки старшого брата.

Було над чим подумати, а отже, і була потреба іще раз зустрітися з пані Малґожатою.