Хіба ревуть воли, як ясла повні?

– Слушай, Дуня, чого він до нас їздить? Я вже сьогодні йому й руки не подала, – каже раз мати, вирядивши Саєнка.

– Незвичайно зробили… Саєнко – чоловік як слід…

– Хто? Чумазий хахол?

– То що, що хахол? – одказує дочка. – Хіба хахли не люди?

– Мазепи! обливанці… а не люди!

– Та хто там був: чи його купали, чи обливали, – заступається дочка.

– Гляди справді: чи ти, бува, не вляпалась у того жучка, що так заступаєшся?

– А хоч би й так… Чим не чоловік?

– Що це з тобою?! Чи він тобі рівня? Твого батька сама цариця вітала, приймала. Пісками жалувала… А він – що? Може, його батько в гайдамаках був!.. Харциза! дігтярі! П-ху-у!

– Яке мені діло до його батька? – одказувала дочка, вже йдучи до себе в хатину.

Через день Саєнко знову в Пісках.

– І стида й сорома немає, й честі! Я йому спину показую, а він щодня… Сказано: з хама не буде пана! – каже розгнівана генеральша.

Отже, хам таки свого доїздився. Раз дочка призналась матері, що вона хама покохала, а хам її покохав, і обоє разом просять у матері «благословенія».

– З ким? з ким??. – закричала генеральша, мов хто шилом шпигонув її. – З дігтярем?!! Та рука б мені одсохла!

– Ну, як знаєте… Не хочете, – ми й так поберемося… Бог з вами: ви не моя мати, я не ваша дочка!

Як почула таке генеральша, як заллється сльозами…

– Чи я ж гадала, чи я дожидала, щоб моя рідна дитина так моє серце вразила?

Щось з місяць ішла баталія. А далі – бачить генеральша, що дочки не переможеш, – ще, не дай господи, всьому роду наробить сорому, – взяла та й поблагословила.

Весілля не справляли: генеральша нездужала…

Повіз Саєнко свою молоду жінку до себе в Китайку, – та не повіз посагу…

Зосталася генеральша сама собі на хазяйстві. Недавно була сім’я велика, було так весело, гарно; а тепер – нікому ні розважити, ні розігнати суму. Старша дочка десь далеко в Московщині; середня тягається по всіх усюдах за полком, а менша, хоч і недалеко, так же краще її не бачити! Не так її, як її «мазепи», без котрого вона ступня не ступить. Генеральша довіку не простила дігтяреві того, як він осмілився зневажити «честь» її старинного роду, – побратись з її дочкою!

Довелося генеральші на старості літ самотою світом нудити. А й старість же її вподобала! То була суха, а то ще дужче висохла; аж згорбилась, аж мов понижчала; голова – сивим сріблом блищала…

Будинок великий – а нікого нема! Йдеш на однім кінці, – на другім ступні одгукуються… Аж сум бере! Обняв сум та нудьга й генеральшину голову. Від суму й генеральські голови не заховаються. Сама не знає вельможна – що робити. Хоч би чим трохи одвести свою самотню душу, погріти одиноке серце. Старе серце завжди шукає, де б його погрітися, кому б його посвітити на прощання своїм погаслим світом… Генеральша до людей давно охолола. Люди самі шукають тепла та світу. Де світ, там і тепло. А тепла у старім серці на макове зерно… Кому ж його оддати?

Генеральша недовго задумувалась: взяла, та й оддала його котам. Лакеї й горничні скрізь ходили по селу та зносили в горниці хвостатих мишодавів. Генеральша вибрала, яких сама знала. Завелось у палаці ціле кошаче царство: коти, й кішки, і котенята. Для послуги царству генеральша нарошне взяла в двір бездітну вдову Мокрину.

Мокрина за ними дивиться: Мокрина їх завжди годує, вичісує, стеле їм постіль… То вони за Мокриною слідом. Іде якось раз Мокрина, а за нею котятко. Вона й не догляділа, придавила якось дверима. Котятко запищало. Генеральша, як почула, наче їй пальця одрубали! На другий день котятко здохло. Що ж, так те Мокрині й минулося? Так їй те й подарувати?… Генеральша була не з тих, що посердяться та й забудуть. Не подарувала вона й Мокрині котячої смерті. На другий день Мокрина серед села, прилюдно, цілий день мазала панські кухні зокола, а на шиї в Мокрини, за її щирі послуги – на червоній стьожечці теліпалося здохле котятко!

Та досталось тоді не одній Мокрині, й не за одні котятка. Було всім добре! Дочку, кажуть, дай, та й за дочкою оддай. Повидавала генеральша дочок: за старшою далекий Бородаїв віддала – нікому «оброків» тепер платити; за середньою – уплили ті «оброки», що наскладала давніше; тільки одна «мазепиха» не поживилася… А все ж таки, що генеральша придбала, то й уплило за дочками. Треба, значить, знову складати, своє убожество полатати. Піщани роблять тільки чотири дні на тиждень. Щоб уже їм і п’ятий робити?! Загадали п’ятий. Піщани послухали: пішли на панщину й на п’ятий день… сподівалися незабаром ще й шостого… Шостий загаявся. Шостого генеральша не вспіла накинути.

– Через цю Ульку життя мені нема! Що не зробить – все не по-людськи; що не скаже – то збреше!

Так не вряди-годи жалілася генеральша своїм сусідам на горничну Уляну, що з малої дівчинки на панськім хлібі викохалась у справжню дівку – білолицю, чорняву, з повними веселими очима, співуху невсипущу.

Подруги в Уляні душі не чули. Любили Уляну в дворі й за двором, старе й мале. Любили в Уляні щиру душу, добре серце, а найбільше – веселу натуру. Хто кого покохає – Уляна перша знає; зажурився хто – Уляна розважить. Уляна не знає горя! Вона справді ніколи не журилася; а може, й журилася, та ніхто того не знав, не бачив. Бачили Уляну – весела; чули Уляну – співає; слухали – які Уляна вигадки вигадує, квітки пришиває… Сказано: не жур-дівка!

Одно тільки лишенько: немає генеральші життя через дівку Уляну! Недоспала превосходительна: «Чи то можна заснути за тією зіпакою?» А Уляни цілий ранок і в горницях не було: в кухні людей смішила, поки генеральша спить. Не дошила Стеха урочної роботи – рукавчиків, – Уляна винна: вона своїми реготами та теревенями не дає дівчатам діла робити! Не швидко прибіг лакей на генеральшин клик. Не де ж він був, як не лупив зуби з Уляною! Сказано: немає життя генеральші через ту Уляну!!

Одного дня, – чує генеральша, – у дівочій тихо. «Мабуть, уже кудись майнула, побігайка!» – подумала генеральша та й вийшла довідатись. Уляни в дівочій не було.

– Де Улька? – питає дівчат.

– Пішла, кажуть, у кухню води напитись.

– Позвать!

Приходить Уляна.

– Де ти була?… – заглядаючи в вічі, питає генеральша й на кожному слові придавлює.

«Поганий знак!» – подумали дівчата.

– В кухню ходила… води пити… – одказує Уляна.

– Хіба тут тобі води немає? – показує на графин з водою…

– Це вже давня… Я ходила свіжої напитись, – каже Уляна.

– Свіжої?… Брешеш!.. Ти з бахурами знюхалась… Ти з Стьопкою… Стьопка! Стьопка! – гукнула генеральша.

Через увесь будинок, мов несамовитий, летів камердинер Стьопка. Генеральша Стьопку вподобала за те, що він моторний і красивий з себе. На Великдень одного Стьопку підпускала до руки похристосатись… Гапка-ткаля слебезувала в кухні, що очевидячки бачила, як генеральша гладила Стьопку по підборіддю своєю сухою, кістлявою рукою… Чи правду Гапка казала, чи видумувала, – ніхто не скаже. Людям, а надто горничним, ротів не позав’язуєш!

– Ти де був? – стріла Стьопку генеральша й прямо глянула йому в вічі.

– У лакейській.

– Брешеш! Ти був у кухні… Признавайся: був у кухні?

– Був, – каже Стьопка.

– Бач, ш…! бач!.. Не я казала… Аж так і є!!. Так ти здумала бариню обдурювати? Так ти злигалась з лакеями?… з Стьопкою??. Так ти в моїм генеральськім домі осмілилась бахурів позаводити??! Постій же! – Петре! Іване!

Лакеї, як опечені, один одного штовхаючи, кинулись на генеральшин крик.

– Принесіть березки! – сказала генеральша поважно, тихо, мов звеліла хустку або води подати, – тільки очима засвітила хижо.

Лакеї побігли назад. Дівчата нижче попригинались до п’ялиць. У тій тихій говірці їм почулася грізна буря. Усе притихло, притаїлося… Так затихає чорна хмара перед тим, як має грім загуркати. У хаті зробилось душно, важко, мов стеля вниз опустилася й нагнічувала дівчатам голови. Ні одна з них не ворушилася… їм страшно було подумати: що, не дай боже, як стрінуться їхні мутні від страху та жалю очі з її очима?! Вони боялися глянути й на Уляну… щоб не скрикнути!

А Уляна стояла по один бік хати, коло одних дверей… Лиця на ній не знать! По другий бік хати, коло других дверей – Стьопка… Він якось смутно дивився вниз, на поміст, мов забув: де він, що він, – забув і про генеральшу, і про Уляну, думав щось друге… своє… А посеред хати, між двома винуватими, стояла генеральша. Випрямилась – висока, суха, мура, аж зелена; а очі – як у її любимчиків – жовті-жовті. Вона ними грізно поводила то на Стьопку, то на Уляну.

Вернулися лакеї з пучками в руках…

– Ануте, провчіть її… щоб знала, як бариню обдурю…

– Панійко! голубонько!! – не дала договорити Уляна – і кинулась в ноги.

– Прочь!

– Не буду!.. Я не бачилася з Стьопкою… Ой, не бу-ду!.. Я не була в кухні… Ря-ту-уй-те!.. Я бігала до дядини… Ой, ря-ту-у-уйте!.. Ря…ту…у…у…й… хто в Бога вірує!!!

Дівчата ще нижче, до самого шитва, понагинали голови. На п’яльці закапали сльози…

Стьопка – за двері…

Насилу підвели Уляну…

До Стьопки, – його як лизь злизав. Що вже було Петрові та Йванові, що випустили Стьопку! Пропав Стьопка, як у воду впав… Нема та й нема, та й по сей день немає.

Перетривожилась генеральша. Де Стьопка? Де він дівся?… Чого він утік? Чому він, дурний, не схотів обновити старої на нову шкуру?! А все не через кого, як через неї… через ту дівку Уляну! Сказано: не дасть Уляна генеральші віку дожити!

Знемоглася генеральша… Увечері спать лягла, стривожена, – не попрощалась навіть і з котами; уночі посилали Дмитра кучера в Гетьманське за лікарем; вранці верховий бігав у Китайку до «мазепихи»… Біда! А на третій день товстопузий Потапович сам підтюпцем пер до отця Юхима, щоб збирав «собор» – робити маслосвятіє.

Пособорували генеральшу в обідню годину, а на ранок і по душі продзвонили…

Доїхала-таки її дівка Уляна!!

Не вспіли генеральшу поховати, як приїхав з полку старший панич – тепер уже якийсь там поручик, чи що. Тонкий, цибатий, як журавель, – з рижуватим, шорстким, як на ведмеді, волоссям, з великим лобом – хоч кошенят бий, з великими розумними сірими очима, з товстою, униз одвислою губою… Як вилита мати!

Осівся Василь Семенович на батьківськім добрі. Перш усього звелів розпудити котяче царство. Годі йому розкошувати! Старих котів з кішками роздавали піщанам, мов гостинці од нового пана; а кошенятами, яких люди не брали, велено в ставку рибу погодувати. Сказано – зроблено… Потім того одпустили за двір Петра-лакея: паничеві буде одного Йвана. Дівчат Василь Семенович не розпускав чомусь. Нерідко було сам у дівочу зайде, жартує з дівчатками. Тим тільки було й душу одводить, що ходить з рушницею та коли там з дівчатами побалакає. Найбільше йому подобалась Уляна. Весела, співуча, вона не давала журитись молодому паничеві.

– Десь у тебе, Улінько, соловей у голосі гніздо звив! – хвалить Василь Семенович її голос.

– А може – синиця, – жартує Уляна.

– Ти сама – синиця! – одказує панич і злегенька здавить її за носа пальцями.

Уляна зардіється, як макова квітка.

Розкіш дівчатам за молодим паном. То було страшно лишнього слова сказати, боялися лишній ступінь ступити од урочної роботи. А тепер – робота лежить, а дівчата своє справляють… Реготи, співи – аж будинок розлягається! Уляна всім верховодить. Паничеві за носа оддячила: стала його за носа водити… Що Уляна схоче, – панич не встоїть.

Отак щось тяглося з півроку. Коли це одного вечора велить панич Іванові складати що нужніше в чемодони – завтра кудись далеко їхати.

Вранці-рано, чуть світова зоря займалася, піднялась у палаці біганина. То збирали в чемодани збіжжя Василя Семеновича. Поки встало сонце, усе вже було готове.

Прокинувся й Василь Семенович. Напився чаю, покликав до себе дівку Уляну; сказав їй, що, може, він більше не вернеться; обіщав за її щирі послуги ніколи не забути; дозволив їй покинути палац, жити, де сама знає; дав на нове хазяйство 50 карбованців грошей; подарував усе їй, яке мала, убрання; поцілував навіть на прощання у лоб, як цілують мертвого друга… та й був такий!

Вийшла Уляна од панича з червоними, заплаканими очима. Того ж самого дня забрала вона, які подарував панич, манатки; попрощалася з подругами, котрі її з плачем проводжали аж до її дядини, де вона й оселилася. Через місяць – гуляли весілля. Уляна вийшла заміж за Петра Вареника – того самого колись лакея, що нашив їй нову шкуру. А через три місяці послав Бог Петрові сина Івана!

Поки все це діялось, Пісками правив Потапович. Ще ніколи піщани не зазнали такого лиха, як тоді, коли ними правила тілиста рука товстопузого Потаповича. Не одному вона виправила щелепи; не в одного вилущила зуби, не одній молодиці попідсинювала очі… Важкий був на руку Потапович та дужий!

Через рік вернувся Василь Семенович з молодою жінкою. Незабаром і брат його, Степан, приїхав – теж офіцер і теж з молодою жінкою. Взяли вони та й поділили між собою «піщанський ключ». Одному – по сей бік Чортополоху, другому – по той бік. Вовча Долина, Байраки, Побиванка – досталися меншому, а Піски, Гайдамаківка та Красногорський хутір – старшому.

Піщанам спершу начебто й поводи попустили. Пан навіть на новім хазяйстві подарував на сім’ю по дню поля. Зате трохи згодом прикрутив їх так, що ніколи було й того поля пахати.

Потапович став уже невгодний. Він викупився на волю й завів над Ромоданом трахтир. А молода бариня, замість старого, виписала з свого села нового прикажчика – Карпа Дровиченка.

Карпо – свій чоловік; а піщани ще й досі не можуть без прокльонів згадати Карпа.

– Уже Потапович був! – кажуть піщани. – зуби тобі повибиває, очі попідсинює, щелепи зверне… а все-таки великої шкоди не зробить! А цей – іржа, а не чоловік! Уже як у кого встряне, як уїсться: точить-точить, поки таки наскрізь не проточить!

Так його піщани й прозвали Іржею. І справді – Іржа наточив і собі не трохи, й панові… Він підбив Василя Семеновича на шостий день, і поле назад одібрав.

– Розпились… зовсім розледачіли! З панщини все-таки не піде в шинок…

Піщани справді розпились, розледачіли. Забули навіть в мандри бігати. Як було хто втече, то це таке диво – на півроку розмови! Неволя, як той чад, задурманила людям голови. Уже вони й не сумували – наче так тому й треба! Стали тільки по шинках киснути… Коли не на панщині, то в корчмі. Іржа не одного вже купав і в березині від запою… не помагає!

Зубожіло село… Обшарпане, обтіпане… Тільки козачі хатки й біліють. Стали прокидатись де-где й злодіячки – новина в Пісках! Перше колись ніколи ні в кого й двері не запиралися, а тепер – і на засові страшно. Доставалося іноді й панським коморам…

Бачить Василь Семенович, що в Пісках непереливки, – що коли-небудь вберуться прокляті п’янюги та й з душею не випустять, – та сказав будувати новий палац на Красногорськім хуторі та й перебрався туди жити. Стали тоді величати хутір – Красногоркою.

Хто з гетьманців не знає Красногорки? Хто не знає «Мекки», куди збиралось з цілого повіту панство, як на Магометову могилу бусурмани з цілого світу?… Не в одному Гетьманському знають «Мекку», знають її й поза Гетьманським… Та як же її не знати, коли там живе такий чоловік, як Василь Семенович – голова в роді панів Польських?!

А рід же то розкоренився – великий та дужий! На новім хазяйстві у Василя Семеновича сімейка, як кукіль, покотилася. Щороку та й дитинка. Шкода тільки – всього один синок за десять років, а то все дочки – аж шість дочок.

Та вже ж і синок у Василя Семеновича, – сказано: якби такий розум – батько, як дві каплі води. Такий з лиця, такий з стану, така врода, така й натура. Батько, як був ще хлопцем, любив лапати за оселедчик чумазого. Синок, як зіп’явся на ноги, любив і собі лапати… А там, як піщани уже оселедців не носили, то й за м’яке тіло можна полапати.

Василь Семенович – чоловік твердий на слово. Сказав Уляні: не забуду – і не забув! Як підріс її Івась, Василь Семенович звелів узяти його до панича в горниці. Так же й ледащо Улянин син, а Чіпчин батько… Ні роботи з його, ні послуги ніякої, – одна шкода! Натерпівся від його синок Василя Семеновича… поки запекла душа не потягла в мандри… Так молоденький панич і не долапався: чи тверде, чи м’яке в нього тіло. Правда, незабаром кудись і самого панича одправили вчитись.

Не такі дочки у Василя Семеновича: якісь циганки повдавалися! З чорними очима, з довгими, як кендюхи, носами, з циганським кучерявим волоссям, а чорні ж то чорні, як у сажу вимазані! Нестеменно – плащуваті циганки… Зате у Степана Семеновича дочки – кожну хоч у рямця вправ! А проте й плащуватим, і в рямцях – треба женихів… аж цілий десяток женихів!

Бажали б пани Польські повидавати своїх дочок за багатирів і з роду значного… Так де ж ти набереш стільки багатих та знатних женихів? А в Гетьманському – як на те всього тільки три значних роди на цілий повіт. Один рід – Гетьманський, ніколи не жив у себе дома: в столиці родився, хрестився, виріс, там і жив. Другий рід – багатий рід козачки Шведихи – Шведових, баби, що зуміла провести онуків з простого козачого роду села Свинок аж у самий дворець. А третій рід – Польських.

Два коти в однім мішку не помиряться. Не помирилися й Шведови з Польськими. Василь Семенович хвастає, було, що його батько в дворці був, як свій чоловік; а Петро Степанович Шведов сам камергер, сам покоштував того дива; то, бувало, хоч нічого й не скаже на ті хвастощі, – так же гляне скоса так, мов скаже: «А ти що, голубчику?!» Василь Семенович потупить тільки очі… Отак ні за що, з-за панської пихи, й ворогувати стали. А воно б і гаразд: у Петра Степановича – сини, у Василя Семеновича – дочки… Та ба! Така ворожнеча піднялася… крий господи!

Літа йдуть… Дочки ростуть… хоч на базар виводь! Хоч би тобі хто на сміх здумав у себе в хаті завести плащувату циганку! А то ж – нікогісінько! Степана Семеновича дочки – дарма, що молодші – вже йому й онуків подарували, а циганки – сидять у батька, як під шатром…

Нічого робити: давай Василь Семенович закликати до себе не багатих і не великородних паничів, аби тільки з дворянського кодла; давай на них накидати своїх плащуватих… Поробилися зятями Совинські, Кривинські, Борецькі, Митілі… Скрізь, по цілому повіту, позаводились хутори плащуватих циган. Дійшло до того, що у Гетьманському й кругом Гетьманського пани – родичі та й родичі. Розкоренився й рід Саєнків – жіноче коліно панів Польських, – усе-таки своя кров.

Усе то були животи, котрі притьмом бажали їсти й пити, аж роти пороззявляли. То була здавна, ще за гетьманщини, голодна, ненажерлива сарана, котра налетіла з Польщі на вільні степи розкішної України… Жерти, трощити – одна в неї здавна думка… Звикши підбирати крихти з панського столу, вилизувати тарілки після смачних панських страв, вона передала й потомкам нахлібницькі звичаї й страшенну жагу до всього смачного, солодкого. Своїми руками вона нічого не заробляла, бо шляхетські руки здались на що інше – до гострої шаблі, до легкої послуги чи королю, чи магнату… Потомки «голопузих» усмоктали з материним молоком про це думку… Було їх у війську сила, найбільше там вони й починали свою службу. А вертаючись додому, – бо військова служба раз – нелегка, а вдруге – й небезпечна, – осідались на батьківських грунтах – і роззявляли роти… Хотілося їсти й пити, і хороше походити… З чого ж його? Де його взяти, щоб своїх панських ручок не покаляти?

От вони й поробились зятями заможних панів. Прямо сказати: попродались, сподіваючись за те нагороди.

Пани Польські не випускали своїх дочок з дому голих і босих. Та й тільки ж то, що манатки давали та по півсотні душ на завід. Що ти з такою жменькою людей зробиш? Не прийматися ж справді зятям панів Польських самим за плуга: дворянинові соромно було свої руки коло землі трудити; не копатися ж у грядках і дочкам великих панів, котрі замолоду їх кохали в багатстві, у розкошах… Що ж його казати?

З половини двадцятих по шістдесяті роки був у нас золотий вік панського панування. Пани не тільки панували над хуторами та селами, над родовими й неродовими маєтностями; не тільки переорювали широкі й довгі лани селянами та хуторянами, іноді їх міняючи на довгоногих хортів, – панський дух витав скрізь і всюди: і в городі, і в повіті, і в губернії. Усім і усюди заправляли пани. З панів вибирали комісарів; потім того з них перероблювали капітан-справників, а далі – просто справників; панський виборний був суддя й підсудки… А головою цілого повіту бував теж-таки виборний дворянами маршал, пізніше – предводитель дворянства… Сказано: як є, цілий повітовий уряд, окрім казначея (скарбника), окружного, поштмейстра, стряпчого («царевого ока»!) та станових, – був панський виборний… Лахва була!!

Тоді саме настало царювання й панів Польських у Гетьманському. Худоба розтеклась на всі боки, по всьому повіту. Дочки не принесуть, а й що є, то рознесуть. Увірвали вони трохи добра й у Василя Семеновича, – та ні самі не забагатіли, – тільки його зубожили. Що ж його вбогим робити? Треба на щось жити… Треба роздобувати й добра на поживу, й честі – для піддержки славного роду… Нігде дітись: треба в службу йти… Треба, то й треба…

І пішли!

Заверховодили пани Польські в Гетьманському, як у себе на царстві. Василь Семенович – царьок; його родичі – царські слуги; а цілий повіт з панами й мужиками – піддані. Василь Семенович у себе й прийоми царські уставив. Хто б з панів не приїхав в повіт, кого б з чиновників не прислано, – не їдь на своє добро, не приймайся за своє діло, не поклонившись Красногорському владиці…

І всяк їздив, кланявся… А що вже й казати – в установлені дні… Їздили на Різдво; їздили поздоровляти «з новим роком, з новим щастям, і з Василлям», у четвер на Масниці там оладки їли, на другий день Великодня – паску… Кожен знав, що в ці дні нігде більше не можна бути, як у Красногорці. Що б там не було, а бути треба! Жінка в постіль злягла, дитина ледве дише, – не можна: треба їхати! На Різдво іноді таке мете, що й світа божого не видно, на Масниці або на великодніх святках така калюка, що ні пройти, ні проїхати, іноді дощ, як з відра ллє… У Василя Семеновича день, – треба бути!!

Цілий повітовий уряд плівся у Мекку. Кожен підслужувався, піддобрювався, запобігав ласки, доброго слова, хоч погляду привітного… Кого було Василь Семенович «подарує» ласкою – той немов виросте… Другі дивляться, завидують: виріс чоловік од одного слова! А на кого Василь Семенович гнів положить, – прямо хоч в ополонку… І ті, що були приятелями, одвертаються…

Зате ж і правив панюга Гетьманським, як своєю батьківщиною. Що було скаже, – так тому й бути. Як загадав, – так і станеться. Йому тільки одному годили й служили, – та ще хіба орендарю його, Лейбі Оврамовичу – зятеві старого Лейби, генеральського прикажчика.

Та як же його не служити? Свої слуги, свої й прислужники! Нехай би хто сказав слово насторч – тільки б і місце бачив! Пішло в Гетьманському так, що ніхто місця не знаходив в уряді без волі Василя Семеновича.

Сам – предводитель; родичі – урядники; справник, суддя, підсудки – все то зяті, родичі зятів, племінники… Як квочка курчат збирає під крила, так Василь Семенович прибрав до своїх лап цілий повіт…

І все кругом мовчало, терпіло, слухало й робило на коренастий рід панів Польських, та все нижче, нижче нагинало голову перед його владикою…