Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів

Стосунки з булгарами

Ще одним тюркським етносом, який мав відношення до історії праукраїнців, були булгари чи болгари (в літературі їх також іменують протоболгарами)²⁸. Як і авари, прийшли вони на терени нинішньої України під час Великого переселення народів. Тут вони з’явилися в результаті гунської навали. Володар гунів Аттіла (?—453), який у середині V ст. створив свою велетенську імперію в Європі, панував також над булгарськими племенами, котрі переважно кочували на землях Північного Причорномор’я. Звідси Аттіла часто черпав військову силу для своєї армії²⁹.

У кінці V ст. значну частину земель нинішньої України займають два булгарські племені – кутрігури й утігури³⁰. Перші оселяються між нижнім Дніпром та Азовським морем, контролюючи й степи Криму, другі – далі на схід, на берегах Азовського моря й Таманського півострова. Ці булгарські племена здійснювали напади на землі Візантійської імперії. Адже тут було чим поживитися. Проте траплялося, що й булгари поступали на службу до ромейських імператорів. Своєю чергою, візантійська дипломатія підтримувала стосунки з булгарськими племенами, іноді спеціально зіштовхуючи їх, аби відвернути від нападів на імперію.

Аттіла. Фрагмент фрески Ежена Делакруа, бл. 1843—1847 рр.

Відомим булгарським правителем, який чинив напади на Візантію, був Заберган (роки правління – 550—562). Близько 558 р. булгари (переважно кутрігури) здійснили набіги на Фракію й Македонію, підійшли до стін візантійської столиці Константинополя. Однак у той час булгари зазнали нападів аварів, що вторглися на їхні землі. До того ж аварів на булгарів нацьковувала (і не безуспішно) Візантія. Заберган змушений був визнати владу аварського кагана Баяна (роки правління – 562—602). Подальша доля булгарів, передусім племені кутрігурів, була пов’язана з аварами.

Послаблення Аварського каганату в кінці 20-х рр. VII ст. дозволило булгарам стати незалежними. Їхні племена об’єднав хан Кубрат³¹. У 632 р. він став на чолі новоствореної держави, яка у візантійських джерелах іменувалася Велика Булгарія. Її територія охоплювала терени південної України, а також Кубань і землі на північ від Кавказу.

Цю державу можна вважати «візантійським проектом», який мав на меті створити у Північному Причорномор’ї дружню для Візантії силу, що, з одного боку, протистояла Аварському каганатові, а, з другого, стримувала напади кочових племен півночі на землі імперії. Як відомо, Кубрат виховувався при імператорському дворі в Константинополі. І навіть там у дванадцятилітньому віці прийняв християнство. Ставши на чолі булгарських племен, він близько 634—641 рр. уклав союз із візантійським імператором Іраклієм.

Велика Булгарія проіснувала до середини 60-х рр VI ст., власне до часу смерті хана Кубрата. До речі, вважається, що цей правитель був похований на теренах України³². Існує навіть його ймовірна могила на Полтавщині. У літературі поширена думка, ніби розпад Великої Булгарії відбувся через те, що хан розділив володіння між своїми синами. Правда, за легендою, він заповідав їм триматися разом. Розпадом держави Кубрата скористалися хозари. Вони взяли під контроль значну частину простору, яким колись володів цей хан. Старший син Кубрата, Батбаян, лишився в Приазов’ї, ставши данником хозар. Інший його нащадок, Котраг, переселився зі своїми ордами на правобережжя Дону. Ймовірно, він теж визнавав владу хазарів. Ще частина булгар під проводом Кубратових синів Кувера й Альцека стала підданими Аварського каганату.

Ще одним булгарським середньовічним утворенням стала Волзька Булгарія. Вона виникла в результаті ослаблення Хозарського каганату. Булгарські племена, що входили до цієї держави, в кінці VIII ст. перекочували на Волгу, де з часом почали вести осілий спосіб життя. У 922 р. правитель волзьких булгар Аль-мас (?—925) прийняв іслам. А хозарська верхівка сповідувала юдаїзм. Тим самим Волзька Булгарія унезалежнилася від Хозарського каганату. Ця держава проіснувала значний час – аж до татарської навали наприкінці 30-х рр. ХІІІ ст. Вона мала певний стосунок і до історії русів-українців. Але про це піде мова далі.

Найбільш відомим серед Кубратових синів був хан Аспарух. Не бажаючи коритися хозарам, він зі своїми ордами покинув терени України й подався на Дунай. Тут, підпорядкувавши собі місцеве слов’янське населення, заклав основи Болгарської держави. Протягом століття її верхівка зазнала слов’янізації. А в 865 р. болгарський очільник, хан Борис (?—907), прийняв християнство. Через певний час після цього в Болгарії утвердилася в богослужінні старослов’янська мова.

Ще одна частина булгарських племен залишилися у Передкавказзі й причорноморських степах. З часом вони зайняли Кримський півострів, а також просунулися в бік степу й лісостепу Придніпров’я. Цей етнос був відомий як «чорні болгари».

Чому розпалася Велика Булгарія, що існувала переважно на теренах нинішньої України? По-перше, ця держава не була стійким утворенням. Вона переважно існувала завдячуючи сильній владі хана Кубрата, який, своєю чергою, користувався підтримкою Візантії. По-друге, це була патронімічна держава, де правляча родина розглядала державу як власність. В принципі, більшість тогочасних держав були саме такими. Оскільки хан Кубрат розподілив свою державу між синами, то закономірним стало її розділення.

У давньоруських джерелах, зокрема в «Повісті минулих літ», є згадки про булгар чи болгар. Але це переважно згадки, які стосуються чи то болгар, які осіли на Дунаї й створили там Болгарську державу, чи про волзьких булгар. Про Болгарську державу в давньоруських літописах ідеться переважно як про державу християнську й слов’янську. Волзька ж Булгарія постає як держава неслов’янська, тюркська й мусульманська. Давні булгари, чи то протоболгари, на відміну від аварів, не залишили якихось сильних споминів у історії русів.

На це було кілька причин. Велика Булгарія проіснувала порівняно недовго – близько 30 років. Хоча ця держава контролювала терени сучасної України, але це були землі Лівобережжя від Дніпра, де в той час практично не було слов’янського населення. Звісно, давні булгари контактували з слов’янами-праукраїнцями. Але сказати щось певне про такі контакти проблематично. Принаймні писемні джерела про це мовчать. Щодо археологічного матеріалу, то його інтерпретація може бути достатньо «широкою».

Можна говорити про опосередкований вплив болгар на русів. Мається на увазі те, що з Болгарії праукраїнці взяли християнство «слов’янського обряду», звідси вони в кінці Х – на початку ХІ ст. перейняли церковнослов’янську мову й писемність³³. Уже пізніше, переважно в XV ст., болгарська культура знову справила помітний вплив на предків українців. Це т. зв. другий південнослов’янський вплив³⁴. Але і в першому, і другому випадках ми ведемо мову про слов’янізовану Болгарію – хоча й до її становлення мали стосунок тюрки-булгари.

Можна говорити ще про один опосередкований вплив булгар на русів. Останні ніби повторили «сценарій поведінки» в своїх стосунках із Візантією. Як уже говорилося, булгари спочатку чинили напади на багаті візантійські землі. Водночас візантійці намагалися знайти «слабкі місця» у булгарських племен, створити між ними конфлікти, аби відвернути їхні походи на Візантію. Зрештою, вони спробували (й не безуспішно!) зробити булгар своїми союзниками – після чого ці племена опинилися в сфері впливу Візантії. Хан Кубрат, творець і правитель Великої Булгарії, як уже згадувалося, не лише виховувався в Константинополі при імператорському дворі, а й прийняв християнство.

Щось подібне спостерігаємо у русів. Спочатку вони ходили військом на візантійські землі. Ймовірно, такий похід здійснили Аскольд і Дір³⁵, після чого візантійці спробували їх християнізувати³⁶. Подібні ж походи чинили князі Олег, Ігор, Святослав та Володимир³⁷. І це діялось до того часу, поки Русь не потрапила в сферу візантійського впливу, прийнявши християнство. Візантійська ж дипломатія намагалася в той час, коли руси воювали з імперією, створити конфлікти між ними та їхніми сусідами. Траплялися випадки, що русів брали на службу у візантійське військо, як колись булгар.

Звісно, такий «сценарій поведінки» не обов’язково мав бути запозичений у булгарських племен. До такого «сценарію» русів підштовхувала геополітична ситуація земель, на яких вони проживали. Потім такий «сценарій» був повторений українськими козаками, які чинили напади на Османську імперію, котру варто вважати геополітичним нащадком Візантії. Не даремно в «Протестації» Іова Борецького проводиться паралель між козаками, що чинили напади на турецькі землі, та русами, які робили те саме щодо Візантійської імперії³⁸. Отже, не виключаємо, що руси «перейняли науку» в протоболгар щодо походів на Візантію.

Князь Володимир.

Портрет із Царського титулярника, XVII ст.

Ще один «булгарський епізод» в історії русів пов’язаний з вибором ними віри. Під 985 р. у «Повісті минулих літ» читаємо наступне: «Рушив Володимир на Болгар з Добринею, вуєм своїм, у човнах, а торків берегом [Волги] привів на конях, і так переміг болгар. І сказав Добриня Володимирові: «Оглядав я колодників, і всі вони в чоботах. Сим данини нам не платити, підемо оба шукати тих, що в постолах». І вчинив мир Володимир з болгарами, і поклялися вони межи собою, і сказали болгари: «Тоді нехай не буде миру межи нами, коли камінь стане плавати, а хміль – тонути». І вернувся Володимир до Києва»³⁹.

Звичайно, наведена оповідь має легендарний характер. Можна навіть сумніватися, чи взагалі був похід на Волзьку Булгарію. Адже про нього, наскільки нам відомо, ніде не говориться, окрім «Повісті минулих літ». Але впадає у вічі велика коректність літописця щодо волзьких булгар. Булгари не розглядалися як об’єкт насмішки, подібно до інших підкорених народів. Навпаки, про них говориться з повагою: мовляв, це люди, які не будуть платити данини. Тому з ними укладається «вічний мир».

Таке шанобливе ставлення до волзьких булгар з боку давньоруських літописців є зрозумілим. Булгарська держава на той час була значною потугою, контролюючи поволзькі шляхи торгівлі⁴⁰.

У «Повісті минулих літ» розповідається про приїзд булгар до Володимира і про те, як вони переконували його прийняти іслам. Під 986 р. подане таке повідомлення: «Прийшли болгари віри магометанської, говорячи: «Ти князь єси мудрий і тямущий, а не знаєш закону. Увіруй-но в закон наш і поклонися Магомету». Володимир запитав: «Яка є віра ваша?» І вони сказали: «Ми віруємо в бога, а Магомет нас учить, наказуючи робити обрізання, а свинини не їсти, і вина не пити, а по смерті з жінками чинити похіть блудну. Дасть Магомет кожному по сімдесят жінок красивих, вибере одну красиву, і складе красу всіх на [неї], і та буде йому за жону. Тут же, сказав він, належить чинити всякий блуд. Якщо ж на сьому світі хто буде убогим, то [таким буде] й там. Якщо ж багатим він є тут, то [таким буде] й там». І багато іншої облуди [вони говорили], що про неї й писати не можна сорома ради. Володимир же слухав їх, бо сам любив жінок і многоблудство, і вислухав [це все] з насолодою. Але се було йому не до вподоби: обрізання, і про їду свинячого м’яса, а про пиття – особливо. Він сказав: «Русі веселість – життя, ми не можем без цього бути»⁴¹. У цій оповіді Володимир виглядає карикатурно-анекдотично. Мовляв, він готовий прийняти іслам, аби чинити «похіть блудну» (хай навіть після смерті). Але князь відмовляється від цієї віри, бо треба робити обрізання, а ще іслам забороняє вживати свинину й спиртне. У вищенаведеній оповіді Володимир постає як блудник, п’яниця, який до того ж любить поїсти. Це повне заперечення християнського морального ідеалу. Але відкинемо ці карикатурно-анекдотичні моменти. Важливо інше: літописець визнав, що князь Володимир готовий був стати адептом ісламу. У наступних випадках, коли він приймав німців-католиків та юдеїв, у нього такого бажання не виникало. Принаймні так випливає з літописних оповідей.

Булгари, без сумніву, були зацікавлені в поширенні своєї релігії серед русів, бо отримали б могутнього союзника. Тому в «Повісті минулих літ» після опису походу Володимира на булгар іде розповідь про те, що булгари запропонували йому прийняти мусульманство. Саме вони започаткували процес «вибору віри» Володимиром. І саме до них спершу князь посилає «добрих мужів», аби розвідати, якою є їхня віра. Такий факт першості є промовистим.

У роботі середньоазіатського вченого Шарафа ал-Замана Техіра-Марвазі є уривок, де описується Русь кінця Х ст. У ньому говориться про те, що Володимир у перші роки свого правління намагався продовжувати політику Святослава, зокрема в плані релігійному. Зокрема, спробував модернізувати язичництво, а потім виявив хитання в бік ісламу⁴².

Не випадково в «Повісті минулих літ» бачимо гостро критичне ставлення до мусульманської релігії, чого не скажеш про ставлення до інших неправославних конфесій. Уже в розповіді про свою віру, яка ніби звучала з уст булгар, включені моменти, котрі спотворюють вчення мусульман. Мовляв, мусульмани вірили, ніби соціальний статус людини на цьому світі буде відповідати його суспільному статусу в потойбічному житті. Таке явно фальсифіковане твердження мало наметі зробити іслам менш привабливим у очах людей порівняно з християнством, яке трактувало потойбічне життя людини в іншому (можна сказати – демократичному) плані.

Ще з більшими фальсифікаціями мусульманської віри зустрічаємося в «Промові філософа», яка наводиться в «Повісті минулих літ» і мала на меті будь-яким чином скомпрометувати іслам⁴³. Коли ж «філософ» критикує інші ворожі для нього релігії (західне християнство, юдаїзм), то він далекий від такої компрометації. Зі всього випливає, що для нього мусульманство – ворог номер один.

І ще в одному місці «Повісті минулих літ» бачимо компрометацію мусульманства волзьких булгар. Це стосується розповіді послів, які відвідали різні країни й познайомилися з їхніми вірами. Якщо ці посли не вивчали віру євреїв, а про німців сказали лише, що в їхній вірі не побачили ніякої краси, то засудженню мусульманства відвели чимало місця. Зрештою, як свідчить літопис, бояри порадили Володимирові прийняти візантійське християнство, що він і зробив. Мусульманська перспектива розвитку Русі відпала.

Чи була така перспектива реальною? І чи могла Русь, прийнявши іслам, стати союзником Волзької Булгарії? На нашу думку, таку можливість не варто відкидати – хоча це вже, радше, питання альтернативної історії. Ми не можемо прийняти тенденційних міркувань, які часто зустрічаються в літературі, ніби мусульманська віра була абсолютно чужою за своїм духом для русичів і слов’ян загалом. Іслам є світовою релігією, яка має великий універсалістський потенціал. Ця релігія зуміла перемогти в розвинутих країнах, де були свої сильні культурні традиції. Мусульманство поширилося й серед частини слов’янського населення (боснійців та помаків на Балканах). Чимало «побусурманилося» й українців, що знайшло вияв навіть у фольклорі (згадайте хоча б відому думу про Марусю Богуславку). Загалом же розповсюджувати в X ст. в язичницькій Русі іслам було б не набагато складніше, ніж християнство.

Перемога тут візантійського християнства обумовлювалася не стільки культурними, скільки геополітичними чинниками. Центром Русі став Київ – важливий пункт на шляху із «варяг у греки», який знаходився в орбіті візантійського політичного впливу. Але ж не виключалася можливість виникнення іншого центру. Навіть князь Святослав хотів перенести свою резиденцію з Києва на Дунай. У часи Давньоруської держави серйозними конкурентами Києва були Новгород і Чернігів. Тепер уявімо, що один із могутніх чи навіть домінуючих центрів Русі сформувався на «острові русів» у північному Прикаспії, а Волга стала основним шляхом руської торгівлі⁴⁴. У результаті цього у Поволжі могла сформуватися слов’янська імперія, яка б заступила Хозарський каганат. Це могло відбутися, якби не нищівний погром «острова русів» у 912/913 р. Гіпотетична слов’янська імперія на Поволжі мусила б підтримувати тісні контакти з ісламськими державами і фактично знаходилася би в зоні мусульманського політичного впливу. Показово, що в період Середньовіччя все таки відбулася ісламізація Поволжя. Хоча Волга водночас постає в свідомості росіян як «своя ріка», ріка-міф (так само як Дніпро в свідомості українців).

Омелян Пріцак

Зі втратою «острова русів», потужного військово-політичного осередку, історія східного слов’янства набула прокиївського спрямування, а ісламська можливість «вибору віри» була втрачена. Хоча, як зазначалося, за часів Володимира простежувалися спроби руської верхівки звернутися до мусульманства. Очевидно, це було пов’язано із намаганням укласти союз із Волзькою Булгарією. Варто погодитися з думкою українського історика-сходознавця Омеляна Пріцака, що такий союз був особливо корисний для Новгорода. І якби Володимир, на думку вченого, залишився в Новгороді, де він спочатку княжив, «… то напевне запровадив би там тюркську версію ісламу і таким чином північна частина східних слов’ян стюркізувалася б, як це сталося з волзькими булгарами. Однак Володимир перейшов до Києва, змінивши «півмісяць» на «сонце» Константинополя, де змушений був змінити іслам на грецьке християнство»⁴⁵. Волзька Булгарія не стала для Русі таким важливим партнером, як Візантія. Тому спроба ісламізації Русі за князя Володимира виявилася невдалою. Та все ж, вважайте, спроба була.

Загалом можемо констатувати: булгари й болгари відіграли далеко не останню роль у житті давніх русів. Не виключено, що саме від протоболгар руси запозичили «сценарій поведінки» в своїх відносинах із Візантією. Якщо ж говорити про більш пізні часи, то Русь підтримувала зв’язки з Волзькою Булгарією і звідти йшли на Русь мусульманські впливи. Та все ж руси вибрали іншу віру – християнство. І важливу роль в утвердженні цієї віри на Русі відіграли болгари, серед яких були й нащадки протоболгар.

«Загадкові» хозари

Хозарам, у певному сенсі, повезло. Про них існує чимала наукова література, переважно праці істориків. Є навіть література художня – відомий роман сербського письменника Мілорада Павича «Хозарський словник»⁴⁶.

Правда, щодо етнічного й суспільно-політичного характеру Хозарського каганату, то тут немає однозначності. З приводу цього виникають дискусії серед істориків. І не тільки. Часто ці дискусії мають сучасний політичний підтекст.

Не заглиблюючись в історію Хозарського каганату⁴⁷, аналіз джерел цієї історії⁴⁸, відзначимо лише основні моменти. Вважається, що ця держава виникла в середині VII ст., виділившись із західної частини Тюркського каганату. На чолі Хозарської держави стали кагани із династії Ашинів. Ця держава контролювала землі Північного Кавказу й Передкавказзя, Нижнього й Середнього Поволжя, сучасного північно-західного Казахстану, Приазов’я, північну частину Криму, а також степи й лісостеп Східної Європи й Дніпра. Спочатку центр каганату знаходився на території північної частини сучасного Дагестану, але пізніше перемістився в пониззя Волги.

Поширеною є думка, що хозари були кочівниками й розмовляли однією з тюркських мов. Правда, Хозарський каганат, як середньовічна імперія, був поліетнічним, а його мешканці займалися не лише скотарством, а й землеробством.

До складу Хозарського каганату входили слов’янські племена – далекі предки сучасних українців. Велику роль у економіці держави належала транзитній торгівлі. Через терени Хозарської держави проходили важливі торгові шляхи: водні (Волгою та Дніпром), а також сухопутний Великий шовковий шлях із Китаю до Європи. Цією транзитною торгівлею переважно займалися євреї.

Для євреїв Хозарський каганат з часом став «їхньою державою», де вони користувалися чималим впливом. На початку ІХ ст. в каганаті відбувся державний переворот і владу тут захопив Обадія, котрий, схоже, був єврейського походження⁴⁹. Відтоді влада кагана стала символічною. Він ніби репрезентував вищі божественні сили, жив ізольовано в своєму палаці і його лише раз на рік показували народу. Становище хозарського кагана нагадувало роль, яку в багатьох народів відігравав священний правитель⁵⁰. Натомість реальна владаопинилися в руках беків. Обадія поширив у державі равіністичну форму юдаїзму, збудував синагоги й школи, запросив до країни юдейських вчителів, установивши їм щедру плату. Показово, що відомі нам імена каганів, як правило, були тюркськими. Лише останні кагани мають вже єврейські імена. І є свідчення, що вони дотримувалися юдаїзму. Зате беки мали імена єврейські й, безперечно, ідентифікували себе як юдеїв.

Легенда про прийняття хозарами юдаїзму наводиться в листі царя (кагана) Йосипа з Хазарії до Хасдая ібн Шапрута, що мешкав у Іспанії⁵¹. Лист датується ніби 930 р., хоча існує думка, що це фальсифікат пізнішого періоду. У цьому творі говориться, ніби за царя Булана, який був попередником Обадії, хозари здійснювали вибір віри між християнством, мусульманством та юдаїзмом. І вибір був зроблений на користь останнього. Дещо подібну легенду маємо в «Повісті минулих літ», де йдеться про прийняття християнства князем Володимиром.

Лев Гумільов

Юдаїзм ніби став державною релігією в Хозарському каганаті, точніше її верхівки. Однак це не означало, що цю релігію прийняла більша частина населення. Загалом варто погодитися з наступними міркуваннями Льва Гумільова: «Юдаїзм – це культ народу, «обраного Яхве», і тому нечасті новонавернені вважалися «проказою Ізраїля». Євреї мирно сусідили з хозарами, ходили разом в походи, але молились окремо, справедливо вважаючи, що для хороших відносин із сусідами немає необхідності їх робити подібними до себе чи, навпаки, лицемірно уподібнюватися їм. Навіть забувши більшу частину складних приписів Талмуду, що було закономірним для пастушого племені, де юнакам не було де й коли навчатися навіть простій грамоті, нащадки євреїв-маздакитів не розчинилися в середовищі племен Дагестану, які оточували їх. Вони до цього не прагнули, та й ці би їх у своє середовище не прийняли… І хай не дивує читача те, що євреї, які жили в Хазарії, іменуються хозарами. Це звичайне для етнонімів узагальнення, коли субетнос на чужині приймає назву етносу»⁵².

У ІХ ст., завдячуючи транзитній торгівлі, яка опинилася переважно в руках єврейських купців-рахдонітів, Хозарський каганат процвітав. Хозарська столиця Ітиль, яка знаходилася в пониззі Волги, вражала подорожніх своїми розмірами. Довжина міста сягала близько 10 кілометрів. Були там різноманітні культові споруди, палаци правителів, величезні базари, на яких можна було купити дешеву баранину, рибу та інші продукти. Сюди постійно прибували кораблі й каравани з товарами. Життя міста кипіло. Основну його частину становили євреї⁵³. З приводу цих багатств згадуваний Гумільов писав таке: «Хозарський каганат – а точніше, колонія рахдонітів – у ІХ в. володів величезними багатствами, які отримувалися від торгівлі китайським шовком, закамським хутром та слов’янськими рабами. Купців підтримували всі деспотичні режими: імператори династії Тан, Каролінги, Аббасиди в Багдаді та Омейяди в Кордові». Далі історик говорить про те, що каганат утримував на свої кошти добре навчену армію – від 7 до 12 тис. чоловік. Щоправда, воїни були… мусульманами. Й, відповідно, не бажали воювати проти своїх одновірців⁵⁴. Гумільов навіть іменує Хозарський каганат етнічною та соціально-політичною химерою. Іноді дослідник у такій характеристиці перебирав міру, але певна частка істини в цих твердженнях є. Справді, багатство каганату виявилося «поверховим». Більша його частина концентрувалася в руках еліти. Простолюд практично від нього нічого не мав.

Данина слов’ян хозарам. Мініатюра з Радзивіллівського літопису

Суттєвою проблемою держави було те, що тут не сформувалися ефективні чинники консолідації населення. У каганаті проживали представники різних етносів – власне хозари, інші тюркські племена, зокрема булгари, племена слов’янські, євреї, можливо, й інші етноси. Серед них були й кочівники, й осіле населення, зорієнтоване на землеробство, і такі, що займалися торгівлею (переважно євреї). Спосіб життя, мова, культура цих етносів помітно різнилися між собою. Не було між ними єдності і в плані релігійному. Юдаїзм, який сповідували євреї і який став релігією верхівки каганату, лишався релігією елітарною, вірою відносно вузького кола людей. Значна частина населення держави дотримувалася традиційних «язичницьких» вірувань. Водночас тут поширювалося християнство й особливо мусульманство. Мусульманською, як уже зазначалося, була армія – надзвичайно важливий елемент у системі відносин каганату.

Про соціальну консолідацію й говорити не варто. Відмінність між верхівкою й низами була дуже великою. Вони ніби жили в різних світах.

Такий стан речей не міг зберігатися довго. Каганат – це був колос на глиняних ногах. Переорієнтація чи переформатування торгових шляхів, які проходили через Хазарію, могли боляче вдарити по державній системі каганату. Адже це могло привести до скорочення доходів, а, відповідно, й до руйнації існуючої системи відносин. Можна погодитися з наступними міркуваннями щодо економіки цієї держави: «…посередницька роль отримала й негативне значення – економіка, в основному, почала спиратися на перепродаж, а держава ставала паразитуючим органом, котрий залежав не від внутрішніх, а від зовнішніх факторів»⁵⁵.

Як уже говорилося, в 922 р. виникає мусульманська Волзька Булгарія, котра намагається контролювати волзький торговий шлях, що донедавна знаходився в сфері хозарського впливу. Подібні процеси відбуваються в Подніпров’ї, яке теж контролювали хозарські правителі. Тут виникає державне утворення русів, котре бере під свою опіку шлях «із варяг у греки». Принаймні можна говорити, що в другій половині ІХ ст. виникає Руська держава (точніше – протодержава). З часом вона набирає сили й стає суперником Хозарського каганату. Адже Русь «відібрала» в хозарських правителів не лише шлях із «варяг у греки», а й частину Великого шовкового шляху із Китаю до Європи.

Основним консолідуючим елементом у Хозарському каганаті були гроші. Каганат фактично став торговою корпорацією, яка частину своїх велетенських прибутків віддавала на армію. Саме завдяки армії й утримувалася стабільність і порядок.

У літературі поширена думка, що в кінці Х ст. Хозарська імперія перестала існувати, це, напевно, не зовсім так. Схоже, відбулася її значна трансформація. Хазарія перестала бути імперією, перетворившись у «етнічну державу». Її терени знаходилися в степовій зоні на північ від Кавказу. Принаймні згадки про хозар в «Повісті минулих літ» зустрічаються в ХІ—ХІІ ст.

Закономірно, хозари тривалий час контактували з русами-праукраїнцями. Їм доводилося чимало воювати. Правда, й було відносно мирне співіснування, торгові контакти і навіть контакти культурні. Ці стосунки знайшли відображення в «Повісті минулих літ». Хоча таке відображення помітно міфологізоване. Це можна зрозуміти. Адже події, пов’язані з хозарами, про які говориться в цьому літописному пам’ятнику, відносяться до ІХ—Х ст., коли літописання на Русі ще не було або воно робило перші кроки.

У кінці ІХ – на початку Х ст. Хозарська імперія починає розпадатися. На її околицях виникають конкуруючі з нею держави. Руйнування ж каганату відбулося в кінці Х ст. «Добили» цю державу руські князі, зокрема Святослав. Його син, Володимир, уже іменувався каганом. Руси ніби перейняли державну традицію Хозарської імперії.

Добре відомою є літописна легенда про данину хозарам. У «Повісті минулих літ» говориться, що слов’янські племена утискували різні іноплемінники – болгари, угорці, авари. Серед них називаються й хозари, котрі ніби хотіли підпорядкувати собі полян. Останні жили в Подніпров’ї, а їхнім стольним градом був Київ,заснований Києм, Щеком і Хоривом. «І знайшли їх, – говориться в «Повісті минулих літ», де йде мова про полян, – хозари, коли вони сиділи в лісах на горах, і сказали хозари: «Платіте нам данину». Поляни тоді, порадившись, дали [їм] од диму по мечу. І понесли [це] хозари князеві своєму і старійшинам своїм, і сказали їм: «Ось, знайшли ми данину нову». А ті запитали їх: «Звідки?» І вони сказали їм: «В лісі на горах, над рікою Дніпровською». А ті запитали: «Що вони дали?» І вони показали меч, і мовили старці хозарські: «Недобра [се] данина, княже. Ми здобули [її] однобічним оружжям, себто шаблями, а сих оружжя обоюдогостре, себто мечі. Сі будуть брати данину і з нас, і з інших земель». І все це збулося, [бо] говорили вони не з своєї волі, а за божим повелінням»⁵⁶.

Оповідь ця має суто легендарний характер і написана «заднім числом», тоді вже, коли Хозарський каганат зазнав поразок від руських князів. Щодо наведеної легенди, то з приводу цього Гумільов висловив цікаві міркування: «Данина мечами могла мати лише один смисл: у полян була забрана зброя. Для тих, хто володіє шаблею, мечі – металобрухт, оскільки шабля є легкою, не втомлює руку й прорізає кольчугу. Але шабля потребує спеціальної виучки бійця, непомірно більшої, аніж меч. У хозар у ІХ ст. шаблі справді були… Отже, не збагачення за рахунок полян було метою хозар, а руйнування їхнього військового потенціалу. Але така акція можлива лише в результаті переможної війни, про яку літописець не сказав і слова»⁵⁷.

Наведені міркування Гумільова мають гіпотетичний характер. Однак літописна легенда про данину хозарам, безперечно, свідчить, що поляни були підкорені Хозарським каганатом. Імовірно, вони були роззброєні – аби не чинили завойовникам опору. Київ певний час був хозарською факторією на шляху «із варяг у греки». Про це є й інші свідчення на сторінках «Повісті минулих літ». Наприклад, говориться, що «хозари брали з полян, і з сіверян, і з вятичів; брали вони по білій вивірці – стільки від диму»⁵⁸. Якщо довіряти цій інформації, то виходить, що хозари встановили контроль над слов’янськими племенами, котрі проживали на теренах нинішньої Київщини, а також у басейнах рік Десна й Ока. Брали вони данину хутром, яке цінувалося на ринку. Обтяжливу данину, судячи з усього, вони не накладали. Для них більш важливими були торгові шляхи, які проходили Дніпром, Десною та Окою.

Про те, що Київ належав хозарам, говориться також у літописній розповіді про Аскольда і Діра. Там читаємо наступне: «Ідучи мимо, узріли вони (Аскольд і Дір. – П. К.) на горі городок і запитали, кажучи: «Чий се город?» А вони [тамтешні жителі] сказали: «Було троє братів, Кий, Щек [і] Хорив, які зробили город сей і згинули. А ми сидимо в городі їхньому і платимо данину хозарам»⁵⁹. Судячи далі з контексту твору випливає, що саме ці можновладці, зібравши варягів, визволили полян від хозарської залежності й почали правити в полянській землі.